Рішення № 73693341, 28.03.2018, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/21838/16-ц

Провадження № 2/761/3031/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Волошина В.О.

при секретарі: Яриновській Є.В.

за участю:

представника позивача Івашової Г.Л.

представника відповідача 1 ОСОБА_2

представника третьої особи Груніної Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Трест «Київміськбуд-2» до ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5, третя особа: Служба у справах дітей Шевченківського району м. Києва, про виселення без надання іншого жилого приміщення,

в с т а н о в и в :

В червні 2016р. позивач ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом (а.с. 1-5) до відповідачів: ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5, третя особа: Служба у справах дітей Шевченківського району м. Києва, в якому просив суд, з урахуванням поданої заяви про уточнення позовних вимог (а.с. 131-135): виселити відповідачів з кімнати АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення; стягнути з відповідачки ОСОБА_4 на користь позивача судовий збір.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить гуртожиток за адресою: АДРЕСА_2. У встановленому законом порядку, 10 липня 1990р., кімнату № 21/2 у зазначеному вище гуртожитку було надано у користування ОСОБА_7, як працівнику позивача та члену її сім'ї - дочці ОСОБА_4(яка після реєстрації шлюбі змінила прізвище на ОСОБА_4). 03 листопада 2015р. наймач ОСОБА_7 повідомила позивача, що вона зареєстрована і проживає за іншою адресою, а тому просить не нараховувати їй комунальні послуги за користування зазначеною кімнатою. Після виселення наймача ОСОБА_7, позивач звертався неодноразово до відповідачів з проханням знятися з реєстраційного обліку за місцем проживання та виселення із займаної кімнати гуртожитку, проте вказане звернення відповідачами було проігноровано, на даний час відповідачі проживають в гуртожитку позивача і відмовляються звільнити займану кімнату № 21/2, а тому позивач вимушений був звернутися до суду з вказаним позовом і просив суд виселити відповідачів з займаної кімнати в примусово порядку, без надання іншого житла.

В судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримала в повному обсязі, з підстав, зазначених в позові, просила суд позов задовольнити, наголошуючи, що відповідачка забезпечена іншим житлом.

Представник відповідачки ОСОБА_4, представник третьої особи, проти позову заперечили, зазначаючи, що відповідачі вселились до спірної кімнати на законних підстав. Представник відповідачки звертала увагу суду, що твердження сторони позивача, що відповідачка забезпечена іншим житлом є недостовірними, оскільки при наданні таких відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, стороною позивача не було застосовано при пошуку реєстраційний номер облікової картки платників податків відповідачки. Представник третьої особи наголошувала, що малолітня дитина не має іншого житла і з народження проживає у вказаній кімнаті гуртожитку, що встановлено третьою особою за запитом суду.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, представника третьої особи, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, позивачу на праві власності належить гуртожиток, розташований по АДРЕСА_2, відповідно до свідоцтва про право власності серія НОМЕР_2 від 16 вересня 1998р.

10 липня 1990р. на підставі рішення № 13 від 10 липня 1990р. адміністрацією, профспілковим комітетом та комітетом комсомолу на ім'я ОСОБА_7 було видано ордер № 6176 на право зайняття житлового приміщення кімнати № 21/2 в гуртожитку по АДРЕСА_2 їй та членам її сім'ї - дочці ОСОБА_4 (після реєстрації шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_4).

Судом встановлено, що наймач ОСОБА_7 працювала у позивача з з 01 березня 1988р. по 18 березня 1994р., була звільнена з роботи за ст. 38 КЗпП України.

В судовому засіданні представник позивача повідомила, що позивачу в листопаді 2015р. стало відомо, що наймач ОСОБА_7 зареєстрована і проживає за адресою: АДРЕСА_1, після письмового звернення останньої до позивача з заявою про припинення нарахування комунальних послуг, в зв'язку з тим, що наймач проживає за іншою адресою, при цьому в кімнаті № 21/2 залишились проживати відповідачка ОСОБА_4 та її малолітня донька - відповідачка ОСОБА_5

Звертаючись до суду з вказаним позовом, сторона позивача наголошувала, що відповідачка ОСОБА_4 не є працівником позивача, і не має правових підстав проживати у гуртожитку разом з залежними від неї особами, а саме малолітньою донькою - відповідачкою ОСОБА_5, а тому на підставі ст. ст. 127-129 ЖК України; ст. ст. 316, 317, 320, 321, 391 ЦК України відповідачі повинні бути виселені без надання іншого житла.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 310 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п.40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004р. у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995р., п. 63).

Таким чином, у справі «Прокоповичпроти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до ст. ст. 116, 132 ЖК України. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом.

Згідно п. 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986р. № 208, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім'ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім'ї громадян, які проживають разом із ним.

Згідно із ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

В судовому засіданні не встановлено, що відповідачі ОСОБА_4, ОСОБА_5 вселились до спірної кімнати АДРЕСА_2 з порушенням встановленого законом порядку, при цьому судом встановлено, що відповідачі тривалий час користуються цим житлом, відповідачка ОСОБА_4 з 1990р., а відповідачка ОСОБА_5 з народження. Крім того, доводи сторони позивача, що відповідачі забезпечені іншим житлом не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав та охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. В судовому засіданні представник третьої особи повідомив, що з народження малолітня відповідачка ОСОБА_5 проживає у вказаній кімнаті гуртожитку, про що свідчить також і медична документація дитини.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що право користування відповідачами вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені п. 2 ст. 8 Конвенції, при цьому виселення відповідачів із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла (аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом в постанові по справі № 521/10070/14-ц), а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

В силу положень ст. 141 ЦПК України, понесені позивачем судові витрати не підлягають стягненню з відповідачів.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-82, 141, 258, 259, 263-266, 268, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. 41 Конституції України; ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. ст. 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. 10 Загальної декларації прав людини; ст. ст. 310, 311, 316, 317, 320, 321, 391 ЦК України; ст. ст. 64, 116, 127-129 ЖК України; ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд, -

в и р і ш и в :

Позов Приватного акціонерного товариства «Трест «Київміськбуд-2» код ЄДРПОУ. 04012661, місцезнаходження: 03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 26 А) до ОСОБА_4 (РНОКПП. НОМЕР_1, місце реєстрації: АДРЕСА_2), яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5 (АДРЕСА_2), третя особа: Служба у справах дітей Шевченківського району м. Києва (код ЄДРПОУ. 37405111, місцезнаходження: 01030, м. Київ, вул. Б.Хмельницького, 24) про виселення без надання іншого жилого приміщення - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення суду складено 06 квітня 2018р.

Суддя: