Постанова № 73836054, 25.04.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/5641/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С. О. Час і місце ухвалення: 29.11.2017р., м. Одеса

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого - судді : Бойка А.В.,

суддів: Осіпова Ю.В.,

Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

02.11.2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення №189 від 19.10.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року в задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, 11.12.2017 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, обґрунтовану порушенням норм матеріального та процесуального права, не повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та невідповідністю висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи.

В своїй скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Марокко.

У зв'язку з цим, в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року та постановлення нового рішення - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

26.01.2018 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить подану апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.2 ч.1 ст.311 КАС України.

Заслухавши суддю - доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана скарга не підлягає задоволенню, однак постанову суду першої інстанції слід змінити з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 є громадянином Марокко, уродженцем м.Ель-Аюн, за національністю - марокканець, за етнічною належністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт.

18.01.2016 року ОСОБА_2 легально, на підставі паспортного документа гр. Марокко, вибув з країни громадянської належності - Марокко (м. Касабланка) до Франції (м. Париж).

На території Франції в м. Париж ОСОБА_2 перебував протягом 14 годин, після чого легально, на підставі паспортного документа гр. Марокко серії НОМЕР_1 та оформленої студентської візи типу «Д», вибув до України (м. Київ). Державний кордон України перетнув легально 19.01.2016 року.

Термін легального перебування в Україні ОСОБА_2 закінчився 20.02.2016 року. Із вказаного періоду до моменту звернення за міжнародним захистом (09.10.2017 року) ОСОБА_2 перебував в Україні у категорії нелегального емігранта, у зв'язку з чим до нього були застосовані адміністративні санкції, передбачені ст. 203 КУпАП.

09.10.2017 року ОСОБА_2 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування поданої заяви зазначив, що виїхав з країни громадянської належності через участь в політичному русі «Аль Інфісалія», який мав за мету від'єднання та повну незалежність півдня країни (Сахарська Арабська Демократична Республіка) з її колишньою формальною столицею Ель Аюн від Марокко. Рух «Аль Інфісалія» також виступав проти дій державної влади країни, а саме проти нерівномірного розподілу прибутків, які переважно здобувались на півдні країни громадянської належності. Серед причин, що вимусили особу покинути країну громадянської належності, ОСОБА_2 виділив також незадовільний економічний стан та малу кількість робочих місць в країні громадянської належності.

19.10.2017 року, за результатами розгляду особової справи заявника №2017ОD0159, Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину Марокко ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Висновок обґрунтовано тим, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання ОСОБА_2 додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Наказом начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 19.10.2017 року №198, з посиланням на ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отримавши 27.10.2017 року повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спірне питання та відмовляючи у задоволені позовних вимог суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Суд виходив з того, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав та з урахуванням розбіжностей в інформації, наданої ОСОБА_2, його звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Однак, ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант».

Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного.

Правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, визначено, зокрема, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VІ від 08.07.2011 року (далі - Закон № 3671).

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону № 3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пунктом 13 статті 1 Закону № 3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 прибув до України з країни громадянської належності - Марокко легально через Францію на підставі паспортного документа гр. Марокко та оформленої студентської візи типу «Д». З 20.02.2016 року до 09.10.2017 року (дати звернення до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) знаходився в Україні з порушенням правил перебування в України та притягнутий до адміністративної відповідальності.

Щодо політичної діяльності, то до заяви про надання статусу біженця ОСОБА_2 не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з Марокко.

ОСОБА_2 надавав різні відомості під час анкетування та проведення протоколу співбесіди без належного обґрунтування. Так, під час анкетування він повідомив про те, що внаслідок проведених мітингів, сім із чотирнадцяти учасників руху «Аль Інфісалія» було заарештовано (анкета від 11.10.2017 року), проте під час проведення інтерв'ю від 19.10.2017 року він зазначив, що взагалі не володіє інформацією стосовно кількості учасників цього руху.

Відповідно до співбесіди від 19.10.2017 року майже всі мітинги проводились всередині університету «Каді Айат», який знаходиться в м. Марракеш та до якого, зі слів позивача, служба безпеки Марокко не мала доступу та не перешкоджала проведенню демонстрацій (анкета від 11.10.2017 року; протокол співбесіди від 19.10.2017 року).

В ході співбесіди від 19.10.2017 року ОСОБА_2 не зміг навести приклади конкретних фігурантів, імен та кількості осіб, які постраждали внаслідок придушення мітингів правоохоронними органами. Також, він не зазначив переслідування, дискримінації або фізичного насильства у зв'язку з національністю, віросповіданням або політичними переконаннями. Зі слів позивача, він отримував лише усні погрози з боку невстановлених осіб, які йому взагалі невідомі.

Разом з тим, з матеріалів особової справи ОСОБА_2 вбачається, що під час проживання в Марокко він відвідував офіційні органи влади для оформлення паспортного документу у 2015 році, Посольство України в м. Рабат з метою отримання візи до України. При цьому, у нього не виникало ніяких проблем чи перешкод з боку органів державної влади. Позивач не приховує того факту, що на теперішній час ніяких погроз з боку органів державної влади в країні його громадянської належності для нього не існує, проте він бажає стабільно жити в Україні, у зв'язку із чим він фактично і покинув країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України.

Проведеним відповідачем аналізом було встановлено, що в країні періодично мають місце виключно мирні мітинги, які не пов'язані із політичними переслідуваннями їхніх учасників діючою владою. З відкритих інформаційних джерел неможливо підтвердити факти арештів, катувань або застосування фізичного або психологічного тиску на мітингувальників з боку правоохоронних структур країни громадянської належності, жодних доказів зазначеного з боку позивача також надано не було. До того, не виявлено інформації щодо існування політичної організації під назвою «Аль Інфісалія» в електронних пошукових системах мережі Інтернет.

З урахуванням встановлених обставин та приймаючи до уваги строк звернення ОСОБА_2 до органів міграційної служби після прибуття до України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ціллю такого звернення стало бажання легалізуватись на території України, а не пошук міжнародного захисту. Отже, в даному випадку позивач не є біженцем, а є іммігрантом і на нього розповсюджуються норми Закону України «Про імміграцію».

Таким чином, умов, передбачених п.п. 1, 13 ч.1 ст.1 Закону №3671, під час розгляду справи не встановлено.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та надана їм належна правова оцінка. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм матеріального права, а тому підстав для її задоволення та скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

При цьому, колегією суддів встановлено, що в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення від 29 листопада 2017 року судом першої інстанції продубльовано двічі зміст окремих її посилань, зокрема, ідентичними за своїм змістом є аркуші 7 та 8 постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року (а.с.191, 192).

У зв'язку з цим, на підставі п.2 ч.1 ст.315, ст.317 КАС України, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне змінити постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року шляхом виключення з її мотивувальної частини повністю акрушу 8.

Керуючись ст.ст. 308, 311, п.2 ч.1 ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року змінити, виключивши аркуш 8 з її мотивувальної частини.

В іншій частині постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.

Суддя-доповідач: А.В. Бойко

Суддя: Ю.В.Осіпов

Суддя: В.О.Скрипченко