Постанова № 74006229, 07.05.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 461/2652/17 Головуючий у 1 інстанції: Волоско І.Р.

Провадження № 22-ц/783/817/18 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

Категорія:53

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2018 року м. Львів

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи в місті цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1; ідентифікаційний код НОМЕР_1) до державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької» (ЄДРПОУ 02224614, м. Львів, вул. Лесі Українки, 1), Міністерства культури України (01601, м. Київ, вул. Івана Франка, 19), третя особа - Первинна профспілкова організація працівників державне підприємство «Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької» Професійної спілки працівників культури України про стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача недоотриману заробітну плату згідно із коефіцієнтом «3,8» в період з 2006 року по 31.12.2016 року в сумі 183 081,72 грн. (сто вісімдесят три тисячі вісімдесят одна грн. 72 коп.) та компенсацію за затримку заробітної плати 111224,28 грн. (сто одинадцять тисяч двісті двадцять чотири грн. 28 коп.); зобов'язання ДП «Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької» застосовувати коефіцієнт «3,8» при нарахуванні заробітної плати позивачу починаючи з 01.01.2017 р,,-

в с т а н о в и л а:

в квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся в суд за захистом трудових прав, мотивуючи свої вимоги тим, що наказом керівника ДП «Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької» він був прийнятий до театру на посаду артиста. В подальшому він працював артистом драми першої та другої категорій. Вважає, що оскільки він не був ознайомлений з наказами №95-к від 05 серпня 1996 року, №82-к від 02 серпня 1996 про його переведення, вони є неправомірними. Зазначає, що під час роботи керівництво театру постійно здійснює порушення його прав у сфері оплати праці, а саме вимог статей 96, 98 КЗпП України, постанов Кабінету Міністрів України № 1298 від 30 серпня 2002 року, № 413 від 03 квітня 2006 року, Наказів Міністерства культури та туризму України № 745 від 18 жовтня 2005 року, № 385 від 05 червня 2006 року. Так, накази про встановлення посадових окладів працівникам театру із змінами коефіцієнту підвищення посадового окладу керівництвом театру не видавалися, до відома позивача не доводилися. Внаслідок цього позивачу було суттєво зменшено заробітну плату. Про зміну суттєвих умов праці позивач в порушення норм статті 32 КЗпП України повідомлений не був. Порушуючи норми оплати праці у період з 2006 року по 31 грудня 2016 року відповідачі недоплатили позивачу заробітну плату у сумі 183081,72 гривні та компенсацію за затримку заробітної плати 111224,28 гривні. Просив стягнути вищезазначені суми, зобов'язати ДП «Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької» застосовувати при нарахуванні позивачу заробітної плати коефіцієнт «3,8» та визнати дії керівництва театру щодо переведення позивача за наказом № 95-к від 05 серпня 1996 року неправомірними.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 05 лютого 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Дане рішення оскаржив позивач ОСОБА_2.

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим та прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, зазначає, що зменшення додаткового коефіцієнту підвищення посадових окладів призведе до зменшення посадового окладу, а відповідно до зменшення розміру надбавок, доплат, які обчислюються у відсотковому співвідношенні до посадового окладу і до зменшення заробітної плати в цілому. Також, не погоджуються із висновком суду про те, що про зменшення додаткового коефіцієнту підвищення посадових окладів не слід було повідомляти працівника та погоджувати цю зміну діючих умов праці з трудовим колективом чи його представницьким органом. Вказує на те, що накази про встановлення посадових окладів працівникам театру із змінами коефіцієнту підвищення посадового окладу, внаслідок чого позивачеві було зменшено заробітну плату керівництвом не видавались, а відповідно до відома працівників не доводились. Крім того, вказує на те, що зміна умов праці позивача не була викликана змінами в організації виробництва і праці. Зазначені обставини підтверджуються, також, і тим, що відповідно до штатного розпису театру з 01.04.2006 року та в подальшому, більшість працівникам театру, в тому числі керівному складу, був залишений максимальний розмір додаткового коефіцієнту підвищення посадового окладу. Крім цього, зазначає, що відповідач не мав права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, а саме зменшення коефіцієнту підвищення посадового окладу, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами. Таке погіршення можливе виключно за погодженням із первинною профспілковою організацією, або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом. Враховуючи наведене просись скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким його позовні вимоги задовольнити.

02 травня 2018 року відповідач ДП «Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2, в якій не погоджується з доводами апеляційної скарги та просить суд відмовити у задоволенні Апеляційної скарги ОСОБА_2 та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст. 18.03.2004 «Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу».

Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, що виникають з трудових відносин.

Згідно ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Предметом апеляційного оскарження є рішення суду, що випливає із трудових відносин, а саме зміна формулювання причин звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відтак є підстави для розгляду апеляційним судом апеляційної скарги без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, позивачем не доведено та в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що зменшення розміру додаткового коефіцієнту підвищення посадових окладів у разі не зменшення посадового окладу працівника у штатному розписі є зміною істотних умов праці. Також, суд першої інстанції прийшов до переконання, що змін систем та розмірів оплати праці у бік погіршення не відбувалось, що виключає необхідність попередження, а покликання позивача, про необхідність одержання попереднього погодження профспілковою організацією є безпідставною, оскільки така не передбачена чинним законодавством із встановлених спірних правовідносин. Оскільки вимога про виплату компенсації за затримку заробітної плати є похідним від позовної вимоги про стягнення недоотриманої заробітної плати у зв'язку з відсутністю підстав для задоволення первинної вимоги, така вимога, також, задоволенню не підлягає. Покликання позивача на неправомірність дій по відношенню до нього з боку відповідача не знайшли належного підтвердження, що виключає можливість задоволення вимоги про зобов'язання відповідача застосовувати додатковий коефіцієнт підвищення заробітної плати «3,8» при нарахуванні заробітної плати в порядку поновлення попередніх умов праці, оскільки змін до штатного розпису щодо встановлення коефіцієнту 3,8 не проводилось.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Матеріалами справи та судом встановлено, що наказом № 166 від 25 червня 1980 року позивача було зараховано артистом драми другої категорії (а.с.27).

Наказом № 125 (а.с.28) артиста ОСОБА_2 було звільнено у зв'язку з призивом його до лав Радянської Армії(а.с.28). Після демобілізації позивач зарахований артистом другої категорії (а.с.30).

Також, судом встановлено, що на підставі постанови Кабінету Міністрів №21 від 17 січня 1992 року «Про заходи у зв'язку з підвищенням мінімального розміру заробітної плати»був виданий наказ №19-к від 18 лютого 1992 року, де позивачу як артисту драми першої категорії був встановлений оклад 3000 крб.(а.с.31-32).

Відповідно до наказу № 32 від 02 серпня 1996 року артиста драми першої категорії ОСОБА_2 переведено до другої акторської категорії(а.с.33).

Згідно рішення художньої ради театру артиста драми першої категорії ОСОБА_2 переведено на посаду артиста другої категорії з 05 вересня 1996 року(а.с.34-36).

Наказом №42-к від 13 квітня 2004 року згідно заяви та рішення художньої ради театру позивача переведено на посаду артиста драми першої категорії(а.с.37-38).

З 12 жовтня 2016 року позивач перебуває з відповідачем у трудових відносинах на умовах контракту(а.с. 111-115).

Крім того, судом встановлено, що оплата праці позивача у 2006-2016 роках проводилась на підставі штатних розписів затверджених у встановленому чинним законодавством порядку, відповідно до займаної посади, в тому числі із застосування додаткового коефіцієнта підвищення посадових окладів (графа 5 штатного розпису): з 01.01.2006 р. по 31.05. 2007 р. - 3.8; з 01.06.2007 р. по 30.11.2010 р. - 3.5; з 01.12.2010 р. по 31.12.2010 р. - 3.42; з 01.01.2011 р. по 31.03.2011 р. - 3.35; з 01.04.2011 р. по 31.12.2011 р. - 3.29; з 01.01.2012 р. по 31.03.2012 р. - 3.00; з 01.04.2012 р. по 30.09.2012 р. - 3.29; з 01.10.2012 р. по 31.08.2015 р. - 3.3; з 01.09.2015 р. по 30.04.2016 р. - 2.88; з 01.05.2016 р. - 2.71. Питання оплати праці у спірних правовідносинах регулюється Кодексом законів про працю України, Законом України «Про оплату праці», Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2002 р. № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», наказом Міністерства культури і туризму України від 18.10.2005 р. № 745 «Про впорядкування умов оплати праці працівників культури на основі Єдиної тарифної сітки» та наказом Міністерства культури і туризму України від 05.06.2006 р. № 385 «Про умови оплати праці працівників національних закладів культури».

Відповідно до змісту ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно ст. 96 КЗпП України, основою організації оплати праці є тарифна система оплати праці, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники). Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Відповідно до ч. 4 ст. 97 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Згідно ст.98 КЗпП України оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

За ст. 2 цього ж Закону , основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Колегія судів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки заробітна плата ОСОБА_2 нараховувалась відповідно до зазначених нормативно - правових актів, в межах фінансових можливостей театру та дотримання державних гарантій у сфері оплати праці.

Відповідно до вимог ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду на підставі п.1ч.1 ст.374 ЦПК України - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 274, 367, 368, п.1.ч.1 ст.374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення, а рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 лютого 2018 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 07.05.2018 року.

Головуючий : О.М. Ванівський

Судді: Р.П. Цяцяк

Н.О. Шеремета