Постанова № 73856763, 04.05.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/1609/17 04.05.2018

Провадження №22-ц/784/651/18

Провадження 22ц/784/651/18 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Категорія 54

Постанова

Іменем України

04 травня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем Богуславською О.М.,

за участю:

- позивача ОСОБА_2,

- представника позивача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО», ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва ухвалене 22 лютого 2018 року о 8.23 год. суддею цього ж суду Кирильчуком О.І., у справі № 489/1609/17, за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «ТАПФЛО» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позивач зазначав, що з 16 вересня 2003 року він працював на посаді менеджера зі збуту в м. Миколаєві у відповідача. Наказом від 21 лютого 2017 року звільнений з посади за п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул. Вважає звільнення незаконним. Просив поновити його на роботі, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду у розмірі 150 000 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року позов задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_2 на роботі на посаді менеджера зі збуту ТОВ «ТАПФЛО» з 21 лютого 2017 року.

Стягнуто з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_2 814 957 грн. 02 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ТОВ «ТАПФЛО» просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, відповідач стверджував, що судом першої інстанції належним чином не досліджено обставини справи якими доведена відсутність позивача на робочому місці без поважних причин, тому він звільнений за прогул на законних підставах.

Із вказаним судовим рішенням також не погодився ОСОБА_2, подавши апеляційну скаргу в якій просив скасувати рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалити нове рішення про стягнення 838 545 грн. 81 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Перевіривши наведені в апеляційних скаргах доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вони не підлягають задоволенню із наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що ТОВ «ТАПФЛО » є юридичною особою, яка зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1; вид діяльності товариства – виробництво інших гумових виробників, діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту, неспеціалізована оптова торгівля, роздрібна торгівля іншими невживаними товарами в спеціалізованих магазинах, тощо (т.1 а.с. 68, 97).

На підставі заяви ОСОБА_2 від 16 вересня 2003 року та записів у його трудовій книжці, наказом № 2-К від 16 вересня 2003 року позивач був прийнятий на роботу у ТОВ «ТАПФЛО» на посаду менеджера з продажу в м. Миколаєві (т.1 а.с. 15, 208).

01 жовтня 2012 року у трудовій книжці позивача зроблено запис, відповідно до якої найменування посади, на яку він був прийнятий змінено з «менеджера з продажу в м. Миколаєві» на «менеджер зі збуту» у зв’язку з приведенням у відповідність до найменування професій і посад, зазначених у «Класифікаторі професій» (т.1 а.с.208).

Згідно наказу директора ТОВ «ТАПФЛО» від 21 лютого 2017 року № 21-02-2017/2 ОСОБА_2 звільнений на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за здійснені прогули без поважних причин з 06 по 21 лютого 2017 року (т.1 ас.146).

В цей же день, наказ було доведено до відома позивача (т.1 а.с.147 -149).

Підставою для звільнення позивача стали акти від 06 лютого 2017 року, 07 лютого 2017 року, 08 лютого 2017 року, 09 лютого 2017 року, 10 лютого 2017 року, 13 лютого 2017 року, 14 лютого 2017 року, 15 лютого 2017 року, 16 лютого 2017 року, 17 лютого 2017 року, 20 лютого 2017 року, 21 лютого 2017 року, згідно з якими починаючи з 06 лютого 2017 року ОСОБА_2 був відсутній на роботі за адресою: вул. Садова, 2 с. Петропавлівське Бориспільській район Київської області (т.1 а. с. 134-145).

Звертаючись до суду з позовом та заперечуючи факту відсутності на робочому місці, який роботодавцем визнано прогулом, позивач вказував на те, що перебував на робочому місці в м. Миколаєві та виконував трудові обов’язки.

Пунктом четвертим частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до пункту 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з'ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за п. 4 ч.1 ст. 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Із матеріалів справи, зокрема заяви ОСОБА_2 від 16 вересня 2003 року про прийняття на роботу в якій міститься резолюція керівника цього підприємства, видно, що позивач влаштовувався на роботу саме менеджера з продажу в м. Миколаєві, а роботодавець виданням наказу про прийняття працівника на роботу та здійсненням запису у трудовій книжці оформив трудові відносини та погодився прийняти позивача на цю посаду, тим самим забезпечив умови праці, необхідні для виконання роботи. Про що також свідчить та обставина, що позивачу були видані матеріальні цінності для використання під час виконання посадових обов’язків (т.1 а.с. 16-18).

Доказів про те, що на підприємстві було визначено режим роботи позивача, а останній ознайомився з Правилами внутрішнього трудового розпорядку, матеріали справи не містять.

Відсутні також і докази про те, що постійне робоче місце позивача, як це передбачено ст. 29 КЗпП України, було визначено в м. Києві, саме за місцезнаходженням юридичної особи, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб.

Факт знаходження безпосереднього місця роботи позивача в м. Миколаєві підтверджується як поясненнями самого ОСОБА_2 так і іншими доказами, що містяться в матеріалах справи.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснив, що оскільки діяльність підприємства пов’язана безпосередньо із торгівлею товарами, він був відповідальний та забезпечував продаж товарів у південному регіоні. З урахуванням свого постійного проживання фактично роботу виконував в м. Миколаєві, проводив консультацію промислових підприємств та реалізацію товарів, які компанія пересилала йому з м. Києва в м. Миколаїв а заробітну плату отримував на карткових рахунок.

Підтвердження факту існування трудових відносин між сторонами та роботи позивача саме в м. Миколаєві зазначили свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які були допитані судом першої інстанції.

Підприємство також визнавало факт роботи ОСОБА_2 в м. Миколаєві, що підтверджується видачою йому техніки для виконання трудових функцій ( ноутбук, телефон), викликами в м. Київ у зв’язку з проведенням тренінгів, семінарів, наказами про відрядження з м. Миколаєва в м. Київ, дозволами на бронювання та купівлю білетів в м. Київ у службових цілях та у зворотному напрямку, проведенням оплати витрат на відрядження, оформленням договору між ТОВ «ТАПФЛО» та АТ «УкрСиббанк» та відкриттям в Миколаївському регіональному управління Банку карткового рахунку в рамках зарплатного проекту, експрес накладними компанії «Нова пошта» про надходження вантажів з м. Києва до м. Миколаєва, в яких відправником значиться ТОВ «ТАПФЛО» , а отримувачем ОСОБА_2, а також листом ТОВ «Транспотна компанія «САТ» в якому містяться відомості про надходження протягом 2011-2012 рр. до м. Миколаєва на імя ОСОБА_2 вантажу від ТОВ «ТАПФЛО» ( а.с. 16-18,19,20,23,25,26,27,28,29,43,195,218).

Давши належну оцінку наявним у справі доказам, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що не визначивши, що є робочим місцем позивача як менеджера зі збуту та його місцезнаходження, не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці. При цьому суд належно оцінив й ту обставину, що згідно з актами про відсутність на роботі, позивач був відсутній за адресою по вул. Садовій, 2 с. Петропавлівське Бориспільсьуого району Київської області, тоді як юридична адреса товариства: вул. Пимоненка, 5 Шевченківський район м. Київ.

Доводи апеляційної скарги ТОВ «ТАПФЛО» про те, що позивач жодного дня не працював менеджером зі збуту в м. Миколаєві, спростовуються наведеними вище доказами, що містяться в матеріалах справи.

Та обставина, що підприємство неодноразово намагалося зв’язатися з позивачем та його представником про що свідчить переписка, яка міститься в матеріалах справи, не має відношення до вирішення даного спору.

Посилання відповідача на ту обставину, що виконання роботи ОСОБА_2 хоча й було обмежено м. Миколаєвом, але ніколи не визначалося як основне місце роботи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки доказів про те, що основне місце роботи позивача було визначено в м. Києві, відповідач не надав.

Відсутність філії чи представництва підприємства в м. Миколаєві не виключає і не спростовує факт роботи позивача в цьому місті.

Та обставина, що Головне управління держпраці у Київській області не виявила порушень з боку підприємства під час звільнення позивача, не спростовує висновків суду по суті вирішеного спору, враховуючи, що відповідно до ст.89 ЦПК України жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів і їх взаємний зв'язок в сукупності.

Вирішуючи вимоги ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд вірно за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 провів розрахунок належних до виплати позивачеві сум.

В силу пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (далі - Порядок) у випадку нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Згідно пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно наданої відповідачем довідки ТОВ «ТАПФЛО» від 15 лютого 2018 року № 48 щодо заробітної плати позивача останні місяці, протягом яких позивач працював повністю, є жовтень та листопад 2016 року (загальна кількість робочих днів за вказаний період склала 43).

За такого, з урахуванням положень Порядку середньоденний заробіток ОСОБА_2 становить 3 279 грн. 92 коп. ((72114 грн. 94 коп. + 68620 грн. 61 коп.) : 43 дні, а сума середнього заробітку за час затримки розрахунку тривалість якого 249 робочих дня, становить 814 957 грн. 02 коп.

Доводи ОСОБА_2 в апеляційній скарзі про те, що у листопаді 2016 року він працював не повний місяць, оскільки з 2 по 4 число перебував у відпустці, а тому суд помилково вважав листопад 2016 року повним місяцем роботи, є безпідставними. Факт перебування позивача протягом вказаного періоду у відпустці нічим не підтверджений та спростовуються вказаною вище довідкою відповідача від 15 лютого 2018 року, а відповідний наказ про надання позивачу в цей період відпустки у справі відсутній.

Що стосується часткового задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди, то суд вірно вирішив позов в цій частині.

В силу ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

З урахуванням конкретних обставин справи, характеру порушень трудових прав, які зазнав позивач, суд вірно вважав, що 5 000 грн. є достатнім розміром відшкодування моральної шкоди.

За таких обставин колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Щодо стягнення судових витрат, пов’язаних з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, то відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат пов’язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до ч.2 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку її до розгляду, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги.

Представником позивача - адвокатом ОСОБА_3 наданий акт виконаних робіт по договору про надання правової допомоги № 3/17 від 20 травня 2017 року на загальну суму 15 500 грн., з якого вбачається, що даний розрахунок містить вартість послуг за ознайомлення із матеріалами справи, аналіз рішення суду, надання консультацій позивачу, підготовку апеляційної скарги, підготовку відзиву на апеляційну скаргу ТОВ «ТАПФЛО», представництво інтересів позивача в суді апеляційної інстанції.

Ухвалення рішення не на користь відповідача є підставою (ст.133,137,140,141 ЦПК) для стягнення з нього на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу згідно з умовами договору про її надання та актом виконаних робіт. Водночас, враховуючи, що договором про надання правової допомоги № 3/17 від 20 травня 2017 року розмір таких витрат не визначений, а час витрачений на надання позивачу правової допомоги в суді апеляційної інстанції становить 55хв., а також враховуючи обсяг правничої допомоги, які надано позивачу ( складання апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу) принципи співмірності, розумності та справедливості, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_2 5 000 грн. судових витрат, на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО» та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_2 5 000 грн. витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий

Судді :

______

Повний текст судового рішення виготовлено 08.05.2018 р.