Ухвала суду № 73742903, 03.05.2018, Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/605/16-к

Провадження № 1-кп/352/17/18

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 травня 2018 року м. Івано-Франківськ

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області в складі :

головуючого судді Струтинського Р.Р.,

секретаря Бардюк-Кавецької Л.В.,

з участю прокурора Балкового В.В.,

захисників ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3

обвинувачених ОСОБА_4, ОСОБА_5

потерпілої ОСОБА_6

представників потерпілих ОСОБА_7, ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Івано-Франківську кримінальне провадження з обвинувальним актом внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за № 12014090000000191 від 01.07.2014 р. по обвинуваченню ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення,, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України, -

в с т а н о в и в :

Захисник обвинуваченого ОСОБА_5 – адвокат ОСОБА_2 27.04.2018 року подав клопотання про визнання очевидно недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 06 травня 2015 року, складеного слідчим відділу розслідування ДТП СУ УМВС України в Івано-Франківській області майором міліції ОСОБА_9

Клопотання обґрунтовується тим, що вказаний слідчий експеримент 06 травня 2015 р. проводився слідчим за участю ОСОБА_4, який на той час перебував у процесуальному статусі свідка. При цьому, на думку захисника, у слідства було достатньо доказів вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК України, а саме: відео з місця події, висновок транспортно-трасологічної експертизи від 09.09.2014 року № 09/17-388 та інші докази. Посилаючись на Рішення Конституційного суду України № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року, Постанову Верховного Суду України від 09 червня 2016 року в справі № 5-360 кс 15 та ряд норм Кримінального процесуального кодексу України, захисник вважає, що протокол проведення слідчого експерименту від 06 травня 2015 року за участю свідка ОСОБА_4 є очевидно недопустимим доказом, оскільки отриманий з істотним порушенням прав і свобод людини щодо свідка, який надалі був визнаний підозрюваним.

Прокурор, потерпіла, представники потерпілих, обвинувачений ОСОБА_4 та його захисник у судовому засіданні заперечили щодо задоволення клопотання, посилаючись на його безпідставність та необґрунтованість. Обвинувачений ОСОБА_5 та його захисники підтримали клопотання.

Вислухавши учасників судового розгляду, суд дійшов висновку про наступне.

Згідно ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КПК України, під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Згідно ч. 5 цієї ж статті, кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

У ч. 1 ст. 18 КПК України зазначено, що жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 КК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України недопустимими є також докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

У ч. 2 ст. 89 КПК України указано, що у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Конституційний Суд України у п. 3.1. мотивувальної частини Рішення № 12-рп/2011 у справі N 1-31/2011 від 20 жовтня 2011 року відзначив, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 9 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) тощо.

У ч. 3.2. мотивувальної частини Рішення вказано, що аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

У ч. 1 резолютивної частини вказаного Рішення йдеться про те, що в аспекті конституційного подання щодо суб'єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення

частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність", особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

У Постанові Верховного Суду України від 09 червня 2016 року в справі № 5-360кс15 зазначено наступне:

…3. Кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому статтею 89 КПК.

Частиною першою статті 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд зауважує, що отримання доказів завжди обумовлено вчиненням стороною кримінального провадження цілеспрямованих дій з метою їх збирання. Аналіз положень частини другої цієї статті в редакції від 13 квітня 2012 року дає підстави зробити висновок, що саме вчинення з цією метою стороною обвинувачення діянь, які істотно порушують права і основоположні свободи людини, має наслідком визнання отриманих у такий неправомірний спосіб доказів недопустимими.

4… Згідно з вимогами частини першої статті 18 КПК жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення, а відповідно до вимог частини другої цієї статті – кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.

Тобто законодавцем заборонено стороні обвинувачення вчиняти дії, спрямовані на примушування будь-якої особи до визнання винуватості або говорити з приводу підозри чи обвинувачення, а вчинення дій всупереч цій забороні має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.

Так, пунктом 6 частини другої статті 87 КПК в редакції від 13 квітня 2012 року передбачено, що суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод діяння з отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Зміст цієї норми права вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї. Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.

5. Суд вважає за потрібне звернути увагу й на те, що в самій назві статті 87 КПК законодавець визнання доказів недопустимими обумовив їх отриманням внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Таким чином, при вирішенні питання, чи були відомості про обставини дорожньо-транспортної пригоди, надані ОСОБА_4 як свідком під час проведення слідчого експерименту з його участю, такими, що отримані внаслідок вчинення слідчим діянь, які б мали ознаки істотного порушення права ОСОБА_4 на мовчання та свободи від самовикриття, суд бере до уваги, що відомості про дорожньо-транспортну пригоду до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені по факту кримінального правопорушення, а не щодо ОСОБА_4 Останній, викладаючи власну версію щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, зазначену в цьому протоколі, твердив про те, що перед початком виконання маневру повороту ліворуч переконався у відсутності транспортних засобів, які би рухалися у зустрічному напрямку. Такі його твердження слідчий, відповідно до вимог ч. 2 ст. 9 КПК України, зобов’язаний був всебічно, повно і неупереджено дослідити. Саме з метою перевірки й уточнення наданих ОСОБА_4 відомостей щодо обставин ДТП за його згодою та за участю запрошеного ним захисника був проведений слідчий експеримент. Під час цієї слідчої дії ОСОБА_4 була надана можливість висловити свою власну точку зору причин обставин ДТП і в такий спосіб, що відповідає закону, вплинути на вирішення справи стосовно себе, що не суперечить засаді верховенства права.

У матеріалах кримінального провадження відсутні дані, які б давали підстави вбачати, що при проведенні цього слідчого експерименту слідчим були вчинені діяння, якими були б порушені права чи свободи ОСОБА_4, або слідчий у будь-якій формі примушував би останнього до визнання своєї винуватості у ДТП.

Разом із тим, слід зазначити, що слідчий був зобов?язаний провести у кримінальному провадженні такий комплекс дій, який би не залишав місце сумнівам, а зроблені ним висновки випливали б зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, а не ґрунтуватись на припущеннях.

Доводи клопотання захисника ОСОБА_2 про те, нібито у слідчого на час проведення слідчого експерименту були очевидні докази вини ОСОБА_4, суд вважає непереконливими, оскільки на час подання клопотання досліджені судом докази не дають підстави вбачати, що на час проведення слідчого експерименту 06 травня 2015 року за участю ОСОБА_4 у кримінальному провадженні була наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

На підставі викладеного, судом не встановлено істотного порушення прав та свобод ОСОБА_10, а тому немає підстав для визнання очевидно недопустимими доказами відомості про обставини дорожньо-транспортної пригоди, надані ОСОБА_4 як свідком під час проведення слідчого експерименту.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 89, 371, 372 КПК України, суд -

у х в а л и в :

Відмовити у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_5 – адвоката ОСОБА_2 про визнання очевидно недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 06 травня 2015 року, складеного слідчим відділу розслідування ДТП СУ УМВС України в Івано-Франківській області майором міліції ОСОБА_9

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Р.Р.Струтинський