Рішення № 73965878, 05.05.2018, Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/4696/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 травня 2018 року Залізничний районний суд м. Львова в складі:

головуючого – судді Палюх Н.М.

при секретарі Андрушко Я.С.

з участю позивачки ОСОБА_1, представника позивачки – ОСОБА_2, відповідачки ОСОБА_3 , представника відповідачки - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним,

встановив:

Позивачка ОСОБА_1 у жовтні 2017 року звернулася у суд з позовом про визнання недійсним договору дарування 2/3 часток квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3, посвідченого 28 липня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та скасування реєстрації права власності на 2/3 частини вказаної квартири за ОСОБА_3 Позовні вимоги вона мотивує тим, що її батьки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 перебували у зареєстрованому шлюбі з 02.07.1968 року в якому народилися дві доньки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 Після смерті 13.01.2000 року ОСОБА_8 належне їй майно, в тому числі 1/3 частини квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові успадкував її чоловік ОСОБА_7 Після завершення процедури спадкування квартира №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові була розподілена наступним чином: 1/3 частини цієї квартири належала ОСОБА_3, а 2/3 частини такої ОСОБА_7 16.03.2017 року ОСОБА_7 помер. У вересні 2017 року вона подала у ОСОБА_9 державну нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_7 З інформаційної довідки з реєстру речових прав на нерухоме майна від 11.09.2017р. їй стало відомо про наявність договору дарування 2/3 часток спірної квартири, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3, посвідченого 28 липня 2016 року приватним нотаріусом ОСОБА_5 Зазначила, що ОСОБА_7 був одиноким, в спірній квартирі проживав один і часто хворів. ОСОБА_3 переїхала проживати до батька в останні місяці його життя і стала схиляти останнього до відчуження квартири на її користь. На момент укладення спірного договору дарування ОСОБА_7 виповнилося 76 років і він важко хворів, у зв»язку з чим потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги. Переконана, що маючи необхідність у сторонній допомозі, укладаючи із ОСОБА_3 договір дарування, ОСОБА_7 діяв під впливом помилки, оскільки вважав, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого його донька ОСОБА_3 буде доглядати за ним. Між тим, у ОСОБА_7 не було необхідності відчужувати квартиру, яка була його житлом. За умовами оспорюваного договору він не брав на себе зобов»язання покинути спірну квартиру, що доводить відсутність волевиявлення на укладення договору про безоплатну передачу квартири у власність ОСОБА_3 Після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_7 продовжував проживати у спірній квартирі до дня смерті, тобто передача квартири фактично не відбулася, що підтверджує реальні наміри ОСОБА_7 на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування. Наведе свідчить, що на момент укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_7 в силу похилого віку та тяжкої хвороби, неправильно сприймав фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. На підставі ст. 203, 229 ЦК України, просить визнати недійсним оспорюваний договір дарування.

В судовому засіданні позивачка та її представник позов підтримали, надали пояснення аналогічно викладеним у позовній заяві та доповнили, що спірна квартира належала на праві спільної сумісної власності матері позивачки - ОСОБА_8, батькові - ОСОБА_7 та сестрі - ОСОБА_3 Після смерті 13.01.2000 року ОСОБА_8, батько позивачки - ОСОБА_7 успадкував належне дружині майно, в тому числі 1/3 частини квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові, при цьому він шляхом обману переконав позивачку подати нотаріусу заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті матері. У 2008 році ОСОБА_7 склав заповіт, яким 2/3 частини спірної квартири заповів доньці ОСОБА_3, а решту майна заповів своїм донькам ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частинах, з чим не погодилася позивачка та вважала таке рішення батька несправедливим, так як у неї троє дітей, а відповідачка дітей не мала. Своє рішення щодо частини спірної квартири ОСОБА_7 мотивував тим, що двохкімнатну квартиру по вул. Широкій у м.Львові він залишив позивачці, а спірну трьохкімнатну квартиру залишає відповідачці. З того часу відносини між позивачкою та її сестрою погіршилися, стали виникати сварки. Довгий час відповідачка з чоловіком не проживали у спірній квартирі. В 2015 році ОСОБА_7 захворів, після чого відповідачка з чоловіком переїхали проживати у квартиру до батька. Відтак, позивачка стала рідко навідуватися до батька, переважно він приходив до неї в гості. В березні 2016 року ОСОБА_7 встановили діагноз «рак прямої кишки 4 стадії», однак, від хірургічного втручання він відмовився і за півтора місяці до смерті зліг. В цей час відповідачка стала чинити позивачці перешкоди у спілкуванні з батьком, який 16 березня 2017 року помер. Про укладення в липні 2016 року оспорюваного договору дарування батько і відповідачка нікому не розповіли і про існування такого позивачка дізналися лише після смерті батька. Позивачка вважає, що відповідачка, відсторонивши батька від інших родичів та скориставшись його тяжкою хворобою, схилила останнього до укладення оспорюваного договору дарування. Між тим, ОСОБА_7 в силу похилого віку та тяжкої хвороби, неправильно сприймав істотні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. Просять позов задовольнити.

Відповідачка та її представник позову не визнали та зазначили, що спірна квартира належала на праві спільної сумісної власності відповідачці ОСОБА_3, її матері ОСОБА_8 та батькові ОСОБА_7 Після смерті своєї дружини ОСОБА_7 успадкував 1/3 частини вказаної квартири. Батько сторін завжди говорив, що спірна квартира залишиться відповідачці, так як позивачці він залишив двохкімнатну квартиру по вул. Широкій у м.Львові. У 2008 році ОСОБА_7 склав заповіт, яким 2/3 частини спірної квартири заповів доньці ОСОБА_3, а решту майна – житловий будинок і земельні ділянки в с.Городиславичі Пустомитівського району Львівської області заповів своїм донькам ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частинах, з чим не згідна була позивачка. З того часу між позивачкою і відповідачкою погіршилися відносини, стали виникати суперечності та сварки, позивачка постійно з"ясовувала чому батько так розпорядився своєю частиною квартири, в результаті чого відповідачка з позивачкою перестали спілкуватися. Відтак, в 2008 році відповідачка з чоловіком стали проживати окремо від батька. Деякий час до осені 2015 року в спірній квартирі з батьком сторін проживала донька позивачки з чоловіком, при цьому вона мала ключі від квартири. В 2015 році ОСОБА_7 став хворіти і восени 2015 року відповідачка з чоловіком повернулися проживати у спірну квартиру до батька. В березні 2016 року ОСОБА_7 встановили діагноз «рак прямої кишки 4 стадії», проте від хірургічного втручання він відмовився. Знаючи про свій стан здоров»я та претензії позивачки на спірну квартиру, ОСОБА_7 вирішив подарувати свою частину квартири відповідачці. Оспорюваний правочин ОСОБА_7 уклав 28 липня 2016 року свідомо, його волевиявлення було вільним і він не помилявся щодо фактичних обставин правочину. На момент укладення договору дарування ОСОБА_7 вже мав онкологічне захворювання і отримував догляд зі сторони відповідачки та її чоловіка, а тому жодного потреби укладати договір довічного утримання у нього не було. Між тим, даруючи квартиру, ОСОБА_7 не втрачав право користування спірною квартирою, так як був членом сім»ї обдарованого. За наведеного, вимоги позивачки вважають безпідставними та просять в задоволенні позову відмовити.

Третя особа приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5 в судове засідання не з»явилася, проте подала до суду заяву, в якій зазначила, що 28.07.2016 року нею було посвідчено договір дарування 2/3 часток квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові ОСОБА_7М його доньці ОСОБА_3 Під час вчинення правочину нею було встановлено особи учасників цивільних правовідносин, перевірено їх дієздатність, встановлено дійсні наміри кожної сторони, однаковість розуміння сторонами значення, умов правочину, правових наслідків правочину для кожної сторони та відсутність у сторін заперечень щодо умов правочину. В своїй заяві третя особа просить розглядати справу без її участі, що суд вважає за можливе.

Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що у 2005 році він одружився з відповідачкою, в період 2005-2008 роки вони з дружиною та її батьком ОСОБА_7 проживали у спірній квартирі. В 2008 році батько дружини склав заповіт, яким заповів частину спірної квартири відповідачці, а земельні ділянки і будинок в с.Городиславичі Пустомитівського району в рівних частинах позивачці і відповідачці, з чим не погодилася позивачка. З того часу між позивачкою і відповідачкою стали виникати суперечності і сварки, позивачка постійно з»ясовувала чому батько так розпорядився своєю частиною спірної квартири, в результаті чого сестри перестали спілкуватися. Відтак у 2008 році вони з відповідачкою переїхали проживати окремо від батька. У 2015 році ОСОБА_7 захворів і вони з дружиною повернулися жити до нього. В 2016 році у ОСОБА_7 діагностували онкологічне захворювання, про що він особисто повідомив позивачку. На протязі 2016 року позивачка один раз провідувала батька. Знаючи про свій стан здоров»я і претензії позивачки на спірну квартиру, ОСОБА_7 уклав оспорюваний договір дарування, не вимагаючи нічого взамін, при цьому це був його свідомий і добровільний вибір. До 2017 року ОСОБА_7 сам себе обслуговував, виходив на вулицю, купував продукти. За півтора місяці до смерті ОСОБА_7 зліг. За час хвороби він з дружиною надавали ОСОБА_7 належний догляд та допомогу. В 2017 році позивачка лише один раз прийшла до батька за декілька днів до його смерті, при цьому донька позивачки мала ключі від спірної квартири і жодних перешкод позивачці у спілкуванні з батьком ніхто і ніколи не чинив.

Свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 в судовому засіданні пояснили, що ОСОБА_7 був їхнім братом. ОСОБА_7 за життя отримав дві квартири, одну з яких по вул.Широкій у м.Львові залишив своїй доньці ОСОБА_1 В спірній квартирі він проживав з дружиною і донькою ОСОБА_3 За життя він постійно говорив, що спірна квартира залишиться ОСОБА_3, з чим не погоджувалася ОСОБА_1 Через квартиру між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 стали виникати суперечності і сварки. В 2016 році ОСОБА_7 захворів. Коли вони приходили до брата, то він жалівся, що позивачка не приходить до нього та говорив, що спірна квартира належить доньці ОСОБА_3 Також ОСОБА_12 зазначив, що відповідачка не чинила йому перешкоди у спілкуванні з братом і лише один раз, коли вони з позивачкою прийшли до ОСОБА_7 за декілька днів до його смерті, їм ніхто не відкрив двері, чому позивачка викликала поліцію.

Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні пояснила, що вона разом з чоловіком деякий час проживали в спірній квартирі з дідусем ОСОБА_7, а ОСОБА_14 в той час проживала з чоловіком окремо від батька. Один раз на Різдвяні свята у 2014 року ОСОБА_7, лякаючи рідних, сказав, що укладе договір довічного утримання зі сторонньою особою і залишить чужій людині квартиру. В кінці літа 2015 року ОСОБА_7 їй повідомив, що у спірну квартиру повертається жити відповідачка і попросив залишити таку, що вона і зробила. Відтак, з осені 2015 року ОСОБА_7 проживав у спірній квартирі разом з донькою ОСОБА_3 та її чоловіком, при цьому в неї залишилися ключі від спірної квартири. В березні 2016 року у ОСОБА_7 діагностували онкологічне захворювання і 16.03.2017 року він помер. Про укладення оспорюваного договору дарування дідусь їй нічого не говорив.

Свідки ОСОБА_15 та ОСОБА_16 в судовому засіданні пояснили, що ОСОБА_7 останні роки свого життя проживав з донькою ОСОБА_3 В 2016 році ОСОБА_7 захворів, проте до 2017 року він виходив з квартири, гуляв, спілкувався з друзями і сусідами. За характером ОСОБА_7 був сильним і скритим чоловіком, він ніколи не жалівся на своїх доньок, не розповідав про їхні взаємовідносини і розмов щодо спірної квартири не вів.

Заслухавши пояснення сторін, їх представників, показання свідків та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Зі змісту ст.3 ЦК України вбачається, що загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність

Право на судовий захист передбачається ст.55 Конституції України. Згідно із ст.ст. 4, 5 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ч.1 ст.16 ЦК України, кожен має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Між тим, відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_3 є рідними сестрами і їх мамою була ОСОБА_8, а батьком ОСОБА_7 /а.с.11, 12, 33, 34/ Спочатку сім”я ОСОБА_7 проживала у двохкімнатній квартирі №АДРЕСА_1. У 1991 році батько сторін отримав трьохкімнатну квартиру №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові, в яку переїхав проживати разом з дружиною і донькою ОСОБА_17, а у квартирі №АДРЕСА_1 залишилися проживати ОСОБА_1 разом з чоловіком і донькою.

Як вбачається з свідоцтва про право власності на квартиру (будинок) від 10.01.1997р., квартира №АДРЕСА_2 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 /а.с.36/.

Згідно свідоцтва про смерть, ОСОБА_8 померла 13.01.2000 року /а.с.9/.

З довідки про склад сім"ї та прописку від 06.09.2017р. вбачається, що у квартирі №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові зареєстровано дві особи: ОСОБА_3 та її чоловік ОСОБА_10 ОСОБА_7 був зареєстровний за даною адресою до дня смерті, 16.03.2017р.

З пояснень сторін та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 після смерті дружини ОСОБА_8 успадкував 1/3 частини квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові, житловий будинок №393 з усіма господарськими будівлями та спорудами в с.Городиславичі Пустомитівського району Львівської області, та земельну частку (пай) без визначення меж цієї частки в натурі в с.Городиславичі Пустомитівського району Львівської області.

ОСОБА_7 09.06.2008р. склав заповіт, згідно якого на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: належну йому на праві приватної власності частину квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові заповів своїй доньці ОСОБА_3; житловий будинок №393 з усіма господарськими будівлями та спорудами в с.Городиславичі Пустомитівського району Львівської області, земельну ділянку в с.Городиславичі Пустомитівського району Львівської області та земельну частку (пай) без визначення меж цієї частки в натурі в с.Городиславичі Пустомитівського району Львівської області заповів своїм дітям – ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в рівних частинах кожній /а.с.37/.

Як встановлено в судовому засіданні, після складання ОСОБА_7 зазначеного заповіту між сторонами погіршилися відносини, стали виникати суперечності і сварки, оскільки ОСОБА_1 не погоджувалася з тим, що батько свою частину трьохкімнатної квартири №77 по вул.ОСОБА_6, 1 у м.Львові заповів сестрі ОСОБА_3, у зв’язку з чим в 2008 році відповідачка з чоловіком стали проживати окремо від батька і з того часу сторони фактично не спілкувалися. Між тим, за життя ОСОБА_7 постійно говорив своїм донькам та рідним, що спірна квартира буде належати доньці ОСОБА_3, оскільки доньці ОСОБА_1 він залишив квартиру по вул.Широкій у м.Львові, що ОСОБА_1 вважала несправедливим, оскільки у неї є троє дітей, а у сестри дітей не має. Деякий час до осені 2015 року з ОСОБА_7 у спірній квартирі проживала донька позивачки - ОСОБА_13 разом з своїм чоловіком. В 2015 році ОСОБА_7 став хворіти і восени 2015 року відповідачка з чоловіком повернулася жити у спірну квартиру до батька. В березні 2016 року ОСОБА_7 встановили діагноз: «рак прямої кишки 4 стадії», проте від хірургічного втручання він відмовився. До 2017 року ОСОБА_7 сам себе обслуговував, купував продукти, виходив на вулицю, спілкувався з сусідами і друзями, ходив в гості до доньки ОСОБА_1, приймав рідних у себе вдома. За півтора місяці до смерті стан здоров»я ОСОБА_7 погіршився і він зліг. Під час хвороби належний догляд ОСОБА_7 забезпечували відповідачка разом з чоловіком. 16 березня 2017 року ОСОБА_7 помер.

Наведене стверджується показаннями позивачки, відповідачки, допитаної як свідок, свідків ОСОБА_10, ОСОБА_13, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15 та ОСОБА_16, випискою з історії медичної хвороби №2643 /а.с.50/, свідоцтвом про смерть від 16.03.2017р. /а.с. 10/ довідкою про причину смерті від 17.03.2017 року /а.с.52/.

Судом встановлено, що 28.07.2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування 2/3 часток квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5 і зареєстрований в реєстрі за № 1561 /а.с.40/. Згідно умов договору ОСОБА_7 подарував своїй доньці ОСОБА_3, а остання прийняла в дарунок 2/3 частини квартири №77 по вул.ОСОБА_6, 1 у м.Львові.

Як вбачається з тексту договору такий підписано сторонами в присутності нотаріуса, особу сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність дарувальнику частини квартири перевірено.

Після укладення договору дарування 2/3 часток квартири відповідачка зареєструвала своє право власності на вказану частку у передбаченому законом порядку 02.08.2016 р. /а.с. 41, 47/.

Позивачка просить визнати недійсним договір дарування квартири від 28.07.2016 року і як на підставу покликається на ст.229 ЦК України.

В обґрунтування своїх вимог позивачка показала, що на момент укладення договору дарування її батькові ОСОБА_7 виповнилося 76 років, за станом здоров’я він потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги, укладаючи із донькою ОСОБА_3 договір дарування мав на меті отримати від неї необхідну допомогу та догляд, і не мав наміру дарувати квартиру, яка була його єдиним житлом, в якому він проживав до смерті, що свідчить про укладення договору дарування під впливом помилки.

За змістом ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі (предмету договору), які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.19 постанови від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Таким чином, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом помилки, є саме помилка в природі правочину, а не помилка в розрахунку одержання користі від правочину.

Крім цього, сторона, яка посилається на ст. 229 ЦК України, повинна довести, що фактично укладено інший правочин і досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов, і що вона помилково вважала один правочин за інший, тобто допустила істотну помилку - помилку в природі правочину.

Відповідно до ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатномайно (дарунок) у власність.

Договір довічного утримання відповідно до ст.744 ЦК України передбачає, що одна сторона (відчужувач) передає іншій стороні (набувачеві) у власність квартиру або її частину, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У п.6 вказаного договору дарування зазначено, що дарувальник та обдаровувана підтверджують, що цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру мнимого та удаваного, а також не є зловмисним.

П. 8 вказаного договору передбачено, що сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.

З пояснень позивачки і відповідачки, допитаної як свідок, свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 встановлено, що за життя ОСОБА_7 завжди говорив своїм донькам і рідним, що квартири №77 по вул.ОСОБА_6, 1 у м.Львові залишиться доньці ОСОБА_3, про що він також зазначив у своєму заповіті від 09.06.2008 року, з чим не погоджувалася позивачка, так як претендувала на частину спірної квартири, оскільки в неї троє дітей.

З пояснень свідка ОСОБА_13 встановлено, що ОСОБА_7 у 2014 році лякав рідних укладенням договору довічного утримання з сторонньою особою і залишенням чужій людині квартири, що свідчить про те, що він знав про істотні умови договору довічного утримання, а відтак суд вважає, що ОСОБА_7, укладаючи оспорюваний договір дарування, не міг помилятися щодо фактичних обставин цього правочину.

Суд критично оцінює покликання позивачки, як на підстави визнання недійсним договору дарування, про те, що її батько, будучи особою похилого віку і важко хворим, укладаючи оспорюваний договір дарування, мав на меті отримати від доньки ОСОБА_3 необхідну допомогу і догляд, оскільки суду не надано належних доказів на підтвердження цього і таке спростовується показаннями відповідачки, за якими батько добровільно подарував їй свою частину квартири, не вимагаючи нічого взамін, показами свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12, за якими ОСОБА_7 завжди говорив, що спірна квартира залишиться лише доньці ОСОБА_3, а також вище наведеними доказами по справі, за якими на момент укладення договору дарування ОСОБА_7 мав онкологічне захворювання і вже отримував належний догляд та допомогу зі сторони відповідачки та її чоловіка, що свідчить про відсутність потреби в укладенні договору довічного утримання.

Сама по собі та обставина, що ОСОБА_7 після оформлення оспорюваного договору продовжував проживати у спірній квартирі, не свідчить про укладення договору під впливом помилки, оскільки судом встановлено, що спірна квартира не була єдиним житлом ОСОБА_7, так як йому належав ще житловий будинок в с.Городиславичі, проте він продовжував проживати у спірній квартирі як член сім”ї ОСОБА_3

Доказів на підтвердження доводів ОСОБА_1, що відповідачка, відсторонивши батька від неї та рідних, спонукала його до укладення договору дарування, а також, що у ОСОБА_7 було відсутнє волевиявлення на безоплатну передачу частини квартири у власність відповідачки суду не надано.

Оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд вважає, що позивачкою не доведено, що її батько ОСОБА_7, укладаючи договір дарування з сестрою ОСОБА_3 помилявся в природі правочину, неправильно сприймав його фактичні обставини, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.

З огляду на наведене, суд вважає, що відсутні правові підстави для визнання оспорюваного договору дарування недійсним з підстав, визначених ст.229 ЦК .

Враховуючи наведене, беручи до уваги встановлені судом обставини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 28 липня 2016 року 2/3 часток квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові та скасування реєстрації права власності є безпідставними, не грунтуються на законі, а тому в задоволенні таких слід відмовити.

На підставі та керуючись ст.ст.12, 89, 263, 264, 265 ЦПК України, суд-

ухвалив:

Відмовити у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування 2/3 часток квартири №77 по вул. ОСОБА_6, 1 у м.Львові, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3, посвідченого 28 липня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 14.05.2018р.

Суддя: