Постанова № 73846282, 02.05.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/10189/15-ц

Провадження № 22-ц/772/848/2018

Категорія: 39

Головуючий у суді 1-ї інстанції Вохмінова О. С.

Доповідач:Матківська М. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2018 рокуСправа № 127/10189/15-цм. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області в складі:

Головуючого: Матківської М.В.

Суддів: Марчук В.С., Сопруна В.В.

При секретарі: Сніжко О.А.

За участю: позивача ОСОБА_3 і її представника - адвоката ОСОБА_4; представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_6; представника відповідача ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 лютого 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Вінницької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_7 про встановлення факту родинних відносин, визнання недійсним рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним договору дарування; скасування реєстраційного посвідчення; визнання права власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування за законом,

Рішення ухвалив суддя Вохмінова О.С.

Рішення ухвалено о 14.08. год. у м. Вінниці

Дата складення повного тексту рішення невідома,

В с т а н о в и в:

6 травня 2015 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до Виконавчого комітету Вінницької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_7 про встановлення факту родинних відносин, визнання недійсним рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним договору дарування; скасування реєстраційного посвідчення; визнання права власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування за законом.

Свої вимоги мотивувала так. Вона та відповідачі по справі: її мати ОСОБА_9, сестра ОСОБА_5 і племінниця ОСОБА_7 зареєстровані в АДРЕСА_6 Вона із матір'ю проживає у квартирі постійно, а сестра і племінниця у квартирі не проживають, мають інше постійне місце проживання. ЇЇ батько ОСОБА_10 помер ІНФОРМАЦІЯ_8 року. Батько і мати зареєстрували шлюб у 1967 році, а 19.06.1987 року - розірвали шлюб.

Після смерті батька вона прийняла спадщину, отримавши свідоцтво про право на спадщину на майно у вигляді грошового вкладу.

Наприкінці березня 2015 року при зверненні до ЖЕКу з приводу оформлення субсидії, вона дізналася що квартира, у якій вона зареєстрована і постійно проживає, з 2005 року перебувала у власності її матері, яка у 2006 році подарувала квартиру ОСОБА_5, яка у свою чергу в 2009 році цю квартиру подарувала ОСОБА_7

ОСОБА_11 набула право приватної власності на квартиру на підставі рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2734 від 24.11.2005 року; 01.12.2005 року отримала свідоцтво про право власності на квартиру, яке зареєстровано Комунальним підприємством «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації», про що в реєстровій книзі № 666 зроблено відповідний запис № 80 від 07.12.2005 року.

01.02.2006 року ОСОБА_9 подарувала квартиру своїй дочці ОСОБА_5, а 15 травня 2009 року ОСОБА_5 подарувала цю квартиру своїй дочці ОСОБА_7

Вважає, що її мати ОСОБА_9 не мала права одноособово розпоряджатися спільною власність подружжя, оскільки квартира набута її батьками під час шлюбу, а вона як єдиний спадкоємець першої черги, що прийняла спадщину, повинна була успадкувати належну батькові частину квартири після смерті батька.

03.09.2015 року (а. с.69), 11.12.2015 року -146, 22.01.2016 року- 163, 25.01.2016 року 172, позивач подала заяви про збільшення позовних вимог.

В кінцевій заяві від 25.01.2016 року позивач просила встановити факт, що ОСОБА_12, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8 року є її рідним батьком; визнати недійсним п. 1.12 рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 24.11.2005 року № 2734 в частині визнання приватної власності на квартиру за ОСОБА_9; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 01.12.205 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 24.11.2005 року № 2734 про визнання приватної власності на квартиру за ОСОБА_9; скасувати державну реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_9 на квартиру; визнати недійсним договір дарування на ім'я ОСОБА_5, укладений 01.02.2006 року № 366, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Майструк В.І.; скасувати державну реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_5 на квартиру, що зареєстроване в реєстраційну книгу № 666, реєстровий № 80 від 19.09.2006 року; визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частку квартири після смерті її батька ОСОБА_12, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 лютого 2016 року позов задоволено частково.

Встановлено факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_12, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8 року, був батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

В решті позову - відмовлено.

Позивач ОСОБА_3 оскаржила рішення суду першої інстанції.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 13 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 лютого 2016 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3; ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_12, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8 року.

Визнано частково недійсним п. 1.12 рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2734 від 24 листопада 2005 року, відповідно до якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 визначено за ОСОБА_9 одноособово (щодо визначення права власності на 1/1 частину квартири).

Визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на житло від 01.12.2005 року, видане на підставі рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2734 від 24 листопада 2005року, відповідно до якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 визначено за ОСОБА_9 одноособово (щодо визначення за нею права власності на 1/2 частину цієї квартири) і скасовано державну реєстрацію права власності на вказану квартиру на ім'я ОСОБА_9 в КП «Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації» в реєстровій книзі № 666 реєстр № 80 від 07.12.2005 року.

Визнано частково недійсним договір дарування від 01 лютого 2006 року № 366, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Майструк В.І., відповідно до якого ОСОБА_9 подарувала ОСОБА_14 квартиру АДРЕСА_1 (щодо 1/2 частини вказаної квартири). Скасовано державну реєстрацію права власності на вказану квартиру на ім'я ОСОБА_5 в КП «Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації» у реєстровій книзі № 666 реєстр № 80 від 19.06.2006 року.

В іншій частині рішення залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_7 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 13 квітня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить частково скасувати рішення суду від 18 лютого 2016 року, ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.

Зазначила, що рішення суду в частині, крім встановлення факту родинних відносин, вважає незаконним, оскільки судом невірно застосовані норми матеріального права, висновки суду не відповідають встановленим обставинам по справі.

В судовому засіданні позивач і її представник підтримали апеляційну скаргу, просять її задовольнити із підстав викладених в апеляційній скарзі.

Відповідачі: представник виконавчого комітету Вінницької міської ради і ОСОБА_9, будучи належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи (судові повістки кожен отримав 12 квітня 2018 року, про що свідчать розписки), у судове засідання не з'явилися.

Представник відповідача ОСОБА_5 і сама ОСОБА_5, яка була присутня у судовому засіданні 4 квітня 2018 року, не визнали вимог апеляційної скарги і просили її відхилити та залишити в силі рішення суду.

Представник відповідача ОСОБА_7 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Відповідно до пункту 3 абзацу 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

Згідно з підпунктом 8 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції якої перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Отже, справа розглядається Апеляційним судом Вінницької області, який діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи апеляційного суду у відповідному апеляційному окрузі.

Апеляційний суд перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення позивача і її представника, відповідача ОСОБА_5 і її представника, представника відповідача ОСОБА_7, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення за таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_12 і ОСОБА_9 із 1967 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвали 19 червня 1987 року, про що зроблено запис № 396 Вінницьким міським відділом ЗАГСу м. Вінниці і ОСОБА_9 видано свідоцтво про розірвання шлюбу (том 1 а. с. 11).

За час перебування у шлюбі ОСОБА_9 була прийнята в члени житлово-будівельного кооперативу № 28 і на її ім'я був відкритий особистий рахунок АДРЕСА_11 для сплати пайових внесків за квартиру АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 14).

Будівництво кооперативного будинку розпочато у 1970 році.

Перший пайовий внесок був сплачений у 1969 році, а останній (повна оплата паю) - у 1984 році (том 1 а. с. 56).

ОСОБА_12 перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_9 проживав у АДРЕСА_7 і залишився проживати в цій квартирі після розірвання шлюбу та проживав до смерті в 1999 році (том 1 а. с. 17 і 91).

Спорів з приводу прав на квартиру між подружжям, у тому числі і після розірвання шлюбу, не виникало.

11 листопада 2005 року ПП «Майстер-КП» видало довідку ОСОБА_9 про те, що вона являється власником квартири АДРЕСА_1; вона у 1984 році повністю внесла паєнакопичення в сумі 4 856,00 крб. (архівна копія довідки - том 1 а. с. 56).

14 листопада 2005 року ОСОБА_9 звернулася до Виконавчого комітету Вінницької міської ради із заявою про виготовлення свідоцтва про право власності на квартиру у зв'язку із повною сплатою її вартості (том 1 а. с. 58).

Виконавчий комітет Вінницької міської ради 24 листопада 2005 року прийняв рішення № 2734 про оформлення свідоцтва про право приватної власності на виплачену кооперативну квартиру: ОСОБА_9 - на двокімнатну квартиру АДРЕСА_11 житловою площею 29,8 кв. м., загальною площею 42,9 кв. м. у будинку по АДРЕСА_8 (том 1 а. с. 51).

1.12.2005 року на підставі рішення № 2734 від 24.11.2005 року виконавчий комітет Вінницької міської ради видав ОСОБА_9 свідоцтво про право власності на житло - кооперативну квартиру АДРЕСА_1 житловою площею 29,8 кв. м., загальною площею 42,9 кв. м. (том 1 а. с. 13).

Право власності зареєстроване Комунальним підприємством «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» 7 грудня 2005 року і записане в реєстрову книгу № 366 за № 80 (том 1 а. с. 13 на звороті).

1 лютого 2006 року ОСОБА_9 подарувала дочці ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1. Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Майструк В.І. і зареєстрований в реєстрі за № 366 (том 1 а.с. 180-181).

19 вересня 2006 року КП «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» видало реєстраційне посвідчення, яким спірна кооперативна квартира зареєстрована за ОСОБА_5 на праві приватної власності, про що вчинено запис в реєстрову книгу за № 666 за реєстровим №80 (том 1 а. с. 182).

15 травня 2009 року власник спірної квартири ОСОБА_5 подарувала квартиру своїй дочці ОСОБА_16. Договір дарування посвідчений державним нотаріусом Третьої вінницької державної нотаріальної контори і зареєстрований в реєстрі за № 2-1134 (том 1 а. с. 42, 44).

Право приватної власності на квартиру 07.12.2010 року зареєстроване КП «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» за ОСОБА_16 в книзі № 666 номер запису № 80 (том 1 а. с. 43).

Згідно інформаційної довідки з реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 16.06.2015 року квартира на праві приватної власності належить ОСОБА_16 (том 1 а. с. 65).

Згідно довідки № 705 виданої 04.03.2015 року Міським комунальним підприємством «Житлово-експлуатаційна контора № 7» ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_4 був зареєстрований АДРЕСА_9 з 19.04.1972 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_9 (том 1 а. с. 17).

Помер ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_8 року (том 1 а. с. 10). На майно померлого Третьою вінницькою державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 216/2000 (том 1 а. с.88).

Спадкоємцями першої черги після його смерті стали його дві дочки: ОСОБА_3 - позивач і ОСОБА_5 - відповідач по справі.

ОСОБА_3 прийняла спадщину, подавши до нотаріальної контори відповідну заяву про прийняття спадщини, якою повідомила, що її батько проживав у АДРЕСА_6 Просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом і одночасно повідомила, що пережилої дружини немає, а є дочка померлого: ОСОБА_5, яка проживає у спірній квартирі (том 1 а. с. 89).

Позивач надала нотаріальній конторі довідку форми-2, видану ОСОБА_9 в тому, що вона проживає у АДРЕСА_10, чоловік - ОСОБА_12 по день смерті був прописаний за вищевказаною адресою (том 1 а. с. 91).

14 червня 2000 року Третя вінницька державна нотаріальна контора видала свідоцтво про право на спадщину за законом, за яким спадкоємцем ОСОБА_12, померлого ІНФОРМАЦІЯ_8 року, є дочка ОСОБА_3. Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з: грошового вкладу з відповідними процентами та компенсацією (том 1 а. с. 94).

Спадкоємець за законом ОСОБА_5 14 червня 2000 року подала до Третьої вінницької державної нотаріальної контори заяву, у якій вказала, що помер її батько ОСОБА_12, який проживав в АДРЕСА_10. Спадщину після його смерті вона не прийняла і на неї не претендує. Зміст статті 550 ЦК України їй роз'яснено (том 1 а. с. 90). Нотаріусом особа заявника встановлена по паспорту і перевірена справжність її підпису (том 1 а. с. 90 на звороті).

Із довідок, виданих 04.03.2015 року Міським КП «Житлово-експлуатаційна контора № 7» вбачається, що позивач ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_7 зареєстрована у спірній квартирі з 20.04.1992 року (довідка № 706 - том 1 а. с. 16); проживає - з 1975 року по теперішній час (довідка № 705 - том 1 а. с. 17).

Згідно відмітки про місце проживання позивача наявної у її паспорті, адреса її проживання з 10.04.1992 року значиться: АДРЕСА_2 (том 1 а. с. 22-24).

Задовольняючи вимогу про встановлення факту родинних відносин, суд першої інстанції, керуючись положеннями статті 256 ЦПК України (в редакції 2004 року), виходив із того, що незважаючи на розбіжність в написанні літери у прізвищі, факт родинних відносин підтверджується сукупністю наданих належних і допустимих доказів, у тому числі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14.06.2000 року, в якому зазначено, що спадкоємцем майна померлого ОСОБА_12 є його донька ОСОБА_3 (том 1 а. с. 12).

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що членом житлово-будівельного кооперативу була мати позивача - ОСОБА_9, чоловік якої, а батько позивача - ОСОБА_12, за життя вимог щодо права на частку в квартирі не пред'являв, його частка в паєнакопиченні визначена не була, а отже, у склад спадкового майна не ввійшла. Таким чином, на момент прийняття Виконавчим комітетом Вінницької міської ради оскаржуваного рішення від 24 листопада 2005 року єдиним власником кооперативної квартири була ОСОБА_9 і тому законних підстав для скасування цього рішення немає. Оскільки інші позовні вимоги є похідними від цієї вимоги, вони також до задоволення не підлягають.

Апеляційний суд не погоджується із такою позицією.

Отже, як встановлено по справі, квартира АДРЕСА_3 є кооперативною.

Станом на 1984 рік член житлово-будівельного кооперативу ОСОБА_9 повністю внесла пайовий внесок за квартиру, надану їй у користування і набула права власності на цю квартиру.

По справі встановлено, що право власності на пай, крім члена житлово-будівельного кооперативу, яка завершила сплату цього внеску, мав її подружжя - чоловік ОСОБА_12, у якого виникло право спільної власності на пай відповідно до розміру часток у загальній сумі пайового внеску.

Згідно роз'яснення наданого у пунктах 6 і 6-1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» № 9 від 18 вересня 1987 року при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, судові слід керуватися ст. 146 ЖК України, ст. 15 Закону України «Про власність», п. 43 Примірного статуту ЖБК і чинним законодавством про шлюб та сім'ю (статті 22, 24, 28, 28 КпШС України), враховуючи таке: пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах; внесений одним з подружжя до вступу в шлюб пай є його особистим майном; поділ квартири у будинку ЖБК може бути проведений, якщо кожному з колишнього подружжя можливо виділити ізольоване жиле приміщення; відповідно до п. 43 Примірного статуту ЖБК з часу набрання законної сили рішенням суду про поділ квартири колишній із подружжя визнається членом кооперативу, тому суд не повинен покладати обов'язок на ЖБК на прийом цього подружжя до кооперативу; до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку в паєнагромадженні, а після завершення сплати - про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у паєнагромадженні. Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» при внесенні паю в ЖБК за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці сім'ї члена кооперативу, паєнагромадження, а після повного внесення паю - квартира є спільною сумісною власністю членів сім'ї, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи права власності на пай та квартиру не набувають і можуть претендувати лише на відшкодування членом кооперативу коштів, наданих йому для внесення паю.

Пунктами 1 і 2 розділу «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, а Кодекс про шлюб та сім'ю України втрачає чинність з вступом у дію Сімейного кодексу України.

Пунктами 1 і 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України визначено, що цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року та застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони на інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У зв'язку із набранням Цивільним кодексом України чинності з 1 січня 2004 року, Сімейний кодекс України також набрав чинності з 1 січня 2004 року, тому нормами цього Кодексу регулюються відносини, які виникли починаючи з дня набрання ним чинності, а спірні правовідносини, які виникли до 1 січня 2004 року регулюються нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України.

За правилами статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Згідно вимог статті 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Пленум Верховного Суду України у п. 9 чинної на час виникнення і існування спірних відносин постанови «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» № 16 від 12.06.1998 року, роз'яснив, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС).

За правилами статей 145 і 146 ЖК України члени сім'ї, які проживають разом з членом житлово-будівельного кооперативу, мають рівне з ним право користування жилим приміщенням. Члени сім'ї члена кооперативу, крім дружини, що має право на частину паєнагромадження, не вправі вимагати поділу приміщення, його обміну і здачі в найм, а також вселення інших осіб, за винятком неповнолітніх дітей.

До членів сім'ї члена житлово-будівельного кооперативу належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з членом кооперативу не позбавляє колишніх членів його сім'ї права користування займаним жилим приміщенням. У разі відсутності угоди між членом кооперативу і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені частиною п'ятою статті 144 цього Кодексу.

Поділ квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу між членом кооперативу і його дружиною допускається в разі розірвання шлюбу між ними, якщо пай є спільною власністю подружжя і якщо кожному з колишнього подружжя є можливість виділити ізольоване жиле приміщення в займаній ними квартирі. Поділ квартири провадиться за згодою між колишнім подружжям, а в разі відсутності згоди - за рішенням суду.

Якщо поділити квартиру неможливо, один з колишнього подружжя, за яким визнано право на частину паєнагромадження, вправі вимагати від другого, який є членом житлово-будівельного кооперативу, виплати йому суми, що відповідає його частині паєнагромадження. Після одержання зазначеної компенсації він повинен звільнити займане приміщення, а в разі відмовлення - підлягає виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Як встановлено по справі подружжя ОСОБА_12 і ОСОБА_9 проживало у спірній кооперативній квартирі під час шлюбу до його розірвання 19 червня 1987 року. Після розірвання шлюбу подружжя продовжило проживати у цій квартирі. Спорів про користування квартирою чи про поділ спільного майна подружжя, зокрема квартири, між подружжям не виникало, оскільки іншого не зазначено і не доведено сторонами, в першу чергу - відповідачами по справі, належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, визначеними статтями 76-80 ЦПК України, з огляду на те, що обов'язковість подання таких доказів визначена статтями 12, 13, 81 ЦПК України.

З урахуванням наведених норм матеріального права, що діяли на час виникнення спірних правовідносин, та встановлених обставин, у тому числі повної сплати пайових внесків у 1984 році, тобто під час сумісного проживання у шлюбі за рахунок спільних коштів, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що внесений подружжям ОСОБА_12 і ОСОБА_9 пай за квартиру являється їх спільним майном.

А тому ОСОБА_12 при житті мав право на частину квартири АДРЕСА_11, що згідно вимог статей 22, 28 і 29 КпШС України, щодо презумпції рівності часток подружжя у спільній сумісній власності, складає 1/2, оскільки квартира була придбана в період зареєстрованого шлюбу. Протилежне не спростовано відповідачами по справі та не доведено ними, що спірна квартира не входить до майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, або є особистою власністю дружини ОСОБА_9

Частка померлого учасника спільної власності спадкується на загальних підставах і може переходити до спадкоємців як за заповітом так і за законом, згідно вимог чинної на час відкриття спадщини статті 524 ЦК України (в редакції 1963 року).

ОСОБА_12 помер ІНФОРМАЦІЯ_8 року. Заповіту спадкодавець не залишив.

Відповідно до статі 525 ЦК України, в редакції від 18 липня 1963 року, часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.

Тому до правовідносин по спадкуванню майна померлого підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України у редакції від 18 липня 1963 року із послідуючими змінами до нього, тобто норми, що діяли на час відкриття спадщини.

Відповідно до статті 529 ЦК України (1963 року) при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Згідно вимог статті 548 ЦК України (1963 року) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.

Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Статтею 549 ЦК України (1963 року) визначаються дії, що свідчать про прийняття спадщини. Такими є: якщо спадкоємець фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо спадкоємець подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Ці дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

За правилами статті 553 ЦК України (1963 року) спадкоємець за законом або заповітом вправі відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається.

Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

За змістом пункту 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.07.1994 року, в діючій редакції на час відкриття спадщини, спадкоємець не міг прийняти лише якусь частину спадщини, як і відмовитися від якоїсь частини спадщини.

Позивач ОСОБА_3, являючись спадкоємцем першої черги за законом, проживаючи постійно із спадкодавцем, фактично вступила в управління і володіння спадковим майном і у визначений законом термін подала до державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини та видачу їй свідоцтва на спадкове майно (том 1 а. с. 89).

Відповідач ОСОБА_5, являючись спадкоємцем першої черги за законом, 14 червня 2000 року подала до Третьої вінницької державної нотаріальної контори заяву, якою повідомила про те, що після смерті її батька спадщину не прийняла і на неї не претендує. При цьому у заяві не зазначала на чию користь відмовляється від спадщини або від якої частини спадщини відмовляється, як і не зазначила свого бажання прийняти спадщину в іншій частині, що законом не допускається.

Згідно матеріалів спадкової справи № 216/2000 на майно померлого ІНФОРМАЦІЯ_8 року ОСОБА_12, заведеної Третьою вінницькою державною нотаріальною конторою, вбачається, що за заявою спадкоємця першої черги за законом ОСОБА_3 14 червня 2000 року їй видано свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно: грошовий вклад з відповідними процентами та компенсаціями, який зберігається в філії №8672/060 Ощадбанку України у м. Вінниці (том1 а.с.94)

Спадкоємець за законом, що прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Таким чином позивач ОСОБА_3, являючись спадкоємцем першої черги за законом, прийняла спадщину, до складу якої входила 1/2 частка спірної квартири, що при житті належала спадкодавцю ОСОБА_12.

З урахуванням наведеного вимога позивача про визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_12 ґрунтується на вимогах цивільного закону, тому підлягає до задоволення.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України і ч. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією України і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України та законами України.

За правилами пункту 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно з ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом держави, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Таким чином, оскаржуване рішення виконавчого комітету міської ради № 2734 від 24.11.2005 року не відповідає зазначеним вимогам законів в частині щодо оформлення свідоцтва про право приватної власності на виплачену кооперативну квартиру лише на ім'я ОСОБА_9 на 100 % квартири АДРЕСА_1, оскільки вона з урахуванням всього наведеного вище, вважається власником не всієї квартири, але лише її 1/2 частки.

Оскільки ОСОБА_9 є власником 1/2 частки квартири, тому є частково незаконним видане на підставі такого рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради свідоцтво про право власності на житло в цілому, оскільки ОСОБА_9 є власником 1/2 частки даної квартири, а інша 1/2 частка квартири належала ОСОБА_12.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Згідно вимог статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За правилами статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно вимог статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Предметом договору згідно положень статті 718 ЦК України можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

При цьому дарунком можуть бути нерухомі речі, якими дарувальник має право розпорядитися.

Визначення поняття права власності надається статтею 316 ЦК України, згідно вимог якої правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частин 1-4 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує.

Із наведених норм матеріального права слідує, що право розпорядитися майном надано лише законному власникові цього майна, а розпорядження чужим майном є неправомірним.

Судом встановлено, що станом на момент розпорядження, вчиненого у вигляді дарування 1 лютого 2006 року, нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_12 дарувальником була ОСОБА_9, яка мала у власності лише 1/2 частку цієї квартири, тому закон надавав їй право розпорядитися лише належною їй на праві власності цією 1/2 часткою квартири. Інша 1/2 частина цієї квартири, що належала ОСОБА_12 та станом на день укладення оспорюваного договору дарування 1 лютого 2006 року перебувала у власності його спадкоємця - ОСОБА_3. Тому таке розпорядження ОСОБА_9 не належною їй часткою квартири не може вважитися правомірним, оскільки вчинено з порушенням закону, наслідком чого є визнання не дійсним цього договору дарування частково відносно не належної ОСОБА_9 частки квартири.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до п. 1 ч. 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно.

Згідно вимог статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно на їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина 2).

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації (частина 3).

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону (частина 4).

Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам (ч. 4 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Статтею 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 1 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується (частина 2).

Внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора здійснюються у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав (частина 5).

Враховуючи наведені положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вимоги позивача щодо скасування державної реєстрації права власності на ім'я ОСОБА_9, вчиненої КП «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» 07.12.2005 року та на ім'я ОСОБА_5, вчиненої КП «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» 19.09.2006 року, щодо квартири АДРЕСА_4, також є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про часткове задоволення заявлених ОСОБА_3 позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 374, 376, 382 ЦПК України, суд,

П о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 лютого 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Вінницької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_9 і ОСОБА_7 про визнання недійсними: рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради, свідоцтва про право власності на житло, договору дарування; про скасування реєстраційного посвідчення; про визнання права власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування за законом, скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Вінницької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_9 і ОСОБА_7 про визнання недійсними: рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради, свідоцтва про право власності на житло, договору дарування; про скасування реєстраційного посвідчення; про визнання права власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування за законом, задовольнити частково.

Визнати частково недійсним п. 1.12 рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2734 від 24 листопада 2005 року в частині визнання права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_9 одноособово.

Визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на житло від 1.12.2005 року, видане на підставі рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2734 від 24 листопада 2005 року, яким право власності на квартиру АДРЕСА_1 визнано за ОСОБА_9 одноособово і скасувати державну реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_9 на квартиру АДРЕСА_1, здійснену Комунальним підприємством «Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації» в реєстровій книзі № 666 реєстр № 80 від 7.12.2005 року.

Визнати частково недійсним договір дарування від 1 лютого 2006 року, що посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Майструк В.І. 1 лютого 2006 року і зареєстрований в реєстрі за № 366, за яким ОСОБА_9 подарувала ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 і скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_5, здійснену Комунальним підприємством «Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації» 19 вересня 2006 року у реєстровій книзі № 666 за реєстровим номером 80.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_12, який помер ІНФОРМАЦІЯ_10

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: М.В. Матківська

Судді: В.С. Марчук

В.В. Сопрун

Повне судове рішення складено 07 травня 2018 року

Згідно з оригіналом

Суддя М.В. Матківська