Рішення № 73762667, 18.04.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

18 квітня 2018 року № 826/10488/17

Окружний адміністративний суд м.Києва у складі головуючого судді Смолія І.В., суддів Григоровича П.О., Каракашьяна С.К., за участю секретаря судового засідання Острович Е.С., розглянувши в судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «П'ятихатська»

до Національного банку України

треті особи Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Хрещатик», Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання протиправним та скасування рішення,

за участю представників сторін:

від позивача: Іванішин Є.В., Семенов Є.О.

від відповідача: Сапальов В.В.

від третіх осіб: Когут А.Ю., не прибув

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду м.Києва звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «П'ятихатська» (надалі також - позивач) до Національного банку України (надалі також - відповідач), треті особи Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Хрещатик» (надалі також - третя особа - 1), Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (надалі також - третя особа -2) про визнання протиправним та скасування рішення.

Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі та просив суд їх задовольнити, посилаючись на доводи, викладені в адміністративному позові.

Представником відповідача на адресу суду подано письмові заперечення про заявлених вимог в яких посилається на правомірність своїх дій, винесення оскаржуваного рішення. Крім того, зазначив, що відповідач не порушував права позивача при винесені оскаржуваного рішення, а тому позовні вимоги є необґрунтованими.

Представник третьої особи-1 надав суду письмові пояснення по суті заявлених позивних вимог та просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Між ТОВ «Агрофірма П'ятихатська» та ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик» в особі Кіровоградського регіонального відділення 06.07.2015 укладено договір №26002001173035 банківського рахунку юридичної особи на виконання умов якого банком відкрито поточний рахунок №26002001173035.

Постановою Правління Національного банку від 04.04.2016 № 231/БТ "Про віднесення ПАТ "КБ "Хрещатик" до категорії проблемних" ПАТ "КБ "Хрещатик" віднесено до категорії проблемних строком до 180 днів.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 05.04.2016 № 234 "Про віднесення ПАТ "КБ "Хрещатик" до категорії неплатоспроможних", якою, зокрема, вказану постанову від 04.04.2016 № 231/БТ визнано такою, що втратила чинність, виконавчою дирекцією Фонду прийнято оскаржуване рішення від 05.04.2016 № 463 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Хрещатик" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

02.06.2016, за результатами розгляду пропозиції Фонду щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "КБ "Хрещатик", викладену у листі від 30.05.2016 № 21-25470/16, Правління Національного банку України прийняло спірне рішення № 45-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик".

Відповідно до вказаного рішення Правління Національного банку України, виконавчою дирекцією Фонду прийнято оскаржуване рішення від 03.06.2016 № 913 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Хрещатик" та делегування повноважень ліквідатора банку", згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ "КБ "Хрещатик" з 06.06.2016 до 05.06.2018 включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ "КБ "Хрещатик", визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-52, 521, 53 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", в тому числі з підписання всіх договорів, пов'язаних з реалізацією активів банку у порядку, визначеному Законом, окрім повноважень в частині організації реалізації активів банку, провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу організації процедур ліквідації неплатоспроможних банків департаменту управління активами Костенку Ігорю Івановичу на два роки з 06.06.2016 до 05.06.2018 включно.

Станом на 06.04.2016 на рахунку ТОВ «Агрофірма П'ятихатська» №26002001173035 залишок коштів становив 30 808 300,60грн.

Відповідно до довідки від 27.09.2016 №2-3/3/9391 банк повідомив ТОВ «Агрофірма П'ятихатська» про визнання кредиторських вимог позивача на загальну суму 30 818 332,16 грн.

Разом з тим, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.01.2017, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 20.04.2017 та Вищого адміністративного суду України від 20.07.2017, у справі № 826/6665/16 визнано протиправною та скасовано постанову НБУ від 05.04.2016 № 234 "Про віднесення ПАТ "КБ "Хрещатик" до категорії неплатоспроможних", що і покладено позивачем в основу доводів даного адміністративного позову.

Так, вирішуючи даний спір суд виходив з наступного.

Згідно з ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною 1 ст. 5 КАС України встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення ч. 3 ст. 8, ст. 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України, ст.ст. 2, 5 КАС України.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

При цьому, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Водночас, статтею 79 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 72 названого Закону НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк. До осіб, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.

Згідно з п.п. 12, 13 ч. 1 ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.

Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" до суб'єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків належать й "інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ". При цьому, норма ст. 79 такого Закону сформульована у загальному вигляді - як наділення таких суб'єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.

Крім того, зі змісту ст. 79 Закону України "Про банки і банківську діяльність" видно, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.

Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом України "Про банки і банківську діяльність", є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду.

У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є економічно самостійною установою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в НБУ, а також рахунки в цінних паперах у депозитарних установах - державних банках.

Згідно з ст.4 названого Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

При цьому, Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (ч. 1 ст. 5 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Частиною 7 ст. 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.35 цього Закону тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня "спеціаліст") та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації.

Крім того, статтею 55 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.

Так, згідно з ч. 1 вказаної статті Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Отже, виходячи зі змісту наведених норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду, колегія суддів дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.

Водночас згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.

Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації - припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду з позовом про оскарження рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, з метою захисту порушених прав банку (та/або його акціонерів).

Водночас, пріоритетними у діяльності Фонду чи уповноваженої особи Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора) відповідно до норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", є інтереси НБУ і така діяльність спрямована передусім на співпрацю з останнім, що, своєю чергою, виключає саму можливість на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.

Стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

У свою чергу, стаття 18 такого Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону - практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.

В той же час, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).

Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб'єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria ЄСПЛ зазначив: "Суд також нагадує, що зневажання правосуб'єктності компанії стосовно того питання, чи є вона "особою", яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або - у випадку ліквідації або банкрутства - через її ліквідаторів або конкурсних керуючих" (справа Agrotexim and Others v. Greece).

За таких обставин Суд констатував, що через конфлікт інтересів між Camberrow MM5 AD та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, ЄСПЛ нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98% у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G. J. v. Luxembourg). Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права Camberrow MM5 AD.

Відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.

Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.

Згідно з ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.

За викладених обставин, можна зробити висновок, що ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у справі Camberrow MM5 AD, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав.

Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України (ст. 6 Закону України "Про Національний банк України").

Згідно з ст. 7 Закону України "Про Національний банк України" НБУ виконує й інші функції, зокрема, здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Банківський нагляд - це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абз. 5 ч. 1 ст. 1 названого Закону).

Статтею 55 Закону України "Про Національний банк України" встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду - це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про банки і банківську діяльність" цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов'язаних з банком осіб, визначених статтею 52 цього Закону. Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов'язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов'язана з функціонуванням банків.

Правління НБУ згідно з вимогами абз. 19 п. 1 ст. 15 Закону України "Про Національний банк України" приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" та інших законів України.

Із наведеного нормативного регулювання та правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27.06.2017 у справі № 21-3739а16 випливає, що у разі застосування до учасника банківських правовідносин - банку чи осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, одного із заходів впливу, передбачених ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність", то відповідно до положень ст. 79 цього Закону такий учасник з урахуванням виду застосованого заходу впливу і свого правового статусу може оскаржити рішення, дії НБУ чи його посадових осіб до суду. Якщо на підставі законодавства виникнуть передумови, за яких особи, названі у ст. 79 Закону України "Про банки і банківську діяльність", не матимуть повноважень (не зможуть) реалізувати своє право на оскарження або існуватиме конфлікт між органом, який перебрав на себе повноваження банку без права оскарження рішень НБУ про застосування заходів впливу, і банком чи іншою особою з кола тих, хто формально має право, але реально не має повноважень оскаржити рішення, дії чи бездіяльність НБУ, таке право надається фізичній чи юридичній особі, яка заявить і обґрунтує, що від рішення НБУ потерпіла, найбільше зазнала негативного впливу на свої майнові та інші права. У сенсі сказаного можна дійти висновку, що це право надається акціонеру банку у виняткових випадках; за умови, коли в такого акціонера акумулюється великий (значний, істотний) пакет акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку та/або, коли він є одноосібним власником всіх чи більшості акцій; за інших подібних критеріїв, за яких акціонер максимально наближається і/або може бути прирівняний до особи, права якої прямо і безпосередньо були порушені діями чи рішенням НБУ. Звідси - така особа не може бути обмежена в реалізації права на захист свого порушеного суб'єктивного права в судовому порядку. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 24.10.2017 у справах №21-1650а16, № 21-3926а16, № 21-1013а17.

У даній справі, вимогу про скасування рішення НБУ № 46-рш ініціював вкладник банку.

В той же час, спір у цій справі виник у сфері банківських правовідносин між її учасниками, одним з яких є НБУ, другим - банк. Заходи впливу НБУ були спрямовані проти банку і оскаржити їх в судовому порядку на підставі закону та з урахуванням правозастосовної практики може або банк, або акціонер, котрий за певними критеріями може бути визнаний потерпілим від дій чи рішень НБУ.

Вкладник з правами і можливостями їх реалізації, подібними до тих, які має позивач, не є і не може бути учасником цих відносин. Рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, так само як і відповідні рішення Фонду реально, прямо, безпосередньо чи суттєво не порушує прав позивача як вкладника, принаймні настільки, щоб набути право на його оскарження.

Отже, зміст суб'єктивного права, про порушення якого стверджується в позовній заяві, міркування, висловлені на їх підтвердження, дійсний характер (природа) дій, які позивачем кваліфікуються як порушення її права на майно, розуміння того, що захист прав та інтересів вкладників повинен мати на меті саме забезпечення їх дієвості і результативності, і не прагнути інших цілей, дає підстави вважати, що захист заявленого позивачем права знаходиться поза межами правовідносин, які виникли у зв'язку з реалізацією НБУ наданих йому на підставі закону прямих функцій банківського нагляду, в межах яких прийнято спірне рішення № 46-рш.

Посилання в заяві на порушення права на майно та/чи майнових прав за відсутності реальної можливості віднесення передумов та обставин заявленого порушення до конкретної ситуації, за якої виникає право на оскарження рішення, дій чи бездіяльності НБУ, не означає, що позивач з такими вимогами механічно набуває правоможностей учасника банківських правовідносин. Водночас, варто наголосити, що не існує завад чи обмежень для судового захисту від заявленого порушення права в інший спосіб, адекватний вибір якого залежить від правової природи порушення або протиправної поведінки.

Крім того, суд вказує на те, що метою правосуддя в силу вимог ст.ст. 55, 124 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій України", є захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб.

Відповідно до ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Право на судовий захист реалізується фізичними та юридичними особами шляхом звернення до адміністративного суду у передбачених законом процесуальних формах, зокрема, шляхом пред'явлення адміністративного позову через суд до зобов'язаної особи (право на позов).

У свою чергу захист права досягається шляхом застосування судом визначених законом матеріально-правових заходів примусового характеру, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав особи, компенсація втрат, викликаних правопорушенням, а також вплив на правопорушника з метою припинення або попередження правопорушення.

З наведеного випливає, що право на позов здійснюється особами лише з приводу такого правовідношення, в якому володілець права на позов та його супротивник перебувають в якості суб'єктів, а їх відносини є приводом для судового процесу. Звертатися до суду з позовом можливо лише для захисту такого права, яке за твердженням позивача, належить йому, або визнання такого юридичного стану, в якому позивач, за його твердженням, є безпосередньо заінтересованим.

Позов є нерозривно пов'язаним з наявністю у позивача юридичного інтересу щодо власних прав та обов'язків, а наявність останнього - обумовлює можливість винесення судом рішення по суті справи на користь позивача (правова вигода від судового рішення).

Отже, з самого поняття правової вигоди від судового рішення випливає, що юридичний інтерес у позивача відсутній в усіх випадках, коли така вигода не може бути досягнута, зокрема, якщо предметом спору є теоретичний інтерес про право або якщо рішення нездатне позитивно відобразитись на правовій сфері позивача, як, наприклад, за відсутності правовідносин між позивачем і відповідачем, відсутності у позивача суб'єктивного права, про яке він стверджував у позові тощо.

Нормативно зміст цього висновку можна розкрити такими виразами, як "не можна пред'являти позови по чужим правовідносинам", або "неприпустимо звертатися до суду зі спорами, що не мають практичного правового характеру" тощо.

Юридичний інтерес у судовому процесі уявляє ту правову вигоду, яку може принести позивачу судове рішення, а саме - укріплення прав позивача шляхом їх авторитетного підтвердження судом, в силу чого вони набувають ознак безспірності.

З точки зору теорії процесуального права наявність у позивача юридичного інтересу є однією з абсолютних умов виникнення і розвитку судового процесу. І навпаки, відсутність інтересу - має наслідком припинення процесу із знищуваною силою (відмова у відкритті або закритті провадження у справі) негайно, як тільки з'ясовується ця обставина.

Таким чином, відсутність у позивача юридичного інтересу, відсутність в нього права на позов у матеріально-правовому значенні має наслідком відмову в задоволенні позову.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що позивач - вкладник банку, не є власником істотної участі в банку, не володіє великим (значним, істотним) пакетом акцій, що надає їй основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку, не може бути визнана особою, що вправі звертатись до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у її суб'єктивні майнові права.

Аналогічної позиції притримується Вищий адміністративний суд України в своїх рішеннях від 02.03.2016 №К/800/18517/15, від 05.07.2016 №К/800/3396/16, від 31.05.2016 №К/800/42227/15, від 10.03.2016 №К/800/72/16.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки, адміністративний позов задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуючий суддя І.В. Смолій

Судді П.О. Григорович

С.К. Каракашьян

Повний текст рішення виготовлено 26.04.2018.