Постанова № 74049166, 16.05.2018, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 551/732/16-ц Номер провадження 22-ц/786/947/18Головуючий у 1-й інстанції Колос Ю. А. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2018 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області у складі:

Головуючого: судді Кривчун Т.О.,

Суддів: Абрамова П.С., Бондаревської С.М.

секретар – Філоненко О.В.

за участю представника відповідача та третьої особи – адв. ОСОБА_2

розглянула у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3

на рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року

по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5, Шишацька державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Шишацького районного нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання недійсним договору дарування будинку.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача,-

В С Т А Н О В И Л А :

У липні 2016 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом до ОСОБА_4, посилаючись на те, що 05.03.1994 року помер її батько ОСОБА_7, після смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно, у т.ч. 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями по вул. Леніна, 72 в с. Яреськи Шишацького району.

Зазначає, що ніхто із спадкоємців з заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звертався, вона ж постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, заяву про відмову від спадщини не подавала, тому, на її думку, є такою, що прийняла спадщину та є єдиним спадкоємцем, оскільки 18.07.2013 року померла також дружина ОСОБА_7- ОСОБА_8

Вказує, що, як їй стало відомо у 2015 році, 12.01.2002 року свідоцтво про право на спадщину за заповітом було видано ОСОБА_4 та 07.11.2013 року останньою було укладено договір дарування 1/2 частки спірного житлового будинку.

Вважає, що ОСОБА_4 пропустила строк на прийняття спадщини, не прийняла її, а тому не мала права на спадкування належної померлому ОСОБА_7 частини житлового будинку.

У зв»язку з цим прохала визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 січня 2002 року, видане державним нотаріусом Шишацької районної нотаріальної контори на ім»я Відповідача - ОСОБА_4; визнати договір дарування 1/2 (однієї другої) частки житлового будинку від 07 листопада 2013 року недійсним; стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору.

Рішенням Шишацького районного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Вказане рішення оскаржила позивач, яка у поданій апеляційній скарзі, посилаючись на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права, неповне з»ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів скарги посилається на обставини, викладені у позовній заяві та вважає, що відповідач не мала права на спадкування, оскільки не прийняла спадщину та не звернулася до нотаріуса з заявою у встановлений законом строк, а тому вчинений внаслідок оскаржуваного спадкування правочин-договір дарування 1/2 (однієї другої) частки житлового будинку від 07 листопада 2013 року має бути визнаний недійсним.

Вважає висновок суду першої інстанції про здійснення ОСОБА_4 дій, що свідчать про прийняття нею спадщини, а саме наявність у відповідача ощадної книжки спадкодавця та надання її державному нотаріусу на момент видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нічим не підтвердженим, а наведену обставину такою, що не має правового значення, оскільки не встановлює моменту заволодіння ощадною книжкою та факт її наявності у відповідача на час подання заяви та отримання свідоцтва про право на спадщину. Також, матеріали справи не містять даних щодо видачі відповідачу свідоцтва на право на спадщину за заповітом на вклад, зважаючи на наявність у неї ощадної книжки спадкодавця.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача – ОСОБА_2 прохав відхилити апеляційну скаргу ОСОБА_3 та залишити без змін рішення місцевого суду.

Зазначає, що, відповідно до чинних на час спірних правовідносин норм закону, наявність у ОСОБА_4 ощадної книжки ОСОБА_7 після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини було достатньою правовою підставою для видачі їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом. При цьому, під час видачі ОСОБА_4 зазначеного свідоцтва заперечення з боку іншого спадкоємця – ОСОБА_9 були відсутні.

Зауважує, що питання прийняття спадщини визначається діями спадкоємців, а тому порушення чи помилки з боку нотаріуса чи працівника нотаріату, що призвели до втрати документів, не можуть бути визначальними під час вирішення питання про прийняття спадщини.

Окрім того, вказує, що порядок спадкування було змінено заповітом ОСОБА_7 Право на спадкування ОСОБА_3 як спадкоємця за законом могло виникнути лише у випадку неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом ОСОБА_4 та ОСОБА_9 При цьому чинне законодавство того часу не передбачало для таких спадкоємців прийняття спадщини шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном. Тобто, у такому випадку ОСОБА_3 протягом трьох місяців з 05.09.1994 року (момент закінчення шестимісячного строку для прийняття спадщини за заповітом) повинна була надати свою згоду на прийняття спадщини. Проте, вказаних дій вона не вчинила, свою згоду не надала, а тому її права щодо спадкування не можуть вважатися порушеними.

У судовому засіданні представник відповідача та третьої особи апеляційну скаргу не визнав, прохав її відхилити, а рішення місцевого суду залишити без змін.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, приходить до висновку про відхилення апеляційної скарги з наступних підстав.

У відповідності до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ч.1 ст.264 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Як убачається з матеріалів справи, відповідно до актового запису №17 в Книзі записів актів громадянського стану про народження Яреськівської сільської ради Гоголівського району Полтавської області, ОСОБА_10 народилась 21.03.1960 року, її батьками значаться – ОСОБА_7 (батько) та ОСОБА_11 (мати), що підтверджується ОСОБА_12 про народження серії ІІ-УР №106584 від 20.04.1960 року (т.1, а.с.7).

З актового запису №97 в Книзі записів актів громадянського стану про народження Чортківського райбюро ЗАТО Тернопільської області вбачається, що ОСОБА_13 народилась 03.02.1949 року та її батьками значаться – ОСОБА_7 (батько) та ОСОБА_11 (мати), що підтверджується ОСОБА_12 про народження серії VІ-УР №826146 від 22.07.1964 року (т.1, а.с.210).

Сторонами не заперечується, що в подальшому, внаслідок укладення шлюбів, було змінено їх прізвище - ОСОБА_10 на «Логачова», ОСОБА_13 – на «Семиргей».

Так, згідно актового запису №565 в Книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу Ленінського р/б ЗАГС м. Курська, ОСОБА_14 та ОСОБА_4 розірвали шлюб 17.10.1984 року, прізвище після розірвання шлюбу у обох залишилось «Семиргей» (ОСОБА_12 про розірвання шлюбу серії І-ЖТ №326229 (т.1, а.с.211).

15.07.1993 року ОСОБА_7 було складено заповіт, яким він на випадок своєї смерті зробив наступне розпорядження: все майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він за законом матиме право, в тому числі 1/2 житлового будинку, 1/2 сараю, 1/2погребу, 1/2 літньої кухні, 1/2 колодязя, що знаходяться в селі Яреськи Шишацького району Полтавської області вулиця Леніна, 52 заповів ОСОБА_4 (т.1, а.с.209).

Відповідно до актового запису №26 в Книзі актів громадянського стану про смерть за 1994 рік Яреськівської сільської ради, ОСОБА_7 помер 05.03.1994 року у віці 75 років, що підтверджується ОСОБА_12 про смерть І-КЕ №253716 від 05.03.1994 року (т.1, а.с.204).

Як убачається з ОСОБА_12 про право власності на житловий будинок від 09.11.2001 року, виданого виконавчим комітетом Яреськівської сільської ради, ОСОБА_7 на праві приватної власності належить 1/2 частина житлового будинку з господарськими спорудами, який розташований в с. Яреськи, вул. Леніна, 72 (т.1, а.с.213).

Згідно ОСОБА_12 про право на спадщину за заповітом від 12.01.2002 року, виданого державним нотаріусом Шишацької державної нотаріальної контори ОСОБА_15, на підставі заповіту, посвідченого виконкомом Яреськівської сільської ради 15.07.1993 року, реєстровий №345, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна гр. ОСОБА_7, померлого 05.03.1994 року, являється дочка ОСОБА_4, проживає в ІНФОРМАЦІЯ_1. Спадкове майно, на яке видане це свідоцтво, складається з: 1/20 частини жилого будинку з відповідною частиною господарчих споруд, що знаходиться в с. Яреськи по вул. Леніна, 72, належить померлому ОСОБА_7 на підставі ОСОБА_12 про право власності, виданого виконкомом Яреськівської сільської ради від 09.11.2001 року і складається з: жилого будинку жилою площею 42,2кв.м – літ.»А-1», літньої кухні – літ.»Б», сараю-гаража – літ.»В», колодязя - №1, огорожі – №2. ОСОБА_12 зареєстровано в реєстрі за №26 (т.1, а.с.214).

07.11.2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір дарування 1/2 частки вказаного вище житлового будинку (т.1, а.с.11-15,125-128).

Відповідно до довідки №2428 від 01.07.2015 року, виданої виконкомом Яреськівської сільської ради, останнім місцем фактичного проживання ОСОБА_7, який помер 05.03.1994 року було с. Яреськи, вул. Леніна, 52. Разом з ним проживали: дружина – ОСОБА_8Ф, ІНФОРМАЦІЯ_2, дочка – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, онука ОСОБА_16, ІНФОРМАЦІЯ_4 Домоволодіння перебуває у власності ОСОБА_7 (т.1, а.с.8).

Згідно довідки №2599 від 18.08.2015 року, виданої виконкомом Яреськівської сільської ради Шишацького району Полтавської області, рішенням 8 сесії 23 скликання Яреськівської сільської ради від 29.02.2000 року змінена адреса житлового будинку в с. Яреськи Шишацького району з вул. Леніна, 52 на вул. Леніна, 72 (т.1, а.с.9).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 здійснила необхідні дії, які свідчать про прийняття нею спадщини після смерті ОСОБА_7, а саме: фактично вступила в управління та володіння спадковим майном, забравши ощадну книжку померлого на грошовий вклад на депозитному рахунку №02072, а тому державним нотаріусом правомірно було видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на 1/2 частину спірного житлового будинку, а тому підстав для визнання недійсним даного свідоцтва немає. При цьому, оскільки вимога про визнання недійсним договору дарування будинку є похідною від вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, то вона місцевим судом також була відхилена.

Такий висновок суду відповідає встановленим по справі обставинам та ґрунтується на законі, виходячи з наступного.

У разі відкриття спадщини до 01.01.2004 року, застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні положення Цивільного кодексу Української РСР від 1963 року, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.

Роз»яснення щодо цього містяться у п.5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2004 року, абз.15-16,43 пункту 1 ОСОБА_9 від 16.05.2013 року №24-753/0/4-13 Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», відповідно до яких правила книги шостої ЦК України 2004 року можуть бути застосовані лише до спадщини, яка відкрилася після 01 липня 2003 року і не була прийнята ніким із спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529-431 ЦК УРСР.

При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилася і була прийнята до 01 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР.

Якщо спадщина відкрилась у період чинності ЦК УРСР, застосуванню підлягають норми ЦК УРСР про належність спадщини спадкоємцеві з часу відкриття спадщини незалежно від оформлення права на спадщину.

Згідно ч.ч.1,2 ст.524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

За змістом статті 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

У відповідності до ст.549 ЦК УРСР (1963 року), визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:

1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Право вибору цих дій належить спадкоємцю. Вважається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном чи подав нотаріальному органу заяву про його прийняття.

Прийняття частини спадкового майна означає прийняття спадщини в цілому.

Відповідно до абзацу першого пункту 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18.06.1994 року №18/5 (чинній на час спірних правовідносин) (далі – Інструкція) свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст.549 Цивільного кодексу). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути, зокрема, і документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Абзацом другим пункту 113 даної Інструкції визначено, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст.76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч.ч.1,4 ст.77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.2 ст.78 ЦПК України).

Частиною 1 ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.ч.5-6 ст.81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)

Так, матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_7 заповів ОСОБА_4 належну йому 1/2 частину жилого будинку з відповідною частиною господарчих споруд, що знаходиться в с. Яреськи по вул. Леніна, 72.

В подальшому, після смерті заповідача, спадкоємець фактично вступила в управління спадковим майном, оскільки отримала та зберігала ощадну книжку ОСОБА_7 на грошовий вклад на депозитному рахунку №02072 в ощадній касі №5463/01 села Яреськи Шишацького філіалу Ощадного банку СРСР (а.с.152).

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За нормою ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Оособа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як роз'яснив Пленум ВСУ у п.4 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. N9 судам, відповідно до статті 215 ЦК (435-15) необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

За нормою п.5 ст.216 ЦК Ураїни вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

З аналізу наведених вище положень закону та наявних у справі доказів вбачається. що ОСОБА_4 вчинила необхідні дії, спрямовані на її фактичний вступ в управління спадковим майном, а тому державний нотаріус правомірно видала відповідачу ОСОБА_12 про право власності на спадкове майно, а саме 1/2 частину жилого будинку з відповідною частиною господарчих споруд, що знаходиться в с. Яреськи по вул. Леніна, 72.

При цьому, оскільки право власності ОСОБА_4 на спірний будинок набуте правомірно, на підставі складеного ОСОБА_7 заповіту, та згідно виданого у відповідності до вимог законодавства, свідоцтва про право на спадщину, то вона в повній мірі мала право розпорядитися своєю власністю – жилим будинком, що вона і вчинила, подарувавши його дочці ОСОБА_5, шляхом укладення 07.11.2013 року договору дарування 1/2 частки вказаного вище житлового будинку (т.1, а.с.125-128).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду стосовно того, що підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними відсутні.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що відповідач не мала права на спадкування, оскільки не прийняла спадщину та не звернулася до нотаріуса з заявою у встановлений законом строк, а тому вчинений внаслідок оскаржуваного спадкування правочин-договір дарування 1/2 (однієї другої) частки житлового будинку від 07 листопада 2013 року має бути визнаний недійсним, є безпідставними та спростовується вищевикладеним.

Так, зокрема, статтею 549 ЦК УРСР (1963 року), визначено два шляхи прийняття спадщини: фактичний вступив в управління або володіння спадковим майном або подача до державної нотаріальної конторі за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

При цьому, відповідач скористалась своїм правом вибору варіанту прийняття спадщини, а саме шляхом вступу в управління або володіння спадковим майном – забрала ощадну книжку померлого у визначений законом строк. З аналізу наведеного вбачається, що не прийняття ОСОБА_17 спадщини, як вказувала в позові ОСОБА_3, не знайшло свого підтвердження матеріалами справи.

Твердження апелянта стосовно того, що здійснення ОСОБА_4 дій, що свідчать про прийняття нею спадщини, а саме наявність у відповідача ощадної книжки спадкодавця та надання її державному нотаріусу на момент видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нічим не підтверджено, колегію суддів до уваги не приймається, оскільки, абзацом 2 п.113 Інструкції визначено, що докази вступу в управління чи володіння спадковим майном приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців. З наведеного вбачається, що ОСОБА_3 мала право подати свої заперечення при оформлені ОСОБА_4 своїх спадкових прав, проте, таким правом не скористалась.

Також, факт перебування ощадної книжки спадкодавця у відповідача підтверджується долученою до матеріалів справи її копією, яка була надана представником ОСОБА_4 – адвокатом ОСОБА_2

Не отримання відповідачем свідоцтва на право на спадщину за заповітом на вклад є правом особи та не може свідчити про недійсність оспорюваних правочинів.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції також не спростовують та зводяться до незгоди із судовим рішенням без належного обґрунтування нормами права.

Суд першої інстанції повно та об’єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази, на підставі яких дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права

Керуючись ст.ст.368, 375, 382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3,- залишити без задоволення.

Рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року, - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

ГОЛОВУЮЧИЙ : /підпис/ ОСОБА_1

СУДДІ: /підпис/ ОСОБА_18

/підпис/ ОСОБА_19

ЗГІДНО:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області ОСОБА_1