Постанова № 73890589, 03.05.2018, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/13039/17Головуючий у 1-й інстанції Сливка Л.М. Провадження № 22-ц/789/323/18 Доповідач - Дикун С.І.Категорія - 51

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 травня 2018 року м. Тернопіль

Апеляційний суд Тернопільської області в складі:

головуючого - Дикун С.І.

суддів - Парандюк Т. С., Храпак Н. М.,

за участю секретаря - Рожук О.

та сторін: представника позивача ОСОБА_1; представника відповідача Палащука І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 607/13039/17 за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Галіція Дистилері» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2018 року, ухваленого суддею Сливкою Л.М., по справі за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства «Галіція Дистилері» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до Приватного акціонерного товариства "Галіція Дистилері" (далі - ПрАТ "Галіція Дистилері") про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що у відповідності до наказу відповідача №77 від 06 жовтня 2017 року, його звільнено з роботи на підставі п.5 ч.1 ст. 41 КЗпП України. Одночасно вказаним наказом припинено його повноваження як виконавчого директора ПрАТ "Галіція Дистилері". Позивач вважає, що вказаний наказ підлягає до скасування, оскільки він не був посадовою особою ПрАТ "Галіція Дистилері", так як не був наділений владно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями. Вказує, що спірний наказ є четвертим за рахунком звільненням позивача із займаної посади в ПрАТ "Галіція Дистилері", починаючи з 29.06.2016 року. Разом з тим, за період вимушеного прогулу з моменту прийняття судового рішення до моменту фактичного поновлення позивача на роботі йому не було виплачено середньомісячний заробіток. Таким чином, з вини відповідача фактично вимушений прогул між ухваленими судовими рішеннями та поновленням його на роботі складає 23 робочих дні, а сума середньомісячного заробітку за вказаний час становить 10708,57 гривень з розрахунку 465,59 гривень за один день, що встановлено рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 07 грудня 2016 року. Також вказує, що незаконні систематичні звільнення його з ПрАТ "Галіція Дистилері" завдали йому істотної немайнової шкоди, оскільки він вимушений протягом тривалого періоду часу докладати істотних зусиль для поновлення своїх порушених прав, такий стан справ зумовив зміну його життєвих зв'язків, моральні страждання. А тому розмір компенсації моральної шкоди позивач оцінює в сумі 20000 грн.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2018 року позов ОСОБА_3 (адреса місця проживання: АДРЕСА_2) до ПрАТ "Галіція Дистилері" (вул. Бариська, 8А, м. Бучач, Тернопільська область, код ЄДРПОУ 31274359, р/р №26003010081444 в ПАТ Банк Восток, МФО 307123) про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди задоволено частково.

Скасовано наказ №77 ПрАТ "Галіція Дистилері" від 06 жовтня 2017 року про звільнення ОСОБА_3

Поновлено ОСОБА_3 на роботі в ПрАТ "Галіція Дистилері" на посаді виконавчого директора.

Стягнуто із ПрАТ "Галіція Дистилері" (вул. Бариська, 8А, м. Бучач, Тернопільська область, код ЄДРПОУ 31274359, р/р №26003010081444 в ПАТ Банк Восток, МФО 307123) на користь ОСОБА_3 (адреса місця проживання: АДРЕСА_2) середньомісячний заробіток за весь час затримки у поновленні на роботі в сумі 10708,57 (десять тисяч сімсот вісім) гривень 57 копійок.

Стягнуто із ПрАТ "Галіція Дистилері" (вул. Бариська, 8А, м. Бучач, Тернопільська область, код ЄДРПОУ 31274359, р/р №26003010081444 в ПАТ Банк Восток, МФО 307123) на користь ОСОБА_3 (адреса місця проживання: АДРЕСА_2) середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07 жовтня 2017 року по 30 жовтня 2017 року в сумі 7449,44 (сім тисяч чотириста сорок девять) гривень 44 копійки.

Стягнуто із ПрАТ "Галіція Дистилері" (вул. Бариська, 8А, м. Бучач, Тернопільська область, код ЄДРПОУ 31274359, р/р №26003010081444 в ПАТ Банк Восток, МФО 307123) на користь ОСОБА_3 (адреса місця проживання: АДРЕСА_2) 15000 (п'ятнадцять тисяч) гривень моральної шкоди.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць - допущено до негайного виконання.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, ПрАТ "Галіція Дистилері" подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необгрунтованість та незаконність рішення суду, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити в позові повністю. Вказує, що суд першої інстанції на положення п.5 ч.1 ст.41 КзпП України уваги не звернув та помилково застосував до правовідносин з припинення повноважень позивача положення Конвенції МОП "Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця" від 22.06.1982р. №158, якою регламентовано правовідносини з припинення трудових відносин, ототожнивши зміст поняття "підстава для звільнення" зі змістом поняття "підстава припинення повноважень". Зазначає, що позивач свідомо вводив суд в оману вказуючи, що не був посадовою особою ПрАТ "Галіція Дистилері", оскільки у щорічній декларації за 2016 рік, розміщеній 05 квітня 2017 року в Єдиному державному реєстрі декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ОСОБА_3 у розділі 2.1 "Інформація про суб'єкта декларування" вказав "посадова особа юридичної особи публічного права". Особа, яка подала апеляційну скаргу вважає, що суд належним чином факт припинення повноважень позивача і наявний в матеріалах справи доказ на його підтвердження не дослідив. Наголошує, що факт виплати звільненій особі вихідної допомоги має значення для правильного вирішення вимоги про стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу (сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути зменшена на суму виплаченої працівнику вихідної допомоги). Крім того, позивач є суб'єктом підприємницької діяльності і отримував за час вимушеного прогулу доходи від такої діяльності, які мають зараховуватись при присудженні оплати за цей час.

Вказує, що при зверненні у жовтні 2017 року до суду з позовом до відповідача про стягнення середньомісячного заробітку за весь час затримки у поновленні на роботі на підставі рішень Бучацького районного суду Тернопільської області від 22.09.2016р. у справі №595/1134/16-ц, від 13.02.2017р. у справі №595/1742/16-ц позивачем було пропущено встановлений ст.233 КзпП України трьохмісячний строк позовної давності. Наголошує, що в частині вирішення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди судом першої інстанції також допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, і це, як наслідок, призвело до неправильного її вирішення.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач апеляційної скарги не визнав. Зазначив, що звільнення позивача відбулось із порушенням вимог закону, а тому суд правильно скасував наказ про його звільнення, поновив на роботі та стягнув середній заробіток за час вимушеногого прогулу, а також заробіток за час вимушених прогулів у зв'язку із несвоєчасним виконанням попередніх судових рішень про поновлення позивача на роботі. Окрім того, зважаючи на тривале, систематичне грубе порушення прав позивача відповідачем, яке виявилось у його незаконних звільненнях, що потягнуло додаткові зусилля на відновлення своїх прав, моральні страждання позивача суд обґрунтовано стягнув на його користь моральну шкоду.

У судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на доводи, викладені в ній.

Представник позивача апеляційної скарги не визнав, мотивуючи, що рішення суду першої інстанції є таким, що відповідає чинному законодавству та обставинам, встановленим по справі.

Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, що з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення.

Згідно із ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Задовольняючи частково позов, суд виходив з тих обставин, що ПрАТ "Галіція Дистилері" не надало доказів на підтвердження того, що відбувся факт припинення повноважень позивача, оскільки не навело законних підстав для такого припинення.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Судом установлено, що згідно наказу №10 від 11 квітня 2006 року позивач ОСОБА_3 був прийнятий на роботу в ЗАТ "Галспирт" на посаду генерального директора.

Наказом №83 від 26 липня 2010 року генерального директора ЗАТ "Галспирт" ОСОБА_3 призначено виконавчим директором ЗАТ "Галспирт".

З 11 травня 2011 року ЗАТ "Галспирт" перейменовано в ПрАТ "Галіція Дистилері".

Відповідно до наказу №50 від 29 червня 2016 року ОСОБА_3 звільнено з посади згідно з п.4 ст.40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Відповідно до рішення Бучацького районного суду від 22 вересня 2016 року ОСОБА_3 поновлено на посаді виконавчого директора, згідно рішення апеляційного суду Тернопільської області від 07 грудня 2016 року, рішення Бучацького районного суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_3 залишено без змін.

Як убачається із наявної у матеріалах справи копії наказу ПрАТ "Галіція Дистилері" №109 від 23 вересня 2016 року, ОСОБА_3 поновлено на роботі на посаді виконавчого директора з 30 червня 2016 року, однак, із вказаним наказом ОСОБА_3 ознайомлено лише 27 вересня 2016 року, що стверджується проставленим ним підписом на вказаному наказі із зазначенням дати ознайомлення - 27 вересня 2016 року.

Наказом №73 від 27 вересня 2016 року ОСОБА_3 звільнено з посади згідно з п.2 ч.1 ст.41 КЗпП України у зв'язку із втратою довір'я до нього з боку уповноваженого власником органу.

Рішенням Бучацького районного суду від 13 лютого 2017 року ОСОБА_3 поновлено на посаді виконавчого директора та стягнуто з ПрАТ "Галіція Дистилері" на користь ОСОБА_3 середньомісячний заробіток за весь час вимушеного прогулу в сумі 44696,64 гривень. Згідно з ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 03 квітня 2017 року, рішення Бучацького районного суду від 13 лютого 2017 року залишено без змін.

Відповідно до копії наказу ПрАТ "Галіція Дистилері" №15 від 14 лютого 2017 року ОСОБА_3 поновлено на роботі на посаді виконавчого директора з 28 вересня 2017 року, однак, із вказаним наказом ОСОБА_3 було ознайомлено лише 20 лютого 2017 року, що стверджується проставленим ним підписом на вказаному наказі із зазначенням дати ознайомлення - 20 лютого 2017 року.

Наказом ПрАТ "Галіція Дистилері" №77 від 06 жовтня 2017 року повноваження виконавчого директора ОСОБА_3 припинено з 06 жовтня 2017 року та звільнено з посади виконавчого директора, у зв'язку із припиненням повноважень згідно з п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.

Надаючи оцінку правомірності звільнення позивача із займаної посади, до спірних правовідносин підлягають застосуванню такі положення законодавства.

Так, відповідно до частини 3 статті 99 ЦК України згідно із Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року за № 1255-УІІ (у редакції на дату звільнення позивача) повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Правилом частини 3 статті 99 ЦК України та пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України передбачається право компетентного (уповноваженого) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав; реалізація цього права у будь-який час гарантується нормами корпоративного права для припинення негативного впливу на управлінську діяльність товариства.

Згідно з частиною третьою статті 147-1 КЗпП України працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Відповідно до положень пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Під час визначення сфери застосування положення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, необхідно виходити з системного аналізу та контексту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року за № 1255-VІІ.

Відповідно до правової природи зазначеного Закону його положення поширюються на усі види товариств в розумінні частини другої статті 83 ЦК України, згідно з якою товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

За правилом статті 84 ЦК України підприємницькими товариствами є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Відповідно до п.п. 1.3.3.2; 1.4.1 Статуту ПрАТ "Галіція Дистилері" є акціонерним товариством за правовим статусом, метою діяльності товариства є одержання засновниками (акціонерами) прибутку шляхом здійснення товариством виробничо-господарської, комерційної, інвестиційної та лізингової діяльності у різних галузях економіки, як в Україні , так і за її межами, а також надання інших різноманітних послуг, пов'язаних з цією діяльністю.

Визначаючи компетентний орган палати, наділений правом припинити повноваження члена виконавчого органу, слід зазначити наступне. Пунктом 6.1 Статуту палати передбачено, що вищим органом управління товариства є Загальні збори акціонерів. До виключної компетенції Загальних зборів акціонерів згідно з пунктом 6.2 Статуту відносяться обрання та відкликання генерального директора, членів ревізійної комісії (ревізора), прийняття рішення про дострокове припинення їх повноважень.

З огляду на зазначене, лише Загальні збори акціонерів є тим повноважним органом, до виключної компетенції якого також віднесено питання припинення повноважень та звільнення члена виконавчого органу.

В оцінці доводів апеляційної скарги щодо того, чи віднесено посаду позивача до числа таких посадових осіб, які можуть бути звільнені за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, суд виходить з такого.

Положення частини третьої статті 99 ЦК України, а й відповідно пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поширюються на членів виконавчого органу товариства.

Згідно з пунктом 7.1; 7.2 Статуту товариства виконавчим органом товариства є генеральний директор, який здійснює керівництво поточною діяльністю товариства, підзвітний загальним зборам акціонерів; генеральний директор обирається загальними зборами акціонерів. Відповідно до п.7.5 Загальні збори акціонерів приймають рішення про припинення повноважень генерального директора.

Таким чином, єдиним органом відповідача, якому надані виключні права припинення повноважень члена виконавчого органу товариства є Загальні збори акціонерів.

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 03 квітня 2017 року встановлено, що посадової інструкції виконавчого директора ПрАТ "Галіція Дистилері" не існує. У Статуті ПрАТ "Галіція Дистилері" також відсутні будь-які вказівки щодо посади виконавчого директора, його прав та обов'язків, зокрема із зазначенням, що посада позивача віднесена до виконавчих органів товариства. Коло трудових обов'язків виконавчого директора ОСОБА_3 визначено наказом №83 від 26.07.2010 року про призначення його на посаду виконавчого директора, а також довіреністю №1 від 12 травня 2011 року та аналогічною за змістом довіреністю №1 від 4 квітня 2014 року, за підписом генерального директора ПрАТ "Галіція Дистилері".

Жодних інших документів, які би регламентували діяльність виконавчого директора, немає.

З огляду на викладене, позивач не міг бути звільнений генеральним директором товариства на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про скасування наказу відповідача про звільнення позивача та поновлення його на роботі.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи відповідача про те, що декларація позивача за 2016 рік є доказом приналежності позивача до кола посадових осіб ПрАТ "Галіція Дистилері", як така, що не має правового значення для визначення як належного органу для припинення повноважень члена виконавчого органу товариства, так і встановлення чи відноситься посада позивача до числа таких посадових осіб, які можуть бути звільнені за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Апеляційний суд вважає безпідставним посилання відповідача, що суд не врахував суму виплаченої позивачу при звільненні вихідної допомоги при розрахунку суми втраченого заробітку позивача за час вимушеного прогулу з посиланням на п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", оскільки викладені у ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог ч.3 ст.117 КзпП України, виключеної на підставі Закону України №3248-15 від 20.12.2005 року.

Законом не передбачено жодних підстав для зменшення розміру виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З огляду на зазначене не можуть бути прийняті до уваги колегією суддів твердження відповідача про необхідність зарахування до середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача його дохід від зайняття підприємницькою діяльністю. Окрім того, із представленої декларації особи, уповноваженої на виконання функій держави або місцевого самоврядування за 2017 рік позивача не вбачається одержання ним доходу саме під час спірного періоду.

Безпідставними колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем встановленого ст.233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору в частині вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки у поновленні на роботі на підставі рішень Бучацького районного суду Тернопільської області від 22.09.2016 року у справі №595/1134/16-ц та від 13.02.2017 року у справі 3595/1742/16-ц. Статтею 235 КзпП України встановлено гарантію оплати праці за вимушений прогул, а ст.236 КзпП України визначає гарантію оплати праці за вимушений прогул за час після завершення розгляду справи про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника на роботі до часу його фактичного поновлення. Рішенням Конституційного Суду України від 15.10.2013 року по справі №1-13/2013 встановлено, що за визначенням ч.2 ст.233 КзпП України належною працівникові заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснено нарахування таких виплат. Наведене дає підставу зробити висновок, що до вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки у поновленні на роботі повинна бути застосована норма ч.2 ст.233 КзпП України, котра не передбачає обмежень у строку звернення до суду про стягнення належного позивачу заробітку.

Твердження відповідача, що рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 22.09.2016 року у справі №595/1134/16-ц та від 13.02.2017 року у справі 3595/1742/16-ц. були виконані у передбачений законом спосіб шляхом винесення наказів про поновлення позивача на роботі колегія суддів вважає необґрунтованими. Судом першої інстанції встановлено, що позивач не допускався відповідачем до роботи негайно після прийняття судами рішень про його поновлення на роботі і накази про поновлення його на роботі йому вчасно до відома відповідачем не були доведені, що зумовлювало необхідність виконувати рішення у примусовому порядку органами державної виконавчої служби. Формальне прийняття наказу про поновлення працівника на роботі без його повідомлення належним чином не може вважатись відновленням його порушених трудових прав. А тому суд правильно виходив із обставин фактичного допущення позивача до роботи на виконання вищенаведених судових рішень, а не формального прийняття відповідачем наказів, котрі доводились до позивача лише в день допущення його до роботи і в цей же день він був одразу звільнений з інших підстав.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 4,5,13,49 ЦПК України).

Стаття 237-1 КЗпП передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди в обраний ним спосіб та містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

Судом першої інстанції правильно встановлено, наведені позивачем обставини свідчать про негативні наслідки (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких позивач зазнав у зв'язку з посяганням на його трудові права, а тому, установивши тривале та системне порушення трудових прав позивача та наявність підстав для покладення на роботодавця відповідальності за завдану працівникові моральну шкоду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до відповідача відповідальності, що передбачена статтею 237-1 КЗпП.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що суд першої інстанції при вирішенні справи в частині відшкодування моральної шкоди не визначився з порушеними правами позивача у сфері трудових відносин та діями чи бездіяльністю власника або уповноваженого ним органу, які призвели до моральних страждань ОСОБА_3, висновків суду першої інстанції у цій частині не спростовують. Колегія суддів вважає стягнутий рішенням суду першої інстанції розмір моральної шкоди в сумі 15000 грн. співмірним завданій позивачу моральній шкоді.

Посилання відповідача в суді апеляційної інстанції на порушення судом вимог процесуального закону щодо правил територіальної підсудності, так як справа розглянута судом не за зареєстрованим місцем проживання позивача у м. Бучачі Тернопільської області, вул. Хвильового 2-А, колегія суддів не може визнати обґрунтованими. Позивачем зазначено місце свого постійного перебування АДРЕСА_1, а тому розгляд справи Тернопільським міськрайонним судом відповідає вимогам ч.1 ст.28 ЦПК України, згідно з якими позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтись також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний

суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Галіція Дистилері» залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2018 року залишити без змін.

Судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 3840 грн покласти на відповідача.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 08 травня 2018 року.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду Тернопільської області С.І. Дикун