Ухвала суду № 73869551, 08.05.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

08 травня 2018 року Справа №804/3208/18

Дніпропетровській окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Верба І.О., перевіривши у місті Дніпрі матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 організації «Дніпропетровська незалежна правозахисна громадська організація», яка діє в інтересах членів своєї громадської організації ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Комунального вищого навчального закладу «Дніпровський базовий медичний коледж» Дніпровської обласної ради про визнання протиправними дії та зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

3 травня 2018 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 організації «Дніпропетровська незалежна правозахисна громадська організація», яка діє в інтересах членів своєї громадської організації ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Комунального вищого навчального закладу «Дніпровський базовий медичний коледж» Дніпровської обласної ради із позовними вимогами про:

- визнання протиправною бездіяльність Комунального вищого навчального закладу «Дніпровський базовий медичний коледж» Дніпровської обласної ради по забезпеченню своєчасного виконання запиту ОСОБА_2, ОСОБА_3 від 2 березня 2018 року №01-04/154 про надання публічної інформації;

- визнання протиправною бездіяльність Комунального вищого навчального закладу «Дніпровський базовий медичний коледж» Дніпровської обласної ради щодо ненадання відповіді на інформаційний запит ОСОБА_2, ОСОБА_3 від 2 березня 2018 року №1-04/154 відповідно до вимог статті 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації»;

- зобов’язання Комунальний вищий навчальний закладу «Дніпровський базовий медичний коледж» Дніпровської обласної ради розглянути інформаційний запит від 2 березня 2018 року №01-04/154 ОСОБА_2, ОСОБА_3 в порядку та у строки визначені Законом України «Про доступ до публічної інформації» та відповідь по суті запиту направити на адресу: проспект Героїв б. 20, кв. 114, м. Дніпро, 49100.

Суддею встановлено, що адміністративний позов не відповідає вимогам, встановленим статтею 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно пункту сьомому частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

Суд зазначає, що поданий до суду адміністративний позов складений та підписаний керівником ОСОБА_1 організації «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» ОСОБА_4, яка є керівником громадської організації згідно протоколу №1 від 15 вересня 2014 року, та діє без додаткового уповноваження.

Основною метою створення та діяльності ОСОБА_1 організації «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» є здійснення представництва і для захисту прав та законних інтересів ГО та членів своєї ГО у судових інстанціях України всіх рівнів та ланок перед фізичними особами, підприємствами, установами, організаціями, юридичними особами (у тому числі іноземними), фізичними особами-підприємцями і суб’єктами владних повноважень, законних соціальних, економічних, творчих, культурних, екологічних, трудових та інших інтересів, які не суперечать законодавству України.

ОСОБА_1 організація «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» є утвореною згідно наказу Головного управління юстиції у Дніпропетровській області від 15 жовтня 2014 року №381.

ОСОБА_1 організація «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» утворена без статусу юридичної особи.

Цей позов поданий заявником ОСОБА_1 організацією «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» в інтересах члена вказаної громадської організацій ОСОБА_2, ОСОБА_3.

Відповідно до статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи:

1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність;

2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником);

3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу;

4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності;

5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними);

6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Розглядаючи поданий позов на відповідність статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.

1. Позов поданий заявником громадським об'єднанням, утвореним за організаційно-правовою формою як громадська організація без статусу юридичної особи в інтересах членів організації фізичних осіб.

1.1. Юрисдикція та повноваження адміністративних судів, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах встановлений Кодексом адміністративного судочинства України.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Кодексом визначено, що позивач – це, зокрема, особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду.

Відповідно до частини 2 статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.

Таким чином, в заявленому спорі позивачами є фізичні особи ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а громадська організація є заявником.

1.2. Частиною 5 статті 1 Закону України «Про громадські об'єднання» від 22 березня 2012 року №4572-VI, який набрав чинності з 19.04.2012 року, передбачено, що громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу.

Частиною 5 статті 3 Закону України «Про громадські об'єднання» встановлено, що рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання.

Суд зазначає, що з 19.04.2012 року держава визнала правомірність утворення та здійснення діяльності на території України об’єднань громадян без статусу юридичних осіб, наділивши такі об'єднання відповідними правами та обов’язками.

Відповідно до частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, передбачає, що не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників судового процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

До такої іншої ознаки правомірно віднести наявність або відсутність статусу юридичної особи.

До джерела права, які застосовуються судом, Кодексом віднесено Конституцію та закони України, а також міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Окремо зазначено, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Згідно частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року №475/97-ВР визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, а статтею 13 Конвенції визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також встановлює заборону дискримінації, визначаючи, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Європейський Суд у пункті 94 справи Ringeisen v. Austria (1971) що положення частини 1 статі 6 включає «будь-яке провадження, результат якого є вирішальним для приватних прав та обов’язків», і, відповідно, «характер законодавства, яке визначає порядок вирішення питання (цивільне, господарське, адміністративне право тощо) та органу, який має юрисдикцію у вирішенні цього питання (суд загальної юрисдикції, адміністративний орган тощо) не має суттєвого значення.

Таким чином, для застосування статті 6 Конвенції необхідно, щоб результат провадження був вирішальним для приватних прав та обов’язків.

Суд зазначає, що одним із елементів права на суд є право на доступ до суду, який означає, що особа повинна мати можливість подати справу на розгляд, а суд повинен розглянути її без зайвих та неналежних правових чи практичних перешкод.

Таке право покладає на державу як негативний обов’язок, - тобто утриматися від створення неналежних процесуальних перешкод для доступу до суду, - так і позитивний, тобто забезпечити практичний та ефективний доступ до суду.

Держави користуються певною свободою розсуду у сфері регулювання права на доступ до суду, яке залежить як від потреб і ресурсів суспільства, так і від конкретних осіб.

Безпосередньо доктрина обмежень на право доступу до суду була сформульована Судом у справі Ashingdane v. United Kingdom (1985), згідно якої такі обмеження, для того, щоб відповідати вимогам частини 1 статті 6 Конвенції мають:

- переслідувати правомірну мету, і

- не порушувати саму сутність права.

Як зазначено у пункті 36 рішення Суду у справі Golder United Kingdom, стаття 6 Конвенції містить право на суд, у якому право на доступ до суду, тобто право розпочати провадження в суді, становить лише один із його аспектів.

У рішенні Комісії за заявою №10475/83 Dyer v. United Kingdom, Decisions and Reports 39, pp. 246—66 at pp. 251—52) відповідні принципи Суд виклав таким чином:

а) право на доступ до суду, гарантоване частиною 1 статті 6, не є абсолютним і може бути обмежене. Це дозволяє сама суть цього права, позаяк право на доступ до суду «за своєю природою вимагає регулювання державою - регулювання, що може різнитися залежно від часу та місця і відповідно до потреб і ресурсів суспільства та особи»;

б) при встановленні таких обмежень Договірні держави користуються певною свободою розсуду, однак, остаточне вирішення того, чи було дотримано вимог Конвенції залишається за Судом. Він має впевнитися, що встановлені обмеження не порушують чи зменшують доступ, що залишився особі таким чином, що завдають шкоду самій суті права;

в) більше того, обмеження не буде сумісним із частиною 1 статті 6, якщо воно не має правомірної мети і коли відсутнє пропорційне співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою.

Ці принципи визначають процедура, яка є невід’ємною частиною завдання Суду відповідно до Конвенції, задля визначення справедливої рівноваги між потребами загального інтересу суспільства та вимогами захисту фундаментальних прав особи.

З системного аналізу наведених джерел права, суд дійшов висновку про невідповідність статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до практики застосування якої право на судовий захист має кожен.

Виключення об’єднань громадян без статусу юридичної особи з кола осіб, які мають право на суд є дискримінацією за ознакою такого статусу, що суперечить як статті 8 Кодексу адміністративного судочинства, так і статті 14 Конвенції.

Суд погоджується із необхідністю застосування у питанні доступу до суду заявника рішення Палати у CASE OF THE CANEA CATHOLIC CHURCH v. GREECE (143/1996/762/963), у пунктах 41 та 42 якого Суд зазначив, що рішення Касаційного суду поклало на Католицьку церкву Канеа-заявницю реальне обмеження, перешкоджаюче їй в цьому конкретному випадку, та в майбутньому від будь-якого спору, пов’язаного з її майновими правами, встановленими судами (пункт 41), таке обмеження обмежує саму суть заявника-церкви права на суд, і відповідно, являє собою порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. В резюме по справі зазначено, що Греко-католицька церква не може прийняти судове переслідування в результаті відмови цивільних судів визнати, що вона має правосуб’єктність.

З огляду на вкладене, надаючи заявнику у цій справі зворотній зв'язок, суд зазначає, що ОСОБА_1 організація «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» без статусу юридичної особи визнається позивачем в адміністративному судочинстві із усіма процесуальними правами та обов’язками.

Відповідно до статті 43 Кодексу адміністративного судочинства України:

- здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами).

- здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).

Враховуючи, що держава зобов’язана виконувати позитивній обов’язок та визнавати за громадськими об’єднаннями, створеними без статусу юридичних осіб, всі права учасників судового процесу, у тому числі право на звернення до суду, суд зазначає про наявність у ОСОБА_1 організації «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» як адміністративної процесуальної правоздатності, так і адміністративної процесуальної дієздатності - у разі пред’явлення організацією адміністративного позову для захисту своїх прав та законних інтересів.

Однак, в заявленому позові громадська організація не є позивачем, а заявником, коли як позивачами є ОСОБА_2 та ОСОБА_3, в інтересах якого та на захист прав яких поданий цей позов.

1.3. Вирішуючи питання наявності у ОСОБА_1 організації «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація» адміністративної процесуальної дієздатності звертатись до суду в інтересах інших осіб, у тому числі членів своєї організації, суд виходить із наступного.

Відповідно до частини 3 статті 5 та частини 2 статті 42 Кодексу адміністративного судочинства України:

- до суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право;

- у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Таким чином, вимогою процесуального закону щодо наявності у особи права звертатися в інтересах інших осіб до адміністративного суду є надання такого права на звернення до суду законом.

Згідно абзацу 3 пункту 2.6 рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням асоціації «Дім авторів музики в Україні» щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв'язку з положеннями пункту «г» частини першої статті 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 28 листопада 2013 року №12-рп/2013, Конституційний Суд України виходить з того, що громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.

З наданого позову вбачається, що суспільні відносини у діяльності організації заявника врегульовані Законом України «Про громадські об'єднання».

Права громадських об'єднань, які діють відповідно до Закону України «Про громадські об'єднання», визначені його статтею 21.

Так, згідно вказаної норми, для здійснення своєї мети (цілей) громадське об'єднання має право, зокрема, звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами.

Таким чином, заявнику належить зазначити на підставі якої норми закону громадське об'єднання звертається до суду в інтересах позивачів.

2. Розглядаючи питання сплати судового збору за подання адміністративного позову громадським об’єднанням без статусу юридичної особи, суд погоджується із доводами заявника, що відносно нього не встановлено ставку судового збору, однак, не повністю погоджується із висновком щодо відсутності необхідності сплати судового збору за звернення до суду.

Важливим у цій справі суд вважає застосування у дії норму частину п’ятої статті 3 Закону України «Про громадські об'єднання» згідно якої рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання.

Саме виходячи із принципу такої рівності суд вважає громадське об'єднання рівноправним учасником правовідносин, що розповсюджується як на права так і на обов’язки.

Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору врегульовані Законом України «Про судовий збір».

Судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом.

Платники судового збору - це громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Таким чином, за загальним правилом, судовий збір має бути сплачений заявником/позивачем або особою, стосовно якої ухвалено судове рішення, і така особа вважається платником судового збору.

Згідно статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

При цьому, адміністративний позов заявника громадської організації в інтересах іншої особи не передбачений частиною 2 статті 3 вказаного Закону, як звернення за яке не справляється судовий збір.

Статтею 5 Закону України «Про судовий збір» також не визначено звільнення заявника або позивача від сплати судового збору, а статтею 8 Закону України «Про судовий збір» встановлені умови відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати.

Так, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов:

1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або

2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім'ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або

3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров'ю.

Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій статті 8 вказаного Закону.

Таким чином, суд доходить висновку про відсутність підстав не справляння судового збору за подання позовної заяви, що не позбавляє заявника у вищенаведених випадках, передбачених частиною 1 статті 8 Закону України «Про судовий збір», заявляти відповідні клопотання із наданням належного обґрунтування.

Окремим питанням перед судом першої інстанції постає розмір судового збору, який підлягатиме сплаті, оскільки закон відокремлює його розмір для фізичних та юридичних осіб, до яких заявник не відноситься.

Враховуючи, що позов подається заявником в інтересах фізичної особи, який виступає позивачем та стороною у заявленому спорі, належний до сплати за подання цього позову судовий збір має розраховуватись виходячи з 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що складає 704,80 грн. за кожну позовну вимогу немайнового характеру, встановлений законом для подання адміністративного позову немайнового характеру фізичною особою.

Щодо доводів заявника про відсутність підстав для сплати судового збору із посиланням на постанови Верховного Суду від 12.04.2018 року по справі 804/4627/17 провадження №К/9901/22681/18, від 14.04.2018 року по справі №804/803/17 провадження №К/9901/13561/18, від 18.04.2018 року по справі №804/5749/17 провадження №К/9901/2195/17, від 20.04.2018 року по справі №804/4886/17 провадження №К/9901/38624/18, від 20.04.2018 року по справі №804/4886/17 провадження №К/9901/38622/18, суд зазначає наступне.

Частиною п’ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Поряд із вищенаведеними постановами Верховного Суду, які визначають відсутність підстав для сплати громадською організацією без статусу юридичної особи судового збору, при поданні позову в інтересах її членів, наявні постанови Верховного Суду, які містять прямо протилежні висновки, зокрема, від 21.02.2018 року по справі №804/11/15 провадження №К/9901/16776/18, від 11.04.2018 року по справі №183/1341/16 провадження №К/9901/6876/18.

Необхідність сплати судового збору у розглянутому випадку вбачається також з ухвал Верховного Суду по справам 804/6946/17 від 05.01.2018 року (ЄДРСР 71489197), №804/5256/17 від 16.02.2018 року (ЄДРСР 72290878), №804/5256/17 від 09.01.2018 року (ЄДРСР 71511609), 800/432/17 від 15.01.2018 року (ЄДРСР 71579227), 295/4985/17 від 26.01.2018 року (ЄДРСР 71897434), №804/5256/17 від 16 лютого 2018 року (ЄДРСР 72290878).

Таким чином, суд зазначає, що існує прямо протилежна практика Верховного Суду стосовно питання сплати безпосередньо заявником судового збору, яка може бути вирішена виключно Верховним Судом, зокрема Великою Палатою Верховного Суду.

Суддя звертає увагу, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду.

Європейський суд з прав людини у справах «Толстой та Милославський проти Сполученого Королівства»(Tolstoy and Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, «Ейрі проти Ірландії» (Airey v. Ireland) від 28 жовтня 1998 року та «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) від 19 червня 2001 року зазначив, що він ніколи не виключав можливості того, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду; що положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод про виконання зобов'язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах.

Тобто, вимога сплати зборів судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

З огляду на викладене, суд може зробити однозначний висновок про відсутність підстав для сплати заявником судового збору за подання цього позову.

Поряд із цим, суд не вбачає підстав, встановлених Законом України «Про судовий збір», для звільнення від сплати судового збору, від якого звільняється сторона у разі необхідності його сплати, однак, виключно за наявності підстав зазначених статтею 5 вказаного Закону, у зв'язку із чим подана заява про звільнення від сплати судового збору не може бути задоволена. Належних та допустимих доказів на підтвердження підстав звільнення саме позивачів від сплати судового збору не надано.

Щодо доводів заявника про відсутність розрахункового рахунку та коду ЄДРПОУ, як підставу абсолютної неможливості сплати судового збору, належить зазначити, що чинним законодавством не встановлені обмеження або заборони щодо сплати судового збору фізичною особою керівником громадської організації або безпосередньо позивачем.

3. Відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява подається в письмовій формі позивачем або особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до пункту другого частини п’ятої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України у позовній заяві зазначаються: повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України); реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу), відомі номери засобів зв’язку, офіційна електронна адреса або адреса електронної пошти.

Оскільки у цій справі заявником є ОСОБА_1 організація «Дніпропетровська незалежна Правозахисна ОСОБА_1 організація», а позивачами, особами чиї інтереси захищатимуться в суді, є ОСОБА_2 Анжежеліка Вікторівана та ОСОБА_3, позовна заява має містити відомості (кожного позивача окремо) про: місце проживання чи перебування, їх поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв'язку, офіційна електронна адреса або адреса електронної пошти (за наявності).

Таким чином, належить привести позовну заяву у відповідність вимогам Кодексу адміністративного судочинства України, зазначивши вказані відомості.

4. Відповідно до частини першої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України до позовної заяви додаються її копії, а також копії доданих до позовної заяви документів відповідно до кількості учасників справи, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті

Судом виявлено невідповідність оригіналу позовної заяви з її копією для вручення відповідачу.

Так, в оригіналі позову, який подано до суду міститься перелік додатків до нього, а саме:

1. наказ про утворення ГО «ДНПГО»+ витяг з протоколу установчих зборів ГО ДНПГО

2. витяги з протоколу про членство в ОСОБА_5витяг з протоколу про членство в ГО Владім

3. запит 02.03.18, 01-04/154+лист 07.03.18, 01-01/146

5. заява про звільнення від сплати судового збору

6 адмін.позовна заява позивачу.

Зазначений перелік додатків не міститься в копії позовної заяви для відповідача.

5. Окремо суд звертає увагу заявника на те, що інформаційний запит на отримання публічної інформації від 02.03.2018 року, зареєстрований відповідачем за вхідним №01-04-154, поданий відповідачу позивачами як фізичними особами, оскільки запит не містить найменування громадської організації. Отже, запитувачами публічної інформації, в розумінні статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», у вказаному запиті є ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які мають право на позов безпосередньо, у тому числі, із наданням підтвердження підстав для звільнення їх від сплати судового збору за подання позову.

Керуючись статтями 160, 161, 169 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 організації «Дніпропетровська незалежна правозахисна громадська організація», яка діє в інтересах членів своєї громадської організації ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Комунального вищого навчального закладу «Дніпровський базовий медичний коледж» Дніпровської обласної ради про визнання протиправними дії та зобов’язання вчинити певні дії – залишити без руху.

Надати строк для усунення недоліків позовної заяви, який складає 10 (календарних) днів з дня отримання копії цієї ухвали.

Недоліки позовної заяви можуть бути усунені шляхом надання:

1) належним чином оформленого адміністративного позову з урахуванням вимог статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме:

- із зазначенням в позовній заяві місця проживання чи перебування ОСОБА_2, ОСОБА_3, поштового індексу, реєстраційного номеру облікової картки платника податків за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України, відомі номери засобів зв'язку, офіційна електронна адреса або адреса електронної пошти;

- відповідної до оригіналу копії виправленого адміністративного позову для відповідача;

2) документу про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документів, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Копію ухвали направити особі, що звернулась із позовною заявою.

Якщо недоліки позовної заяви не будуть усунені у зазначений строк, позовна заява буде повернута позивачеві.

Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та не може бути оскаржена.

Суддя ОСОБА_6