Постанова № 73691279, 26.04.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження Доповідач - Ратнікова В.М.

№ 22-ц/796/3351/2018

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 753/19823/14-ц

26 квітня 2018 року Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Левенця Б.Б.

- Борисової О.В.

при секретарі - Куркіній І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року, ухвалене під головуванням судді Цимбал І.К., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради, Відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Новікова Ніна Антонівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Волошенюк Леся Олександрівна, про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсними правочинів, усунення перешкод в користуванні майном, -

в с т а н о в и в :

В жовтні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до Дарницького районного суду м. Києва з позовом, в якому, з урахуванням уточнень і збільшень позовних вимог, просила: визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 01 листопада 2012 року № 455/8739, на підставі якого ОСОБА_4 виділена у власність земельна ділянка по АДРЕСА_2; визнати недійсним і скасувати свідоцтво про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_2, видане 06 березня 2014 року Реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві на ім'я ОСОБА_4, зобов'язавши реєстраційну службу скасувати відповідний запис у державному реєстрі прав власності; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки по АДРЕСА_2 від 05 квітня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Новіковою Ніною Антонівною, зобов'язавши реєстраційну службу скасувати відповідний запис у державному реєстрі прав власності на нерухоме майно; визнати недійсним договір міни земельної ділянки по АДРЕСА_2 від 17 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Волошенюк Лесею Олександрівною, зобов'язавши нотаріуса внести відповідні зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; зобов'язати відповідачів ОСОБА_4 і Київську міську раду усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою і привести її у стан, що існував до порушення.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що вона є власником будинку АДРЕСА_2 з господарськими будівлями і спорудами, який розташований на земельній ділянці площею 0,1762 га, що складається з: 0,101 га - під житловим будинком із господарськими спорудами, 0,415 га - під двором та 0,1246 під городом. Частину цієї земельної ділянки, площею 0,0849 га, нею приватизовано, інша частина земельної ділянки не могла бути приватизована в силу положень ст. 121 ЗК України, проте вона продовжувала нею фактично користуватися і мала намір її викупити. Зазначила, що певний час проживала в місті Маріуполі, а після повернення до Києва виявила, що невідомі люди збудували будинок на її ділянці. З'ясовуючи питання походження будівництва вона дізналася, що на підставі рішення Київської міської ради громадянин ОСОБА_4 оформив свідоцтво про право власності на земельну ділянку, якою вона користується, і подарував її ОСОБА_3. В подальшому, ОСОБА_3 уклала договір міни з ОСОБА_5 і ОСОБА_6, зв'язку з чим спірна ділянка перейшла в їх спільну часткову власність. Вважає, що рішення Київської міської ради про передачу ОСОБА_4 ділянки, яка фактично перебуває в її тривалому користуванні, є незаконним, так як ця ділянка у неї не вилучалася, визначення та погодження її меж на місцевості не здійснювалося. Посилалася на те, що вона сама мала намір викупити цю ділянку, так як фактично користується нею, і згоди на її передачу іншим особам не надавала. Так як рішення Київської міської ради про виділення земельної ділянки є незаконним, отримане на його підставі свідоцтво про право власності підлягає скасуванню, а укладені на його підставі правочини є недійсними.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради, Відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Новікова Ніна Антонівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Волошенюк Леся Олександрівна, про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсними правочинів, усунення перешкод в користуванні майном.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, при неповному з'ясуванні фактичних обставин справи. Вказала, що на переданій ОСОБА_4 ділянці була розташована її вбиральня з вигрібною ямою, яка є об'єктом нерухомого майна, питання про знос цього об'єкта і звільнення ділянки міською радою не ініціювалося. Вся ділянка була огороджена в межах її домоволодіння, повністю вказана в технічному плані на будинок і завжди відносилася до будинку АДРЕСА_2. Зазначила, що з нею, як з сумісним землекористувачем, межі виділеної ОСОБА_4 ділянки не погоджувалися, що суперечить вимогам закону. Посилалася на те, що виділення земельної ділянки під адресу АДРЕСА_2 є неправомірним, так як жодного офіційного документу про присвоєння будинку такої адреси не існує. Суд безпідставно прийняв до уваги в якості доказу заяву попереднього власника будинку і ділянки ОСОБА_10, датовану 2006 роком, так як після відчуження будинку в 2003 році ця особа не має жодного відношення до спірного майна, всі права та обов'язки стосовно домоволодіння та земельної ділянки перейшли до неї, як нового власника. Зазначила, що право користування не передається на підставі нотаріально посвідченої заяви, а тому, суд помилково приймав цю заяву до уваги при вирішенні спору. Відповідачі Київська міська рада і Департамент земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради не довели, що ними виготовлялася і узгоджувалася документація, необхідна для приватизації землі, на вимогу суду не надали оригіналів чи копії поземельних книг, технічну документацію щодо виділення меж ділянки на місцевості. В наявній у справі документації зазначається, що власником домоволодіння АДРЕСА_2 є ОСОБА_11, проте ця особа заволоділа її майном шахрайським шляхом, використавши підроблені документи, і, в подальшому, всі правовстановлюючі документи на його ім'я скасовані рішенням суду з одночасним поновленням її права власності на домоволодіння, а тому він не був правомочним погоджувати межі ділянки. Зазначила, що при прийнятті оскаржуваного рішення Київською міською радою, ділянки із адресою: АДРЕСА_2 не існувало, будь-якого користування спірною ділянкою в ці роки ОСОБА_4 не здійснював. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що відсутність у особи права користування ділянкою унеможливлює її приватизацію. Посилалася на те, що заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 11 листопада 2013 року, яке набрало законної сили, було достовірно встановлено факт набуття нею права власності на будинок з надвірними будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_2 та факт переходу до неї права власності на ділянку, на якій будинок і споруди розташовані, площею 0,1762 га, в порядку ст. 120 ЗК України. Суд першої інстанції даному рішенню належної оцінки не надав, не врахував, що Київська міська рада передала у власність іншій особі ділянку, якою вона користується тривалий час, що призвело до неправильного вирішення спору.

В поданому 23 квітня 2018 року відзиві на апеляційну скаргу відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_5 посилаються на те, що позивачем в апеляційній скарзі взагалі не зазначено, які конкретно норми матеріального права були неправильно застосовані судом першої інстанції. Апеляційна скарга, як і позовна заява, містить виключно власне тлумачення позивачем норм права, без посилання на конкретні нормативні акти, які б підтверджували її позицію. При цьому рішення Дарницького районного суду м.Києва від 22 грудня 2017 року містить змістовний аналіз норм матеріального права, що підлягають застосуванню у даних правовідносинах. Зазначають, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували перехід до позивача, як права власності на спірну земельну ділянку, так і права користування зазначеною земельною ділянкою, в тому числі, на підставі договору оренди. Договором дарування будинку ОСОБА_12 позивачу це питання також не вирішувалось. Вважають, що суд дав вірну оцінку наданим доказам та прийшов до обгрунтованого висновку, що позовні вимоги щодо визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 01.11.2012 № 455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд» щодо надання у власність земельної ділянки ОСОБА_4 не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а тому відсутні і підстави для скасування державного акту на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_2. Посилаються також на відсутність підстав для визнання недійсними укладених в подальшому правочинів про відчуження спірної земельної ділянки: договору дарування земельної ділянки по АДРЕСА_2 від 05.04.2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3; договору міни від 17 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 і ОСОБА_5, так як право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 набуто ОСОБА_4 законно, а тому подальші правочини вчиненні правомірно. Вказують, що позивач ніколи не мала, зареєстрованого в установленому законом порядку права власності на вказані житловий будинок і земельну ділянку, і як наслідок, не була власником цього майна, а тому це майно не могло бути нею загублене, викрадене або іншим чином бути таким, що вибуло з її володіння не з її волі іншим шляхом, а тому відсутні передбачені ст. ст. 330, 388, 392 ЦК України підстави для захисту її права. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту - визнання недійсним договору міни від 17 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 і ОСОБА_5, який є другим договором у ланцюгу відчуження, не відповідає вимогам закону. Як зазначено у правовій позиції Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року №6-2069цс16, у добросовісного набувача майно може бути витребувано тільки шляхом подання віндикаційного позову, а не за правилами реституції, тому спосіб захисту прав - визнання договору недійсним є не правильним.

Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Згідно п. 3 Розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій та статус суддів», апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Відповідно до п. 8 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону України № 2147 - VІІІ від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

В судове засідання позивач ОСОБА_2 та її представник адвокат ОСОБА_13 не з"явились, про день та час слухання справи судом повідомлені у встановленому законом порядку, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення адвокату ОСОБА_13 14 квітня 2018 року. 24 квітня 2018 року поштою на адресу апеляційного суду адвокатом ОСОБА_13 було направлено заяву ОСОБА_2 від 23 квітня 2018 року, в якій вона просить розглядати справу у її відсутності з обов"язковою участю її представника - адвоката ОСОБА_13, доводи апеляційної скарги підтримує, просить її задовольнити. 24 квітня 2018 року поштою на адресу апеляційного суду адвокатом ОСОБА_14 також було направлено клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції з Орджонікідзевським районним судом м. Маріуполя, в порядку ст. 212 ЦПК України. Вказане клопотання судом було відхилено, так як воно подано адвокатом з порушенням вимог ч.2 ст. 212 ЦПК України, яка визначає, що заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду подається не пізніше ніж за п"ять днів до судового засідання, копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи. Адвокат ОСОБА_13 повідомлення про розгляд справи апеляційним судом м.Києва 26 квітня 2018 року отримала 14 квітня 2018 року, а клопотання про слухання справи в режимі відеоконференції направила до суду лише 24 квітня 2018 року, копії вказаної заяви сторонам не відправила.

Відповідач ОСОБА_6 та його представник ОСОБА_15 проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням вимог закону, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Представник відповідача Київської міської ради ОСОБА_16 та представник Головного територіального управління юстиції у м.Києві ОСОБА_17 проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням вимог закону, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, представник Департаменту земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради, треті особи приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Новікова Ніна Антонівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Волошенюк ЛесяОлександрівна в судове засідання не з'явилися, про день та час судового розгляду справи повідомлялися належним чином, причини неявки суду не повідомили, а тому, колегія суддів вважає можливим розглядати справу у їх відсутність.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що домоволодіння АДРЕСА_2 належало ОСОБА_10 на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння, виданого 24 січня 1992 року Виконавчим комітетом Харьківської районної ради народних депутатів м.Києва.

05.11.2003 року, на підставі договору дарування ОСОБА_12 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_2.

15.04.2004 рішенням Київської міської ради № 185-1/1395 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування будинків, господарських будівель і споруд», на підставі заяви ОСОБА_2, останній було виділено у власність земельну ділянку 0,0849 га. по АДРЕСА_2.

21.05.2004 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0849 га. по АДРЕСА_2 від 23.09.2004 року.

Розташована поряд земельна ділянка площею 0,1246 га продовжувала перебувати у комунальній власності Київської міської ради.

24 листопада 2010 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради ( Київська міська державна адміністрація) ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на жилий будинок АДРЕСА_2, загальною площею, 57, 2 кв.м.

27.12.2011 ОСОБА_4 звернувся до Київської міської ради із заявою про безкоштовну передачу у приватну власність земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва і обслуговування жилого будинку НОМЕР_2 з відповідними житловими будівлями і спорудами, розташованоїпо АДРЕСА_2, вже під збудований будинок, належний ОСОБА_4 на праві власності.

01.11.2012 року, на підставі рішення Київської міської ради № 455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у Дарницькому районі м. Києва» ОСОБА_4 було передано у власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва і обслуговування жилого будинку АДРЕСА_2.

06.03.2014 року ОСОБА_4 отримав свідоцтво про право власності на вказану земельну ділянку.

05.04.2014 ОСОБА_4 подарував земельну ділянку та розташований на ній будинок за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_3.

06.04.2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5, ОСОБА_6 уклали попередній договір міни квартири на будинок з ділянкою.

17.04.2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5, ОСОБА_6 підписали договір міни, відповідно до якого ОСОБА_3 обміняла належну їй на праві власності земельну ділянку та розташований на ній будинок за адресою: АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_2, яка належала ОСОБА_5, ОСОБА_6 на праві власності.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради, Відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Новікова Ніна Антонівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Волошенюк ЛесяОлександрівна, про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсними правочинів, усунення перешкод в користуванні майном, суд 1-ї інстанції посилався на те, що рішення Київської міської ради від 01.11.2012 №455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд» щодо приватизації земельної ділянки ОСОБА_4 прийнято у відповідності з вимогами законодавства, при цьому інтереси позивача щодо володіння, або користування спірною земельною ділянкою у розмірі 0,100 га з кадастровим номером НОМЕР_1 по АДРЕСА_2 порушені не були, оскільки така земельна ділянка не знаходилась у неї на праві власності, законного користування (на підставі договору оренди), а перебувала у комунальній власності Київської міської ради та була розташована за адресою відмінною від земельної ділянки, яка належить позивачу на праві приватної власності площею 0,0849 га, з кадастровим номером НОМЕР_3, за адресою: АДРЕСА_2. З урахування законності рішення Київської міської ради від 01.11.2012 №455/8739, відсутні підстави для скасування державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4, та визнання недійсними укладених в подальшому правочинів щодо відчуження вказаної земельної ділянки.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони зроблені судом на підставі повного та об"єктивного встановлення дійсних обставин справи, дослідження наданих сторонами доказів та з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з огляду на наступне.

Так, згідно вимог ч. 1 ст. 120 ЗК України (в редакції чинній на час укладення між ОСОБА_12 та позивачем ОСОБА_2 договору дарування житлового будинку по АДРЕСА_2 від 05.11.2003 року), при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Відповідно до роз"яснень п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України, до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК 2001 року на підставі цивільно - правових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 р., згідно зі статтею 377 ЦК, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. №997-У (997-16) - і згідно зі статтею 120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Оскільки з наданих суду доказів достовірно встановлено, що під час укладення між ОСОБА_12 та позивачем ОСОБА_2 05.11.2003 року договору дарування житлового будинку АДРЕСА_2, не було укладено договорів щодо переходу права користування ( власності) на земельну ділянку на якій розташовані подаровані об'єкти нерухомості, то за діючим на той час законодавством, до позивача не перейшло, а ні право власності, а ні право користування земельною ділянкою на якій були розташовані такі об'єкти, а тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що земельна ділянка, на якій були розташовані набуті позивачем у власність об'єкти нерухомості, залишилась у комунальній власності згідно ч. ч. 1,2 ст. 83 ЗК України.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Згідно вимог ст. 122 ЗК України до повноважень сільські, селищні, міські радивідноситься право передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до вимог ч.1,5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» ст. 18 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», ст. 9 ЗК України та п. З Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежувань земель державної та комунальної власності» розпорядження землями комунальної власності в межах м. Києва здійснює Київська міська рада.

15.04.2004 рішенням Київської міської ради № 185-1/1395 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування будинків, господарських будівель і споруд», на підставі заяви ОСОБА_2, останній було виділено у власність земельну ділянку 0,0849 га. по АДРЕСА_2.

21.05.2004 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0849 га. по АДРЕСА_2 від 23.09.2004 року.

Земельна ділянка площею 0,1246 га. на якій була розташована дерев'яна вбиральня під літерою «Д», не була виділена позивачу ні у власність, ні у користування, тобто, лишки земельної ділянки по АДРЕСА_2 залишилась у комунальній власності, хоча на цій земельній ділянці і залишилась належнапозивачу дерев'яна вбиральня.

Суд вірно послався в рішенні на те, що в процесі оформлення права власності на земельну ділянку площею 0,0849 га. по АДРЕСА_2 23.09.2004 рокупозивач ОСОБА_2 жодним чином не вказала будь-яких заперечень, зокрема, під час узгодження меж земельної ділянки, яка надавалась їй у власність та щодо знаходження на земельній ділянці, яка не входить до землі, що підлягаєприватизації, її не капітальної нерухомості ( дерев"яної вбиральні під літ " Д").

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність доводів позивача щодо її користування на законних підставах спірною земельною ділянкою, як городом та наміру викупити цю ділянку, так як вказані доводи не підтверджені жодним належним доказом. З пояснень самої позивачки в судовому засіданні вбачається, що вона тривалий час проживає у іншому місті, що спростовує її доводи про використання вказаної земельної ділянки під город.

27.12.2011 року ОСОБА_4 звернувся до Київської міської ради із заявою про безкоштовну передачу йому у приватну власність земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва і обслуговування жилого будинку НОМЕР_2 з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_2. Вказана земельна ділянка межує із земельною ділянкою, яка належить на праві власності позивачу.

01.11.2012 року, на підставі рішення Київської міської ради № 455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівельі споруд у Дарницькому районі м. Києва,ОСОБА_4 було передано у власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва і обслуговування жилого будинку АДРЕСА_2.

06.03. 2014 року ОСОБА_4 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно- земельну ділянку АДРЕСА_2, площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер -НОМЕР_1.

Аналізуючи встановлені фактичні обставини справи, надані докази та вимоги матеріального права, які регулюють правовідносини, що склались між сторонами, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обгрунтовано послався в рішенні на те, що з досліджених доказів достовірно встановлено, що позивачу на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0849 га у АДРЕСА_2, кадастровий номер - НОМЕР_3. Спірна земельна ділянка площею 0,1246га перебувала у комунальній власності Київської міської ради, яка відповідно до повноважень здійснювала розпорядження землями Київської територіальної громади і вільна у виборі суб'єкта надання права власності або користування землею в м.Києві в порядку, встановленому законом.

Доводи апеляційної скарги про неправильність висновків суду щодо законності рішення Київської міської ради від 01.11.2012 №455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд» щодо приватизації земельної ділянки ОСОБА_4, так як відповідачі Київська міська рада і Департамент земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради не довели, що ними виготовлялася і узгоджувалася документація, необхідна для приватизації землі, на вимогу суду не надали оригіналів чи копії поземельних книг, технічну документацію щодо виділення меж ділянки на місцевості, спростовуються дослідженими судом доказами, а саме: нотаріально завіреною заявою попереднього власника будинку АДРЕСА_2 і землекористувача земельної ділянки за вказаною адресою ОСОБА_12 від 11.10.2006 до Київської міської ради в якій вона не заперечує проти виведення землі, а саме лишків земельної ділянки, що знаходиться у АДРЕСА_2 на ім'я ОСОБА_4 в дозволених законом розмірах; змінами до технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування земельної ділянки НОМЕР_1, АДРЕСА_2, виконаними КП «Київський інститут земельних відносин» за дорученням ГУ земельних ресурсів м. Києва від 24.04.2012 на підставі листа ОСОБА_4 вх. №К-4593 від 24.04.2012 року; листом про внесення 26.02.2014 року до Державного земельного кадастру відомостей про формування земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 та присвоєння їй кадастрового номеруНОМЕР_1, вид використання - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; відомостями про державну реєстрацію земельної ділянки здійснену на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), 13.11.2013 розробленої ТОВ «НПВ»ТОПОС».

Враховуючи зазначене в сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що рішення Київської міської ради від 01.11.2012 №455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд» щодо приватизації земельної ділянки ОСОБА_4 прийнято у відповідності з вимогами законодавства, при цьому інтереси позивача ОСОБА_2 щодо володіння, або користування спірною земельною ділянкою у розмірі 0,100 га з кадастровим номером НОМЕР_1 по АДРЕСА_2 порушені не були, оскільки така земельна ділянка не знаходилась у неї у власності, законному користуванні (на підставі договору оренди), а перебувала у комунальній власності Київської міської ради та була розташована за адресою відмінною від земельної ділянки, яка належить позивачу на праві приватної власності, площею 0,0849 га, з кадастровим номером НОМЕР_3, за адресою: АДРЕСА_2 та обгрунтовано відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування вказаного рішення Київської міської ради в частині приватизації земельної ділянки ОСОБА_4

При відсутності підстав для визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 01.11.2012 №455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд» щодо приватизації земельної ділянки ОСОБА_4, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність підстав і для визнання недійсним та скасування виданого на підставі вказаного рішення свідоцтва про право власності на нерухоме майно- земельну ділянку АДРЕСА_2, площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер -НОМЕР_1.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що на переданій ОСОБА_4 у власність ділянці була розташована її вбиральня з вигрібною ямою, яка є об'єктом нерухомого майна, питання про знос цього об'єкта і звільнення ділянки міською радою не ініціювалося. Вся ділянка була огороджена в межах її домоволодіння, повністю вказана в технічному плані на будинок і завжди відносилася до будинку АДРЕСА_2, правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки факт наявності на земельній ділянці вигрібної ями та дерев"яного туалету, а також факт огородження ділянки парканом, не є передбаченими законом підставами для набуття права користування чи права власності на земельну ділянку. З досліджених судом доказів встановлено, що під час переходу права власності на будинок АДРЕСА_2 05.11.2003 року від ОСОБА_10 до ОСОБА_2 на підставі договору дарування, право власності чи право користування земельною ділянкою за вказаною адресою до позивача в силу вимог закону фактично не перейшло, так як ч. 1 ст. 120 ЗК України (в чинній на дату укладення договору дарування від 05.11.2003 р. редакції), визначала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину потребує окремого договірно- правового регулювання на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Такі договори позивачкою не укладались.

Не спростовують правильність висновків суду першої інстанції щодо законності оспорюваного рішення Київської міської ради також і доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що з нею, як з сумісним землекористувачем, межі виділеної ОСОБА_4 земельної ділянки не погоджувалися, що суперечить вимогам закону, з огляду на наступне.

На час погодження меж спірної земельної ділянки право власності на суміжну земельну ділянку АДРЕСА_2, площею 0,0849 га, кадастровий номер НОМЕР_3 було зареєстровано за ОСОБА_18, а тому саме з ним відбувалось погодження меж ділянки, яка передавалась у власність ОСОБА_4 Рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_4 було прийнято Київрадою 01.11.2012. Рішення Дарницького районного суду м.Києва, яким було визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої в АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_4, який діяв від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_18, скасовано державний акт серії НОМЕР_4 за НОМЕР_5 на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_3, виданий 27.10.2008 року на ім"я ОСОБА_18 та визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 0,0849 га, розташовану в АДРЕСА_2, було постановлено судом 11 листопада 2013 року.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що, відмовляючи у задоволенні її позовних вимог, суд першої інстанції не врахував обставини встановлені заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 11 листопада 2013 року щодо набуття нею права власності на спірну земельну ділянку, колегія суддів вважає безпідставними, так як вказане судове рішення було досліджено судом першої інстанції, предметом спору у даній справі була земельна ділянка по АДРЕСА_2, площею 0,0849 га, кадастровий номер НОМЕР_3, недійсність укладеного щодо неї договору купівлі-продажу та скасування виданого 27.10.2007 року на ім"я ОСОБА_18 державного акту про право власності на землю.

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 11 листопада 2013 року було визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої в АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_4, який діяв від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_18, скасовано державний акт серії НОМЕР_4 за НОМЕР_5 на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_3, виданий 27.10.2008 року на ім"я ОСОБА_18 та визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 0,0849 га, розташовану в АДРЕСА_2.

Предметом спору у даній справі є законність рішення Київської міської ради від 01.11.2012 року № 455/8739 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у Дарницькому районі м. Києва», яким ОСОБА_4 було передано у власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва і обслуговування жилого будинку НОМЕР_2 з відповідними житловими будівлями і спорудами, розташований по АДРЕСА_2 та укладені в подальшому правочини щодо відчуження вказаної земельної ділянки, а тому обставини, встановлені рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 11 листопада 2013 року правильність висновків суду у даній справі не спростовують, так як стосуються різних предметів спору та доказування.

Не грунтуються на встановлених обставинах справи та вимогах закону і доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд безпідставно прийняв до уваги в якості доказу заяву попереднього власника будинку і ділянки ОСОБА_19 про надання згоди на відведення лишків земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_2 ОСОБА_4, датовану 2006 роком, так як після відчуження будинку в 2003 року ОСОБА_19 не має жодного відношення до спірного майна, всі права та обов'язки стосовно домоволодіння та земельної ділянки перейшли до неї, як нового власника, з огляду на таке.

З наданих та досліджених судом матеріалів цивільної справи та кадастрової справи № П-03040 судом встановлено, що в 1956 році ОСОБА_10 було побудовано житловий будинок АДРЕСА_2. 24 січня 1992 року вона отримала свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння. З плану земельної ділянки за вказаною адресою вбачається, що станом на час поточної інвентаризації 19.09.2003 року земельна ділянка мала площу 1762 кв.м., під будинком, господарськими будівлями та двором знаходилась земельна ділянка площею 516 м.кв., а під городом - ділянка площею 1246 кв.м. Вказана земельна ділянка фактично використовувалась ОСОБА_10 для обслуговування будинку та господарських споруд ( 516 м.кв.), а частину під город ( 1246 кв.м.). Будь-яких доказів про надання ОСОБА_10 в установленому законом порядку права користування вказаними земельними ділянками матеріали справи не містять. Тобто, мало місце фактичне користування ОСОБА_10 земельною ділянкою площею 1762 кв.м., яка відносилась до земель загального користування. 15.04.2004 рішенням Київської міської ради № 185-1/1395 на підставі заяви ОСОБА_2, останній було виділено у власність земельну ділянку площею 0,0849 га. по АДРЕСА_2. 21.05.2004 року вона отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0849 га. по АДРЕСА_2. Таким чином, решта вказаної земельної ділянки залишалась у фактичному користуванні ОСОБА_10, а тому саме вона надавала згоду на відведення лишків земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_2 ОСОБА_4, датовану 2006 роком.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки по АДРЕСА_2 від 05.04.2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3; визнання недійсним договору міни від 17 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 і ОСОБА_5, суд першої інстанції посилався на те, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 набуте ОСОБА_4 на законних підставах, а тому він, як законний власник вказаної земельної ділянки мав передбачене законом право на укладення договору дарування своєї земельної ділянки ОСОБА_3 05.04.2014 року. Набувши право власності на вказану земельну ділянку у визначений законом спосіб, та зареєструвавши його, ОСОБА_3 17 квітня 2015 року розпорядилась своєю власністю, уклавши договір міни з відповідачами ОСОБА_6 і ОСОБА_5 Права позивача ОСОБА_2 вказаними правочинами не порушуються, так як вона ніколи не була ні власником, ні користувачем земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2.

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції законним та обгрунтованим, з огляду на наступне.

Згідно вимог ст. ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 319 ЦК України встановлюються принципи здійснення права власності, а саме: власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 321 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У відповідності з вимогами ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З наданих доказів судом встановлено, що 05.04.2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_4 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку, розташований на ній будинок по АДРЕСА_2.

06.04.2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6, ОСОБА_20, уклали попередній поговір міни, а в подальшому 17.04.2015 договір міни, відповідно до якого ОСОБА_3 обміняла належну їй на праві власності земельну ділянку та розташований на ній будинок по АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_3, яка належала ОСОБА_6, ОСОБА_5 на праві власності .

Вказуючи на недійсність вказаних правочинів, позивач посилалась на порушення при їх укладенні вимог , встановлених ч.ч. 1-3,5 та 6 ст. 203, ст. 215 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками ( усиновлювачами) , не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п»ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Враховуючи, що судом першої інстанції достовірно встановлено факт набуття ОСОБА_21 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 на законних підставах, колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду про відсутність передбачених ч.ч. 1-3,5 та 6 ст. 203, ст. 215 ЦК України підстав для визнання недійсними договору дарування та міни спірної земельної ділянки.

На момент укладання спірних правочинів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відповідно, мали зареєстроване право власності на будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_2, про що, на час підписання договорів, було надано правовстановлюючі документи на нерухоме майно. Перед укладенням правочинів нотаріусами неодноразово перевірялися відсутність заборони відчуження або арешту житлового будинку та земельної ділянки шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Будь-яких заборон відчуження або арештів на відчужуване майно виявлено не було.

На підтвердження своїх вимог про порушення внаслідок укладення вказаних правочинів її прав позивач посилалась на наявність у неї права користування спірною земельною ділянкою та про незаконність набуття ОСОБА_4 права власності на неї і подальшого її відчуження, проте вказані доводи позивача не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у визнанні недійсними правочинів щодо відчуження земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 та в усуненні перешкод в користуванні вказаним майномпозивачем.

Інші доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції також не спростовують.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_2 відсутні.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженау касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови виготовлено 27 квітня 2018 року.

Головуючий: Судді: