Ухвала суду № 73863268, 07.05.2018, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.05.2018 Справа №607/12487/16-ц

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі головуючого судді В.М. Братасюка, секретаря судового засідання І.В. Осів

за участі представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 розглянувши заяву про забезпечення позову , -

в с т а н о в и в :

Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області відкрите 07.11.2016 року провадження у справі за позовом АТ «Державний ощадний банк України» в особі Тернопільського регіонального управління до ОСОБА_2, третя особа Приватне підприємство РОЛІКС – ТРАНС» про стягнення боргу за договором кредиту №150 від 09.08.2007 року в сумі 17 704, 69 доларів США та пені в розмірі 85617, 32 гривень.

Представником позивача одночасно з позовом, подано заяву про забезпечення позову, шляхом накладання арешту на все рухоме а нерухоме майно, належне відповідачу в межах суми позовних вимог.

Ухвалою суду від 07.11.2016 року в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено за недоведеністю вартості майна, щодо якого заявлено про арешт, наявності у відповідача самого майна, та доведення позивачем ризиків існування труднощів невиконання рішення в разі невжиття судом заходів забезпечення позову.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивач звернувся до апеляційного суду Тернопільської області із скаргою, якою просив суд скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву про забезпечення позову.

Ухвалою від 13.01.2017 року апеляційний суд Тернопільської області частково задовольнив заяву апелянта, ухвалу суду першої інстанції від 07.11.2016 року скасував і передав питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції доводи заявника не дослідив належним чином, у зв’язку з чим суд першої інстанції не звернув уваги, що ціна позову становить 17 704, 69 доларів США та пені в розмірі 85617, 32 гривень, і невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду про забезпечення позову.

Окрім цього апеляційний суд відзначив, що суд першої інстанції вирішуючи питання забезпечення позову не вправі був робити висновки щодо обґрунтованості позовних вимог.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10.03.2017 року, повторно позивачу відмовлено в заяві про забезпечення позову з посиланням на неприпустимість формального підходу шляхом виключно застосування процесуальної норми без належного обгурунтування ризиків невиконання судового рішення та практику ЄСПЛ щодо необхідності доведення втручання в право власності особи до дати ухвалення остаточного рішення суду про стягнення боргу.

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 06 квітня 2017 року вчергове без вирішення клопотання по суті, матеріали скеровано на новий судовий розгляд з посиланням на те, що відповідач будь якої миті має можливість відчуження власного майна, що утруднить з зробить неможливим виконання судового рішення, й відсутність обов’язку у позивача подавати докази належності майна у відповідача, вартості майна та наміру відповідача відчужувати майно.

Матеріали з ухвалою апеляційного суду про направлення питання на новий судовий розгляду, надійшли до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області 13.04.2017 року, проте ще 07.04.2017 року провадження у справі було зупинене у зв’язку з призначенням судової технічної експертизи документів.

Вирішуючи питання забезпечення позову суд виходить з наступного.

Необхідність вжиття заходів забезпечення позову у даний спосіб, позивач обґрунтовує тією обставиною, що відповідач має можливість відчужити належне йому майно, що унеможливить виконання рішення суду з потенційного задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 149 ЦПК України, Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. 2. Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Згідно Постанови Пленуму ВСУ №9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», суд повинен з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження позовних вимог, пересвідчитись зокрема в тому, чи існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, застосувати обсяг позовних вимог, відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Згідно ч.3 ст.150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Суд вчергове зауважує, що щодо виду забезпечення позову, котрі позивач просить суд вжити, неможливо встановити співмірність позовних вимог, оскільки знаючи про ціну позову 17 704, 69 доларів США та пені в розмірі 85617, 32 гривень, неможливо цю суму співставити з вартістю належного відповідачу рухомого чи нерухомого майна. з причини недоведення стороною позивача самого факту існування майна у відповідача та його (майна) вартості.

Разом з тим, на відміну від адміністративного судочинства, визначальний принцип цивільного судочинства полягає у змагальності сторін, тобто у покладанні обов’язку доказування обставин в обґрунтування вимог\заперечень покладається на кожну із сторін процесу

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, та певні протоколи до неї, і ця обставина з огляду на приписи ч.1 ст. 9 Конституції України, Закону України від 29.06.2004 року «Про міжнародні договори» свідчить про обов’язковість застосування національними судами України норм Конвенції.

Накладання судом арешту на майно особи, безперечно є втручанням зі сторони державного органу у право власності особи, передбачене статтею 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання, особливо коли воно має розглядатися в контексті частини другої статі 1 Протоколу №1, має забезпечити «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини. Має бути розумне співвідношення між засобами, що використовуються і поставленою метою. (Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_3 проти Італії» від 28.07.1999 року, заява №22774\93).

Відтак суд наголошує, що диспозиція ст. 149, 150-153 ЦПК України, яка дозволяє суду забезпечити позов шляхом накладання арешту на майно особи, носить оціночний характер судом ризиків заподіяння шкоди інтересам позивача, як особи, котрій, за її твердженням, відповідачем заборговано певну суму коштів і яка вимагає арешту майна відповідача, ще до ухвалення судом остаточного рішення у справі, та відповідача, котрий, зі слів знову ж таки позивача, заперечує вимогу позивача, з метою недопущення необґрунтованого втручання в право власності.

Суд наголошує, що гідно ст. 76 ЦПК України, пояснення сторін не є належними допустимими та (!) достатніми доказами у справі. При цьому стороною позивача належними допустимими , та достатніми доказами не доведено наявності наміру відповідача будь – яким чином відчужити належне йому майно, з метою уникнення виконання рішення суду.

Рішення суду, особливо коли йдеться про в захищене конвенційне право, не може грунтуватися на припущеннях.

Заперечення позовних вимог є правом особи, і саме по собі заперечення позову не свідчить про намір особи ухилятися від виконання судового рішення – очевидно мають існувати вагомі докази на підтвердження наміру особи ігнорувати та не виконувати остаточне рішення суду.

А тому, навіть якщо між сторонами і існує спір з приводу чи повинен відповідач виконувати договірні зобов’язання, рішення суду, постановлене у формі ухвали, про накладання арешту на майно, тобто втручання в основоположне право особи вільно володіти майном, до ухвалення остаточного рішення у справі - не може ґрунтуватися виключно на припущеннях позивача, про те, що відповідач може та має намір відчужити належне їм майно з метою ухиляння від виконання судового рішення.

Окремо суд зазначає, що в у іншій справі № 607\12491\16-ц за позовом АТ «Державний ощадний банк України» в особі Тернопільського регіонального управління до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором кредиту №173 від 17.09.2007 року в сумі 9 534, 12 доларів США та пені в розмірі 37 259 гривень, що з даною справою є ідентичною за предметом позовних вимог та змістом позовної заяви за різницею ПІП позичальника та суми боргу, позивачем також заявлялася аналогічна за змістом заява про забезпечення позову, котра також ухвалою суду першої інстанції від тієї ж дати 07.11.2016 року, була залишена без задоволення з тих же підстав.

При цьому ухвала суду першої інстанції від 07.11.2016 року про відмову в забезпеченні позову у справі № 607\12491\16-ц, була предметом розгляду апеляційного суду Тернопільської області, котрий у складі іншої колегії суддів погодився з висновками суду першої інстанції та ухвалою від 27.12.2016 року, залишив силі рішення про відмову в забезпеченні позову.

Відтак має місце різне бачення колегіями апеляційного суду Тернопільської області дотримання процесуальних норм судом першої інстанції у аналогічних відносинах, що безумовно не сприяє єдності судової практики.

Видатний німецький правник - Професор у відставці юридичного факультету Університету Ерланґен-Нюрнберґ Р. Циппеліус говорить, що «правосуддя добудовує право шляхом уточнення, доповнення або виправлення помилок закону: воно уточнює закон, визначаючи і опрацьовуючи можливі альтернативи його тлумачення і обирає найвдалішу з них ... Правосуддя доповнює закон, «домірковуючи» його ідеї – зокрема за допомогою правила однакового поводження там, де не вистачає того чи іншого правила, тієї чи іншої норми ... Без чіткого і однозначного розмежування з попередніми методом існує відкрита добудова ... така добудова відхиляється від змісту слів закону і виправляє його там, де закон веде до несправедливих або безглуздих результатів»

Саме принцип верховенства права дає можливість суддям судів загальної юрисдикції, приймати рішення з урахуванням загальних принципів права: належної правової процедури, заборони дискримінації, добросовісного ставлення до виконання функцій, розумності, справедливості і т. д., особливо коли йдеться про наявність оціночних понять у нормативно-правовому акті, який підлягає застосуванню.

Правова позиція ЄСПЛ щодо стандарту доказування відображена, зокрема, у п. 43 Рішення від 14 лютого 2008 р. у справі “Кобець проти України”. Суд зазначив, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм «поза розумним сумнівом”. Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і взаємоузгоджених.

Оскільки позивачем ставиться питання про втручання судовим рішенням в основоположне право особи вільно володіти майном, до ухвалення остаточного рішення у справі, для суду є несправедливим та нерозумним «формальний» підхід для вирішення питання забезпечення позову шляхом задоволення виключно шляхом дослідження чи дотримано позивачем форми заяви про забезпечення позову, без з’ясування дійсних відносин сторін спору (наявності наміру відповідача будь – яким чином відчужити належне йому майно, з метою уникнення виконання рішення суду), чого з лише одних пояснень представника Банку та залишення без відповіді претензії банку про сплату боргу (на чому наголошує апеляційний суд), явно бракує для сприйняття судом «поза розумним сумнівом» ризиків утруднення чи неможливості виконання майбутнього судового рішення.

Керуючись ст. 149-153 ЦПК України ,-

у х в а л и в :

В задоволенні заяви представника АТ «Державний ощадний банк України» про забезпечення позову, шляхом накладання арешту на накладання арешту на все рухоме та нерухоме майно, належне ОСОБА_2, в межах ціни позову17 704, 69 доларів США та пені в розмірі 85617, 32 гривень – відмовити.

Ухвала набирає законної сили через п’ятнадцять днів з дня проголошення, якщо не була подана апеляційна скарга. У разі подання апеляційної скарги, ухвала набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку, визначеному п.15.5 Розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України , до апеляційного суду Тернопільської області шляхом подачі через суд першої інстанції, у 15-денний строк з дня проголошення, апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення ухвали, можуть подати апеляційну скаргу протягом п’ятнадцяти днів з дня отримання копії.

Головуючий суддяОСОБА_5