Постанова № 74106185, 08.05.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2916/18

Номер справи місцевого суду: 508/1461/14-ц

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.05.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області, у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Кононенко Н.А.,

ОСОБА_2,

за участю:

секретаря Цихиселі Л.Р.,

представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4,

представника ПАТ КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання несправедливими умов кредитного договору, про визнання кредитного договору недійсним, про визнання недійсним договору іпотеки, про зобов’язання державного нотаріуса виключити з реєстру іпотек та заборон відчуження запису про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, про зобов’язання Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» перерахувати платежі на тіло кредиту по курсу 5,05 гривень та повернути ОСОБА_3 частину зайво сплачених ним коштів,

встановив:

20.11.2014 року до Миколаївського районного суду Одеської області звернулося Публічне акціонерне товариство Комерційний банк (далі – ПАТ КБ) «ПриватБанк» з позовом, який неодноразово уточнювався, про стягнення заборгованості за кредитним договором №ODBRGA00000541 від 24 жовтня 2007 року в сумі 9 229,37 доларів США, що за курсом 26,87 відповідно до службового розпорядження НБУ від 13 квітня 2017 року складає 247 993,17 грн.

В свою чергу, більше ніж через один рік і три місяці, а саме 24.02.2016 року (т.2, а.с.2-20) відповідач ОСОБА_3 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із позовом, який також неодноразово уточнював, та в якому просив:

визнати несправедливими умови кредитного договору, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3;

визнати кредитний договір, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 недійсним;

визнати недійсним договір іпотеки, укладений між ОСОБА_6 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», посвідчений Ананьївською районною державною нотаріальною конторою, зареєстрований в реєстрі за №3944 від 25 жовтня 2007 року;

зобов’язати державного нотаріуса Ананьївської районної державної нотаріальної контори виключити з реєстру іпотек та заборон відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за Договором іпотеки, укладеного між ОСОБА_6 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» 50,60 кв.м., житловою площею 40,00 кв.м., на земельній ділянці площею 1360 кв.м., що розташований за адресою: Одеська область Миколаївський район, смт. Миколаївка, вул. Свердлова, 16;

зобов’язати ПАТ КБ «ПриватБанк» платежі (винагороди, відсотки, комісії, тіло кредиту, пені, штрафи), які були призначені для погашення зобов’язань за користування кредитом по Кредитному договору перерахувати на тіло кредиту по курсу 5,05 грн. та повернути ОСОБА_3 частину зайво сплачених ним коштів.

Ухвалою Миколаївського районного суду Одеської області від 26 лютого 2016 року цивільну справу за вищевказаним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним було передано для об’єднання із вищевказаною цивільною справою за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором (т.2, а.с.37).

В подальшому, ухвалою Миколаївського районного суду Одеської області від 13 лютого 2017 року вищевказані цивільні справ були об’єднані в одне провадження (т.3, а.с.69).

Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року уточнені позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 були задоволені у повному обсязі.

У задоволенні уточнених позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк» було відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судовий збір в сумі 2 718,46 грн.

Вказане рішення суду оскаржує в апеляційному порядку ОСОБА_3 та в апеляційній скарзі ставить питання про його скасування і ухвалення нового рішення, яким задовольнити його уточнені зустрічні позовні вимоги, а у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовити, посилаючись на те, що рішення було ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечень проти неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 24 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №№ODBRGA00000541, згідно якого ЗАТ КБ «ПриватБанк» надав ОСОБА_3 кредит у розмірі 23 614,40 доларів США на термін до 21 жовтня 2027 року (далі – Кредитний договір) (т.1, а.с.9-11). В свою чергу ОСОБА_3 зобов’язався погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, при порушенні зобов’язань із погашення кредиту - сплачувати банку пеню в розмірі 0,15% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, сплачувати комісію.

Погашення заборгованості за Кредитним договором повинно було здійснюватися в наступному порядку:

-щомісяця в період сплати ОСОБА_3 повинен надавати ПАТ КБ «ПриватБанк» кошти (щомісячний платіж) у сумі 236,62 доларів США для погашення заборгованості за Кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії.

У забезпечення виконання зобов’язань за Кредитним договором, 24 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 було укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, а саме: житловий будинок загальною площею 50,60 кв.м., що знаходиться за адресою: Одеська область Миколаївський район, смт. Миколаївка, вул. Свердлова, 16.

Однак, в обумовлені Кредитним договором строки ОСОБА_3 своїх зобов’язань по погашенню кредиту та сплаті відсотків не виконував належним чином, у зв’язку з чим станом на 13 квітня 2017 року прострочена заборгованість по вищезазначеному кредиту склала 25 035,49 доларів США, із яких: 14666,12 доларів США – заборгованість за кредитом (тіло кредиту); 4818,82 доларів США – заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 1140,00 доларів США – заборгованість по комісії; 4410,55 доларів США – пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, що підтверджується розрахунком заборгованості за договором (т.3 а.с.129-137) .

У зв’язку з цим, ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з даним позовом, проте згідно позовних вимог просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_3 на його користь заборгованість за Кредитним договором лише в розмірі 9229,37 доларів США, яка складається з наступного: 4818,82 доларів США – заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 4410,55 доларів США – пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором та судові витрати у справі (т.3, а.с.126-128, 171-172).

Ухвалюючи судове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, суд першої інстанції обгрунтовано виходив із того, що згідно статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору.

З цих підстав, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за Кредитним договором в сумі 9 229,37 доларів США, що за курсом 26,87 грн. за один долар США, відповідно до службового розпорядження НБУ від 13 квітня 2017 року, складає 247 993, 17 грн. (двісті сорок сім тисяч дев’ятсот дев’яносто три гривні 17 копійок).

Крім того, у відповідності до ст. 88 ЦПК України, яка була чиною на час ухвалення оскаржуваного судового рішення, суд вирішив стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судовий збір в сумі 2 718,46 грн. (дві тисячі сімсот вісімнадцять гривень 46 копійок).

Що стосується позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк», про який вказано вище, то колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для його задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частиною першою третьою, п’ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Ухвалюючи судове рішення, суд виходив із того, що позивач ОСОБА_3 добровільно укладав Кредитний договір та належним чином був ознайомлений з його умовами, значний час сплачував грошові кошти по кредиту, та відсотки за користування кредитом, жодним чином не заперечував проти умов Кредитного договору і свого обов’язку щодо погашення кредитної заборгованості, у зв’язку з чим суд дійшов обгрунтованого і правильного висновку про необхідність відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3

Що стосується доводів заявника апеляційної скарги про незаконність видачі кредитних коштів в іноземній валюті, колегія суддів зазначає наступне.

У відповідності до Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993р. №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валютні операції визначені як операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

У відповідності до ст. 626 ЦК України Договором визначається домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тобто кредитний договір не є операцією, а є лише підставою для її здійснення.

У зв’язку з цим, визнання Договорів недійсними з підстав недодержання порядку вчинення валютних операцій є неможливим, оскільки визнання недійсною операції з надання валютних цінностей не може мати наслідком визнання недійсним Кредитного договору, як того вимагав позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3

Крім того, аналіз чинного законодавства, свідчить про те, що операції з надання коштів за кредитним договором, а також погашення кредитної заборгованості в іноземній валюті не потребують індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій, виходячи з наступного.

У відповідності до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом ст. 192 ЦК України до грошових коштів віднесено грошову одиницю України гривню, та іноземну валюту, яка може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно статті 1 вищевказаного Декрету під валютними операціями розуміються, зокрема, операції пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.

Тобто, Декрет відокремлює операції, пов’язані з використанням валютних цінностей як засобу платежу та операції з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності.

Згідно ст. 5 Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Частиною 4 ст. 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують відповідно до вказаної статті, зокрема, такі операції: в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. Тобто вказані норми права передбачають спеціальну умову, за якої валютна операція вимагатиме отримання індивідуальної ліцензії, а саме: якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

З цих підстав, у випадку, коли в період дії режиму валютного регулювання діючим законодавством буде встановлено межі за термінами й сумами таких кредитів, лише після набрання чинності відповідним нормативно-правовим актом вказані операції вимагатимуть індивідуальної ліцензії.

У відповідності до листа Національного банку України від 29.05.2001 р. № 28-313/2178 на сьогоднішній момент вимоги або які-небудь обмеження щодо граничного розміру сум і строків повернення кредитів в іноземній валюті, залучених або надаваних резидентами України, чинним законодавством не встановлене, тому здійснення резидентами операцій по одержанню або наданню кредитів в іноземній валюті не вимагає індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Таким чином, здійснювані на даний час банком операції з надання кредитів в іноземній валюті у будь-яких сумах та на будь-який строк відповідно до підпункту "в" частини 4 статті 5 Декрету не вимагають отримання індивідуальної ліцензії Національного банку.

Тобто, Декрет передбачає режим індивідуального ліцензування щодо конкретної валютної операції, та не пов'язує чинність цивільно-правового договору, на підставі якого проведено валютну операцію з дійсністю такого договору, оскільки діюче законодавство не містить прямих заборон щодо неможливості укладення кредитного договору між банком та клієнтом в іноземній валюті.

Так, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку.

У разі наявності в банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Таких правових позицій дотримувався Верховний Суд України у своєму рішенні від 01.12.2010 року, у цивільній справі № 6-50418св10, які були обов’язковими до застосування судами, як то було передбачено ст. 360-7 ЦПК України, в редакції, яка була чинною на час ухвалення оскаржуваного судового рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладання Кредитного договору ЗАТ КБ «ПриватБанк» мав ліцензію від 04.12.2001 року й відповідний дозвіл від 29.07.2003 року на здійснення валютних операцій.

Згідно п. 11 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій). У зв’язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Також колегія суддів зазначає, що погашення клієнтом банку кредитного зобов’язання в іноземній валюті не вимагає отримання ним чи іншим учасником операції індивідуальної ліцензії Національного банку з огляду на те, що така операція не є тією операцію, що передбачає використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Оскільки у даному випадку відбувається погашення саме грошового зобов’язання, предметом яких є валютні цінності, надані в кредит. Погашення зобов’язань, предметом яких є валютні цінності як наводилось вище відрізняються Декретом від операцій, пов’язаних з використанням іноземної валюти як засобу платежу, тому відсутність у частині 4 статті 5 Декрету вимог щодо ліцензування Національним Банком операцій з погашення зобов’язань, предметом яких є валютні цінності, виключає підстави вимагати індивідуальної ліцензії Національного банку для погашення кредиту, виданого в іноземній валюті.

Крім викладеного, слід зазначити, що обраний позивачем спосіб захисту свого права через визнання Кредитного договору недійсним з підстав видачі кредиту в іноземній валюті з мотивацією, що в цьому випадку валютна операція підлягає індивідуальному ліцензуванню Національним банком України відповідно до Декрету, - виходить за межі визначених цивільним законодавством підстав визнання договору недійсним.

Що стосується доводів заявника апеляційної скарги про те, що при укладенні спірного Кредитного договору, в ньому незаконно не було зазначено еквівалента в гривні України, колегії суддів зазначає наступне.

У відповідності до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

З цих підстав, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті, як то передбачено статтями 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п. 2 ст. 5 Декрету.

Враховуючи зазначене вище, доводи скаржника про обов'язковість визначення у зобов'язанні еквіваленту у гривні не мають смислового навантаження, адже при визначенні гривневого еквіваленту на момент кредитування не має наслідків для виконання зобов'язання саме у іноземній валюті, або у гривні за поточним курсом на момент виконання.

Стосовно доводів позивача за зустрічним позовом ОСОБА_3 щодо введення його в оману при укладенні спірного Кредитного договору, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається із спірного Кредитного договору, в ньому прописана валюта кредитування, відсоткова ставка, винагороди, розмір платежу, відповідальність, права та обов'язки сторін договору та інше. Тобто, ознайомившись з умовами кредитування до підписання договору, звіривши їх із положеннями Кредитного договору, позивач отримав повну інформацію про умови кредитування та й власноруч підписав Кредитний договір, у зв’язку з чим застосування позивачем положень Закону України «Про захист прав споживачів», міжнародних актів з регулювання споживчих відносин, про введення його в оману, є неприйнятними.

Щодо посилання скаржника на ст.ст. 203, 215, 634 ЦК України, як на підставу того, що між банком і ОСОБА_3 був укладений договір приєднання, а не Кредитний договір, то воно є безпідставним, так як Кредитний договір погоджений сторонами в цілому, заява боржника про приєднання до нього відсутня. Позивач ОСОБА_3 не надав суду доказів про те, що він подавав якісь пропозиції до зміни умов Кредитного договору на момент його укладання, що свідчить про його згоду із усіма положеннями договору.

Що стосується доводів скаржника про невиконання банком вимог законодавства про захист прав споживачів шляхом ненадання вичерпної інформації про умови кредитування та вартість кредиту, колегія суддів зазначає наступне.

Так, на виконання відповідних положень Закону України «Про захист прав споживачів» Банком надано всю необхідну інформацію в письмовому вигляді, результатом чого є факт підписання сторонами Кредитного договору. Враховуючи, що законом не встановлений обов'язок кредитора на відібрання підпису позичальника під наданою інформацією, доказом наявності факту виконання вимог Закону України «Про захист прав споживачів» є положення ч. 2 ст. 638, ч. 2 ст. 642 ЦК України, тобто фактичне прийняття пропозиції до укладання договору дією (отримання кредиту боржником та сплата ним періодичних платежів). Одночасно, слід зауважити, що сукупну вартість кредиту видно з додатку № 1 до Кредитного договору, підписаного позивачем, а отже посилання на неможливість для позивача оцінити переплати за договором, є лише намаганням уникнути відповідальності за невиконання положень Кредитного договору.

Таким чином, Кредитний договір укладений відповідно до норм чинного законодавства, після погодження всіх його положень, є чинним.

Що стосується доводів скаржника про дисбаланс прав кредитора й позичальника згідно Кредитного договору, то колегія суддів зазначає, що Цивільним кодексом передбачені права сторін на проведення переговорів та досягнення згоди щодо умов договору. Сторони погодили положення Кредитного договору в тих межах, які сторони бажали викласти у самому договорі. При цьому, цивільним законодавством передбачено, що норми договору, не можуть звужувати права сторони договору, передбачені нормами законодавства, у тому числі й нормами про припинення та зміну договору.

Щодо можливості відповідача у будь-який момент на свій розсуд в односторонньому порядку стягнути всю суму кредиту, розірвати договір або змінити його положення, про що зазначає скаржник, то ці його доводи є безпідставними, оскільки положеннями Кредитного договору чітко прописано події, які передують прийняттю кредитором рішення про припинення або зміну договору (у тому числі й зміну процентної ставки, зміна якої була можливою лише при настанні конкретних обставин).

Більше того, при підписанні Кредитного договору сторони чітко та добровільно обумовили обсяг взаємних прав та обов'язків, одночасно встановив рівень відповідальності та порядок дій у разі порушення норм договору.

Одночасно, безпідставним є посилання на положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», адже у Кредитному договорі сторонами погоджений порядок його зміни та припинення.

Посилання скаржника на ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в частині права кредитора на повернення всієї суми кредиту, не є аргументованою, адже до позивача відповідачем не застосовані інші, окрім передбачених вказаними положеннями закону, засоби впливу. Вся передбачена інформація відповідно до норм законодавства була оприлюднена (оферта). Підтвердженням цього є звернення позичальника до банку за наданням кредиту, оформленням кредиту за обраними ним умовами, які послідовно відображені в кредитному договорі, який і є підтвердженням обізнаності позичальника з умовами, які були запропоновані (акцепт). Приєднання оферти до підписаного договору законодавчо не передбачено. До того ж, сторони у договорі можуть самостійно встановити перелік істотних умов, при порушенні яких наступають визначені нормами права наслідки, що й було зроблено сторонами при укладанні оспорюваного Кредитного договору.

Що стосується доводів скаржника про незаконність нарахування винагород, то колегія суддів зазначає наступне.

За змістом ст.ст. 626, 627, 629, 638, ЦК України Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договорів, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами і є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Підпис позичальника ОСОБА_3 на Кредитному договорі, а також та обставина, що ним протягом довгого часу виконувалися всі умови Кредитного договору свідчить про те, що Банк та позичальник досягли згоди щодо всіх істотних умов договору.

У відповідності до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 3 ст. 510 ЦК України, якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як вбачається зі спірного Кредитного договору, в його п. 7.1 встановлені види винагород, що Позичальник сплачує Банку, тобто у договорі було визначено всі нарахування за винагородами з самого початку, тобто Позивач до підписання договору, у якому наглядно зазначено суми, які підлягали сплаті за резервування, мав ознайомитися з його умовами та міг не погодитися чи відмовитися від укладення. Однак, цього не відбулось і позичальником договір підписаний, а отже він мав намір до сплати за усіма викладеними у договорі умовами.

У зв’язку з цим, по Анкеті-заяві ОСОБА_3 від 8 жовтня 2007 року про надання йому кредиту в сумі 19 000 доларів США (т.1а.с.12), йому було видано кредит у розмірі 23 614,40 доларів США на термін до 21 жовтня 2027 року, про що зазначено в Кредитному договорі і з чим він повністю погодився.

Що стосується фінансового інструменту, то колегія суддів зазначає, що фінансовий інструмент - будь-який договір, результатом якого є отримання фінансового активу одним суб'єктом правовідносин, а у іншого суб'єкта правовідносин виникають фінансові зобов'язання. Правова природа винагороди за надання фінансового інструменту полягає у ризиковості правочину із-за невизначеності, пов’язаної з величиною та терміном отримання доходу в майбутньому. Визначені у договорі розміри винагород за отримання фінансового інструменту за своїм розміром є фіксованими та окремо на будь-яку частину кредитного зобов'язання не нараховуються, та є наслідком домовленості сторін договору, як то передбачено ст. 627 ЦК України (свобода договору).

Тобто, винагорода - є складовою частиною кредитного зобов'язання, про яку було відомо позивачеві ОСОБА_3 на момент укладання Кредитного договору, та яку погоджено сторонами, а не відокремленою послугою, як про те помилково зазначив в апеляційній скарзі ОСОБА_3

Щодо нарахування пені та штрафів, то колегія суддів зазначає, що статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одним з фундаментальних принципів правових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 ЦК України, відповідно до якого одним із загальних принципів цивільного законодавства є свобода договору.

Як було вказано вище, за змістом ч. 1 ст. 626 та ст. 627 ЦК України договором визнається угода двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, при укладанні Кредитного договору, між банком і клієнтом - позичальником дотримується принцип свободи договору, згідно якого позичальник є вільним в укладенні даного договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, підписавши Кредитний договір він погодився з усіма умовами, передбаченими Кредитним договором.

У відповідності до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Заперечення ОСОБА_3 щодо незаконності нарахування одночасно пені та штрафу, яке ґрунтується на ст.61 Конституції України, є помилковим, оскільки згідно ст. 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, але не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності.

Загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на такі основні види: цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну. Виходячи з того, що поняття санкцій та вид відповідальності не можуть бути ототожнені, то слід дійти висновку про те, що пеня та штраф не є окремими видами відповідальності, а є різновидом штрафних санкцій.

Таким чином, згідно з ст. 61 Конституції не обмежується розмір санкцій чи їх набір при притягненні до одного виду юридичної відповідальності.

З цих підстав, доводи ОСОБА_3 щодо неможливості одночасного застосування штрафу та пені прямо суперечать законам України, які прямо передбачають можливість одночасного застосування пені та штрафу.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.

Штраф та пеня мають різне призначення та функції у цивільних правовідносинах, оскільки штраф – разове покарання, а пеня – покарання, що має на меті домогтися найскорішого виконання зобов’язання.

При запереченні можливості застосування одного з видів санкцій виникатиме невизначеність у судовому процесі, оскільки суд не може вторгатися у сферу волевиявлення сторін, якщо присуджуватиме за власним вибором штраф або пеню, передбачені договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 551 ЦК України, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Частиною 1 ст. 624 ЦК України передбачено, що якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

За змістом ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, одночасне стягнення штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Тобто, штраф застосовується за порушення виконання зобов'язання, а пеня - за несвоєчасність виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Штраф та пеня не є взаємовиключними видами неустойки. Крім того, Цивільний Кодекс України не містить обмежень і заборон на одночасне застосування стороною за договором до винної сторони таких штрафних санкцій як штраф і пеня.

З огляду на викладене, принцип свободи договору дає право Банку передбачати в кредитних договорах відповідальність позичальника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання - у вигляді штрафу, і за несвоєчасно виконане грошове зобов'язання за кожен день прострочення виконання - у вигляді пені.

Тобто, застосування банком в Кредитному договорі і штрафу, і пені як окремих видів неустойки не є подвійним притягненням до відповідальності.

Що стосується некоректності розподілу коштів погашення по кредиту, то колегія суддів зазначає, що доводи скаржника ОСОБА_3 полягають у тому числі в тому, що він проводить розрахунки конвертації внесених за кредитом коштів за курсом НБУ на дату сплати, що не є вірним, адже конвертація проводиться за комерційним курсом, який встановлений банком на конкретну дату.

Доводи ОСОБА_3 про те, що банк невірно розподіляє кошти та дробить їх у часі, тим самим зараховуючи неодночасно, є безпідставними, оскільки сам ОСОБА_3 погоджується з тим, що дати сплат випадають за межі встановлених дат з 20 по 25 числа місяця (09, 19, 08, 30, 27 числа), тим самим підтверджує постійні порушення платіжної дисципліни з його боку. Проте, роздроблення сум є не порушенням з боку співробітників банку, а чітким алгоритмом, де перша частина коштів платежу йде на погашення попередньої заборгованості, а інша надлишкова сума залишається в очікуванні дати чергового платежу (20 число, або перший робочий день після).

Крім того, суми що надходили від ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк», розподілялись у відповідності до умов Кредитного договору, в т.ч. й відповідальності за його порушення.

Також слід зауважити, що розрахунок заборгованості не є доказом за своєю природою, а є інформаційною довідкою по факту обробки фактичного операційного руху грошових коштів по рахунках кредитної угоди, а також відображає стан нарахувань в певні періоди часу.

Свою апеляційну скаргу ОСОБА_3 також обгрунтовує тим, що Банк не надав йому інформації про можливість різкої зміни курсу долара США, посилаючись при цьому на Закон України «Про захист прав споживачів».

Однак, ОСОБА_3 не враховано, що банківська система грунтується на засадах стабільності фінансової системи держави;нормативними актами держави за банками не встановлено функціонального обов'язку передбачати наперед коливання на фінансовому ринку. Крім того, у разі різкого зменшення курсу долара США, ОСОБА_3 в жодному разі не оспорював це, з посиланням на «порушення з боку банку в частині ненадання інформації» або «істотної зміни обставин».

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з доводами представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що доводи ОСОБА_3 про «численні порушення» норм права при укладанні Кредитного договору, з посиланням на нечесну підприємницьку діяльність, є безпідставними і неаргументованими.

Так, як було вказано вище, вбачається з матеріалів справи і спірного Кредитного договору, при його укладанні боржника не примушували до укладання договору;він міг обрати будь-яку фінансову установу для кредитування;відсутнє введення позичальника в оману;кредит виданий належним чином;немає дисбалансу прав сторін договору;положення Кредитного договору справедливі;відсутні будь-які порушення законодавства про захист прав споживачів,

Таким чином, всі вищевикладені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що посилання позивача на положення ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» після погодження умов, багаторічної сплати грошових коштів за Кредитним договором, тривалого виконання його умов, за відсутності дійсних підстав вважати відповідні умови договору несправедливими, свідчать про намагання ОСОБА_3 уникнути відповідальності за допущення прострочення кредитного зобов'язання.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного рішення суду та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам, є законним і обгрунтованим, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у повній відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

У зв’язку з цим, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду – без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381– 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено: 18.05.2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

ОСОБА_7

ОСОБА_2