Постанова № 73903386, 03.05.2018, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 154/3002/17 Головуючий у 1 інстанції: Каліщук А.А. Провадження № 22-ц/773/437/18 Категорія: 21 Доповідач: Карпук А. К.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 травня 2018 року місто Луцьк

Апеляційний суд Волинської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Карпук А.К.

суддів - Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І.,

секретар Концевич Я. О.,

з участю: представника позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Лобас Анастасія Сергіївна про визнання недійсним договору дарування житлового будинку за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_4 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 29 січня 2018 року,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2017 року позивач звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування будинку недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що відповідач є її онукою. У зв'язку з похилим віком позивач потребує стороннього догляду.

На початку 2017 року відповідач запропонувала їй послуги по забезпеченню доглядом, харчуванням і утриманням будинку, а замість цього попросила подарувати їй будинок, на що вона погодилась.

16 лютого 2017 року було укладено договір дарування належного позивачу будинку, тексту якого вона не читала та вважала, що цей договір укладено на умовах, про які вона та відповідач домовились.

Указує, що після укладення договору внучка перші кілька місяців піклувалась про неї, однак, коли вона за станом здоров'я не змогла ходити до внучки, яка проживає неподалік, догляд припинено.

Зазначала, що укладений договір сприймала як договір довічного утримання. Фактичної передачі будинку новому власнику не відбулось, вона зареєстрована у цьому будинку, отримує субсидію.

Просила суд визнати недійсним договір дарування у зв'язку з тим, що вона помилилась при його укладенні щодо правової природи договору.

Рішенням Володимир-Волинського міського суду від 29 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, у якій, покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 16 лютого 2017 року укладено договір дарування житлового будинку, згідно з яким ОСОБА_4 передала безоплатно у власність ОСОБА_2 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання зазначеного договору дарування недійсним суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_4 не довела про помилкове сприйняття правової природи укладеного договору, а також того, що при укладенні договору сторони домовлялись про зобов'язання відповідача забезпечувати позивача утриманням та доглядом довічно.

Такий висновок суд є правильним та грунтується на доказах, які досліджені під час розгляду справи та яким надано правильну правову оцінку.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою- третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

З роз'яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду Українивід 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», убачається, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до вимог статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, що має істотне значення.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (89, 229 ЦПК України), встановив, що позивачем належних та допустимих доказів того, що укладаючи договір дарування, неправильного сприймала фактичні обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, не надала, дійшов правильного висновку про те, що підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України для визнання недійсним договору дарування немає.

Суд першої інстанції на підставі показань свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 встановив, що ОСОБА_4 бажала укласти саме договір дарування, а не будь-який інший правочин, та подарувати будинок саме онуці ОСОБА_2, яка спілкувалась і допомагала їй в усьому, оскільки не бажала, щоб належний їй будинок перейшов після її смерті її синам, які не доглядали її, не спілкувалися з нею останні роки, перебували у неприязних відносинах.

Свідки ствердили, а позивач не заперечувала тієї обставини, що її внучка - відповідач ОСОБА_2, протягом багатьох років, допомагає їй, як своїй бабусі, доглядає за нею та за її будинком, а сини не приїжджають до ОСОБА_4

Свідок ОСОБА_10, який є сином позивача, підтвердив, що протягом останніх трьох років не спілкувався з матір'ю.

Наведені обставини підтверджують доводи відповідача про те, що вона допомагала у всьому своїй бабі - позивачу у справі, незалежно від укладеного договору дарування, оскільки була єдиною людиною, яка може це зробити, що і викликало бажання позивача подарувати їй будинок, тому питання про догляд та утримання не обговорювалось.

Надавши оцінку поясненням нотаріуса про неодноразове особисте звернення ОСОБА_4 про укладення договору дарування у сукупності із показаннями свідків, які підтвердили , що як до укладення правочину, так і після цього, ОСОБА_4 повідомляла, що подарувала внучці будинок, суд дійшов вірного висновку, що волевиявлення позивача на укладення договору дарування було вільним і відповідало її волі на укладення саме цього правочину.

Та обставина, що подарований будинок є єдиним житлом, а позивач - особою похилого віку у даному випадку не слугує підставою для висновку, що позивач неправильно сприймала фактичні обставини правочину, оскільки будинок подарований внучці, яка і до укладення договору допомагала і надавала необхідний догляд позивачу, про намір укласти договір дарування з метою позбавлення можливості синів, з якими вона перебувала у неприязних відносинах, повідомляла багатьом сусідам, висловлювала задоволення тим, що будинок подарований внучці, з якою у нею склались тривалі добрі стосунки.

Позивач не подала доказів, що на час укладення договору вона потребувала стороннього догляду і допомоги, та що саме ця обставина спонукала її укласти договір дарування.

Суд обґрунтовано не прийняв до уваги надане позивачем заключення лікарсько-консультативної комісії від 15.12.2017 року, у якому зазначено, що ОСОБА_4 потребує постійного стороннього догляду, оскільки цей документ складено через 10 місяців після укладеного договору дарування, доказів, що такі обставини існували станом на лютий 2017 року позивач не подала.

З наданих ксерокопій амбулаторної картки ОСОБА_4 вбачається, що перші записи зроблені у грудні 2017 року (а.с. 76-77).

Сама позивач у позовній заяві указує, що ходила до відповідача, яка проживає неподалік та харчувалась у неї, тобто, була здатна до самообслуговування..

Позивачем не спростовано доводів відповідача про те, що саме син ініціював звернення позивача до суду з таким позовом, та що ОСОБА_10 налагодив стосунки з матір»ю після того, як дізнався про укладений договір, змінив замки у хаті та позбавив відповідача доступу до будинку та можливості спілкуватись та допомагати позивачу, що вона може спілкуватись з позивачем лише через зачинене вікно, оскільки позивача ОСОБА_4 зачинено у будинку.

Відповідно до положень частини 4 статті 722 ЦК України, прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняття дарунка.

У позовній заяві позивач стверджує, що усі документи на будинок знаходяться у відповідача.

Ураховуючи наведену обставину та положення ч.4 статті 722 ЦК України суд приходить до висновку, що передача отриманого в дар будинку обдарованій ОСОБА_2 відбулася.

Суд першої інстанції правильно зазначив у рішенні, що норми матеріального права, якими врегульовані договірні правовідносини, не передбачають серед умов укладення договору дарування чи набуття обдарованим права власності необхідність виселення попереднього власника, зняття його з реєстрації, вселення нового власника, тому подальше проживання позивача у подарованому житлі, отримання субсидії не підтверджують про помилку сприйняття позивачем вчиненого правочину. На думку суду, ці обставини підтверджують добросовісність відповідача ОСОБА_2, доброзичливе ставлення до відповідача, як до своєї баби, незалежно від укладеного договору дарування.

Та обставина, що після укладення договору дарування ОСОБА_2 не переоформила договорів на постачання газу, електроенергії тощо свідчить про те, що вона не здійснила усіх дій як власник і не позбавляє її права здійснити це в майбутньому, разом з тим, ніяким чином не підтверджує про помилку дарувальника у правовій природі правочину, наявність домовленостей про додаткові зобов"язання обдарованої..

Докази і обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції, та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх встановленні та дослідженні судом було дотримані норми матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 368, 374, 375, 382-384, 389-390 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 29 січня 2018 року у даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту даної постанови.

Головуючий

Судді: