Постанова № 73662966, 25.04.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 136/1207/17

Провадження № 22-ц/772/722/2018

Категорія: 54

Головуючий у суді 1-ї інстанції Шелюховський М. В.

Доповідач:Медяний В. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2018 рокуСправа № 136/1207/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі:

головуючого Медяного В.М.,

суддів: Матківської М.В., Сопруна В.В.,

з участю секретаря Сніжко О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 18 січня 2018 року (головуючий суддя Шелюховський М.В.), ухвалене о 09:50 год. у приміщенні Іллінецького районного суду Вінницької області, повне судове рішення складено 25 січня 2018 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Липовецької центральної районної бібліотеки, Відділу культури і туризму Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - директор Липовецької центральної районної бібліотеки Юкало Марина Михайлівна, про поновлення на роботі,

встановив:

У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася в суд з даним позовом до Липовецької центральної районної бібліотеки, Відділу культури і туризму Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - директор Липовецької центральної районної бібліотеки Юкало Марина Михайлівна про поновлення на роботі. Посилається на те, що згідно наказу № 21-ОС по Липовецькій центральній районній бібліотеці від 03 липня 2017 року вона була звільнена з посади методиста 1 категорії з підстав, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 41 КЗпП (вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи).

Позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки вона не є працівником, який за посадою виконує виховні функції, а тому не може бути звільнена на підставі п. 3 ст. 41 КЗпП. Крім цього, вважає, що згода профспілкового комітету на її звільнення немає юридичної сили, оскільки за годину до проведення засідання всі члени профспілкового комітету були присутні на зборах трудового колективу на яких обговорювалась особа позивача, при цьому частина з них перебуває з нею в неприязних відносинах.

У зв'язку з цим, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (а.с.164), просила поновити її на посаді методиста І категорії Липовецької ЦРЛ, а також стягнути на її користь з Липовецької ЦРБ та Відділу культури і туризму Липовецької районної ради Вінницької області середній заробіток за весь час вимушеного прогулу згідно наданого нею розрахунку (а.с. 161) в сумі 40746,16 грн. з 04 липня 2017 року по 17 січня 2018 року.

Рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 18 січня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено повністю.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити повністю. Посилається на не повне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність ряд обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, а також норм міжнародного права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_3, її представники адвокат ОСОБА_6 та адвокат ОСОБА_7 апеляційну скаргу повністю підтримали та просили її задовольнити, посилаючись на викладені у ній доводи.

Представник відповідача Липовецької центральної районної бібліотеки - Лісунь М.В. та третя особа Юкало М.М. апеляційну скаргу не визнали та заперечили проти її задоволення, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість, просили рішення залишити без змін.

Окрім того, відповідачем Липовецькою центральною районною бібліотекою подано відзив на апеляційну скаргу у якій спростовуються доводи скарги позивача.

Позивачем ОСОБА_3 подано відповідь на відзив відповідача на апеляційну скаргу.

Представник Відділу культури і туризму Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області у судове засідання не з'явився, тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України справа розглянута у його відсутність.

Відповідно до пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та змісту положень п.8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Апеляційний суд, заслухавши пояснення позивача та її представників, пояснення представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, вважає, що скарга підлягає задоволенню виходячи з наступних підстав.

Відповідно до вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Апеляційний суд переконаний, що таким вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає не повністю, оскільки не ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності, судом не повністю з'ясовано обставини, що мають значення для справи та не взято до уваги всі обставини справи.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції встановив та виходив з того, що приймаючи до уваги посадові обов'язки методиста І категорії Липовецької ЦРБ, ОСОБА_3 за посадою виконувала навчально-виховну функцію як по відношенню до інших працівників Липовецької ЦРБ, так і до інших бібліотекарів району, що підпорядковуються Липовецькій ЦРБ. А тому, враховуючи те, що ОСОБА_3 за посадою виконує виховні функції, вчинила аморальний проступок, це стало підставою для звернення в.о. директора Липовецької ЦРБ Цивлюк В.Р. до профспілки з приводу надання згоди на розірвання з ОСОБА_3 трудового договору з підстав, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 41 КЗпП. 03.07.2017 року. В подьшому, в.о. директора Липовецької ЦРБ Цивлюк В.Р. за погодженням з профспілковою організацією прийняла рішення про розірвання з ОСОБА_3 трудового договору з підстав, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 41 КЗпП, тобто вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи. Встановлені судом обставини вказують на те, що розірвання з ОСОБА_3 трудового договору з підстав, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 41 КЗпП, здійснено відповідно до закону.

Проте, апеляційний суд не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, оскільки місцевим судом неправильно застосовані норми матеріального права, що регулюють ці правовідносини, належним чином не досліджені усі обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, що призвело до помилкового вирішення наявного спору.

Відповідно до положень ч. 1 статті 65 Конституції України гарантується право на захист прав і свобод, а також на оскарження дій, рішень чи бездіяльності.

Згідно вимог п..п. 1,3,4 ч. 1, 3 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі;

Відповідно до ст.ст.15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: зокрема визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення . Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 41 КЗпП України визначено додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 41 КЗпП України вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою для розірвання трудового договору з працівником.

Така підвищена відповідальність працівників обумовлена тим, що вони перебувають в особливому правовому стані та виконують специфічні функції, не властиві іншим категоріям працівників; їхні дії чи бездіяльність можуть призвести до порушення конституційних прав та свобод громадян, завдати значної шкоди суспільним відносинам та авторитету як самої держави, так і суб'єктів господарювання.

Судом встановлено та підтверджується наявними доказами у справі, що з 01.08.2016 року ОСОБА_3 працювала на посаді методиста І категорії Липовецької центральної районної бібліотеки.

Відповідно до пункту 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», з підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи (п.3 ст.41 КЗпП), можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про культуру» діяльність у сфері культури (культурна діяльність) - творча, господарська, наукова, бібліотечна, інформаційна, музейна, освітня, культурно-дозвіллєва та розважальна діяльність, спрямована на створення, тиражування, розповсюдження, демонстрування, популяризацію, збереження і використання культурних благ та культурних цінностей для задоволення культурних потреб громадян.

Згідно ст. 1 ЗУ «Про бібліотеки і бібліотечну справу» бібліотека - інформаційний, культурний, освітній заклад (установа, організація) або структурний підрозділ, що має упорядкований фонд документів, доступ до інших джерел інформації та головним завданням якого є забезпечення інформаційних, науково-дослідних, освітніх, культурних та інших потреб користувачів бібліотеки.

Згідно правової позиції Верховного суду України у справі № 6-313цс16 від 22 березня 2017 року до суб'єктів, які можуть бути звільнені за вказаною підставою, належать учасники навчально - виховного процесу, зазначені у статті 50 ЗУ «Про освіту», а саме: керівні, педагогічні, наукові, науково - педагогічні працівники, спеціалісти.

Відповідно до Порядку присвоєння кваліфікаційних категорії і педагогічних звань педагогічних працівників затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1109 від 23.12.2015 року посада «методист» входить до категорії педагогічних працівників.

Враховуючи зазначене, а також приймаючи до уваги посадові обов'язки методиста І категорії Липовецької ЦРБ, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 за посадою виконувала навчально-виховну функцію як по відношенню до інших працівників Липовецької ЦРБ, так і до інших бібліотекарів району, що підпорядковуються Липовецькій ЦРБ.

Постановою Липовецького районного суду Вінницької області від 11.05.2017 року по адміністративній справі № 136/606/17 ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 173 КУпАП та накладено на неї адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 85 грн. 00 коп., а також стягнуто з неї судовий збір в сумі 320 грн. 00 коп., зарахувавши його до спеціального фонду Державного бюджету України..

Зі змісту даної постанови слідує, що 31.03.2017 року о 10:00 год. в місті Липовець по вулиці Шевченка, 2 в приміщенні Липовецької ЦРБ ОСОБА_3 висловлювалась нецензурною лайкою та образливо чіплялась до громадянки Юкало Марини Михайлівни, на зауваження останньої припинити хуліганські дії не реагувала, чим порушила громадський порядок і спокій громадян, за що передбачена адміністративна відповідальність за статтею 173 КУпАП.

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 16.06.2017 року апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_3 - залишено без задоволення, а постанову Липовецького районного суду Вінницької області від 11.05.2017 року про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за статтею 173 КУпАП - залишено без змін.

Звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов:

1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами;

2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію.

Таке звільнення допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов'язків, так і не пов'язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті).

Аналіз вищезазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що працівники, які виконують виховну функцію, зобов'язані бути людиною високих моральних переконань та бездоганної поведінки. Особистий приклад методиста, його авторитет і високоморальна поведінка мають виключно важливе значення у формуванні свідомості інших працівників та відвідувачів бібліотеки.

Згідно статті 12 Закону № 1045-XIV Професійні спілки, їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від державних органів та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Профспілки самостійно організовують свою діяльність, проводять збори, конференції, з'їзди, засідання утворених ними органів, інші заходи, які не суперечать законодавству. Забороняється втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об'єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об'єднань.

Порядок надання згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця визначений статтею 39 Закону № 1045-XIV.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником.

Подання роботодавця має розглядатися у присутності працівника, щодо якого воно подано. Розгляд подання за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах терміну, визначеного частиною першою цієї статті. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

У разі, якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору дає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів профспілки згідно зі статутом.

Орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття. У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.

Рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

За результатами розгляду профспілковою організацією подання, на засіданні якого була присутня також і ОСОБА_3, 03.07.2016 року було прийнято рішення про надання згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_3 з підстав, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 41 КЗпП.

03.07.2017 року в.о. директора Липовецької ЦРБ Цивилюк В.Р. за погодженням з профспілковою організацією прийняла рішення про розірвання трудового договору з ОСОБА_3 з підстав, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 41 КЗпП, тобто вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи.

Разом з тим, апеляційний суд переконаний, що доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_3 дають підстави вважати, що при вирішенні питання про звільнення позивача з роботи відповідачем Липовецької ЦРБ порушені вимоги як Конституції України, трудового законодавства України, зокрема норм КЗпП України, так і норм міжнародного права.

Так, згідно статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Статтею 1 «Зобов'язання поважати права людини» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що «...Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.».

Держава Україна є однією з таких Високих Сторін після ратифікації 17 липня 1997 року та набрання чинності 11 вересня 1997 року для України зазначеної вище Конвенції.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Згідно положенням Закону України віл 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», українські суди при розгляді справ також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 року) га рішення Європейського Суду з прав людини як джерело права.

Позивач ОСОБА_3 переконана, що її звільнення відбулося через порушення директором бібліотеки та начальником відділу культури і туризму Липовецької районної державної адміністрації трудового законодавства через помсту з їх боку за її громадянську позицію, яка була нею висловлена 05 вересня 2014 року на загальних зборах колективу бібліотеки та у заяві до Громадського формування «Народна самооборона», при звільненні з посади голови профспілкової організації ОСОБА_11, при висловленні точки зору щодо примусової праці у лісовій смузі 30 та 31 березня 2017 року тощо. Вважає, що запропонована їй директором бібліотеки для виконання 31 березня 2017 року робота у лісовій смузі вийшла за рамки звичайної діяльності бібліотекаря, саме у зв'язку з чим того ж числа між нею та директором бібліотеки виникла суперечка, яка у подальшому стала підставою для звільнення ОСОБА_3

Відповідно до положень ст. 148 КЗпП України, дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Таким чином, апеляційний суд вважає переконливими доводи апеляційної скарги про те, що оскільки 31 березня 2017 року у робочий час та на робочому місці, де працювала позивач ОСОБА_3, мав місце трудовий конфлікт між нею та директором ЦРБ, тому згідно ч. 3 ст. 41 КЗпП України власник або уповноважений ним органом міг застосувати до позивача дисциплінарне стягнення до 30 квітня 2017 року включно у тому числі і за п. 3 ч.1 ст. 41 КЗпП України, у зв'язку з чим наказ про її звільнення міг бути виданий не пізніше 30 квітня 2017 року. Разом з тим, наказ № 21-ОС про звільнення ОСОБА_3 був виданий лише 03 липня 2017 року, тобто через 3 місяці та 3 дні після виявлення проступку.

Слід звернути увагу на те, що дисциплінарна відповідальність та адміністративна відповідальність - є різними незалежними один від одного видами відповідальності.

Також апеляційний суд звертає увагу на те, що протягом квітня-червня 2017 року відповідач не відібрав у позивача письмового пояснення, як це передбачено ч. 1 ст. 149 КЗпП України.

Погоджується апеляційний суд також і з доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що як вбачається з посадової інструкції методиста І категорії Липовецької ЦРБ ОСОБА_3 (а.с. 12-13) та укладеного зі нею безстрокового трудового договору до її трудових обов'язків не входили обов'язки по виконанню навчально-виховної функції по відношенню до інших працівників зазначеної бібліотеки.

Так, згідно «Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників бібліотеки, централізованої бібліотечної системи. Випуск 81...», затв. наказом міністерства культури і мистецтв України та Міністерства праці і соціальної політики України № 168 від 14 квітня 2000 року (а.с.14) існує професія «методист (бібліотечна справа)» і саме на підставі даного Довідника (Випуск 81) і була створена «Посадова інструкція методиста 1 категорії Липовецької ЦРБ ОСОБА_3» (арк.с. 12-13).

Згідно постанови Кабінету Міністрів України № 1109 від 23 грудня 2015 року «Про затвердження переліку кваліфікаційних категорій і педагогічних звань педагогічних працівників» до переліку посад педагогічних працівників серед інших включена також педагогічні звання: Викладач-методист, Учитель-методист, Вихователь-методист, Педагог-організатор-методист, Практичний психолог - методист, Керівник гуртка - методист, Старший вожатий - методист.

Відповідно до пункту 6 Порядку присвоєння кваліфікаційних категорій і педагогічних звань педагогічних працівників, затв. постановою КМУ № 1109 від 23 грудня 2015 року, кваліфікаційні категорії і педагогічні звання присвоюються педагогічним працівникам за результатами атестації, що проводиться у порядку, встановленому МОН.

Разом з тим, відповідачами не надано суду доказів про те, що позивачу було присвоєно одне із наведених вище звань на підставі рішення атестаційної комісії, планів роботи, звітів, графіків уроків чи лекцій, нарахування мені спеціальної пенсії як педагогічному працівникові тощо, оскільки «методист» як педагогічний працівник відрізняється за професією від «методиста» як бібліотечного працівника.

Судом першої інстанції у рішенні не вказано, яким саме пунктом посадової інструкції ОСОБА_3 передбачений обов'язок методиста здійснювати педагогічну чи виховну функцію.

Класифікатор професій ДК 003:2010, затверджений наказом Держспоживстандарту України від 28.07.2010 року № 327, який призначений для застосування центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, Федерацією роботодавців України, усіма суб'єктами господарювання тощо, встановлює зокрема назви професій.

Колегія суддів апеляційного суду також погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що місцевим судом не наведено мотивів відхилення від посилання позивача на правову позицію Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-248цс14 щодо осіб, які можуть бути звільнені за п. 3 ст. 41 КЗпП України - педагогічні працівники.

Таким чином суд першої інстанції неправильно застосував при прийнятті рішення пункт 28 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.1992 року № 2, п.4 ч. 1ст. 1 Закону України «Про культуру», ст. 1 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», Порядок присвоєння кваліфікаційної категорій і педагогічних звань педагогічних працівників, затв. постановою Кабінету Міністрів України № 1109 від 23 грудня 2015 року.

У справі «Перез проти Франції» (Perez v. France) у пункті 80 рішення від 12 лютого 2002 року по скарзі № 47287/99, Європейський Суд відмітив:

«...80. Європейський Суд відмічає, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвеннії право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, які берлть участь у справі, надавати будь-які зауваження, які вони вважають такими, шо відносяться зо справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних або ілюзорних прав, а прав фактичних та ефективних (див. п.ЗЗ рішення Європейського Суду у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy) від 13 травня 1980 року . Серія А. Зе 37,р.16), це право можна вважати ефективним, якщо зауваження рути -тійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, що розглядав справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає у тому, щоб, крім іншого, зобов'язати «суд» провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, наданих сторонами у справі, безпристрасно вирішити питання про їх відношення до справи (див. п. 59 рішення Європейського Суду у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands) від 19 квітня 1994 року, Серія А, № 288, р. 19)».

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено:

«...1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів...».

Європейський Суд у пункті 55 рішення від 13 серпня 1981 року в справі «Янг, Джеймс та Вебстер проти Сполученого Королівства» (Young, Janies and Webster v. United Kingdom), Series A, no. 44, стосовно погроз звільнення вказав:

«...55. ...Погроза звільнення, що передбачає втрату засобів до існування, складає серйозну форму примусу.

Подібний вид примусу зачіпає саму суть свободи об'єднання, яку закріпляє стаття 11 Конвенції.».

Отже, з боку роботодавця мало місце порушення прав ОСОБА_3, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на працю та достойне життя).

У рішенні від 29 квітня 1999 року в справі «Шассану та інші проти Франції» (Chassagnou v. France), Заяви №№ 25088/94, 28331/95 and 28443/95), Європейський Суд у пункті 100 цього рішення зазначив:

«...100. Свобода думки та точки зору, так само як свобода вираження, відповідно гарантовані статтями 9 і 10 Конвенції, мали б обмежене значення, якби вони не супроводжувалися гарантією мати можливість поділитися своїми переконаннями або ідеями колективно, зокрема, в рамках об'єднання осіб, що мають ті ж переконання, ідеї чи інтереси».

Європейський суд з прав людини вказав що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення.

Враховуючи вказане, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення даного позову, оскільки встановлено, що позивач звільнена з роботи без законних на те підстав, а тому вона в силу ст. 235 КЗпП України підлягає поновленню на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, тобто судом, з моменту її звільнення.

За правилами ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі суд одночасно вирішує питання щодо виплати працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до п. 8 розділу 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок), нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, проводяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.

Відповідне роз'яснення цих положень щодо обчислення середнього заробітку також міститься у п. 32 зазначеної постанови Пленуму ВСУ.

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Таким чином з відповідача Липовецької центральної районної бібліотеки на користь позивача ОСОБА_3 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 40 746,16 грн.

В позові позивач посилається на негайне виконання рішення суду у частині поновленні на роботі та виплаті заробітної плати за один місяць. Це прохання стосується рішення суду першої інстанції, яке не набрало чинності, до перевірки його законності судом апеляційної інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції в силу ст. 384 ЦПК України набирає законної сили з дня її прийняття і підлягає виконанню за правилами виконавчого провадження у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ч. 2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються Законом України «Про судовий збір».

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач у трудовий справі звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи у всіх судових інстанціях. В силу ст. 141 ЦПК України судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь держави за правилами Закону України «Про судовий збір» в редакції, яка діяла на час розгляду справи судом першої інстанції та апеляційного оскарження рішення суду.

Керуючись нормами статей 35, 141, 259, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Скасувати судове рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 18 січня 2018 року повністю і ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_3 - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ директора Липовецької центральної районної бібліотеки від 03 липня 2017 року № 21-ОС про звільнення ОСОБА_3 з посади методиста першої категорії згідно із п. 3 ст. 42 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_3 на посаді методиста першої категорії Липовецької центральної районної бібліотеки.

Стягнути з Липовецької центральної районної бібліотеки (вул. Шевченка, 2, м. Липовець, Вінницька область, 22500, ЄДРПОУ 05463118) на користь ОСОБА_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 40 746,16 грн.

Стягнути з Липовецької центральної районної бібліотеки (вул. Шевченка, 2, м. Липовець, Вінницька область, 22500, ЄДРПОУ 05463118) в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1280 грн.

Стягнути з Липовецької центральної районної бібліотеки (вул. Шевченка, 2, м. Липовець, Вінницька область, 22500, ЄДРПОУ 05463118) в дохід держави судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1920 грн.

Постанову суду в частині поновлення ОСОБА_3 на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць допустити до негайного виконання.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий : /підпис/ В.М. Медяний

Судді : /підпис/ М.В. Матківська

/підпис/ В.В. Сопрун

Згідно з оригіналом: