Постанова № 74028206, 07.05.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції: Бадюков Ю.В.

07 травня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/6639/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Донець Л.О.

суддів: Макаренко Я.М. , Мельнікової Л.В.

за участю секретаря судового засідання Багмет А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 Абдальмаджид на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.02.2018, суддя Бадюков Ю.В., повний текст складено 20.02.18 по справі № 820/6639/17

за позовом ОСОБА_1 Абдальмаджид

до Державної міграційної служби України треті особи Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

27.12.2017 року, ОСОБА_2 ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі – відповідач), третя особа – Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі – третя особа), в якому просить, після уточнення, скасувати рішення відповідача від 08.12.2017 року №487-17; зобов’язати відповідача визнати біженцем особу без громадянства – позивача.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2018 року в позов залишено без задоволення.

Позивач, не погодившись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати судове рішення, та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування апеляційної скарги, позивач посилається на неврахування судом першої інстанції фактичних обставин справи, та норм матеріального права, а саме: статті 1 D Конвенції 1951 року про статус біженців до біженців з Палестини, що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги, доводи суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення – скасуванню, з наступних підстав.

Рішенням відповідача від 08.12.2017 року №487-17 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням третьої особи №67 від 20.12.2017 року позивача повідомлено про оскаржуване рішення.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зробив висновок про те, що оскаржуване рішення є обґрунтованим, прийнятим відповідно до приписів Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тому не підлягає скасуванню.

У відповідності до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

На підставі п.13 ч.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно до ст.5 згаданого вище Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

У разі якщо державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена із сім'єю, і заявляє про намір бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про це повідомили інші особи, які не є її законними представниками, посадові особи Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та орган опіки і піклування. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органом опіки і піклування зобов'язаний вжити заходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім'ю.

Особа, зазначена в частині другій цієї статті, не несе відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України, якщо вона без зволікань звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа не несе відповідальності за порушення правил перебування в Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу, необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Вимога про подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, установлена частиною другою цієї статті, а також вимога щодо строку подання такої заяви, передбаченого частиною п'ятою цієї статті, не поширюються на випадки, коли такі заяви подаються законними представниками дітей, розлучених із сім'єю.

У відповідності до ст.7 вищенаведеного Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.

Заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, дитиною, розлученою із сім'єю, подається одним з її законних представників.

Заява про визнання недієздатної особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подається її законним представником, про що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, робить на заяві відповідний запис.

Якщо заявник не може особисто скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з неписьменністю або фізичними вадами, заява на його прохання складається іншою особою, про що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, робить на заяві відповідний запис.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються також по чотири фотокартки заявника та членів його сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви.

Відомості, що подаються заявником, інформація про факт подання заяви про визнання особою, яка має право на захист в Україні, є конфіденційною інформацією.

Одночасно з оформленням документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, дитини, розлученої із сім'єю, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вживає всіх можливих заходів для розшуку батьків або інших законних представників особи, яка не досягла вісімнадцяти років.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:

реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;

ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

заповнює інші необхідні документи;

оформлює особову справу;

роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;

заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно до ч. ч. 4, 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частинами 8, 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 3 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.

Матеріали справи свідчать про те, що позивач має статус особи без громадянства та є нащадком палестинського біженця, відповідно до проїзного документа РОО18628, 232245 М-0006351.

Підставою для відмови позивачу у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, стало відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

В своїй поясненнях наданих до третьої особи, та зафіксованих у висновку від 30.10.2017 року справа №2016КН/о-10, позивач підтверджує відсутність у нього статусу біженця, отриманого в іншій країні, та знаходження його за межами зони дії БАПОР (Близькосхідного агентства ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт, яке діє на території Західного берегу ріки Йордан, Східному Єрусалимі, ОСОБА_4, Йорданії, Сирії, Лівані).

Твердження представника відповідача про те, що позивач не звертався за допомогою БАПОР, не знайшло своє підтвердження в ході судового розгляду.

Так, підставою для прийняття оскаржуваного рішення став висновок від 30.10.2017 року, який складений на підставі розгляду матеріалів особистої справи позивача, в тому числі співбесід з ним, що оформлені протоколами від 29.06.2016 року, від 29.07.2016 року, від 19.08.2017 року.

Як свідчать наведені документи, питання про звернення позивача за допомогою БАПОР не робились.

Матеріали особової справи не містять інші докази з’ясування даних обставин, з’ясування їх дійсності тощо.

Крім цього, колегія суддів вважає, що відсутні обґрунтування відповідача щодо неможливості застосування приписів пункту 5.1 наказу Міністерства Внутрішніх Справи України №649 від 07.09.2011 року «Про затвердження Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Так, відповідно до абзаців 12-19 даного пункту, висновок складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника та встановлена загальна правдоподібність заяви.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди;

особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Той факт, що заявник вже був об'єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.

У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов'язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

За наведених обставин, у відповідача та третьої особи були відсутні підстави для здійснення висновку про відповідність заяви позивача вимогам статті 1 D Конвенції про статус біженців 1951 року.

На підставі параграфу 1 статті 1 D Конвенції «Про біженців», положення цієї Конвенції

не поширюється на осіб, які в цей час користуються захистом або допомогою інших органів

або установ Організації Об'єднаних Націй, окрім Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців.

Відповідно до параграфа 2 статті 1 D Конвенції «Про біженців» у разі, коли такий захист

або допомога з будь-якої причини були припинені до того, як становище цих осіб було остаточно врегульоване згідно з відповідними резолюціями, прийнятими Генеральною

Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, ці особи автоматично набувають прав, які випливають з цієї Конвенції.

Відповідно до Коментаря з приводу застосовності Статті 1 D Конвенції 1951 року про статус біженців до біженців з Палестини (УВКБ ООН, жовтень 2009 року): якщо встановлено, що палестинський біженець підпадає під Статтю 1 D Конвенції 1951, слід визначити, чи підпадає він чи вона під параграф 1 або 2 цієї статті.

Якщо така особа знаходиться в межах зони дії БАПОР, 10 то вважається, що в даний час він або вона «отримує захист або допомога від органів чи установ ООН, крім [УВКБ ООН]» в сенсі параграфа 1 Статті 1 D, і, отже, не користується привілеями Конвенції 1951 року.

Однак якщо особа перебуває поза межами зони дії БАПОР, він або вона в даний час не «отримує захист або допомога від органів або установ ООН, крім [УВКБ ООН]», і, таким чином, «захист або допомога були припинені» в розумінні пункту 2 статті 1 D. Така особа «в силу самого факту набуває права, що випливають з Конвенції [1951]», звичайно, за умови, що не застосовуються Статті 1С, 1Е, або 1F Конвенції 1951 року. Це буде також застосовуватися до осіб, які ніколи не проживали в зоні дії БАПОР.

Якщо особа підпадає під дію параграфа 2 Статті 1 D, окремого визначення обґрунтованості побоювань згідно Статті 1А (2) Конвенції 1951 року не потрібно для встановлення того, що зазначені особи мають права, випливають з Конвенції.

Аналогічна позиція викладена у Коментарі про тлумачення УВКБ ООН ст. 1 D Конвенції 1951 року про статус біженців га ст. 12 (1) (а) Кваліфікаційної директиви ЄС щодо палестинських біженців, що шукають міжнародного захисту, від 1 травня 2013 року:

На думку УВКБ ООН, «користуються захистом або допомогою БАПОР» відповідно з першим параграфом ст. 1D вважаються наступні групи палестинців, які або фактично користувалися захистом або допомогою БАПОР, або мали право на такий захист або допомогу: палестинці, які є «палестинськими біженцями» в сенсі Резолюції 194 (III) Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1948 і наступних резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, які в результаті арабо-ізраїльського конфлікту 1948 були переміщені з тієї частини підмандатної Палестини, яка стала Ізраїлем;

палестинці, які не підпадають під дію вищевказаного пункту (а), є «переміщеними особами» в сенсі Резолюції 2252 (ES-V) Генеральної Асамблеї ООН від 4 липня 1967 року і наступних резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, які в результаті арабо-ізраїльського конфлікту 1967 були переміщені з території Палестини, окупованій Ізраїлем з 1967 року.

До вищевказаних груп відносяться не тільки особи, переміщені під час конфліктів 1948 і 1967 років, але також і нащадки цих осіб.

Оскільки ці особи фактично користувалися захистом або допомогою БАПОР або мали право на такий захист або допомога, вони, як правило, виключаються зі сфери захисту Конвенції 1951 р., якщо тільки вони не відповідають умовам включення, встановленим у другому параграфі ст. 1 D.

На підставі ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов’язати відповідача - суб’єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В силу приписів частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони, зокрема, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Виходячи із викладеного, колегія суддів дійшла до висновку про те, що під час прийняття оскаржуваного рішення не булим враховані всі викладені вище обставини, тому оскаржуване рішення відповідача підлягає скасуванню, а заява позивача від 31.03.2016 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - повторному розгляду, з врахуванням правової оцінки, наданої судом у своєму рішенні.

В своїй позовній заяві позивач не вказував на дані вимоги.

Застосування норм процесуального права саме у такий спосіб, колегія суддів вважає можливим в силу частини 2 статті 9 КАС України.

Частина 2 статті 9 КАС України каже, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Суд першої інстанції зробив висновки, які не відповідають обставинам справи, визнав встановленими обставини, які є недоведеними, тому судове рішення підлягає скасуванню, а апеляційна скарга частковому задоволенню.

Згідно до п.4 ч.1 ст. 317 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Колегія суддів, дійшла до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а апеляційна скарга – частковому задоволенню.

Керуючись ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 Абдальмаджид задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.02.2018 по справі № 820/6639/17 скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 08.12.2017 року № 487-17.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Абдальмаджид від 31.03.2016 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 Абдальмаджид відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя ОСОБА_5Судді ОСОБА_6 ОСОБА_7

Повний текст постанови складено 17.05.2018.