Постанова № 73985449, 03.05.2018, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 травня 2018 року м. Чернівці

справа № 727/4528/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Литвинюк І. М.

суддів: Владичана А.І., Перепелюк І.Б.

секретар: Скакун К.В.

за участю: позивача - ОСОБА_1, представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 червня 2017 року та на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 грудня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними, головуючий у І-й інстанції Смотрицький В.Г.,

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_1 у травні 2017 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними.

Свої вимоги мотивувала тим, що з 23 травня 2003 року перебувала з відповідачем ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі. 12 квітня 2010 року ними придбано у власність нежитлове майно: корівник та земельну ділянку по АДРЕСА_1.

Договори купівлі-продажу укладено відповідачем ОСОБА_3 за наданою нею (нотаріально посвідченою) згодою на розпорядження коштами (як різновидом спільного майна) шляхом придбання у власність спірного об'єкту нерухомості.

05 липня 2012 року рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці шлюб між ними розірвано.

19 вересня 2012 року рішенням Апеляційного суду Чернівецької області зобов'язано ОСОБА_3 сплатити їй 79 735 грн в рахунок поділу спільного автомобіля з подальшим відкриттям виконавчого провадження з примусового виконання встановленого судом зобов'язання.

___________________

Провадження № 22-ц/794/275/18 Категорія 19

З 19 жовтня 2012 року в провадженні Глибоцького районного суду Чернівецької області знаходилася справа про визнання за нею права спільної сумісної власності на все набуте у шлюбі нерухоме майно та рішенням від 23 вересня 2013 року за нею визнано право спільної власності на 1/2 ідеальну частку всього набутого у шлюбі, в тому числі і комерційного, майна. 12 грудня 2013 року рішенням Апеляційного суду Чернівецької області скасовано рішення районного суду, а 02 квітня 2014 року судом касаційної інстанції скасовано рішення апеляційного суду із направленням спірного питання на новий апеляційний розгляд.

07 травня 2014 року під час нового апеляційного розгляду, безпосередньо перед ухваленням рішення у справі, ОСОБА_3 вперше зазначив про вчинену ним, спеціально для придбання спірного комерційного майна, позику, якої ніколи до цього не існувало. А саме, що він нібито позичив у відповідача ОСОБА_4 у січні 2010 року 80 000 грн для придбання спірного майна, щодо якого існував майновий спір між нею та ОСОБА_3

Також посилалася на те, що 15 травня 2014 року рішенням Апеляційного суду Чернівецької області, яке залишено в силі судом касаційної інстанції від 03 вересня 2014 року, скасовано рішення суду першої інстанції в частині визнання за нею права спільної власності на спірне комерційне майно.

Зазначала, що правочин від січня 2010 року є недійсним, оскільки відсутня між сторонами належно оформлена письмова угода, що є обов'язковою умовою оформлення такої позики. Даний правочин укладений відповідачем під час зареєстрованого шлюбу, однак не містить її, як дружини, письмової згоди на здійснення позики.

Про існування правочину від 24 листопада 2008 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, їй вперше стало відомо в червні 2013 року в процесі здійснення виконавчого провадження за рішенням апеляційного суду у справі №2-293/12, коли у відповідь на її численні звернення з вимогою здійснення стягнення на майно боржника, їй було повідомлено державним виконавцем Шевченківського РВДВС м.Чернівці, що вказане спірне комерційне майно відповідачу ОСОБА_3 вже не належить, оскільки відчужено в процесі виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 боргу за правочином позики від 24 листопада 2008 року.

Даний договір нотаріально не посвідчений і не містить її згоди, як дружини. В договорі зазначено, що ОСОБА_3 проживає по АДРЕСА_2, однак з січня 2003 року по липень 2010 року він проживав у їхньому спільному будинку в АДРЕСА_3.

Про наявність умислу в діях ОСОБА_3 свідчить і той факт, що за день до відкриття виконавчого провадження за оспорюваним правочином, він особисто замовив і оплатив експертний висновок з оцінки спірного майна, згодом відчуженого в рахунок удаваного боргу, і зазначена в оцінці вартість спірного майна 1 218 200 грн майже співпадає із сумою боргу за правочином від 24 листопада 2008 року в сумі 1 120 000 грн., що на 595 697 грн менше за дійсну вартість спірного об'єкту - 1 813 897 грн, яка визначена висновком судової експертизи Західно-Українського Експертно-Консультативного центру.

Вказувала на те, що правочин від 24 листопада 2008 року є нікчемним, удаваним та фіктивним правочином, тому його необхідно визнати недійсним.

Просила поновити строк на звернення до суду, визнати правочин позики із надання ОСОБА_4 у борг ОСОБА_3 коштів в сумі 80 000 грн. у січні 2010 року та/або частково недійсним правочин позики із надання ОСОБА_4 у борг ОСОБА_3 коштів у сумі 80 000 грн. у січні 2010 року в частині зазначення про надання коштів «на придбання корівника та земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1» та визнати недійсним правочин позики від 24 листопада 2008 року із надання ОСОБА_5 у борг ОСОБА_3 коштів у сумі 1 120 000 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 грудня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

На рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 грудня 2017 року позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Крім того, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить визнати незаконною та скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці про попереднє судове засідання від 21 червня 2017 року.

Вказує на те, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням встановленого законом принципу змагальності сторін, належності та допустимості доказів, обов'язковості їх повного та об'єктивного дослідження, що призвело до ухвалення судом незаконного і необґрунтованого рішення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції безпідставно проігноровано докази та доводи позову, що свідчать про фіктивність правочину та дають підстави для визнання спірного правочину недійсним. Відсутнє реальне передавання коштів сторонами правочину та їх повернення, оскільки ОСОБА_4 перебував за межами України. Квитанція до прибуткового касового ордеру № 39 від 21 січня 2010 року не є допустимим доказом та стосується абсолютно іншої платіжної операції. По оспорюваному правочину від 24 листопада 2008 року судом першої інстанції взагалі не досліджувалися докази.

В запереченні на ухвалу про попереднє судове засідання від 21 червня 2017 року ОСОБА_1 зазначає, що попереднє судове засідання відбулося формально, судом першої інстанції не вчинялося жодних процесуальних дій щодо створення умов для повного і об'єктивного розгляду справи.

На апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 надав відзив.

У відзиві вказує, що в матеріалах справи відсутні докази того, що сторони правочинів не мали наміру створити реальні цивільно-правові наслідки. Також апелянтом не надано доказів, які вказують на те, що договори позики є удаваними і відносно позивача було застосовано зловмисну угоду. Крім того, укладенням договорів позики права позивачки порушені не були.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що укладанням колишнім чоловіком позивачки договорів позики права позивачки не порушувалися, а тому відсутність порушеного цивільного права ОСОБА_1 є підставою для відмови у задоволенні позову.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 23 травня 2003 року міським відділом РАГС Чернівецького обласного управління юстиції м. Чернівці зареєстровано шлюб між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3, актовий запис № 498.

У зв'язку із припиненням шлюбних відносин ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя. Просила визнати за нею право власності на частину житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3; на частину будівлі корівника літ.А загальною площею 935,20 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та частину земельної ділянки загальною площею 0,2427 га за тією ж адресою; на частину легкового автомобіля марки «CARAVAN», 1997 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, та залишити його у власності відповідача, а на її користь стягнути з відповідача грошову компенсацію у розмірі 79 735 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 липня 2012 року у справі № 2-293/2012 шлюб між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 розірваний.

Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 23 вересня 2013 року у справі №2403/2425/12, рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12 грудня 2013 року та рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 15 травня 2014 року між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 було поділено набуте під час шлюбу майно.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нерухомого майна, яке складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 203,2 кв.м., в тому числі житловою 122,6 кв.м., огорожі №№ 1-3, басейну та криниці вартістю 499 518 грн, що знаходиться по АДРЕСА_3 та в рахунок поділу легкового автомобіля марки «CARAVAN», 1997 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму 79 735 грн.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на частину будівлі корівника літ.А загальною площею 935,20 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та частину земельної ділянки загальною площею 0,2427 га за цією ж адресою відмовлено із посиланням на те, що вищезазначене нерухоме майно було придбано фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 відповідно до договору купівлі - продажу від 12 квітня 2010 року і не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Також судами встановлено, що корівник та земельна ділянка придбані ОСОБА_3 за рахунок коштів, які були позичені ним у січні 2010 року у ОСОБА_4 перед укладенням договорів купівлі-продажу і повернуті останньому після фактичного припинення шлюбних відносин з позивачкою за рахунок власних коштів відповідача ОСОБА_3

Зі змісту заяви ОСОБА_4 від 22 квітня 2014 року (т.1 а.с.46) вбачається, що ОСОБА_4 у січні 2010 року надав у борг приватному підприємцю ОСОБА_3 кошти в сумі 80 000 грн на придбання корівника та земельної ділянки, яка знаходиться в АДРЕСА_1. У листопаді 2012 року ОСОБА_3 повернув ОСОБА_4 борг в сумі 80 000 грн.

Відповідно до договору позики від 24 листопада 2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, та розписки відповідача ОСОБА_3 від 24 листопада 2008 року (т.1 а.с.48), ОСОБА_5 надав ОСОБА_3 безвідсоткову позику в сумі 1 120 000 грн на один рік з 24 листопада 2008 року до 24 листопада 2009 року.

Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За вимогами частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на викладене, зазначеними вище судовими рішеннями встановлено, що спірне нерухоме майно, а саме, будівля корівника та земельна ділянка в АДРЕСА_1 є приватною власністю відповідача ОСОБА_3, як фізичної особи-підприємця.

Також рішеннями суду встановлено, що вищезазначене нерухоме майно було придбано фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 відповідно до договору купівлі-продажу від 12 квітня 2010 року і не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Корівник та земельна ділянка придбані за рахунок коштів, які були позичені у січні 2010 року у ОСОБА_4 перед укладенням договорів купівлі-продажу і повернуті йому після фактичного припинення шлюбних відносин з позивачкою за рахунок власних коштів відповідача ОСОБА_3

Відповідно до частини 1 статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що договір позики, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, виконаний, гроші повернуті повністю, позичені кошти не направлялись на придбання спільного майна подружжя, що підтверджується вищезазначеними рішеннями судів, а були використані у підприємницькій діяльності відповідача ОСОБА_3

Факт надання позики ОСОБА_5 відповідачу ОСОБА_3 підтверджений рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 лютого 2011 року, яким позовні вимоги ОСОБА_5 задоволені повністю та стягнуто на його користь з ОСОБА_3 заборгованість у сумі 1 120 000 грн (т. 1 а.с. 49).

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільству, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Кожна із цих вимог є самостійною підставою недійсності правочину.

Згідно з частиною 2 статті 369 ЦК України, частиною 2 статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той із подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той із подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15.

Аналіз положень статті 65 СК України дає можливість констатувати, що згода другого подружжя на укладення договору позики, за яким позичаються кошти, тобто набуваються у власність одним з подружжя, не потрібна, оскільки за таким договором розпорядження майном подружжя не відбулося.

Як встановлено судом, позичені кошти не направлялись на придбання спільного майна подружжя. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, договори позики виконані, гроші повернуті повністю, з позивачки кошти не стягувались, претензій з цього приводу до неї не пред'являлось, повернення позики відбувалось не за рахунок коштів подружжя.

Отже, аргументи апеляційної скарги про те, що спірні правочини укладалися без її згоди, є безпідставними, оскільки сама по собі наявність чи відсутність згоди на укладення одним з подружжя договору позики не може бути підставою для визнання такого договору недійсним.

Вищенаведеним також спростовуються доводи апелянта про те, що сторони правочинів не мали наміру створити реальні цивільно-правові наслідки.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до помилкового тлумачення позивачем норм права і також не спростовують висновки суду першої інстанції та не доводять порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства.

З огляду на викладене, оскільки укладенням спірних договорів позики права позивачки не були порушені, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в позові.

За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та матеріалам справи, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст. 130 ЦПК України (в редакції на момент постановлення ухвали) попереднє судове засідання проводиться з метою з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

З матеріалів справи вбачається, що оскаржувана ухвала відповідає вимогам закону на момент її постановлення та підстав для її скасування не вбачається.

Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 02 березня 2018 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору в розмірі 1 920 грн. за її апеляційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 грудня 2017 року до ухвалення судового рішення у справі.

Згідно ч.2 ст. 136 ЦПК України, якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 цього Кодексу залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Таким чином, оскільки судовий збір за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 грудня 2017 року відстрочено до ухвалення судом судового рішення по справі, тому з неї слід стягнути 1 920 грн. судового збору на користь держави.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 грудня 2017 року та ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 червня 2017 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 1 920 гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

Дата складення повного тексту постанови - 11травня 2018 року.

Головуючий І.М. Литвинюк

Судді: А.І. Владичан

І.Б. Перепелюк