Рішення № 74031765, 23.04.2018, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/3320/17

Провадження № 2/0203/192/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.04.2018 року Кіровський районний суд міста Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Єдаменка С.В.,

при секретарі Пилипенко А.С.,

за участю позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_4

відповідача ОСОБА_5

представника відповідача ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_7 про визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння –

встановив:

12 вересня 2017 року до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_7 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого володіння. В обґрунтування позову зазначено, що перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 вони придбали квартиру № 4 по вул. Ульянова в м. Дніпропетровську. Після розірвання шлюбу між ними виник спір щодо поділу майна подружжя. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2015 року вказану квартиру було визнано особистою власністю ОСОБА_3 В подальшому це рішення було скасоване в касаційному порядку, а при новому розгляді суд визнав квартиру спільною сумісною власністю подружжя. Між тим, в 2017 році позивачці стало відомо, що відповідач ОСОБА_3 здійснив продаж зазначеної квартири ОСОБА_7 Позивачка вважає, що цей договір має бути визнаний недійсним, оскільки укладений без згоди іншого з подружжя. Крім того, оскільки квартира є спільною власність позивачка просила витребувати у відповідача ОСОБА_7 Ѕ квартири на свою користь (а.с. а.с. 2 – 3).

В судовому засіданні позивачка підтримала свій позов та просила його задовольнити, вказувала, що її було незаконно позбавлено можливості користуватись квартирою, а подальшому було здійснено її відчуження за спірною угодою.

Представник позивачки в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, вказував, що квартира була відчужена незаконно, оскільки є об’єктом сумісної власності подружжя, судове рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_3 було скасоване, натомість зараз є чинне судове рішення, яким спірну квартиру визнано спільною власністю подружжя. Перереєстрація права власності на квартиру за відповідачем ОСОБА_3 як за одноосібним власником відбулась незаконно. Зазначення в спірному договорі купівлі-продажу про відсутність спору щодо квартири є неправомірним. Наявність у спірній квартирі зареєстрованих мешканців є самостійною підставою для визнання договору недійсним.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, вказував, що твердження позивачки про обставини справи є недостовірними, оскільки вона сама залишила спірну квартиру і до певного часу не пред’являла жодних вимог щодо неї. Він здійснив продаж спірної квартири під час дії судового рішення, за яким право особистої приватної власності на квартиру було визнано за ним. В цей час він не міг знати, що це судове рішення буде в подальшому скасоване в касаційному порядку і йому взагалі не було відомо про подання позивачкою касаційної скарги.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечувала проти позову в повному обсязі. Вказувала, що відповідач ОСОБА_3 мав законні підстави для продажу квартири, будучи її власником, оскільки рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2015 року було відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо поділу квартири, та фактично визнано зазначену квартиру ОСОБА_3 особистою власністю. Зазначене рішення суду набрало чинності на момент укладання спірного договору купівлі-продажу квартири, а отже на моменту укладання цього договору судовий спір був відсутній. (а.с. а.с. 30 – 31)

Відповідач ОСОБА_7 в судовому засіданні проти позову заперечував, вказував, що він є добросовісним набувачем, на момент укладання договору купівлі-продажу був повідомлений продавцем, що нерухоме майно нікому не продане, не подароване, в спорі та під арештом не знаходиться, а також відсутні будь-які права чи обтяження щодо нього з боку третіх осіб.

Представник відповідача ОСОБА_7 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, вказував, що відповідно до практики Верховного Суду України правочин щодо розпорядження одним з подружжя об’єктом спільної сумісної власності без згоди іншого з подружжя може бути підставою для недійсності такого правочину та витребування майна у його набувача лише за умови недобросовісності останнього. Натомість ОСОБА_7 не знав і не міг знати про обставини, на які позивачка посилається в обґрунтування своїх вимог. Також зазначав, що не був залучений до участі у цивільній справі, в ході розгляду якої рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області спірну квартиру було визнано об’єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с. а.с. 88 – 91).

Дослідивши матеріали даної цивільної справи, вислухавши пояснення сторін, суд приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає виходячи з наступного.

Позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 19 червня 2004 року по 24 січня 2012 року, що підтверджується наявними матеріалами та не заперечується сторонами.

25 серпня 2004 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 4-3852, ОСОБА_3 купив квартиру № 4, розташовану в будинку № 26 по вул. Ульянова у м. Дніпропетровську, що Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майна та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо нерухомого майна № 38266763 (а.с. 81 на зв.)

01 березня 2013 року відповідачу ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії АЕ № 908175 індексний № 900865 щодо спірної квартири, яке було зареєстровано в державному реєстрі прав на нерухоме майно (а.с. а.с.70 – 71).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 лютого 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя було відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2015 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково та стягнуто з відповідача вартість Ѕ частини автомобіля «Лексус» в сумі 100 000,00 грн. а в решті вимог, у тому числі щодо поділу спірної квартири було відмовлено, оскільки суд вважав її особистою власністю відповідача ОСОБА_3 (а.с. а.с. 7 – 9).

28 травня 2015 року між відповідачами ОСОБА_3 (продавцем) та ОСОБА_7 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме квартири № АДРЕСА_1, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8 (а.с. а.с. 66 – 67).

В п. 1.5. спірного договору купівлі-продажу нерухомого майна зазначено, що на момент укладання договору купівлі-продажу, нерухоме майно нікому не продане, не подароване, в спорі та під арештом не знаходиться, а також відсутні будь-які права чи обтяження щодо нього з боку третіх осіб (а.с. 66).

Тим часом, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року судове рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2015 року було скасовано та направлено справу на новий судовий розгляд (а.с. а.с. 10 – 12).

При новому розгляді справи рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська було відмовлено в задоволенні вимог позивачки щодо визнання права власності на Ѕ частину спірної квартири. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2017 року було скасовано судове рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог стосовно визнання права власності на Ѕ частину спірної квартири, та визнано за позивачкою ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину спірної квартири № 4 по вул. Ульянова в м. Дніпропетровську (а.с. а.с. 32 – 35). При вирішенні вказаної цивільної справи відповідач ОСОБА_7 до участі в ній не залучався.

Відповідно до ст. 54 ЦПК України якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред’явити вимоги до сторони, така сторона зобов’язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява. У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред’явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред’явленого цією третьою особою до такої сторони.

Оскільки відповідач ОСОБА_7 не залучався, як третя особа без самостійних вимог до участі у цивільній справі між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про поділ майна, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2017 року у цій справі не може мати стосовно нього наслідків, визначених ч.ч. 4 – 5 ст. 82 ЦПК України.

Вирішуючи позовні вимоги по суті суд виходить з наступного.

Згідно ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до змісту ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований не реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як зазначено в п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Добросовісність є однією із засад цивільного законодавства, наряду зі справедливістю та розумністю (ст. 3 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.5 ст.12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується.

Відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом.

При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.ст. 317, 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину Цивільного кодексу України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Саме така правова позиція викладена Верховним судом України в судовому рішенні по цивільній справі №6-533цс16.

Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладення спірного договору було чинним судове рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2015 року, згідно якого спірна квартира є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_3 Про те, що це рішення буде в подальшому скасоване в касаційному порядку він не міг знати.

Водночас, відповідач ОСОБА_7 взагалі не був учасником відповідного судового спору. З іншої сторони, відповідно до наявних документів, шлюб між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 було розірвано 24 січня 2012 року, в той час як при укладанні спірного договору купівлі-продажу було подано правовстановлювальний документ на квартиру – свідоцтво про право власності на нерухоме майно датоване 01 березня 2013 року, тобто пізніше дати розірвання шлюбу. Таким чином, відповідач ОСОБА_7 обґрунтовано міг розраховувати, що відповідне майно не є набутим під час шлюбу.

Доказів того, що відповідачу ОСОБА_7 було достеменно відомо про судовий спір та про придбання спірної квартири під час шлюбу до суду надано не було.

Суд приходить до висновку, що позивачкою не доведено, що відповідач ОСОБА_7 знав чи за обставинами справи міг знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У п.10 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляджу цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9, на який, зокрема, послався позивач, визначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина першастатті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК. Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Частинами 1, 3 ст. 388 ЦК України встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсним спірного договору та витребування майна задоволенню не підлягають.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2017 року про визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на частину спірної квартири не може бути враховане у справі, що розглядається, оскільки в попередній справі суд розглядав правовідносини, що виникли між сторонами з приводу купівлі-квартири під час шлюбу, та не досліджували обставини наступного відчуження квартири за договором купівлі-продажу та обставин набуття її у власність відповідачем ОСОБА_7 При цьому на підставі ч. 5 ст. 82 та ч. 2 ст. 54 ЦПК України, висновок цього суду про належність права власності на спірну квартиру ОСОБА_3, спростовується спірним договором та відомостями Державного реєстру прав на нерухоме майно.

Посилання позивачки на те, що в договорі купівлі-продажу зазначено, що квартира не є предметом спору, та про відсутність в квартирі зареєстрованих мешканців, не може бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки звернутись до суду з відповідними вимогами на підставі ст. 659 Цивільного кодексу України має право лише покупець – відповідач ОСОБА_7

Наявність у спірній квартирі зареєстрованих мешканців на момент укладення спірного договору сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору, оскільки за наявності відповідних прав на користування майном відповідні особи не позбавлені права звернутись до суду з позовом.

Суд також не має підстав для оцінки правомірності видачі 01 березня 2013 року відповідачу ОСОБА_3 свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії АЕ № 908175 індексний № 900865 на спірну квартиру, оскільки відповідні вимоги не заявлені.

Суд також окремо відзначає, що зареєстровані в спірній квартирі ОСОБА_9 на час укладення спірного договору досягла 18-річчя (а.с. 74), а зареєстроване щодо спірної квартири обтяження у вигляді іпотеки не має правового значення, оскільки строк її дії – 24 серпня 2014 року, що кінчився на день вчинення спірного правочину.

Згідно ст. 141 ЦПК України у зв’язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати позивача відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст. 65 Сімейного кодексу України, ст.ст. 15, 203, 204, 215, 216, 220, 655 Цивільного кодексу України, ст.ст. 12, 54, 76-77, 82, 141, 158, 263-265 ЦПК України, суд –

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_7 про визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 273 ЦПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Дніпропетровської області шляхом подання апеляційної скарги через Кіровський районний суд м. Дніпропетровська, а з дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи – безпосередньо до апеляційного суду. Строк подання апеляційної скарги – 30 днів з дня складання повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено 02.05.2018 р.

Суддя С.В. Єдаменко