Постанова № 74018877, 08.05.2018, Апеляційний суд Хмельницької області

КОПІЯ

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

_____________

Справа № 682/2778/17

Провадження № 22-ц/792/569/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2018 року м. Хмельницький

Апеляційний суд Хмельницької області в складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Корніюк А.П. (суддя - доповідач), П'єнти І.В., Талалай О.І.

секретар судового засідання Медведчук Н.Д.

за участю учасників справи та їх представників

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №682/2778/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Славутського міськрайонного суду від 26 лютого 2018 року (суддя Маршал І.М.) у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа орган опіки та піклування в особі служби у справах дітей виконавчого комітету Славутської міської ради, про відібрання малолітньої дитини.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши доводи апеляційної скарги і матеріали справи, суд

в с т а н о в и в:

Відповідно до пункту 8 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_4 зазначала, що від шлюбу із відповідачем, який рішенням Славутського міськрайонного суду від ІНФОРМАЦІЯ_1 року розірвано, народилася донька ОСОБА_1, яка проживає із батьком ОСОБА_3 Позивачка вказує, що ОСОБА_3 без її згоди, силоміць забрав дочку зі школи, вчинивши сварку з директором та її батьками. ОСОБА_4 зазначає, що скориставшись її відсутністю в Україні, відповідач звернувся до Комісії з питань захисту прав дитини виконкому Славутської міської ради, рішенням якої було встановлено місце проживання доньки з батьком і з 16.12.2016 року відповідач чинить перешкоди їй у спілкуванні із донькою, налаштовує дитину проти матері, не дозволяє позивачці приймати участь у її житті. На думку ОСОБА_5, своїми діями, способами та методами виховання відповідач травмує психіку доньки, адже позивачка спілкується з дитиною лише в присутності педагогів та психолога. Рішенням Славутського міськрайонного суду від 12.07.2017 року, що залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 16.08.2017 року, визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_6 разом із матір'ю. Проте, як вказує позивачка, всупереч зазначеним судовим рішенням, відповідач самоправно, без її згоди продовжує утримувати дочку у себе, при цьому обмежує її у спілкуванні з матір'ю та прийманні позивачкою участі у її вихованні. Тому ОСОБА_4 просила суд відібрати малолітню дочку ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_3 та передати дитину позивачці.

Рішенням Славутського міськрайонного суду від 26 лютого 2018 року позов задоволено. Постановлено відібрати малолітню дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 у батька ОСОБА_3 та передати її матері ОСОБА_4. Рішення в частині відібрання дитини та передачі її матері допущено до негайного виконання. Вирішено питання про судові витрати.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 оскаржив його в апеляційному порядку та вказує, що оскаржуване рішення постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, судом не повно з'ясовано усі фактичні обставини справи, не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, а тому призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення. Апелянт вказує, що позивачка 21.01.2016 року виїхала на заробітки до Республіки Польща, залишивши доньку у своїх батьків в с. Глушиця, Сарненського району Рівненської області. Апелянт вказує, що з квітня 2016 року дочка проживала разом із ним в м. Славута, де відвідувала садочок, перебувала на його утриманні та вихованні, однак в серпні 2016 року позивачка без його згоди змінила місце проживання дитини та відвезла її до своїх батьків в с. Глушицю Сарненського району Рівненської області вподальшому, залишивши дитину, поїхала на заробітки до Республіки Польща. Апелянт також вказує, що ним оскаржено рішення Славутського міськрайонного суду від 12.07.2017 року, яким визначено місце проживання дитини за місцем проживання матері і ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 04.10.2017 року виконання вказаного рішення зупинено до закінчення касаційного розгляду по справі. Апелянт зазначає, що судом першої інстанції в порушення норм процесуального права не досліджено, що місце проживання та місце реєстрації доньки ОСОБА_6 знаходилось та знаходиться за по АДРЕСА_1, судом не було взято до уваги той факт, що батько заперечував переїзд дитини до с. Глушиця Сарненського району Рівненської області та був проти від'їзду ОСОБА_4 на роботу за кордон. На думку ОСОБА_3, суд безпідставно не взяв до уваги, що саме позивачка самовільно змінила місце проживання малолітньої доньки. Апелянт вважає, що судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги рішення виконкому Славутської міської ради від 19.01.2017 року №30, відповідно до якого визначено місце проживання дитини з батьком та висновок органу опіки та піклування виконкому Славутської міської ради від 26.02.2018 року, яким визначено недоцільність відібрання дитини від батька ОСОБА_3 В судовому засіданні належним чином не досліджувались ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини. ОСОБА_3 також вказує, що суд пославшись на положення принципу 6 Декларації прав дитини від 20.11.1959 року, порушив правило правової визначеності, оскільки Декларація не є міжнародним договором, тому цей правовий акт не має загальнообов'язкового характеру на території України. На підставі викладеного, апелянт просив суд скасувати оскаржуване рішення та постановити нове рішення.

Апелянт та його представник підтримали апеляційну скаргу, з підстав у ній наведених.

Позивачка та її представник апеляційну скаргу не визнали і просять її відхилити, залишивши рішення суду першої інстанції без змін.

Представник третьої особи в судове засідання 08.05.2018 року не з'явилася, про причини неявки суд не повідомила, хоча про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Будучи в судовому засіданні 11.04.2018 року апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.

Судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).

Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується актовим записом за №96 від 19.03.2010 року в Книзі реєстрації народжень (а.с.6).

Також встановлено, що ОСОБА_8 17 грудня 2017 року самовільно, без згоди матері ОСОБА_4 змінив місце проживання дочки ОСОБА_6 з с. Глушиця Сарнівського району Рівненської області на м. Славуту Хмельницької області і доказів, які б підтверджували, що повернення дитини матері суперечить інтересам дитини, зміну якихось обставин чи наявність реальної небезпеки для життя та здоров'я дитини в разі її повернення за попереднім місцем проживання ОСОБА_3 суду не надав. Враховуючи зазначені обставини, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про наявність підстав для відібрання малолітньої ОСОБА_6 у батька ОСОБА_3 та передання її матері ОСОБА_4

Дійшовши такого висновку, суд обґрунтовано посилався на відповідні норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 8 статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно з ч.1 ст.153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

У відповідності до ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відібрання дитини як спосіб захисту прав та законних інтересів є досить специфічним, оскільки насамперед стосується захисту прав дитини.

Згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Висновки суду узгоджуються з матеріалами справи.

Колегія суддів при перевірці доводів апеляційної скарги керується тим, що при вирішенні спорів між батьками дитини і наявності у них рівних прав відносно своєї малолітньої доньки пріоритетне значення все ж мають права дитини, яка внаслідок її віку (фізичної та розумової незрілості), потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження, що відповідає принципам закладеним у Конвенції про права дитини (20 листопада 1989 року).

Доводи апеляційної скарги про те, що суд при ухваленні оскаржуваного рішення прийшов до помилкового висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог та судом не досліджено повно, всебічно та об'єктивно місце проживання та реєстрації дитини є такими, що не заслуговують на увагу.

Так, судом першої інстанції вірно встановлено, що малолітня ОСОБА_6 в період з 04.08.2016 року по 16.12.2016 року проживала без реєстрації по АДРЕСА_2 Рівненської області у діда та бабусі по материній лінії та з 01.09.2016 року по 17.12.2016 року відвідувала Глушицьку ЗОШ І-ІІ ступенів, що було результатом усної домовленості батьків дівчинки і не заперечувалося сторонами.

Суд апеляційної інстанції вважає недоведеним посиланням апелянта на ту обставину, що позивачка протиправно, без його згоди змінила місце проживання дитини в серпні 2017 року, перевізши доньку з м. Славути до с. Глушиця Сарненського району Рівненської області, адже ОСОБА_3 в порушення вимог ч. 1 ст. 81 ЦПК України не надано доказів на підтвердження цих обставин. Разом з тим встановлено, що ОСОБА_3 в жовтні 2016 року на період канікул забирав доньку до м. Славути і після закінчення канікул повернув її назад до с. Глушиця Сарненського району Рівненської області бабусі та дідові по материній лінії. Ці обставини підтверджував ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції.

Враховуючи вище викладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про доведеність позовних вимог ОСОБА_4, оскільки 17 грудня 2016 року саме ОСОБА_3 самочинно, без згоди матері ОСОБА_4, змінив місце проживання малолітньої доньки ОСОБА_6, забравши її з с. Глушиця Сарненського району Рівненської області проживати до м. Славути Хмельницької області.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги в тій частині, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення не враховано рішення виконавчого комітету Славутської міської ради №39 від 19.01.2017 року та висновок органу опіки та піклування виконавчого комітету Славутської міської ради від 26.02.2018 року, колегія суддів вважає їх такими, що не заслуговують на увагу, оскільки ці доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди апелянта з висновками суду по їх оцінці і направлені на переоцінку вказаних доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального права є безпідставними, адже при ухваленні оскаржуваного рішення суд керувався положеннями Конвенції про права дитини, ст. 162 СК України. Посилання апелянта на те, що посилаючись на положення Декларації прав дитини, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, яка не є міжнародним договором та не має загальнообов'язкового характеру на території України, суд порушив правило правової визначеності є таким, що не заслуговують на увагу, адже судом першої інстанції в основу рішення покладено норми ст. 162 СК України, що регулюють спірні правовідносини, а посилання на Декларацію прав дитини носить факультативний характер.

Як наголосив Європейський суд з прав людини у справах «Проніна проти України», «Гарсія Руїз проти Іспанії» суди зобов'язані викладати мотиви своїх рішень, проте це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожен аргумент сторони. З огляду на таке, відхиляючи скаргу, апеляційний суд, в принципі, має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції.

За таких обставин, оскільки зазначені в апеляційній скарзі інші аргументи та доводи є взаємопов'язаними між собою, повторюються та не спростовують правильність висновків і мотивів, з яких виходив суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення та з якими погоджується суд апеляційної інстанції, колегія суддів не вбачає підстав для надання оцінки кожному аргументу окремо.

З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції досліджено та надано належну правову оцінку зібраним доказам в справі в їх сукупності та ухвалено рішення з дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду, а тому відсутні підстави для його скасування.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Славутського міськрайонного суду від 26 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 14 квітня 2018 року.

Судді: (підпис) А.П. Корніюк

(підпис) І.В. П'єнта

(підпис) О.І.Талалай

З оригіналом згідно: суддя апеляційного суду А.П. Корніюк

______________Головуючий у першій інстанції - Маршал І.М. Справа № 22ц/792/569/18

Доповідач - Корніюк А.П. Категорія: 48