Рішення № 73974456, 10.05.2018, Долинський районний суд Кіровоградської області

Справа № 388/1332/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.05.2018 року Долинський районний суд Кіровоградської області

у складі: головуючого - судді Баранського Д.М.,

за участю секретаря Поліщук Т.І.,

представника ОСОБА_1,

розглянув у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду в м. Долинській цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з цим позовом, посилаючись на те, що 30 грудня 2006 року з відповідачем зареєстрували шлюб.

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 19 серпня 2010 року шлюб між сторонами розірвано.

У сторін є дитина.

Позивачка зазначає, що у період шлюбу разом з відповідачем за спільні кошти придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Тепер у цій квартирі проживає відповідач. Вартість квартири на момент купівлі-продажу становила 53575 грн.

ОСОБА_2 вказує, що після розлучення відповідач забрав належне їй рухоме майно, що їй подарували батьки, а саме: холодильник марки «LG» вартістю 4399 грн; мікрохвильову піч марки «LG» вартістю 721,90 грн; монітор М208WA вартістю 2011 грн; комп'ютерну техніку вартістю 2289 грн. Позивачка стверджує, що ці речі у відповідача.

Позивачка у позові вказує, що відповідач виявив бажання продати квартиру без її відома. За їх згодою майно не було розділено, залишилось у користуванні відповідача з подальшим даруванням ОСОБА_3 своєї частки спільній дитині.

Оскільки відповідач не здійснив дарування частини спірної квартири на користь дитини, виявив бажання продати спірне нерухоме майно, відповідно за цих обставин позивачка вирішила звернутись до суду з цим позовом.

Під час судового засідання ОСОБА_2 зазначила, що під виділенням їй у власність 1/2 частини спірного нерухомого майна розуміє вимоги про визнання за нею права власності на цю частину спірного майна.

Уточнивши позовні вимоги ОСОБА_2 просить розділити спільне майно подружжя: визнати за нею та відповідачем право власності по 1/2 частині кожному квартири за адресою: АДРЕСА_1; стягнути з ОСОБА_3 на свою користь 9420,90 грн вартості власних речей.

Відповідач ОСОБА_3 надіслав до суду відзив на позов в якому зазначає, що разом із позивачкою у 2010 році розділили спільне майно. За домовленістю повинен був за власні кошти придбати для себе однокімнатну квартиру. Для цієї мети отримав у позику у своєї матері 55000 грн. Майно придбане у шлюбі залишилось у власності позивачки.

19 серпня 2010 року, тобто вдень ухвалення судом рішення про розірвання шлюбу, ОСОБА_3 за договором-купівлі продажу придбано спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_1.

Позивачкою ОСОБА_2 надано розписку від 24 серпня 2010 року про відсутність претензій щодо права власності на спірну квартиру.

ОСОБА_3 зазначає, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 придбана ним за особисті кошти, а тому не є об'єктом права спільної сумісної власності.

Відповідач стверджує, що вимоги про стягнення вартості речей у сумі 9420 грн є безпідставними, оскільки ці речі після розірвання шлюбу залишились у позивачки.

Також відповідач вказує, що у разі недостатності вищезазначених обставин для висновку про його особисту власність на спірну квартиру, просить застосувати до спірних правовідносин позовну давність.

ОСОБА_2 надіслала до суду відповідь на відзив, зазначаючи, що кошти для придбання спірного нерухомого майна надавались саме її матір'ю, а не відповідача. Доводи відповідача у відзиві є неправдивими. Позовну давність нею не пропущено. До суду звернулась з цим позов, оскільки відповідач вирішив відчужити спірне нерухоме майно.

Ухвалою суду занесеною до протоколу судового засідання від 12 березня 2018 року сторонам відмовлено у клопотанні про виклик свідків.

Ухвалою суду занесеною до протоколу судового засідання від 10 травня 2018 року позивачці відмовлено у дослідженні під час судового засідання доказів поданих 3 травня 2018 року через канцелярію суду, а також відмовлено у дослідженні змісту заяви ОСОБА_5 (а. с. 56) поданої через канцелярію суду, оскільки ця особа не є учасником справи, а у виклику її як свідка судом відмовлено раніше.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_2 позов підтримала за обставин зазначених у ньому, а також у відповіді на відзив, просила позов задовольнити. Суду пояснила, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності. Позовну давність не пропущено, оскільки спір про поділ спірного нерухомого майна тривав постійно. Дізнавшись, що відповідач виявив бажання продати спірну квартиру, одразу звернулась до суду про її поділ, тобто позовну давність не пропустила. Заперечує, що спірне нерухоме майно є особистою власністю відповідача. Рухомі спірні речі є її особистою власністю, оскільки набула їх як дарунок. Ці речі тепер у відповідача, а відтак з нього має бути стягнено їх вартість. Розписку за змістом якої не має претензій до ОСОБА_3 з приводу спірної квартири написано під психологічним тиском.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_1 у судовому засіданні заперечували проти позову за обставин зазначених у відзиві, просили відмовити у позові. Суду пояснили, що спір з приводу поділу майна виник у 2010 році. Про поділ майна ОСОБА_2 надала розписку. Заперечує те, що у нього знаходиться спірне рухоме майно. Стверджує, що це майно залишилось у позивачки, а також інше спільне майно. Просять у разі, якщо суд дійте висновку, що спірна квартира не є особистою власністю відповідача, застосувати до цих правовідносин позовну давність.

Суд, заслухавши пояснення осіб, які брали участь у справі, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, дійшов до висновку про відмову у позові з таких підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема справедливість, добросовісність та розумність.

Судом установлено, що 30 грудня 2006 року у відділі реєстрації актів цивільного стану Долинського районного управління юстиції Кіровоградської області зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, актовий запис № 130 (а. с. 7).

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 19 серпня 2010 року шлюб між сторонами розірвано. Рішення набрало законної сили 29 серпня 2010 року (а. с. 8).

За договором купівлі-продажу укладеним 19 серпня 2010 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_3, посвідченим цього ж дня приватним нотаріусом Долинського районного нотаріального округу Кіровоградської області Кубасовою Н.В., зареєстрованого у реєстрі за № 203, а також 20 вересня 2010 року в обласному комунальному підприємстві «Кіровоградське обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» за № 6301, відповідачем придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 65, 66).

Згідно із заявою ОСОБА_2 від 19 серпня 2010 року, посвідченої приватним нотаріусом Долинського районного нотаріального округу Кіровоградської області Кубасовою Н.В., зареєстрованою у реєстрі за № 1202, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 дає згоду на укладення договору про купівлю чоловіком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 квартири за адресою: АДРЕСА_1 за ціною та на умовах на його розсуд. Підтверджує, що гроші, які витрачаються на придбання об'єкта нерухомості є спільною сумісною власністю. Придбана квартира буде об'єктом права спільної сумісної власності. Стверджує, що договір купівлі-продажу з текстом якого ознайомлена укладається чоловіком в інтересах сім'ї та на умовах, які попередньо обговорили, вважають вигідними для них, укладення правочину відповідає спільному волевиявленню (а. с. 46, 47).

У змісті договору купівлі-продажу від 19 серпня 2010 року міститься застереження, що дружина покупця, ОСОБА_2 надала письмову згоду на купівлю квартири (п. 4.10. Договору).

Отже, зміст вищезазначених правочинів відображає волевиявлення, що дає підстави вважати про придбання спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_9 за спільні кошти подружжя, а відтак це майно є об'єктом спільної сумісної власності цього подружжя.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 СК України об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки у цій справі належними доказами підтверджується, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 придбана сторонами у шлюбі за спільні кошти, відповідно можливо вважати, що ця квартира є об'єктом права спільної сумісної власності. Належних доказів, що спростовують волевиявлення подружжя на придбання спірного нерухомого майна за спільні кошти матеріали справи не містять.

Отже, спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а відтак підлягає поділу у порядку встановленому чинними нормативно-правовими актами.

Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Таким чином, договір про поділ квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Отже, будь-які правочини подружжя щодо поділу спільного сумісного майна, зокрема житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя, що не посвідчені нотаріально, є нікчемними.

Частиною 1 ст. 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно зі ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, поділ майна подружжя за нікчемним правочином не створює будь-яких прав та обов'язків для його сторін, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю, тобто обов'язку кожної із сторін повернути другій стороні у натурі все, що одержано на виконання такого правочину.

З огляду на вищезазначене, будь-які розписки одного зі співвласників з приводу відсутності претензій щодо своєї власності на майно, яке є об'єктом спільної сумісної власності без вчинення з цього приводу визначених юридичних дій, не свідчить про зміну об'єктом права спільної сумісної власності такого статусу.

Слід також зазначити, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 3 ст. 61, ч. 4 ст. 65 СК України). Тобто кошти за борговою розписку, отримані у період шлюбу враховуються, оскільки згідно з положеннями ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Згідно зі ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, частки майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є їх спільною сумісною власністю, є рівними.

За змістом ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За змістом ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ч. 2 ст. 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Згідно з п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Беручи до уваги вищезазначене, враховуючи те, що сторонами не надано та не заявлялось будь-яких доказів про можливість поділу спірної квартири в натурі відповідно до їх часток, інших вищезазначених дій сторонами не здійснювалось, а відтак вимоги позивачки щодо поділу квартири за адресою: АДРЕСА_1 та визнання права власності по 1/2 частині кожному є обґрунтованими.

Статтями 256, 257 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно зі ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК України, якщо інше не передбачено цим Кодексом (ст. 20 СК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Судом у цій справі встановлено, що шлюб між сторонами розірвано рішенням суду від 19 серпня 2010 року, що набрало законної сили 29 серпня 2010 року.

Обидві сторони знали про розірвання шлюбу, а тому саме з 29 серпня 2010 року шлюб вважається розірваним та саме з цієї дати розпочався трирічний строк позовної давності.

ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про поділ спірного нерухомого майна 18 грудня 2017 року, тобто з пропуском встановленого трирічного строку позовної давності.

Будь-яких поважних причин щодо пропуску строку позовної давності позивачкою не наведено, доказів таких причин матеріали справи не містять. Доводи ОСОБА_2 про неможливість застосування до спірних правовідносин позовної давності з тих підстав, що спір про поділ майна між сторонами триває з 2010 року є необґрунтованими, суперечать вищезазначеним правилам.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Строк позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Отже, у цьому позові у частині вимог про визнання права власності на спірне нерухоме майно слід відмовити у зв'язку із пропуском позовної давності.

Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 20 постанови від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» надав роз'яснення про те, що з метою забезпечення знаходження майна у володінні відповідача на час судового розгляду позову про право на це майно суд за клопотанням позивача може вжити заходи забезпечення позову (статті 151, 152 ЦПК), наприклад, накласти арешт на майно, заборонити відповідачеві вчиняти певні дії (розпоряджатися і/або користуватися спірним майном), заборонити державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, передати спірне майно на зберігання третій особі відповідно до ст. 976 ЦК ЦК (судовий секвестр).

У цій справі позивачка зазначає, що їй належить рухоме майно, а саме: холодильник марки «LG» вартістю 4399 грн; мікрохвильова піч марки «LG» вартістю 721,90 грн; монітор М208WA вартістю 2011 грн; комп'ютерна техніка вартістю 2289 грн. Ці речі знаходяться у володінні відповідача.

За вищезазначених обставин ОСОБА_2 просить стягнути вартість цих речей з відповідача.

Однак за таких обставин право власника майна підлягає захисту шляхом пред'явлення віндикаційного позову.

Вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння позивачкою не заявлялись, докази того, що це майно знаходиться у володінні відповідача, а також не може бути у нього витребувано матеріали справи не містять, а тому позов у цій частині є необґрунтованим.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

За змістом ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з договором про надання правничої допомоги укладеного 14 лютого 2018 року між адвокатом ОСОБА_1 та ОСОБА_3, Адвокат відповідно до узгоджених Сторонами доручень зобов'язується представляти інтереси Клієнта у всіх без виключення судах у цивільній справі № 388/1332/17 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про поділ майна подружжя. За домовленістю Адвоката та Клієнта, гонорар (винагорода) Адвоката за даним договором становить 2000 грн, зокрема за підготовку відзиву на позов, інших процесуальних документів (клопотань, заяв тощо) та представництво інтересів Клієнта у справі до ухвалення рішення в суді першої інстанції. У разі необхідності надання правничої допомоги Клієнту в судах апеляційної та касаційної інстанцій, сума гонорару Адвоката визначається між Сторонами договору шляхом підписання додаткової угоди до договору.

За змістом акта здачі - приймання виконаних робіт (правничої допомоги) та прийому - передачі гонорару за правничу допомогу від 14 лютого 2018 року, а також розписки Адвоката від 10 травня 2018 року, Адвокат отримав від Клієнта 2000 грн.

Зміст вищезазначених документів у розумінні ст. 545 ЦК України підтверджує виконання зобов'язань відповідача за надання правничої допомоги, судові витрати пов'язані з розглядом справи, є обґрунтованими та пропорційними до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, а тому підлягають стягненню з позивачки на користь відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 60, 61, 69, 70, 71, 72 СК України, ст. ст. 179, 183 ЦК України, ст. ст. 4, 12, 13, 19, 42, 48, 76, 81, 82, 83, 95, 133, 141, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (проживає за адресою: АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 (проживає за адресою: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2) 2000 (дві тисячі) грн понесених судових витрат.

Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду Кіровоградської області протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлений 15 травня 2018 року.

Суддя Долинського районного суду Д. М. Баранський