Рішення № 73696561, 12.04.2018, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" квітня 2018 р. м. Київ Справа № 911/3749/17

Господарський суд Київської області у складі головуючого судді Янюк О.С. за участю секретаря судового засідання Мірошніченко В.В. розглянув у судовому засіданні

позовну заяву Заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури

в інтересах держави в особі:

1) Київського обласного та по м.Києву управління лісового та мисливського господарства, с.Стоянка Києво-Святошинського району Київської області

2) Державного підприємства «Димерське лісове господарство», с.Катюжанка Вишгородського району Київської області

до 1) Вишгородської районної державної адміністрації Київської області

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарнерія Київ», м.Київ

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів:

1) ОСОБА_1, м.Київ;

2) ОСОБА_2, м.Київ;

3) ОСОБА_3, м.Київ;

4) ОСОБА_4, м.Київ;

5) ОСОБА_5, м.Київ;

6) ОСОБА_6, м.Київ;

7) ОСОБА_7, м.Київ;

8) ОСОБА_8, м.Київ;

9) ОСОБА_9, м.Київ;

10) ОСОБА_10, м.Київ;

11) ОСОБА_11, м.Київ;

12) ОСОБА_12, м.Київ;

13) ОСОБА_13, м.Київ;

14) ОСОБА_14, м.Київ;

15) ОСОБА_15, м.Київ;

16) ОСОБА_16, м. Новоград-Волинський Житомирської області;

17) ОСОБА_17, смт Димер Вишгородського району Київської області

про скасування рішення, витребування майна з чужого незаконного володіння

За участю представників:

від прокуратури: Підяш О.С. (посвідчення від 17.09.2014 №028911);

від позивачів: не з'явилися;

від відповідача-1: Бондаренко Р.Г. (довіреність від 13.03.2018 №7-20/665);

від відповідача-2: Лобуцький В.П. (наказ від 13.07.2011 №1);

від третьої особи-15: ОСОБА_15 (паспорт серії НОМЕР_1 від 16.02.1998, виданий Андрушівським РВ МВС України в Житомирській обл.);

від інших третіх осіб: не з'явились

ВСТАНОВИВ:

13.12.2017 Заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київського обласного та по м.Києву управління лісового та мисливського господарства (далі-позивач-1), Державного підприємства «Димерське лісове господарство» (далі - ДП «Димерське ЛГ», позивач-2) звернувся до Господарського суду Київської області (далі - суд) із позовною заявою до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області (далі-відповідач-1, Вишгородська РДА), Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарнерія Київ» (далі- відповідач-2, ТОВ «Гарнерія Київ»), у якій просить:

визнати незаконним та скасувати розпорядження Вишгородської РДА від 28.01.2010 №358 «Про передачу земельних ділянок у власність 14 громадянам України для ведення індивідуального дачного будівництва на території Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області»;

витребувати у постійне користування ДП «Димерське ЛГ» з незаконного володіння ТОВ «Гарнерія Київ» земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_15 для ведення індивідуального дачного будівництва на території Сухолуцької сільскої ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту;

стягнути з відповідачів витрати по сплаті судового збору. Крім того, просить визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом та поновити його, захистивши право.

Позовну заяву обґрунтовує тим, що спірне рішення Вишгородської РДА останньою було прийнято без наявності відповідних повноважень та із порушенням процедури надання фізичним особам спірних земельних ділянок. Зазначає, що на підставі зазначених рішень, громадяни незаконно отримали державні акти на право власності та здійснили державну реєстрацію. Вважаючи, що спірні земельні ділянки вибули із постійного користування позивача-2, просить на підставі ст.388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), витребувати їх від відповідача-2.

Ухвалою суду від 14.12.2017 порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 15.01.2017. На підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, у редакції від 03.08.2017) залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 (далі - треті особи).

Разом з цим, 15.12.2017 набрали чинності зміни до ГПК України, внесені Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 13.10.2017 №2147-VIII, відповідно до пп. 9 п. 1 Перехідних положень якого, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У зв'язку із зазначеним, судом постановлено здійснювати розгляд справи у порядку загального позовного провадження, на стадії - підготовче провадження, про що винесено відповідну ухвалу від 15.01.2018.

На підставі ст.183 ГПК України підготовче засідання відкладалося та неодноразово у ньому оголошувалась перерва.

12.03.2018 за результатами підготовчого засідання суд постановив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 12.04.2018, про що судом постановлено ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання.

Представники позивачів та третіх осіб (крім ОСОБА_15) до суду не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового засідання повідомлялись належним чином та своєчасно. Явка зазначених осіб обов'язковою судом не визнавалась, а тому, ураховуючи, що явка в судове засідання учасників справи - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо їх нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору. З урахуванням зазначеного та положень ст.202 ГПК України, суд вважає за можливе розглядати справу без участі представників позивачів та третіх осіб за наявними у справі матеріалами.

Під час судового засідання прокурор підтримав позовні вимоги та надав пояснення, аналогічні викладеним у позові та додаткових поясненнях (т.2 а.с.210-211, 213-218, т.3 а.с.1-2). Зокрема, зазначає, що спірні земельні ділянки передані у власність за рахунок земель лісового фонду ДП «Димерське ЛГ», який, як землекористувач, не надавав будь-яких погоджень на вилучення вказаних земельних ділянок. Вказує, що відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.03.2008 №610-р, з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок, зокрема, було зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення. Отже, надання спірних ділянок відбулась також із порушенням порядку зміни цільового призначення земельних ділянок. Додатково вказує, що про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2017 році за результатами аналізу отриманої інформації від ДП «Димирське ЛГ» від 27.04.2017 та листа Українського державного проектного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 05.05.2017, якими підтверджено факт відведення спірних земельних ділянок у приватну власність за рахунок земель лісового фонду, у зв'язку з чим позовна давність для звернення до суду з даним позовом пропущена з поважних причин. У підтвердження зазначеної позиції посилається на постанови Верховного Суду України від 20.08.2013 та 22.04.2015. У частині витребування майна з чужого незаконного володіння, посилається на постанову Верховного Суду України від 05.10.2016, у якій зазначено, що до зазначених вимог не застосовується положення про позовну давність. На підставі зазначеного просить позов задовольнити повністю.

Представник позивача-1, який не з'явився у судове засідання, надав суду письмові пояснення у яких зазначив, що підтримує вимоги позовної заяви та просить їх задовольнити (т.2 а.с.179-180).

Представник позивача-2 до суду також не з'явився, проте у своїх письмових поясненнях зазначив, що підтримує позов прокурора та просить його задовольнити (т.1 а.с.158-161а, т.2 а.с.127-130). Додатково зазначає, що оскаржуваним розпорядженням Вишгородська РДА з постійного користування ДП «Димерське ЛГ» вилучила ліси загальною площею 1,4000га, що знаходились в одному кварталі лісництва та використовувались для ведення лісового господарства, та передала у приватну власність для ведення індивідуального дачного будівництва. Отже, Вишгородська РДА перевищила надані законом повноваження і розпорядилась землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно більше 1 га. Додатково просить, визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності.

Відповідач-1 проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву (т.1 а.с.187-189, т.2 а.с.121-125), зокрема, зазначив, що оскаржуване рішення прийнято у відповідності до норм Земельного кодексу України та у межах своїх повноважень. Додатково зазначає, що прокурором пропущений строк позовної давності, у зв'язку з чим просить застосувати до зазначених вимог наслідки пропуску позовної давності та у задоволені позову відмовити.

Представник відповідач-2 проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву (т.1 а.с.110-114, 154-155, т.2 а.с.175-178), зокрема, зазначив, що є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок, оскільки під час нотаріального оформлення правочинів та їх державної реєстрації проводилась перевірка законності володіння, користування та розпорядження як продавців цих земельних ділянок, так і законність володіння попередніх власників. Вважає, що фактом підтвердження передачі майна від одного користувача до іншого є акт прийому-передачі майна, який, в свою чергу, відсутній у позивача-2, і відповідно відсутній факт повернення земельних ділянок останньому у користування. Вказує, що згідно з даних державного земельного кадастру (форма 6-зем) дані земельні ділянки станом на 02.12.2009 рахувались в землях запасу. Крім того, просить застосувати до заявлених позовних вимог наслідки пропуску позовної давності. До того ж, обґрунтовує свої заперечення відповідною практикою Європейського суду з прав людини. На підставі зазначеного просить у задоволені позову відмовити повністю.

Третя особа - ОСОБА_15 проти позову заперечив із підстав, зазначених у своїх письмових поясненнях (т.1 а.с.200-205), зокрема, зазначає, що ДП «Димирське ЛГ» не є постійним користувачем спірних земельних ділянок, що в свою чергу підтверджується довідкою Головного управління Держгеокадастру у Київській області. Крім того, підтримує відповідачів в частині застосування до заявлених позовних вимог наслідків пропуску позовної давності.

Третя особа - ОСОБА_21, який до суду не з'явився, проти позову заперечив із підстав, зазначених у своїх письмових поясненнях (т.1 а.с.213-216), зокрема, зазначає, що придбав земельні ділянки у відповідності до законодавства та на підставі документації від власника земельної ділянки. Вважає, що копії планшетів наданих в якості доказів датовані 1993, 2003, 2014, використовуються виключно для службового користування, а тому не можуть бути належними доказами по даній справі.

Треті особи - ОСОБА_7, ОСОБА_12, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_4 до суду не з'явились, проте у своїх письмових поясненнях (т.1 а.с.242-247, т.2 а.с.1-6, 16-21, 31-36, 46-51) зазначили, зокрема, що на момент передачі у власність відповідної спірної земельної ділянки остання не відносилась до земель лісогосподарського призначення.

Від інших треті осіб письмових пояснень чи будь-яких інших заяв по суті справи до суду не надходило.

На підставі ст. 233 ГПК України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні докази, заслухавши прокурора та представників відповідачів та третьої особи-15, судом встановлені наступні обставини.

Відповідно до наказів Міністерства лісового господарства Української РСР «Про організаційну структуру управління лісовим господарством України» від 31.10.1991 №133, Димерського лісгоспзагу «Про ліквідацію лісгоспзагу і на його базі створеною держлісгоспу» від 20.01.1992 №5, Державного лісогосподарського об'єднання «Київліс» «Про організаційну структуру управління лісовим господарством області» від 20.11.1991 №163 та Державного комітету лісового господарства України «Про перенайменування Димерського державного лісогосподарського підприємства і затвердження в новій редакції Статуту» від 07.02.2005 №111 вбачається, що ДП «Димерське ЛГ» є правонаступником Димерського державного лісогосподарського підприємства та Димерського лісгоспзагу (т.1 а.с.162-181).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів від 09.07.1979 №328 «Про вилучення земель з користування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів і надання їх підприємствам, установа і організаціям» із земель Димерського лісгоспзагу вилучено 4,8га лісів для потреб Київ-Петрівського об'єднання залізничного транспорту під розміщення бази відпочинку у довгострокове користування - на 10 років (т.1 а.с.84). На підставі зазначеного рішення було видано відповідний акт на право довгострокового тимчасового користування землею від 11.08.1980 (т.2 а.с.219-220).

28.01.2010 Вишгородською РДА прийнято розпорядження №358 (т.1 а.с.83), відповідно до якого затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок 14 громадянам України у власність для ведення індивідуального дачного будівництва на території Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області, та передано безоплатно у власність 14 громадянам України земельні ділянки загальною площею 1,4000га з них: піски (гр.69) - 1,4000га, для ведення індивідуального дачного будівництва на території Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту, згідно додатку.

На підставі зазначеного розпорядження 28.07.2010 зазначеним особам були видані державні акти на право власності на земельну ділянку (т.1 а.с.69-75), а саме:

ОСОБА_1 - державний акт серія НОМЕР_16 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_2;

ОСОБА_2 - державний акт серія НОМЕР_17 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_3;

ОСОБА_3 - державний акт серія НОМЕР_18 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_4;

ОСОБА_4 - державний акт серія НОМЕР_19 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_5;

ОСОБА_5 - державний акт серія НОМЕР_20 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_6;

ОСОБА_6 - державний акт серія НОМЕР_21 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_7;

ОСОБА_7 - державний акт серія НОМЕР_22 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_8;

ОСОБА_8 державний акт серія НОМЕР_23 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_9;

ОСОБА_9 - державний акт серія НОМЕР_24 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_10;

ОСОБА_10 - державний акт серія НОМЕР_25 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_11;

ОСОБА_11 - державний акт серія НОМЕР_26 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_12;

ОСОБА_12 - державний акт серія НОМЕР_27 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_13;

ОСОБА_13 - державний акт серія НОМЕР_28; на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_14;

ОСОБА_14 - державний акт серія НОМЕР_29 на земельну ділянку площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_15.

30.07.2013 між ОСОБА_15 (продавець) та ТОВ «Гарнерія Київ» (покупець) були укладені договори купівлі-продажу земельних ділянок за кадастровими номерами: НОМЕР_4, НОМЕР_3, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, (т.1 а.с.76-78). Зазначені земельні ділянки продавець придбав у ОСОБА_2 (НОМЕР_3), ОСОБА_3 (НОМЕР_4), ОСОБА_5 (НОМЕР_6), ОСОБА_6 (НОМЕР_7) та ОСОБА_4 (НОМЕР_5, т.2 а.с.57-58) за відповідними договорами купівлі-продажу від 01.11.2012, які нотаріально посвідчені та зареєстровані у Поземельній книзі за відповідними номерами.

30.07.2013 та 31.07.2013 між ОСОБА_21 (продавець) та ТОВ «Гарнерія Київ» (покупець) були укладені договори купівлі-продажу земельних ділянок за кадастровими номерами: НОМЕР_10, НОМЕР_9, НОМЕР_12, НОМЕР_8, НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_15 (т.1 а.с.78, 79-81). Зазначені земельні ділянки продавець придбав у ОСОБА_8 (НОМЕР_9), ОСОБА_11 (НОМЕР_12), ОСОБА_13 (НОМЕР_14), ОСОБА_14 (НОМЕР_15), ОСОБА_9 (НОМЕР_10, т.2 а.с.42-43), ОСОБА_7 (НОМЕР_8, т.1 а.с.253) та ОСОБА_12 (НОМЕР_13, т.2 а.с.11-12) за відповідними договорами купівлі-продажу від 08.11.2012, 15.11.2012 та 19.12.2012, які нотаріально посвідчені та зареєстровані у Поземельній книзі за відповідними номерами.

31.07.2013 між ОСОБА_17 (продавець) та ТОВ «Гарнерія Київ» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_11 (т.1 а.с.82). Зазначену земельну ділянку продавець придбав у ОСОБА_10 за договором купівлі-продажу від 29.07.2011(т.2 а.с.27-28), який нотаріально посвідчений та зареєстрований у Поземельній книзі за відповідним номером.

08.07.2013 між ОСОБА_1 (продавець) та ТОВ «Гарнерія Київ» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_2 (т.1 а.с.82).

Зазначені договори з ТОВ «Гарнерія Київ» нотаріально посвідчені та зареєстровані у встановленому законом порядку, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1 а.с.116-129).

Як зазначає прокурор та позивач-2, останній є постійним користувачем земельної ділянки Ясногородського лісництва в кварталі 16 площею 4,8га, яка знаходиться у власності держави, що в свою чергу, підтверджується планшетами лісовпорядкування (т.1 а.с.85-86).

Із змісту фрагменту з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частини кварталів і таксаційних виділів Ясногородського лісництва ДП «Димерське ЛГ» (за матеріалами лісовпорядкування 2007 року та 2014) вбачається, що спірні земельні ділянки частково накладаються, а деякі з них і знаходяться на землях, які виділені ДП «Димирське ЛГ» у постійне користування (т.1 а.с.87, т.3 а.с.3).

Як зазначає прокурор та підтверджується листом Київського обласного та по м.Києву управління лісового та мисливського господарства від 13.06.2017, останній не надавав погодження на зміну цільового призначення спірних земельних ділянок (т.1 а.с.89).

Вважаючи, що зазначені обставини порушують інтереси держави прокурор звернувся із даним позовом до суду.

Ураховуючи викладене, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ст.17 Земельного кодексу України (у редакції, чинної на час прийняття спірного розпорядження, далі - ЗК України), до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Аналогічне право, закріплено у ст.21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (у редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень).

Статтею 84 ЗК України визначено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (п. ч.4 ст.84 ЗК України).

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено у ч.2 ст. 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Так, ст.5 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) передбачено, що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Згідно зі ст.7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Відповідно до ст.8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Частиною 1 ст.16 ЛК України унормовано, що право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами.

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (ст.57 ЗК України, ч.1 ст. 17 ЛК України).

За змістом ч.5 ст.17 ЛК України право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Разом з тим, п.5 Прикінцевих положень ЛК визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Згідно з нормами ст.ст.181 - 184, 202 - 204 ЗК України, Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, аналізуючи зазначені норми законодавства суд вважає, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п.5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 24.12.2014 у справі № 6-212цс14, від 21.01.2015 у справі № 6-224цс14 та Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 367/4001/15-ц.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи планшети та фрагмент з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частини кварталів і таксаційних виділів Ясногородського лісництва ДП «Димерське ЛГ» є тими доказами, які підтверджують наявне право постійного користування у позивача-2 відповідними земельними ділянками, та які частково передані третім особам у власність спірним розпорядженням. Доказів протилежного учасниками справи суду надано не було.

Щодо наявної довідки з Управління земельних ресурсів у Вишгородському районі від 17.12.2009 № 1752 (т.1 а.с.115), то суд зазначає наступне.

Так, із змісту довідки вбачається, що станом на 02.12.2009 на території Сухолуцької сільської ради земельна ділянка загальною площею 1,4000га, яка надається у власність громадян України під індивідуальне дачне будівництво, рахується в землях запасу, з них піски (гр.69) - 1,4000га. Земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту і за основним цільовим призначенням відноситься до категорії: землі рекреаційного призначення. З урахуванням зазначеної інформації, Вишгородською РДА було прийнято відповідне розпорядження.

Ураховуючи, що у наданій довідці містилась інформація, яка не відповідала наявним на той час планово-картографічним матеріалам лісовпорядкування, то суд вважає, що для встановлення певних обставин, перевагу мають саме планово-картографічні матеріали.

Крім того, у порушення ст.9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» не було проведено обов'язкової державної експертизи відповідного проекту землеустрою. Доказів протилежно відповідачами та третіми особами суду надано не було.

Як зазначалось вище, повноваження місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин визначено у ст.17 ЗК України, а у сфері лісових відносин - у ст. 32 ЛК України.

Так, ст.32 ЛК України (на час прийняття спірного розпорядження) визначено, що районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території: 1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; 2) беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; 3) передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення та припиняють права користування ними; 4) приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення; 5) беруть участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні й інші технічні засоби та обладнання; 6) вносять у встановленому порядку пропозиції про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ та організацій у разі порушення ними лісового законодавства; 7) вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону.

Аналізуючи встановлені обставини та наявні докази, суд дійшов висновку, що на момент прийняття Вишгородською РДА спірного рішення відповідні земельні ділянки належали до земель лісового фонду та перебували у постійному користуванні ДП «Димирське ЛГ», а тому приймаючи розпорядження 28.01.2010 відповідач-1 перевищив свої повноваження в частині передачі спірних ділянок у приватну власність фізичним особам.

Крім того, на час прийняття спірного розпорядження було чинним розпорядження Кабінету Міністрів України «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками» від 10.04.2008 №610-р відповідно до якого, зокрема, зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення.

Проте, під час судового розгляду спору, відповідачами було надано суду заяву про застосування наслідків порушення строків позовної давності, з цього приводу суд зазначає наступне.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11.09.1997, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22.10.1996 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

За приписами ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи зі змісту ст.ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 2 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень ч.ч.2, 4 ст. 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Отже, суд вважає, що як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або мала об'єктиву можливість довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, суд бере до уваги і правову позицію викладену у постановах Верховного Суду України у справах №3-932гс17 від 18.10.2017, №3-869гс17 від 16.08.2017, №3-455гс17 від 07.06.2017, №3-1486гс16 від 22.03.2017, №916/2122/13 від 22.04.2015, №11/163/2011/5003 від 25.03.2015 та Верховного Суду у справі № 910/4250/17 від 05.04.2018, яка полягає в тому, що оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органів державної влади, права та інтереси яких він захищає, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

До того ж, порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, адже норма ч.1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі Київського обласного та по м.Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП «Димерське ЛГ», але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

Як встановлено судом, оскаржуване розпорядження було прийнято Вишгородською РДА 28.01.2010, із даним позовом прокурор в інтересах позивачів звернувся до суду 12.12.2017 (конверт із відміткою поштового зв'язку), тобто з порушеним строком позовної давності (понад 4 роки).

Проте, жодним із позивачів не було надано суду жодного доказу, які б вказували на поважність причин пропущення строку позовної давності, або спростовували б зазначену обставину. У свою чергу, чинне законодавство не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Наявне у матеріалах справи клопотання ДП «Димерське ЛГ» (т.2 а.с.129-130) судом до уваги не приймається, оскільки останній просить визнати поважними причини пропуску прокурором, а не безпосередньо самим позивачем-2.

Щодо дотримання прокурором строку позовної давності, то останній зазначає, що йому стало відомо про допущені порушення відповідачем-1 лише в 2017 році, а саме, за результатами аналізу отриманої інформації від ДП «Димирське ЛГ» від 27.04.2017 та листа Українського державного проектно виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 05.02.2017, яким підтверджено факт відведення спірних земельних ділянок у приватну власність за рахунок земель лісового фонду. Проте, із зазначеним суд не може погодитись із наступних підстав.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-XII (у редакції, на час прийняття спірних рішень) визначено, що прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Органи прокуратури України, зокрема, становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим; здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів (ч.1 ст.6 Закону України «Про прокуратуру»).

У свою чергу, відповідно до ч.3 ст.9 Закону України «Про прокуратуру», прокурори областей, міст Києва і Севастополя, районні, міжрайонні, міські, транспортні та інші прирівняні до них прокурори, заступники і помічники прокурорів мають право брати участь у засіданнях Рад відповідного рівня, їх виконавчих комітетів, інших органів місцевого самоврядування.

До того ж, наказом від 19.09.2005 № 3гн Генеральний прокурор України основним завданням наглядової діяльності прокуратури визначив захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, державних та публічних інтересів. Із цією метою мало бути забезпечено нагляд за додержанням законів, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, контролюючих та правоохоронних органів.

Аналогічні вимоги до підпорядкованих прокурорів містять також і накази Генерального прокурора, зокрема, від 18.10.2010 № 3гн, від 12.04.2011 № 3гн, від 07.11.2012 № 3гн.

Указані накази, крім іншого, містять конкретні вказівки до прокурорів, а саме: періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використовувати право участі у засіданнях цих органів.

Крім того, в матеріалах справи наявне листування між органами прокуратури та Вишгородською РДА щодо надання останнім відповідних документів, зокрема, за січень 2010 рік, у рамках розслідування кримінальної справи (т.1 а.с.191-198).

Підсумовуючи викладене, суд вважає, що нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими органами місцевого самоврядування рішеннями, який органи прокуратури були зобов'язані проводити як на момент виникнення спірних правовідносин так і після (протягом 7 років), позбавляє прокурора права посилатися на відсутність можливості дізнатися про проведення спірних рішень до спливу строку позовної давності. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.02.2018 у справі № 918/40/17.

Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За приписами ч.5 ст.267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання незаконним розпорядження Вишгородської РДА від 28.01.2010 №358, є недоведеним, заявленими з порушенням строку позовної давності, у зв'язку з чим не підлягають задоволенню.

Щодо витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння у порядку ст.388 ЦК України, то суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1.3 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Під час розгляду даної позовної вимоги, суд бере до уваги ст. 1 Першого протоколу до Конвенції щодо втручання держави у право на мирне володіння майном. Так, у практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Суд вважає за необхідне при розгляді даної справи враховувати також рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування ст.1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

Разом із тим, у п.71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

У свою чергу, ч.1 ст.73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що обов'язок доказування і подання доказів є обов'язком сторін. Так, Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

У свою чергу, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).

Водночас, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст.77, 79 ГПК України).

Як встановлено судом, ані прокурором, ані позивачами не наведеної жодної обставини та не надано суду жодного доказу, які б вказував на наявність «суспільного», «публічного інтересу» та не визначено жодного критерію, які суд повинен дослідити та враховувати при вирішенні питання правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном.

А тому ураховуючи, зазначені обставини справи, суд не вбачає підстав для задоволення зазначеної вимоги.

Суд не бере до уваги рішення виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів від 09.07.1979 №328 та додані до нього документи, оскільки із змісту останніх неможливо встановити, які саме земельні ділянки передавалися у довгострокового користування Київ-Петрівському об'єднання залізничного транспорту.

Судом також відхиляються наявні у матеріалах справи протоколи допиту свідків ОСОБА_22 та ОСОБА_4, оскільки наявна у них інформація була спростована зазначеними особами у судовому засіданні 19.02.2018 (т.3 а.с.9-14).

На підставі ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються на прокурора.

Керуючись ст.ст. 7, 42, 73-74, 77-80, 86, 129, 233, 236-238, 240 ГПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволені позову відмовити повністю.

Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення відповідно до ст. ст. 240-241 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя О.С. Янюк

Повний текст рішення складений 27.04.2018.