Рішення № 73777440, 25.04.2018, Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області

Справа № 500/1755/17

Провадження № 2/500/1018/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2018 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області у складі:

головуючий - суддя Швець В.М.,

при секретарі Кузьменко О.М.,

за участю позивача ОСОБА_1, його представника ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті ОСОБА_4 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу в сумі 631680грн. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 29 травня 2013 року він передав відповідачу в борг 9000 доларів США на строк 10 днів до 8 червня 2013 року, про що була складена розписка. Крім того, 4 вересня 2015 року позивач передав відповідачу в борг 14500 доларів США в строк до 4 жовтня 2015 року, про що була складена розписка. Але відповідач борг не повернув, тому позивач просить стягнути з відповідача борг за курсом НБУ, якій він розрахував виходячи з курсу 26,88грн. за 1 долар США в сумі 631680грн. В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтвердив, також просив визнати поважною причину пропуску строку позовної давності за розпискою від 29 травня 2013 року, тому що неодноразово звертався до відповідача за поверненням боргу, весь час відповідач борг визнавав, про що свідчать СМС повідомлення на мобільний телефон.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник у судовому засіданні позовні вимоги не визнав в повному обсязі. По розписці від 29 травня 2013 року просив застосувати строк позовної давності, пояснивши, що він частково повернув борг, але позивач не видав йому про це розписку, в його СМС повідомленнях не йшла мова про повернення боргу по розписці від 29 травня 2013 року, а лише про спільні плани зайнятися бізнесом. Щодо розписки від 4 вересня 2015 року, то відповідач не визнав, що отримав по ній грошей, пояснив, що це була лише розписка про намір спільної господарчої діяльності, крім того, вказав на те, що в цій розписці сума цифрами та прописом відрізняються, не вказана дата отримання коштів та немає умови щодо обов’язку її повернення.

У відповідності зі ст.13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог на підставі представлених доказів.

Перевіривши матеріали справи, суд вважає позов не обґрунтованим і таким, що не може бути задоволеним.

Згідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

В судовому засіданні встановлено та не заперечується сторонами, а тому відповідно до ст.82 ЦПК України не підлягає доказуванню факт того, що відповідач ОСОБА_3 складав розписки від 29 травня 2013 року та від 4 вересня 2015 року (а.с.6,7,53,54). Також сторони визнали, що по розписці від 29 травня 2013 року відповідач отримав 9000 доларів США та зобов’язався їх повернути до 8 червня 2013 року. Суд вважає, форма договору позики, передбачена ст.1047 ЦК України, сторонами по розписці від 29 травня 2013 року дотримана. Згідно ст.526 ЦК України, зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно ст.1049 ЦК України, позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до ст.625 ЦК України - боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Відповідно до ст.533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Відповідач не надав суду жодного доказу належного, допустимого та достовірного у відповідності до ст.ст.77-79 ЦПК України в підтвердження повернення сум по розписці від 29 травня 2013 року.

Але, суд враховує, що Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до ст.251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Відповідно до ст.252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Ст.253 ЦК України встановлює, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Відповідно до ст.254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Ст.257 ЦК України встановлює, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Ст.258 ЦК України встановлює, що позовна давність в одін рік встановлюється, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ст.259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Відповідно до матеріалів справи та норм ст.ст.260,261 ЦК України строк позовної давності за вимогами позивача ОСОБА_1 по розписці від 29 травня 2013 року почав відраховуватися зі спливом строку надання грошей в борг – з 8 червня 2013 року і загальний строк сплив через три роки – 8 червня 2016 року. В суд позивач звернувся 13 квітня 2017 року (а.с.2), тобто з пропущенням строку давності. Такой висновок співподає з позицією, висловлену в постанові Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року по справі № 6-210цс16.

Відповідно до ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Строк позовної давності для вимог банку сплив, заява про застосування строку від відповідача надійшла (а.с.61,62).

За таких обставин суд вважає позов не підлягаючим задоволенню в частині вимог по розписці від 29 травня 2013 року, тому що позивач пропустив строк позовної давності, жодного доказу належного, допустимого та достовірного у відповідності до ст.ст.77-79 ЦПК України в підтвердження поважності пропуску строку давності по розписці від 29 травня 2013 року позивач суду не надав, окрім текстів СМС повідомлень, в яких жодним разом не йдеться про повернення боргу від відповідача позивачу.

Що стосується вимог позивача по розписці від 4 вересня 2015 року, то розглядаючи ці вимоги, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, необхідно виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа і на підставі установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Як вбачається зі змісту розписки від 4 вересня 2015 року, відповідач отримав грошові кошти в борг на строк до 4 жовтня 2015 року. Отже, розписка містить лише умови отримання позичальником у борг грошових коштів без зобов'язанням їх повернення. Крім того, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, не містить дати отримання грошових коштів та реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації чи проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту тощо). Також відсутня точна сума боргу – цифрами вказано «14500», а прописом – «чотирнадцять тисяч доларів США».

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 1 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30).

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року).

Згідно із положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, а результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті, відповідно до ст.265 ЦПК України.

Згідно із статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Враховуючи вищенаведені норми, суд доходить висновку, що відсутність у розписці від 4 вересня 2015 року зобов'язання повернення грошей, реквізитів сторін, точної суми боргу свідчить про те, що між сторонами не виникли боргові зобов'язання. А тому відсутні підстави для задоволення вимог позивача щодо стягнення боргу за розпискою від 4 вересня 2015 року.

Аналогічного висновку щодо оцінки розписки дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 21 березня 2018 року, справа № 211/3035/14-ц, провадження № 61-3673св18

Тому суд доходить до висновку, що всі вимоги позивача не обґрунтовані і не можуть бути задоволені.

Керуючись ст.ст.202,207,251-254,256-261,267,526,533,625,1046,1047,1049 ЦК України, ст.ст.11-13,76-82,258,259,263-265,268,280-284 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 4 травня 2018 року.

Суддя: ОСОБА_5