Постанова № 73940524, 02.05.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 462/7676/15 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк А.І.

Провадження № 22-ц/783/642/17 Доповідач в 2-й інстанції: Мікуш Ю. Р.

Категорія:40

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2018 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі :

головуючого - Мікуш Ю.Р.,

суддів: Павлишина О.Ф., Приколоти Т.І.

секретар Іванова О.О.

З участю: представника позивачів ОСОБА_2, відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 21 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання недостовірною, такою, що не відповідає дійсності інформації, спростування відомостей та відшкодування моральної шкоди,-

в с т а н о в и л а:

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 21 жовтня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання недостовірною, такою, що не відповідає дійсності інформації, спростування відомостей та відшкодування моральної шкоди - відмовлено.

Рішення суду оскаржили ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7

В апеляційній скарзі посилаються на те, що суд дійшов невірного висновку, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не були джерелом поширення недостовірної інформації в газеті «Ратуша» та покликання в статті на слова ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не містять фактичних даних, а стосуються оціночних суджень автора. Суд мав би виходити з того, що інформація, поширена відповідачами в газеті «Ратуша», правоохоронним органам містить конкретні життєві обставини, певні факти, які перевірялись неодноразово та підтвердження не знайшли. Тому інформація не є оціночним судженням, а відображенням об»єктивної дійсності, що мав би перевірити суд. Така інформація у разі її доведеності може бути підставою для порушення кримінальної справи, чого й добивалися відповідачі, а отже не може бути оціночним судженням. Суд не встановив, чи всі висловлювання відповідачів мали місце і чи всі вони є оціночними судженнями чи фактами. Саме в інформації відповідачів, наданій газеті «Ратуша», є звинувачення родини позивачів в нерівноцінному обміні помешканнями, у зловживанні службовим становищем працівника правоохоронного органу ОСОБА_8, у психологічному та фізичному тиску на бабусю зниклої дитини. Просять рішення Залізничного районного суду м. Львова від 21 жовтня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши пояснення представника позивачів ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення з приводу апеляційної скарги відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5, вивчивши матеріали цивільної справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Відповідно до статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Із змісту позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 вбачається, що останні звернулися в суд з позовом , який надалі уточнили, про визнання недостовірною, такою, що не відповідає дійсності інформацію, поширену відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_3 до КП «Редакція газети ЛМР «Ратуша», правоохоронним органам про зловживання службовим становищем при обміні помешканнями підполковником міліції ОСОБА_8, членами її родини ОСОБА_6, ОСОБА_7. Просили зобов»язати ОСОБА_4 відшкодувати моральну шкоду, завдану умисним поширенням недостовірної, наклепницької інформації з метою принизити честь, гідність, завдати шкоди діловій репутації підполковнику поліції ОСОБА_8 в розмірі 60 000 грн., зобов»язати ОСОБА_4 відшкодувати моральну шкоду ОСОБА_7, ОСОБА_6 кожному по 20 000 грн., зобов»язати ОСОБА_3 відшкодувати моральну шкоду, завдану умисним поширенням недостовірної наклепницької інформації з метою принизити гідність, честь, завдати шкоди діловій репутації підполковнику поліції ОСОБА_8 в розмірі 100 000 грн. Зобов»язати ОСОБА_3 відшкодувати моральну шкоду ОСОБА_7, ОСОБА_6 кожному по 20 000 грн.

У відповідності до приписів ст.34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Відповідно до ст. 275 Цивільного кодексу України (далі ЦК) фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб.

За змістом ст. 277 ч.1 ЦК фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім»ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

У ст.297 ЦК прописано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканими. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно із роз»ясненнями постанови №1 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року, викладеними у п.15 при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв»язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Відповідно до ч.5 п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Пунктом 19 вказаної постанови визначено, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з»ясувати чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Матеріалами справи та судом встановлено, що позивачі по справі родина ОСОБА_8 та відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є сусідами.

Судом встановлено, що на шпальтах газети КП «Редакція газети ЛМР «Ратуша» НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 на першій сторінці (продовження на стор.4) опубліковано статтю «ІНФОРМАЦІЯ_2» співавторами якої є ОСОБА_9 та ОСОБА_10 Аналогічна стаття була опублікована на офіційному сайті газети та короткий зміст статті розміщений на офіційному сайті телеканалу ЗІК.

Зазначена стаття містить інформацію про те, що у 2002 році було загублено дворічну дівчинку та оголошено її у розшук. У 2002 році ОСОБА_8 працювала у відділі по роботі з неповнолітніми і саме до неї мати та бабуся зниклої дитини звернулися за допомогою. Через рік після знайомства з родиною зниклої дівчинки, у 2003-му році батьки ОСОБА_8 здійснили обмін належної їм квартири у м.Жовква Львівської області на житловий будинок у місті Львові, який належав родичам загубленої дитини.

У 2002 році дитину під час впізнання свідомо не впізнали та лише у 2006 році дитину було знято з обліку розшукуваних, коли мати з бабусею «раптом вирішили її впізнати», проте ця обставина не завадила виписати зниклу дитину зі Львова та прописати в Жовкві».

Журналістське розслідування тривало протягом чотирьох місяців. Висвітлена інформація базувалася та відповідала офіційним листам та відповідям компетентних органів, зокрема, Головного управління внутрішніх справ України у Львівській області, Управління кримінальної міліції у справах дітей Міністерства внутрішніх справ, а також іншими долученими до справи доказами.

Із статті вбачається, що вона містить розповідь відповідачів по справі ОСОБА_4 та ОСОБА_3, яку вони висвітлюють журналісту про попередніх власників будинку АДРЕСА_2 та їх родину, про те, що в цих попередніх власників зникла дитина та що вони здійснили обмін житлом із родиною ОСОБА_6, також про те, що ОСОБА_8 у 2002 році працювала з неповнолітніми та до неї по допомогу звернулися ОСОБА_11 та ОСОБА_12

Зазначені вище обставини мали місце, вони є фактичними, ніким із сторін не спростовані, містять розповідь відповідачів про відомі та очевидні для них події та інформацію про яку вони дізналися з приводу своїх звернень, оскільки доля дитини їхньої сусідки не була для них байдужою, а відтак вони співчували родині ОСОБА_12( ОСОБА_11) та все що могли робили в інтересах самої ж дитини, щоб повернути дитину до матері та бабці.

Викладені вище обставини були висвітлені відповідачами на звернення журналістів в такому вигляді як вони це бачили, наскільки знали, розуміли та за їхніми судженнями.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, поясненнями відповідачів про те, що вони не були першоджерелом інформації написаної статті «ІНФОРМАЦІЯ_2», оскільки із змісту статті встановлено, що така написана за журналістським розслідуванням, яке тривало чотири місяці.

Відмовляючи у зазначеній частині позову про визнання інформації недостовірною, судом першої інстанції враховано рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» (12/1984/84131), у пункті 41 якого зазначено, що свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції про захист прав і свобод, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи; за умови додержання пункту 2 статті 10 цієї Конвенції свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій; такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких демократичне суспільство неможливе.

Матеріалами справи та судом встановлено, що відповідачі по справі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 неодноразово зверталися із зверненнями у ЛМУ ГУ МВС у Львівській області з приводу надання інформації зниклої дитини їхньої колишньої сусідки ОСОБА_12 доля якої для них не була байдужою та якій вони намагалися допомогти так як підтримували добросусідські відносини.

У листах-відповідях зазначалося, що при службовому розслідуванні чи перевірках жодних незаконних дій підполковника міліції ОСОБА_8 не виявлено, також не було виявлено психологічного тиску на ОСОБА_13 при обміні житлового приміщення із АДРЕСА_2 на АДРЕСА_1.

Представник позивачів ОСОБА_2 зазначає, що повторні звернення у правоохоронні органи з приводу одних і тих самих питань на які було дано відповідь відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_3 підривали ділову репутацію підполковника міліції ОСОБА_8, мали місце постійні перевірки на роботі, що дезорганізовувало саму ОСОБА_8, було причиною недовіри із сторони співпрацівників до неї, пригнічувало останню та завдало їй значної моральної шкоди.

Відповідно до ст. 40 Конституції України та ст.1 Закону України «Про звернення громадян» кожний має право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов»язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Згідно пояснень відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 саме таким правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів і переконань вони скористалися, направляючи письмові звернення до органів державної влади та посадових і службових осіб цих органів. В усіх зверненнях вони вбачали інтереси дитини, їх турбувала доля дитини, яка пропала та місце знаходження якої вони мали намір з допомогою правоохоронних органів віднайти, повернути дитину до матері.

У п.16 постанови №1 Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зазначено, що суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого ст. 40 Конституції, а не поширена недостовірна інформація.

У випадку звернення особи із заявою до правоохоронних органів судам слід враховувати висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003 (Справа № 1-92003 про поширення відомостей) відповідно до якого «викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу відомостей особою, на думку якої посадовими чи службовими особами цього органу при виконанні функціональних обов»язків порушено її право, не може вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих осіб».

Відтак, відмовляючи у задоволенні позову в цій частині позовних вимог, суд правильно зазначив, що відповідачі, звертаючись у правоохоронні органи різних інстанцій реалізували своє право, передбачене ст. 40 Конституції України.

Колегія суддів не погоджується із доводами апеляційної скарги, що твердження суду з приводу реалізації відповідачами конституційного права, передбаченого ст. 40 Конституції України щодо звернення у правоохоронні органи є помилковим, а фактично мали місце наклепи при зверненнях. Зазначене спростовується матеріалами справи та поясненнями відповідачів та представника ОСОБА_5

Щодо позовних вимог ОСОБА_8 та ОСОБА_7 такі не згадуються відповідачами у зверненнях, листах, в розмові із журналістами. Однак, позивач ОСОБА_8 вважає, що він як підполковник, ветеран МВС своєю багаторічною працею, діловою репутацією не заслужив, щоб про нього та членів його родини безпідставно негативно висловлювались та поширювали недостовірну інформацію внаслідок чого його родина протягом багатьох років зазнає від відповідачів принижень, знущань як морально так і фізично.

Позивач ОСОБА_7 працює на посаді лікаря у м.Львові. ЇЇ посада вимагає довіри та поваги від пацієнтів, незаплямованої репутації її та її родини, а дії відповідачів спрямовані на підрив авторитету її та її родини, їй не байдужа доля її сестри ОСОБА_8 за яку вона сильно переживає, разом з нею страждає та вважає,що діями відповідачів їй також завдано моральних страждань.

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами апелянтів ОСОБА_8 та ОСОБА_7, оскільки доказів з приводу приниження їх гідності та ділової репутації, спричинення їм моральної шкоди суду не надано.

Згідно ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачі по справі не довели спричинення їм моральної шкоди, а відтак у позові відмовлено обґрунтовано.

Враховуючи те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Крім цього з відповідачів необхідно достягнути судовий збір в розмірі 4 495,96 грн., який не був оплачений при подачі апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п.1, 375, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 21 жовтня 2016 року залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 недоплачену суму судового збору в розмірі 4 495,96 грн. в дохід держави - по 1 478, 60 грн. з кожного.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в порядку визначеному ст.389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 07 травня 2018 року.

Головуючий Ю.Р.Мікуш

Судді О.Ф.Павлишин

Т.І.Приколота