Постанова № 73967194, 14.05.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2018 рокуЛьвів№ 876/1616/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Онишкевича Т.В.,

суддів Носа С.П., Обрізка І.М.,

з участю секретаря судових засідань Сідельник Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 7 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_2 про скасування рішення,

суддя(і) у І інстанції Ліуш А.І.,

час ухвалення рішення 11 год. 2 хв.,

місце ухвалення рішення м. Львів,

дата складення повного тексту рішення не зазначено,

ВСТАНОВИВ:

11 травня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому після уточнення своїх вимог просила визнати протиправним і скасувати розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради (далі - Залізнична РА) № 576 від 16 вересня 2015 року «Про самочинне будівництво, здійснене гр. ОСОБА_3.».

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 7 лютого 2018 року у справі № 462/2640/16-а позов було задоволено повністю. Визнано протиправним і скасовано розпорядження Залізничної РА № 576 від 16 вересня 2015 року про демонтаж перегородки з дверним блоком на площі холу загального користування під літ. LXXVI на ІІІ поверсі гуртожитку на АДРЕСА_1

У апеляційній скарзі третя особа ОСОБА_2 просить зазначене судове рішення скасувати та залишити позов ОСОБА_3 без розгляду. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що позивачкою не було зазначено у чому полягає протиправність оспорюваного розпорядження Залізничної РА.

Постановою адміністративної комісії при Залізничній РА № 202 від 2 жовтня 2014 року ОСОБА_3 було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до статті 150 Кодексу України про адміністративні правопорушення за самочинне перепланування приміщення спільного користування холу в будинку АДРЕСА_2 і позивачкою таке рішення не оскаржувалося і сплачено штраф.

Оскільки встановлено факт порушення позивачкою вимог чинного законодавства, Залізнична РА відповідно до своєї компетенції у відповідності до ухвали Львівської міської ради № 3704 від 8 липня 2010 року «Про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради» прийняла законне розпорядження № 576 від 16 травня 2015 року.

Окрім того, у ході судового розгляду відповідачем було наголошено про пропуск позивачкою без поважних причин строку звернення до суду, яка не подавала суду заяви про його поновлення. Тому відповідно до вимог статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України суд зобов'язаний був залишити зазначений позов ОСОБА_3 без розгляду.

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не надано доказів про те, що самочинне будівництво в гуртожитку на АДРЕСА_1 здійснене саме ОСОБА_3 При цьому судом було відхилено посилання відповідача на пропуск ОСОБА_3 строку звернення до суду, оскільки Залізничною РА не було надано доказів надсилання чи отримання позивачем оспорюваного розпорядження № 576 від 16 вересня 2015 року до звернення до суду.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Як безспірно встановлено судом першої інстанції, пунктом 1 оспорюваного розпорядженням Залізничної РА № 576 від 16 вересня 2015 року «Про самочинне будівництво, здійснене ОСОБА_6» було затверджено висновок міжвідомчої комісії (протокол № 27 від 15 вересня 2015 року). Пунктом 2 рекомендовано ОСОБА_3 демонтувати перегородку з дверним блоком, самочинно влаштовану на площі холу загального користування під літ. LХХVІ на III поверсі гуртожитку на АДРЕСА_1 та замурувати самочинно влаштований дверний проріз між житловою кімнатою під літ.91 та холом загального користування. Окрім того, у пункті 3 цього ж розпорядження передбачено, що при невиконання ОСОБА_3 пункту 2 ЛКП «Сяйво» зобов'язане у термін до 5 жовтня 2015 року підготувати та передати в юридичний відділ Залізничної РА документи для пред'явлення позову в суд про примусове його виконання.

Відповідно до положень частини 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

При цьому апеляційний суд звертає увагу на те, що відповідно до приписів частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції на час виникнення спірних правовідносин та подачі цього адміністративного позову (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно із частиною 1 статті 6 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Частиною 2 статті 171 КАС передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Таким чином, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт. Таке ж правило має застосовуватись і до оскарження правових актів індивідуальної дії. Звертаючись до суду з позовом щодо законності правового акта суб'єкта владних повноважень індивідуального характеру позивач також повинен пояснити які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржене рішення суб'єкта владних повноважень.

Відсутність у позивача, прав та/або обов'язків у зв'язку з виданням оскарженого правового акту не породжує у такої особи і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Правову позицію аналогічного змісту неодноразово висловлював Верховний Суд України, зокрема у постановах від 15 липня 2014 року у справі № 21-273а14, від 3 лютого 2015 року у справі № 21-617а14, від 12 квітня 2017 року у справі № П/800/589/16.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Разом із тим, на переконання апеляційного суду, приписи оспорюваного розпорядженням Залізничної РА № 576 від 16 вересня 2015 року щодо позивачки ОСОБА_3 носять лише рекомендаційний характер, не покладаючи на неї жодних обов'язків та не впливаючи на її охоронювані законом права.

Підсумовуючи наведене, на переконання апеляційного суду, оскаржуваними рішеннями відповідачів охоронювані законом права та інтереси позивачки порушені не були, що свідчить про безпідставність її позовних вимог.

При цьому слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що підстав для залишення позову ОСОБА_3 без розгляду у зв'язку із пропуском строку звернення до адміністративного суду немає, оскільки матеріали справи не містять доказів повідомлення її відповідачем про прийняття оспорюваного розпорядженням Залізничної РА № 576 від 16 вересня 2015 року у будь-який спосіб, а відповідно до приписів частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства у редакції на час звернення позивачки до суду для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції на час апеляційного перегляду підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного адміністративно-правового спору допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Відтак, рішення суду першої інстанції слід скасувати та прийняти постанову про відмову у задоволенні позову.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 317, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Скасувати рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 7 лютого 2018 року у справі № 462/2640/16-а та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3.

Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_4) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_3) 960 (дев'ятсот шістдесят) грн. сплаченого судового збору.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Т.В.Онишкевич

Судді І.М.Обрізко

С.П.Нос

Постанова у повному обсязі складена 15 травня 2018 року.