Постанова № 73917117, 10.05.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/1365/18 Головуючий у 1-й інстанції: Галущенко Ю.А.

Є.У.№ 336/2722/17 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 травня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегія суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

Гончар М.С.,

секретар: Ващенко З.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5,ОСОБА_6,ОСОБА_7, ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні власністю,виселення з житлового будинку та вселення у будинок,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4звернулися до суду з вищевказаним позовом, зазначаючи, що на праві власності їм належить 9/30 та 12/30 часток відповідно житлового будинку за адресою АДРЕСА_1, успадковані після смерті батьків ОСОБА_9 та ОСОБА_10

За життя колишні власники будинку ОСОБА_9 та ОСОБА_10 дозволили проживати у будинку та зареєстрували свого сина ОСОБА_5, його дружину ОСОБА_6 та їх дочку ОСОБА_7

За вказаною адресою без реєстрації мешкає також чоловік ОСОБА_7 відповідач ОСОБА_8

Після смерті колишніх власників будинку ОСОБА_9 та ОСОБА_10, відповідачі з будинку не виселились, не допускають до будинку власників ОСОБА_3 та ОСОБА_4, чим перешкоджають позивачам володіти та користуватись власністю.

Відповідачі не являються членами сім'ї позивачів, їхнє право на користування спірним будинком, яке є похідним від права власності колишніх власників ОСОБА_9та ОСОБА_10,припинилося у зв'язку із припиненням права власності останніх, самостійного права на спірне житло відповідачі з передбачених законом підстав не набули, договірні відносини між новими власниками та відповідачами щодо користування спірним будинком відсутні.

Реєстрація та фактичне проживання у спірному житлі відповідачів порушує права позивачів як власників на свій розсуд володіти, користуватись та розпорядитись своїм майном.

Позивачі просили суд з підстав, передбачених ст.383, 391, 405 ЦК України,ст.150,156 ЖК України, усунути перешкоди у користуванні власністю і вселити їх у спірне житло, визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком та виселити їх з нього.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року позов задоволено частково.

Вселено ОСОБА_4, ОСОБА_3 у житловий будинок по провулку АДРЕСА_1. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_5, на користь ОСОБА_3 витрати по оплаті судового збору у розмірі 320 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись напорушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду в частині яким їм відмовлено у задоволенні позову, скасувати, і ухвалити по справі нове рішення яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування доводів незаконності судового рішення в оскаржуваній частині зазначають, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відповідач ОСОБА_5 є співвласником спірного будинку, оскільки у передбаченому законом порядку свої спадкові права він не оформив і своє право власності не зареєстрував. Оскільки ОСОБА_5 не набув права власності на спірний будинок, він не вправі надавати цей будинок для проживання членам своєї сім'ї без згоди власників будинку, поселяти в нього чоловіка своєї доньки ОСОБА_8 Позивачі вважають, що право користування відповідачів спірним будинком припинилося після смерті попередніх власників, а тому вони підлягають виселенню за вимогою нових власників.

В письмових запереченнях проти апеляційної скарги ОСОБА_5 і ОСОБА_11 зазначають, що ОСОБА_5 є спадкоємцем після смерті своїх батьків - попередніх власників будинку і його частка у спадковому майні становить 9/30. Він фактично прийняв спадщину, оскільки постійно проживав і продовжує проживати у спадковому будинку, який є його єдиним місцем проживання. Незважаючи на те, що він не оформив свої спадкові права у передбаченому законом порядку, право власності на спадщину у відповідності до ч.5 ст. 1268 ЦК України виникло у нього з часу відкриття спадщини. Відповідач ОСОБА_11 поселився у спірний будинок у 2010 році за згодою ОСОБА_5, який був єдиним власником будинку, іншого житла не має. Позивачі у спірному будинку ніколи не проживали, житлом забезпечені.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_11 скасуванню з ухваленням нового - про задоволення позову з огляду на такі обставини.

Встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 24.03.1981р., посвідченого державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори за р№ 2-1122 та зареєстрованого в ОП ЗМБТІ за реєстровим № 4139 09.04.1981 р., ОСОБА_9 та ОСОБА_10 як подружжю на праві власності належав житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 (а.с.88-89).

За згодою власників ОСОБА_9 та ОСОБА_10 у спірному будинку постійно проживали і були зареєстровані син власників ОСОБА_5 зі своєю дружиною ОСОБА_6 - з 1981 року, їхня дочка ОСОБА_7 - з дня свого народження - з ІНФОРМАЦІЯ_1, що не оспорювалося відповідачами і підтверджується довідками адресного бюро Запорізької області (а.с.14-16).

Відповідач ОСОБА_8 вселився в спірний будинок після укладання шлюбу з ОСОБА_12 у квітні 2010р., зареєстрованим місцем його проживання є АДРЕСА_1 (а.с.169, 142).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_10 (а.с.10,11).

Після їх смерті право власності на спірний будинок в порядку спадкування за законом судовим рішенням від 21.12.2016р. визнано за позивачами ОСОБА_3 - на 9/30 часток, ОСОБА_4 - на 12/30 часток (а.с.8-9).

Відповідач ОСОБА_5 після смерті свого батька ОСОБА_13 спадщину прийняв фактично, оскільки був зареєстрований та проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини і продовжує проживати у спадковому будинку, який є його єдиним місцем проживання. Після смерті своєї матері ОСОБА_10 він подав 25.05.2008р. заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори (а.с.145).

Увалюючи рішення про відмову у позові про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що вони вселилися в будинок в установленому законом порядку як члени сім'ї власника житла, набули право користування житлом, смерть власників будинку і перехід права власності на 21/30 частку до позивачів не є підставою припинення права користування житом. Відповідач ОСОБА_5 як спадкоємець після смерті своїх батьків, який прийняв спадщину, набув право власності на 9/30 часток цього будинку, а тому і він і члени його сім'ї правомірно користується спадковим будинком.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на зібраних у справі доказах і узгоджуються з вимогами закону.

Право власності особи набувається на підставах, що не заборонені законом ( частина перша статті 328 ЦК України),власникові належать права володіння,користування та розпорядження своїм майном,на свій розсуд(ст.317,319 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною п'ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким згідно із частиною другою статті 1220 цього Кодексу є день смерті особи.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України), а лише обмежує його право на розпорядження спадщиною.

Отже, системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття.

Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Таким чином, відповідач ОСОБА_5, який звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини у встановленому законом порядку, є співвласником 9/30 часток спірного будинку, має право володіти й користуватися цією часткою, проте через відсутність реєстрації такого права обмежений у праві розпорядження належним йому майном.

Частиною першої статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Відповідно до вимог статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

За правилами частини четвертої статті 109 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Отже, члени сім'ї спадкоємця, який прийняв спадщину у встановленому законом порядку, але не здійснив реєстрації свого права, мають нарівні з власником право користування жилим приміщенням, що належить спадкоємцю як спадщина, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а тому підстав для визнання відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_14, ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірним житлом після смерті попередніх власників, немає.

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення ОСОБА_5, ОСОБА_14 і ОСОБА_7 із спірного житлового будинку.

Суд першої інстанції обгрунтовано задовольнив позовні вимоги і в частині вселення позивачів.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених повноважень мають рівні права.

Позивачі та відповідач ОСОБА_5 є співвласниками спірного житлового будинку,де фактично мешкає родина відповідача ОСОБА_5,з яким укладені договори на постачання комунальних послуг та на його ім'я відкритий особовий рахунок на їх оплату.

Як передбачено ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений в його здійсненні.

Оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає володіння, користування, розпорядження, та якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом, то власник має право на реалізацію встановлених конституційних гарантій захисту прав власності у ст.41 Конституції України, що, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень.

Окрім того, суд звертає увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція), гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.)

Таким чином, абсолютне право власності на житло не обмежується ані строками, ані територією, втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення, чого у даній справі відносно позивачів не встановлено, а відтак, немає законних підстав для позбавлення позивачів як власників житла права на користування ним.

Діями відповідачів, які займають весь спірний будинок в цілому для проживання власної сім'ї, без врахування інтересів позивачів як співвласників, порушуються права позивачів на володіння та користування власністю.

Позивачами обраний спосіб захисту своїх прав шляхом вселення у спірний будинок,що відповідає змісту ст.16 ЦК України та є адекватним змісту порушення.

Заперечення відповідачів проти позову в частині вимог про вселення у спірний будинок зводяться до того, що замала житлова площа, планування кімнат, неприязнь між сторонами та належність їх до різних сімей, зроблять неможливим спільне проживання у будинку позивачів та сім'ї відповідачів.

Проте, ці обставини не є передбаченими законом підставами для позбавлення позивачів як власників права володіти та користуватись власністю.

У разі виникнення між сторонами спору щодо порядку користування спірним будинком, що не є предметом даної справи, його вирішення можливо у передбаченому законом порядку шляхом пред'явлення відповідного позову.

Аналізуючи наведене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову в частині вимог про вселення позивачів у спірний будинок та позов про це задовольняє.

Разом з тим, апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_8, який вселився у спірний будинок з порушенням житлового законодавства, в будинку не зареєстрований, оскільки зберігає за собою право користування іншим житловим.

Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_8 уклав шлюб з ОСОБА_7 - онукою колишніх власників будинку - 11 вересня 2010 року (том1:а.с.74).

Постійним зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_11 є квартира АДРЕСА_1, про що останній зазначав у запереченнях на позовну заяву (том1:а.с.70-73).

Сторонами у справі не заперечувалося, що ОСОБА_8 вселився у спірний будинок у 2010 року, після реєстрації шлюбу з ОСОБА_7 за згодою останньої і її батьків.

Разом з тим позивачі як спадкоємці померлих ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які прийняли спадщину на спірний житловий будинок, своєї згоди на вселення ОСОБА_11 не надавали, проти постійного проживання останнього в спадковому будинку заперечують.

Зважаючи на те, що за положенням ст.358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, позивачі як співвласники своєї згоди на вселення ОСОБА_8 не надавали, висновки суду першої інстанції про те, що останній набув право користування спірним будинком суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Доводи відповідачів про те, що на момент вселення ОСОБА_15 позивачі ще не набули права власності на спірний будинок, а тому і не повинні надавати згоду на його вселення є неспроможними, оскільки суперечать положенням ст.1268 ч.5 ЦК України, за змістом якої незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин в зазначеній частині рішення суду першої інстанції на підставі ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового - про виселення ОСОБА_8 із спірного житлового будинку.

Керуючись ст. ст.367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року по цій справі в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_8 скасувати.

Позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_8 про виселення задовольнити.

Виселити ОСОБА_8 із АДРЕСА_1.

В іншій оскаржуваній частині рішення суду першої інстанції залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено 11 травня 2018 року.

Головуючий:

Судді: