Постанова № 74040770, 15.05.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 357/11714/17 Головуючий у І інстанції Ярмола О. Я.Провадження № 22-ц/780/1907/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 18 15.05.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 травня 2018 року м. Київ

Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді -ОСОБА_1, суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3, з участю секретаряОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2018 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» до ОСОБА_5 про визнання договору цесії недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся у жовтні 2017 року до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 25.10.2010 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» та ОСОБА_5 було укладено договір уступки вимоги (цесії) № 3/АС. Позивач вважає, що договір цесії є удаваним правочином, так як у сторін виникли права та обов’язки, які є наслідком договору факторингу, тобто іншого договору ніж був укладений між позивачем та відповідачем. В зв’язку з цим, ТОВ «Аверс-Сіті» просив суд визнати договір уступки вимоги (цесії) № 3/АС укладений між позивачем та ОСОБА_5 недійсним.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2018 року в задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» до ОСОБА_5 про визнання договору цесії недійсним відмовлено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням позивач ОСОБА_6 «Аверс-Сіті» подало апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, визнавши договір уступки вимоги (цесії) № 3/АС укладений між позивачем та ОСОБА_5 недійсним з моменту його укладення. Судові витрати покласти на відповідача.

Апелянт звертає увагу на те, що суд першої інстанції відступив від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах № 3-238гс16 від 13.04.2016 року, № 3-477г16 від 25.05.2016 року без наведення мотивів, які слугували підставою для такого твердження. Місцевим судом враховано п. 8 Договору цесії, де визначено, що за передане право вимоги до Боржника ОСОБА_7 ОСОБА_6 «Аверс-Сіті» сплачує Цеденту (ОСОБА_5А) суму у розмірі 339442,95 гри. «27» жовтня 2010 року або до цієї дати.

Як свідчить аналіз змісту Договору цесії він містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Так, договором цесії передбачено, що грошова вимога до боржника уступається Цедентом (ОСОБА_5А.) в обмін на грошові кошти 339 442,95 грн., які Цесіонарій ( ОСОБА_6 «Аверс-Сіті») зобов'язується сплатити першому, тобто за умовами Договору фактично відбулося фінансування одній особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника).

ОСОБА_6 «Аверс-Сіті» наголошує на тому, що Договір цесії є удаваним правочином, адже у сторін виникли права та обов’язки, які є наслідком Договору факторингу, тобто іншого договору, ніж був укладений між позивачем та відповідачем.

Відповідно до ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого нравочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Таким чином, враховуючи той факт, що Договір цесії за своєю правовою природою та наслідками є Договором факторингу, оскільки відбулося фінансування в сумі 339 442,95 грн. під відступлення права вимоги за Інвестиційними договорами № 170/НП/2 від 20.09.2008 року, № 185/НП/2 від 13.09.2008 року, № 194/НП/2 від 27.09.2008 року, № 2/84 від 13.09.2008 року, як наслідок відносини сторін мають регулюватися за правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

В ухвалі про відкриття апеляційного провадження відповідачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та подачі заперечень на клопотання.

Однак, відзив та заперечення не подавалися.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що 25.10.2010 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» та ОСОБА_5 було укладено договір уступки вимоги (цесії) № 3/АС. (а.с.30-32).

При укладенні спірного правочину сторони керувались положеннями ст. 512-519 ЦК України.

Згідно з п. 1 Договору цесії, в порядку та на умовах визначених цим Договором, цедент передає цесіонарієві, а цесіонарій набуває право інвестора, належне цедентові, і стає замовником за наступними Договорами: інвестиційний договір № 170/НП/2 від 20.09.2008 року; інвестиційний договір № 194/НП/2 від 27.09.2008 року; інвестиційний договір № 185/НП/2 від 13.09.2008 року; інвестиційний договір № 2/84 від 13.09.2008 року.

Зокрема, п. 8 Договору цесії визначено, що за передане право вимоги до боржника цесіонерій сплачує цеденту суму у розмірі 339 442,95 грн., в т.ч. ПДВ-20% - 56573,83 грн. «27» жовтня 2010 року або до цієї дати».

Крім того, договором цесії передбачено, що грошова вимога до боржника уступається цедентом в обмін на грошові кошти 339 442,95 грн., які цесіонарій зобов'язується сплатити першому, тобто за умовами договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника).

На думку позивача, договір цесії містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) за своєю правовою природою та наслідками, оскільки відбулося фінансування в сумі 339442,95 грн. під відступлення права вимоги за інвестиційними договорами: № 170/НП/2 від 20.09.2008 року, № 194/НП/2 від 27.09.2008 року, № 185/НП/2 від 13.09.2008 року, № 2/84 від 13.09.2008 року, і як наслідок відносини сторін мають регулюватися за правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили, тобто договору факторингу.

В суді першої інстанції позивач зазначав, що підтвердженням того факту, що сторони мали на меті укласти саме договір факторингу задля того, щоб у цесіонарія виник обов’язок оплатити відступлене право вимоги до боржника, тобто створення заборгованості є: договори купівлі - продажу майнових прав № 185/НП/2_ИП від 25.10.2010року, № 170/НП/2_ИП від 25.10.2010 року, № 194/НП/2_ИП від 25.10.2010 року, № 2/84 _ИП від 25.10.2010 року, за якими ОСОБА_5 має сплатити ТОВ «Аверс-Сіті» грошову суму в розмірі 339442,95 грн.; договір уступки права вимоги (цесії) № 3/АС від 25.10.2010 року, за яким ТОВ «Аверс-Сіті» має сплатити ОСОБА_5 339442,95 грн. договір № 29/10/10 про зарахування зустрічних однорідних вимог від 27.10.2010року, за яким сторони дійшли згоди про зарахування зустрічних однорідних грошових вимог за вищевказаними договорами.

Таким чином, позивач вважав, що спірний договір було вчинено для приховування договору факторингу, який сторони насправді вчинили задля отримання правових наслідків за останнім правочином.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що укладений між позивачем та відповідачем договір не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення договору є отримання прибутку.

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові, та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Отже, продаж відповідачем права вимоги до боржника за інвестиційними договорами (отримання в майбутньому нерухомого майна) на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а зазначений договір не є договором факторингу.

Крім того, при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, що передбачено ст.1084 ЦК України.

З положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», на який посилається позивач, вбачається, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об’єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

Отже, враховуючи той факт, що ТОВ «Аверс-Сіті» не є фінансовою установою, та не має відповідної ліцензій на здійснення факторингових операцій, то договір цесії, за своєю правовою природою як договір факторингу, суперечить актам цивільного законодавства, а саме ст. 1079 ЦК України, ст. 1, 7 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

У зв'язку з цим, відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Отже, оспорюваний договір про відступлення прав вимоги не є удаваним правочином, вчиненим з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили, - договором факторингу, на що позивач посилається як на підставу для задоволення позовних вимог - ст. 235 ЦК України.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорюваний договір не підлягає визнанню недійсним з підстав застосування ст. 215, 203 ЦК України, оскільки при його укладенні дотримані всі вимоги чинного законодавства та його укладання відповідає волі сторін договору.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, крім іншого, дійшов висновку щодо пропуску позивачем строку позовної давності, однак враховуючи, що на позов є безпідставним по суті, відмовив у його задоволенні саме по суті за недоведеністю та необґрунтованістю, а не за строками позовної давності.

Висновки суду першої інстанції викладені в рішенні, на думку колегії суддів, відповідають вимогам закону та обставинам справи, виходячи з наступного.

Статтею 512 ЦК України, визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншого особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Оспорюваним договором визначено, що він укладений у відповідності до ст.ст.512-519 ЦК України глави 47 ЦК України та містить ознаки купівлі-продажу права вимоги, а не факторингу. Водночас, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін, та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Згідно ч.1 ст.627 ЦК України, відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу,інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі ст.1077 ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком, та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування. Відповідно до вказаного визначенням договору факторингу, цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів.

Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Постановою Верховного Суду України від 10.07.2007 р. № 26/347-06-6531, визначено поняття договору факторингу, що його містить ЦК України, як такий, що спрямований на фінансування однією стороною іншої шляхом передачі в її розпорядження певної суми громових коштів. Тобто наявне надання фактором послуги. Вона надається за плату, розмір якої визначається договором. При цьому грошова вимога, яка передається клієнтом фактору, не може бути платою за надану останнім фінансову послугу. Отже, якщо за договором факторингу за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути лише банк або інша фінансова установа. Якщо ж передається право вимоги грошового боргу без плати за послугу або передається за винагороду право вимоги не грошового боргу, то договір не вважається факторинговим, а є договором відступлення права вимоги, і новим кредитором за таким договором може бути будь-яка особа.

Відповідно до п.3 ч. 1 ст.49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні операції у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст.47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.

Важливою відмінністю між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу, є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст.1084 ЦК України.

З норм Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", на який посилається позивач, випливає, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

У частині першій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

Разом із тим, щодо суб'єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ.

Отже, висновки суду першої інстанції, про те, що продаж відповідачем права вимоги до боржника за інвестиційними договорами (отримання в майбутньому нерухомого майна) на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, оскільки ТОВ «Аверс-Сіті» не є фінансовою установою, та не має відповідної ліцензій на здійснення факторингових операцій, а тому зазначений договір не є договором факторингу і правові підстави для задоволення позову, відповідно до ст. 235 ЦК України відсутні, на думку колегії суддів є цілком законними та обґрунтованими.

В апеляційній скарзі апелянтом не наведено доводів, які б спростували висновки суду, викладені в рішенні. Всі доводи апеляційної скарги зводяться до вільного тлумачення норм діючого законодавства в сфері, що регулює спірні правовідносини на свою користь, і не мають жодного правового підґрунтя, а тому розцінюються колегією суддів критично і до уваги не приймаються.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: С.В. Лівінський

ОСОБА_3