Постанова № 74028212, 07.05.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції: Сліденко А.В.

07 травня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/5275/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Донець Л.О.

суддів: Гуцала М.І. , Мельнікової Л.В.

за участю секретаря судового засідання Багмет А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Нгуєн Тхі Зієп на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.01.2018, суддя Сліденко А.В., повний текст складено 24.01.18 по справі № 820/5275/17

за позовом Нгуєн Тхі Зієп

до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення ГУ ДМС України в Харківській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну на ім’я громадянки СРВ Нгуєн Тхі Зієп,ІНФОРМАЦІЯ_1,

ВСТАНОВИВ:

08.11.2017 року, Нгуєн Тхі Зієп (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі – відповідач), в якому просить скасувати дозвіл на імміграцію в Україну на ім’я громадянки ОСОБА_1 Республіки В’єтнам – позивача.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.01.2018 року позов залишено без задоволення.

Позивач, не погодившись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції , та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування своїх доводів апеляційної скарги, позивач посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме: ст. 12 Закону України «Про імміграцію», та зроблені висновки, які не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач є громадянкою ОСОБА_1 Республіки В’єтнам.

З 2002 року перебуває на території України, що вказано у посвідці на постійне проживання, відповідно до висновку від 09.10.2008 року (а.с. 8).

Згідно відповіді відповідача від 01.11.2017 року №6301.8.1-319/63.2-17 на звернення щодо дійсності посвідки на постійне проживання в Україні позивача, рішенням ВГРІРФО УМВС України в Харківській області від 20.07.2009 року скасовано посвідку на постійне проживання в Україні, виданої на підставі Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року (а.с.7).

Постановою слідчого ВВС СВ слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області від 26.04.2011 року під час розгляду матеріалів кримінальної справи №18090140, проведені виїмка оригіналів особистих справ про надання дозволів на імміграцію в Україну громадян ОСОБА_1 Республіки В’єтнам, зокрема, справа позивача (а.с. 21, 22).

Відповідно до відповіді від 15.11.2016 року №17/1-3823 Прокуратури Дніпропетровської області до В.о. начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, дані оригінали особистих справ отримані майором міліції ОСОБА_2 (а.с. 40, 41).

За результатами висновку службового розслідування щодо розгляду доповідної записки начальника УГРІФО ГУМАВС України в Харківській області полковника міліції ОСОБА_3 від 03.06.2011року, оригінали особистих справ громадян ОСОБА_1 Республіки В’єтнам, зокрема, позивача не були отримані працівниками відповідача після повернення з Прокуратури Дніпропетровської області (а.с. 42-47).

Суд першої інстанції залишивши без задоволення позовні вимоги, дійшов до висновку про те, що набуття особою права на підставі рішення органу управління, котре було прийнято за поданими цією особою чи від її імені явно та очевидно недостовірними, неправдивими документами (зокрема про народження дитини на території України) не спричиняє виникнення у такої особи будь-якого законного інтересу.

Колегія суддів, розглянувши судове рішення, не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

У відповідності до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства, згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю “охоронюваний законом інтерес”, який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям “право” (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття “охоронюваний законом інтерес” у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям “права” має один і той же зміст.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

В своїй поясненнях, наданих до суду апеляційної інстанції на вимогу суду, представник позивача пояснив, що про існування оскаржуваного рішення про скасування дозволу на імміграцію він дізнався з відповіді від 01.11.2017 року №6301.8.1-319/63.2-17 відповідача.

Згідно відповіді відповідача від 01.11.2017 року №6301.8.1-319/63.2-17, на звернення щодо дійсності посвідки на постійне проживання в Україні позивача, рішенням ВГРІРФО УМВС України в Харківській області від 20.07.2009 року скасовано посвідку на постійне проживання в Україні, видані на підставі Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року.

Зі змісту даної відповіді наведеного вище, колегія суддів не вбачає посилань на існування оскаржуваного рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Крім цього, позовна заява не містить посилань на зміст порушеного права позивача оскаржуваним рішенням.

В своїх поясненнях, наданих до суду апеляційної інстанції на вимогу суду, представник позивача пояснив про те, що звернення до відповідача було зроблено у зв’язку з необхідністю заміни посвідки на постійне проживання, через досягнення позивачем сорока п’яти років.

Разом з тим, колегія суддів зауважує на тому, що у позовній заяві та у вказаних поясненнях представника позивача від 07.05.2018 року, відсутні посилання на конкретні порушенні права позивача, у зв’язку з необхідності заміни посвідки.

Крім цього, в матеріалах справи відсутні інші докази в обґрунтування порушеного права позивача наявністю оскаржуваного рішення.

Відповідно до відповіді відповідача від 05.04.2018 року №6301.9 (аркуш справи 113), на вимогу суду апеляційної інстанції про надання до суду апеляційної інстанції для долучення до справи оскаржуваного рішення відповідачем, не вбачається така можливість, у зв’язку з відсутністю оригіналу особової справи позивача.

В своєму поясненні від 07.05.2018 року, представник позивача, як на підставу для отримання позивачем посвідки на право на постійне проживання в Україні, вказує на приписи Прикінцевих Положень Закону України «Про імміграцію».

Окрім цього, представником позивача зауважено на те, що посвідка на право постійного проживання у позивача не вилучена, та будь-яких дій щодо її вилучення відповідачем здійснено не було.

На підставі абзаців 3, 5 п.4 Прикінцевих положень Закону України «про імміграцію» вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну: іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом ОСОБА_1 Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Колегія суддів зауважує на тому, що отримання довідка на право постійного проживання у відповідності до наведених вище норм не передбачає необхідності отримання дозволу на імміграцію.

Виходячи із вищевикладеного, колегія суддів дійшла до висновку про те, що в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, оскаржуване рішення відповідача не зачіпає конкретних прав позивача.

В своїх поясненнях в суді апеляційної інстанції, представником позивача не були наведені обґрунтування щодо існування негативного впливу на його конкретні права чи інтереси від прийняття оскаржуваного рішення.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 15.12.2015 року у справі №21-5361а15.

Судом першої інстанції під час відмови у задоволенні позову зроблені припущення про наявність рішення, яке порушує права та законні інтереси позивача, на захист яких, вона має право звернутися до суду.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 11.04.2018 року у справі №820/10168/15.

Судом першої інстанції зроблені висновки, які не відповідають обставинам справи, неправильно застосовані норми матеріального права, зокрема, п.4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», тому судове рішення підлягає скасуванню.

Апеляційна скарга не містить вказаних підстав для скасування.

Застосування норм процесуального права у такий спосіб передбачено ч.2 ст.308 КАС України.

Так, наведена вище норма каже, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У відповідності п. 2 ч.1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

В силу приписів ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою технічного засобу не здійснювалось.

Колегія суддів, дійшла до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а апеляційна скарга – частковому задоволенню.

Керуючись ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Нгуєн Тхі Зієп задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.01.2018 по справі № 820/5275/17 скасувати, з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позову Нгуєн Тхі Зієп.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя ОСОБА_4Судді ОСОБА_5 ОСОБА_6

Повний текст постанови складено 17.05.2018.