Рішення № 73629919, 17.04.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.04.2018Справа № 910/617/18

За позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205»доТовариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк»провизнання договору недійсним в частині Суддя Отрош І.М. секретар судового засідання Савінкова Ю.Б.Представники учасників справи:від позивача:Нестеров Є.М. - представник на підставі довіреності б/н від 11.01.2018;від відповідача 1:не з'явились;від відповідача 2:Погодін В.О. - представник за довіреністю № 58 від 03.01.2018.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

19.01.2018 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про визнання договору недійсним в частині.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на те, що 18.01.2013 між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» було укладено Генеральний договір фінансового лізингу № 32, на виконання умов якого та укладених Договорів фінансового лізингу № ФЛ-32-1, № ФЛ-32-2, № ФЛ-32-3, № ФЛ-32-5, № ФЛ-32-6, № ФЛ-32-7, № ФЛ-32-8, № ФЛ-32-9, № ФЛ-32-10 відповідач 1 передав позивачу у користування транспортні засоби, перелік яких наведено у вказаних договорах фінансового лізингу.

Позивач належним чином виконав свої зобов'язання за вказаними договорами фінансового лізингу, зокрема у повному обсязі сплатив відповідачу 1 лізингові платежі та, відповідно, набув право власності на транспортні засоби, які були предметом договорів фінансового лізингу.

Однак, як зазначив позивач у позовній заяві, звернувшись до Територіального сервісного центру МВС України в Дніпропетровській області з метою державної реєстрації транспортних засобів, він дізнався, що на вказані транспортні засоби накладено арешт.

Позивачу стало відомо, що 27.10.2014 між відповідачами було укладено Кредитний договір № 307/Ю та Договір застави транспортних засобів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428.

Позивач вказав на те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 04.11.2015 у справі № 910/23436/15 стягнуто з відповідача 1 на користь відповідача 2 заборгованість за Кредитним договором № 307/Ю від 27.10.2014, та на виконання вказаного рішення суду відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було відкрито виконавче провадження ВП№52182571, в рамках якого накладено арешт на транспортні засоби, право власності на які набув позивач відповідно до вказаних договорів фінансового лізингу, та які були передані в заставу відповідачу 2 за Договором застави від 27.10.2014, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначив, що відповідач 1 мав право передати предмет лізингу (транспортні засоби) в заставу лише у випадку укладення з банком кредитного договору з метою придбання таких транспортних засобів.

Крім того, відповідач 1 не повідомив позивача про передачу предмету лізингу в заставу банку (відповідача 2), що є порушенням умов п. 5.5 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013.

Також, позивач вказав на те, що у Договорі застави транспортних засобів від 27.10.2014 вказані неправдиві відомості, зокрема зазначено, що предмет застави (транспортні засоби) перебуває у володінні та користуванні відповідача 1, тоді як фактично предмет застави перебував у володінні та користуванні позивача, та взагалі було приховано від відповідача 2 факт того, що предмет застави перебуває користуванні позивача на підставі Генерального договору фінансового лізингу № 32, Договорів фінансового лізингу № ФЛ-32-1, № ФЛ-32-2, № ФЛ-32-3, № ФЛ-32-5, № ФЛ-32-6, № ФЛ-32-7, № ФЛ-32-8, № ФЛ-32-9, № ФЛ-32-10.

Враховуючи викладене, посилаючись на ст.ст. 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним Договір застави транспортних засобів від 27.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428, в частині передачі в заставу Публічному акціонерному товариству «Український бізнес банк» транспортних засобів, перелік яких наведено у прохальній частині позовної заяви.

Разом з позовною заявою 19.01.2018 Товариством з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» було подано заяву про забезпечення позову, в якій заявник просить суд вжити заходів забезпечення позову, а саме: 1) зупинити виконавче провадження ВП№52182571, відкрите відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та 2) заборонити відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснювати реалізацію транспортних засобів, які були предметом застави за Договором застави транспортних засобів від 27.10.2014, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428, відповідно до переліку, наведеного у прохальній частині заяви про забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2018 відмовлено у забезпеченні позову у справі №910/617/18.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.01.2018 відкрито провадження у справі №910/617/18, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 20.02.2018, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

09.02.2018 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву (докази направлення іншим учасникам справи долучені до відзиву), в якому відповідач 2 вказав на те, що предмет лізингу станом на дату укладення між відповідачами договору застави транспортних засобів перебував у власності відповідача 1, з огляду на що відповідач 1 як власник на законних підставах уклав договір застави.

Крім того, відповідач 2 вказав на те, що умовами Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 передбачено, що лізингодавець має право передавати в заставу предмет лізингу виключно відповідачу 2, що свідчить про обізнаність позивача з вказаними умовами договору, а підписання позивачем Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013, по суті, свідчить про надання позивачем згоди на передачу в заставу відповідачу 2 предмету лізингу.

У підготовчому засіданні 20.02.2018 позивачем подано відповідь на відзив відповідача 2 (докази направлення на адреси інших учасників справи долучено через канцелярію суду 26.02.2018), в якій позивач зазначив, що право власності на предмет лізингу було набуто позивачем одночасно з підписанням сторонами відповідних актів про повне виконання сторонами своїх зобов'язань, а відповідач 1 був зобов'язаний повідомити позивача про передачу в заставу предмету лізингу (відповідно до п. 5.5 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013).

У підготовчому засіданні 20.02.2018 судом було оголошено перерву до 13.03.2018.

28.02.2018 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшли заперечення на відповідь на відзив (докази направлення іншим учасникам справи долучені до заперечень на відповідь на відзив), в яких відповідач 2, зокрема зазначив, що жодних підстав для визнання недійсним Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 в частині позивачем суду не наведено.

У судовому засіданні 13.03.2018 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду по суті на 17.04.2018.

Представник позивача у судовому засіданні 17.04.2018 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача 2 у судовому засіданні 17.04.2018 надав усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечив.

Представник відповідача 1 у судове засідання 17.04.2018 не з'явився, про причини неявки суду не повідомив, про призначене судове засідання був повідомлений належний чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (іншої адреси відповідачем 1 суду не повідомлено), що підтверджується довідкою відділення поштового зв'язку із зазначенням причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання» та поштовим конвертом, в якому ухвала суду була направлена на адресу відповідача 1.

Суд зазначає, що вказана ухвала надсилалася рекомендованим листом з поміткою «судова повістка».

Відповідно до п. 99 постанови КМУ від 5 березня 2009 р. N 270 «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку», рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об'єкті поштового зв'язку вручаються адресату.

У разі відсутності адресата до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення.

Відповідно до п. 116 розділу «Строк зберігання поштових відправлень, поштових переказів» постанови КМУ від 5 березня 2009 р. N 270 «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку», у разі невручення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через 5 календарних днів з дня надходження листа до об'єкта поштового зв'язку місця призначення із зазначенням причини невручення.

З пунктів 99 та 116 указаних Правил вбачається, що повернення поштою рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» з зазначенням причини «за закінченням терміну зберігання» можливо тільки у разі, якщо під час доставки поштою його не можна було вручити адресату або його уповноваженому представнику (відправлення не вручене під час доставки), та якщо на вкладене до абонентської скриньки адресата повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення адресат не відреагував - не звернувся на пошту для отримання судової повістки, проте відправлення чекало адресата (зберігалося) на пошті встановлений законом строк, і лише після його сплину було повернуто за зворотною адресою.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що неотримання судової повістки (листа з ухвалою суду) відповідачем та повернення її до суду з поміткою «повернута відправнику за закінченням терміну зберігання» є наслідками вольової поведінки відповідача 1 у формі бездіяльності щодо її належного отримання.

Таким чином, вказані обставини фактично свідчать про відмову відповідача 1 в отриманні поштового відправлення із ухвалою суду про призначення судового засідання на 17.04.2018.

Крім того, ухвали суду від 24.01.2018 про відкриття провадження у справі №910/617/18 та від 20.02.2018 були надіслані на адресу відповідача 1, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (іншої адреси відповідачем 1 суду не повідомлено), що підтверджується довідками відділення поштового зв'язку із зазначенням причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання» та поштовим конвертом, в якому ухвали суду була направлена на адресу відповідача 1.

З огляду на наведене, відповідач 1 вважається повідомленим належним чином про розгляд Господарським судом міста Києва справи №910/617/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про визнання договору недійсним в частині.

Підстав для відкладення розгляду справи та оголошення перерви, відповідно до ст.ст. 202, 216 Господарського процесуального кодексу України, судом не встановлено.

Відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк відповідачем 1 до суду не подано.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на те, що відповідач 1 був належним чином повідомлений про судове засідання, призначене на 17.04.2018, та не повідомив суду причини неявки, суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності відповідача 1.

У судовому засіданні 17.04.2018 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення.

Дослідивши подані позивачем та відповідачем 2 докази, заслухавши усні пояснення представників позивача та відповідача 2, суд

ВСТАНОВИВ:

18.01.2013 між Публічним акціонерним товариством «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» (лізингоодержувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» (лізингодавець) укладено Генеральний договір фінансового лізингу № 32, відповідно до умов якого лізингодавець зобов'язується у відповідності до заявки лізингоодержувача придбати у постачальника у власність предмет лізингу та надати його за плату лізингоодержувачу в тимчасове володіння та користування в якості предмету лізингу на строк та на умовах, визначених цим Генеральним договором та відповідним договором лізингу.

Судом встановлено, що відповідно до п. 1.2 Статуту Товариства з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» товариство створене шляхом перетворення Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» на Товариство з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205»; є правонаступником Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» щодо всіх прав та обов'язків; набуло всіх майнових прав Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» (копія Статуту долучена позивачем до позовної заяви).

Відповідно до п. 5.1 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 право власності (розпорядження) на предмет лізингу протягом всього строку дії договору лізингу належить лізингодавцю.

Відповідно до п. 5.2 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 право володіння та користування предметом лізингу в об'ємі та на умовах генерального договору та відповідного договору лізингу належить лізингоодержувачу.

Згідно з п. 5.5 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 лізнгодавець має право передавати в заставу предмет лізингу та майнові права на отримання лізингових платежів виключно Публічному акціонерному товариству «Український бізнес банк» з обов'язковим повідомленням таких дій лізингоодержувача.

Відповідно до п. 5.6 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 за пиьмовою вимогою лізингоодержувача після закінчення строку лізингу та у разі належного, повного та безумовного виконання лізингоодержувачем всіх умов договору лізингу, відсутності заборгованості по сплаті лізингових та інших платежів, що виникають з договору лізингу, в тому числі неустойки (штрафу, пені) предмет лізингу переходить у власність лізинго одержувача. Фактичний перехід прав власності на предмет лізингу до лізингоодержувача оформлюється підписанням між сторонами акту про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за договором лізингу. Такий акт оформлюється за формою Додатку № 5 до форми договору лізингу. З дати підписання сторонами акту про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за договором лізингу відповідний договір фінансового лізингу вважається припиненим.

Судом встановлено, що (відповідно до умов Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013) 19.02.2013 між сторонами укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-1; 19.02.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-2; 12.04.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-3; 05.06.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-5; 04.07.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-6; 04.07.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-7; 10.07.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-8; 22.08.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-9; 29.08.2013 - Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-10, відповідно до умов яких лізингодавець передавав лізингоодержувачу предмети лізингу на умовах, визначених у вказаних договорах.

Так, 19.02.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-1, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 3594311 грн. 79 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-1 від 19.02.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 15.07.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-1 від 19.02.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-1 від 19.02.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_1, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_45, номер шасі НОМЕР_46; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_2, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_47, номер шасі НОМЕР_48; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_3, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_49, номер шасі НОМЕР_50; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_4, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_51, номер шасі НОМЕР_52; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_5, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_53, номер шасі НОМЕР_54; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_6, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_55, номер шасі НОМЕР_56; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_43, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_57, номер шасі НОМЕР_58; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_7, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_59, номер шасі НОМЕР_60; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_8, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_61, номер шасі НОМЕР_62; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_9, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_63, номер шасі НОМЕР_64.

19.02.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-2, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 3594311 грн. 79 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-2 від 19.02.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 15.07.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-2 від 19.02.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-2 від 19.02.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_10, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_65, номер шасі НОМЕР_66; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_11, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_67, номер шасі НОМЕР_68; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_12, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_69, номер шасі НОМЕР_70; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_13, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_71, номер шасі НОМЕР_72; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_14, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_67, номер шасі НОМЕР_73; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_15, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_74, номер шасі НОМЕР_75; автобус РУТА, державний номер АА2117АА, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_57, номер шасі НОМЕР_76; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_16, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_77, номер шасі НОМЕР_78; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_17, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_79, номер шасі НОМЕР_80; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_18, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_81, номер шасі НОМЕР_82.

12.04.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-3, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 843849 грн. 49 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-3 від 14.04.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 15.07.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-3 від 12.04.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-3 від 12.04.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_19, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_83, номер шасі НОМЕР_84; - автобус РУТА, державний номер НОМЕР_20, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_86, номер шасі НОМЕР_85.

05.06.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-5, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 1268611 грн. 76 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-5 від 05.06.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 15.07.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-5 від 05.06.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-5 від 05.06.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_21, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_87, номер шасі НОМЕР_88; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_22, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_90, номер шасі НОМЕР_89; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_23, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_91, номер шасі НОМЕР_92.

04.07.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-6, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 845811 грн. 37 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-6 від 04.07.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 15.07.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-6 від 04.07.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-6 від 04.07.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_24, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_93, номер шасі НОМЕР_94; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_25, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_96, номер шасі НОМЕР_95.

04.07.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-7, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 1795384 грн. 72 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-7 від 04.07.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 17.08.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-7 від 04.07.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-7 від 04.07.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_26, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_97, номер шасі НОМЕР_98; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_27, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_100, номер шасі НОМЕР_99; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_28, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_101, номер шасі НОМЕР_102; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_29, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_103, номер шасі НОМЕР_104; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_30, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_105, номер шасі НОМЕР_106.

10.07.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-8, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 3831616 грн. 00 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-8 від 10.07.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 17.08.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-8 від 10.07.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-8 від 10.07.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_31, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_107, номер шасі НОМЕР_113; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_32, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_108, номер шасі НОМЕР_114; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_33, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_109, номер шасі НОМЕР_115; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_34, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_110, номер шасі НОМЕР_116; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_35, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_111, номер шасі НОМЕР_117; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_36, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_112, номер шасі НОМЕР_118.

22.08.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-9, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 1268611 грн. 76 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-9 від 22.08.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 12.09.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-9 від 22.08.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-9 від 12.09.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_37, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_119, номер шасі НОМЕР_120; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_38, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_121, номер шасі НОМЕР_122; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_39, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_123, номер шасі НОМЕР_124.

29.08.2013 між позивачем та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу №ФЛ-32-10, відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмети лізингу та передає їх лізингоодержувачу за плату у тимчасове володіння та користування на умовах цього договору лізингу та генерального договору лізингу. Найменування предметів лізингу, їх детальний опис та вартість вказані у Специфікації.

Строк лізингу становить 36 місяців (п. 5 договору), загальна вартість договору лізингу - 1075400 грн. 40 коп. (п. 6 договору); Додатком № 2 до вказаного договору лізингу сторони погодили графік лізингових платежів (суми та строки їх сплати).

Судом встановлено, що за актом приймання-передачі від 25.09.2013 до Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-10 від 29.08.2013 лізингодавець передав, а лізингоодержувач прийняв предмети лізингу: - автобус РУТА 25d, державний номер НОМЕР_40, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_125, номер шасі НОМЕР_126; - автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_41, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_127, номер шасі НОМЕР_128; - автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_42, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_129, номер шасі НОМЕР_130.

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-10 від 29.08.2013 та Генеральним договором фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 в частині сплати лізингових платежів, у зв'язку з чим між сторонами 22.09.2016 було складено акт про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-10 від 29.08.2013.

У вказаному акті (копія долучена позивачем до позовної заяви) зазначено, що лізингоодержувач належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ФЛ-32-10 від 29.08.2013; підписанням вказаного акту сторони підтверджують, що лізингодавець передав лізингоодержувачу всі документи та приналежності на предмет лізингу, необхідні лізингоодержувачу для наступної державної реєстрації/постановки на облік предмета лізингу; з моменту підписання цього акту до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу, а саме на: автобус РУТА 25d, державний номер НОМЕР_40, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_125, номер шасі НОМЕР_126; - автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_41, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_127, номер шасі НОМЕР_128; - автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_42, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_129, номер шасі НОМЕР_130.

Відповідно до ч. 1 ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно з ч. 1 ст. 807 Цивільного кодексу України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Судом встановлено, що 27.10.2014 між Публічним акціонерним товариством «Український бізнес банк» (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» (позичальник) укладено Кредитний договір № 307/Ю, відповідно до умов якого банк надає позичальнику у тимчасове користування кредит з лімітом кредитування 16600000 грн. 00 коп. для поповнення обігових коштів та ведення фінансово-господарської діяльності строком до 26.10.2017 зі сплатою 15% річних.

Відповідно до п. 2.1 Кредитного договору №307/Ю від 27.10.2014 кредит, наданий за даним договором, забезпечується заставою.

Відповідно до п. 2.2 Кредитного договору №307/Ю від 27.10.2014 забезпечення кредиту оформлюється окремими письмовими договорами.

Згідно з ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судом встановлено, що 27.10.2014 між Публічним акціонерним товариством «Український бізнес банк» (заставодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» (заставодавець) укладено Договір застави транспортних засобів (посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за №8428), відповідно до умов якого з метою забезпечення своєчасного та повного виконання своїх зобов'язань позичальником за Кредитним договором №307/Ю від 27.10.2014, заставодавець (позичальник) передає заставодержателю в заставу належні йому на праві власності транспортні засоби, перелік яких наведено у п. 1.2 Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014, зокрема: автобус РУТА, державний номер НОМЕР_1, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_45, номер шасі НОМЕР_46; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_2, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_47, номер шасі НОМЕР_48; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_3, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_49, номер шасі НОМЕР_50; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_4, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_51, номер шасі НОМЕР_52; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_5, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_53, номер шасі НОМЕР_54; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_6, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_55, номер шасі НОМЕР_56; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_43, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_57, номер шасі НОМЕР_58; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_7, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_59, номер шасі НОМЕР_60; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_8, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_61, номер шасі НОМЕР_62; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_9, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_63, номер шасі НОМЕР_64; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_10, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_65, номер шасі НОМЕР_66; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_11, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_67, номер шасі НОМЕР_68; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_12, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_69, номер шасі НОМЕР_70; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_13, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_71, номер шасі НОМЕР_72; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_14, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_67, номер шасі НОМЕР_73; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_15, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_74, номер шасі НОМЕР_75; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_44, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_57, номер шасі НОМЕР_76; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_16, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_77, номер шасі НОМЕР_78; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_17, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_79, номер шасі НОМЕР_80; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_18, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_81, номер шасі НОМЕР_82; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_19, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_83, номер шасі НОМЕР_84; - автобус РУТА, державний номер НОМЕР_20, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_86, номер шасі НОМЕР_85; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_21, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_87, номер шасі НОМЕР_88; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_22, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_90, номер шасі НОМЕР_89; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_23, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_91, номер шасі НОМЕР_92; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_24, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_93, номер шасі НОМЕР_94; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_25, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_96, номер шасі НОМЕР_95; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_26, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_97, номер шасі НОМЕР_98; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_27, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_100, номер шасі НОМЕР_99; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_28, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_101, номер шасі НОМЕР_102; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_29, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_103, номер шасі НОМЕР_104; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_30, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_105, номер шасі НОМЕР_106; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_31, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_107, номер шасі НОМЕР_113; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_32, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_108, номер шасі НОМЕР_114; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_33, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_109, номер шасі НОМЕР_115; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_34, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_110, номер шасі НОМЕР_116; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_35, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_111, номер шасі НОМЕР_117; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_36, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_112, номер шасі НОМЕР_118; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_37, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_119, номер шасі НОМЕР_120; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_38, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_121, номер шасі НОМЕР_122; автобус РУТА, державний номер НОМЕР_39, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_123, номер шасі НОМЕР_124; автобус РУТА 25d, державний номер НОМЕР_40, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_125, номер шасі НОМЕР_126; - автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_41, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_127, номер шасі НОМЕР_128; - автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_42, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_129, номер шасі НОМЕР_130.

Відповідно до п. 1.2 Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 заставодавець підтверджує, що на момент укладення цього договору він уповноважений розпоряджатися предметом застави, предмет застави належить йому на праві власності, треті особи не мають чинних довіреностей,що свідчать про право розпоряджатися предметом застави, предмет застави не є предметом судових спорів, під арештом/обтяженням не знаходиться.

Відповідно до п. 1.6 Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 предмет застави не підлягає відчуженню, передачі в постійне або тимчасове використання в заставу третім особам без письмового дозволу заставодержателя.

Згідно з п. 1.7 Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 предмет застави знаходиться у володінні та користування заставодавця.

Відповідно до п. 1.9 Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 на предмет застави встановлюється обтяження шляхом реєстрації у Державному реєстрі.

Відповідно до п. 1.10 Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014у разі переходу права власності на предмет застави до іншої особи обтяження зберігає силу для наступного власника.

Відповідно до п. 2.1 Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 заставодержатель має право у разі порушення заставодавцем основного зобов'язання або умов цього договору одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмету застави.

Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Відповідно до ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до ч. 2 ст. 583 Цивільного кодексу України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Згідно зі ст. 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про заставу» право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо таку передачу було здійснено до укладення договору, - то з моменту його укладення. Реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави.

Судом встановлено, що у зв'язку з неналежним виконанням Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» своїх зобов'язань за Кредитним договором №307/Ю від 27.10.2014 Публічне акціонерне товариство «Український бізнес банк» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» заборгованості за вказаним кредитним договором.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.11.2015 у справі №910/23436/15, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 20.07.2016 та набрало законної сили 27.11.2015, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Український Лізинг» на користь Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» 14432560 грн. 96 коп. заборгованості за кредитом, 455072 грн. 03 коп. заборгованості по відсоткам за користування кредитом, 51310 грн. 93 коп. пені за несвоєчасно сплачені відсотки.

22.12.2015 на виконання вказаного рішення суду видано наказ.

У відзиві на позовну заяву відповідач 2 зазначив, що ним було пред'явлено до виконання наказ Господарського суду міста Києва у справі №910/23436/15, та відділом державної виконавчої служби було відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного наказу, та накладено арешт на майно боржника у порядку ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження»

У позовній заяві позивач вказав на те, що після складення з відповідачем 1 акту про повне виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором фінансового лізингу №ФЛ-32-10 від 29.08.2013 (про набуття у власність позивачем автобуса РУТА 25d, державний номер НОМЕР_40, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_125, номер шасі НОМЕР_126; автобуса РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_41, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_127, номер шасі НОМЕР_128; автобуса РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_42, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_129, номер шасі НОМЕР_130, позивач звернувся до Територіального сервісного центру МВС України в Дніпропетровській області № 1241 з метою державної реєстрації вказаних транспортних засобів, однак йому було повідомлено, що станом на 20.12.2016 нам вказані транспортні засоби накладено арешт №52182571 від 04.10.2016 ДДВС ВПВР м. Києва та № 596/5-20.1 від 04.11.2016 ДДВС ВПВР м. Києва (копія листа Територіального сервісного центру МВС України в Дніпропетровській області № 1241 вих. № 31/4-1241-1561 від 20.12.2016 долучена позивачем до позовної заяви).

Судом встановлено, що у грудні 2016 року Товариство з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про зняття арешту з вказаних транспортних засобів та визнання права власності на них.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 25.05.2017 у справі №904/12348/16 у позові відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2017 у справі №904/12348/16 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25.05.2017 залишено без змін.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувачу (сублізингоодержувачу) забезпечується захист його прав на предмет лізингу нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту прав власника. Лізингоодержувач (сублізингоодержувач) має право вимагати, у тому числі й від лізингодавця, усунення будь-яких порушень його прав на предмет лізингу.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначив, що відповідач 1 мав право передати предмет лізингу (транспортні засоби) в заставу лише у випадку укладення з банком кредитного договору з метою придбання таких транспортних засобів, а не після такої передачі предмету лізингу позивачу.

Крім того, відповідач 1 не повідомив позивача про передачу предмету лізингу в заставу банку (відповідача 2), що є порушенням умов п. 5.5 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013.

Також, позивач вказав на те, що у Договорі застави транспортних засобів від 27.10.2014 вказані неправдиві відомості, зокрема зазначено, що предмет застави (транспортні засоби) перебуває у володінні та користуванні відповідача 1, тоді як фактично предмет застави перебував у володінні та користуванні позивача, та взагалі було приховано від відповідача 2 факт того, що предмет застави перебуває користуванні позивача на підставі Генерального договору фінансового лізингу № 32, Договорів фінансового лізингу № ФЛ-32-1, № ФЛ-32-2, № ФЛ-32-3, № ФЛ-32-5, № ФЛ-32-6, № ФЛ-32-7, № ФЛ-32-8, № ФЛ-32-9, № ФЛ-32-10.

Враховуючи викладене, посилаючись на ст.ст. 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним Договір застави транспортних засобів від 27.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428, в частині передачі в заставу Публічному акціонерному товариству «Український бізнес банк» транспортних засобів, які були передані позивачу в лізинг відповідно до Договорів фінансового лізингу № ФЛ-32-1, № ФЛ-32-2, № ФЛ-32-3, № ФЛ-32-5, № ФЛ-32-6, № ФЛ-32-7, № ФЛ-32-8, № ФЛ-32-9, № ФЛ-32-10.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Відповідно до п. 2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11, якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, позивачем у справі про визнання договору недійсним може бути не сторона (учасник) оспорюваного правочин, яка повинна довести суду належними та допустимими доказами факт порушення оспорюваним правочином її прав та охоронюваних законом інтересів, а суд в такому випадку перевіряє доводи та докази, якими позивачем обґрунтовує свої вимоги та вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно з п. 2.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11 за загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.

Таким чином, доведенню підлягають обставини порушення конкретних норм законодавства при укладенні оспорюваного правочину.

Крім того, так як позивач не є стороною оспорюваного правочину (Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014), позивач повинен довести суду належними та допустимими доказами, що у зв'язку з укладенням між сторонами оспорюваного правочину були порушені права та інтереси позивача.

Так, позивач зазначив, що оспорюваний правочин було укладено між сторонами під впливом обману та помилки (так як у договорі застави були вказані неправдиві відомості, зокрема зазначено, що предмет застави (транспортні засоби) перебуває у володінні та користуванні відповідача 1, тоді як фактично предмет застави перебував у володінні та користуванні позивача, та взагалі було приховано від відповідача 2 факт того, що предмет застави перебуває користуванні позивача на підставі Генерального договору фінансового лізингу № 32, Договорів фінансового лізингу № ФЛ-32-1, № ФЛ-32-2, № ФЛ-32-3, № ФЛ-32-5, № ФЛ-32-6, № ФЛ-32-7, № ФЛ-32-8, № ФЛ-32-9, № ФЛ-32-10), суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 229 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У п. 3.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11 зазначено, що під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину. Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача. Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно з п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11, у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Суд зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що будь-яка із сторін (відповідач 1 або відповідач 2) Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 помилилися щодо обставин, які мають істотне значення (щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням) в частині передачі в заставу транспортних засобів, що є предметом лізингу.

Так само, будь-яких доказів на підтвердження вчинення оспорюваного правочину сторонами під впливом обману, позивачем суду не надано.

При цьому, ані банком, ані заставодавцем (лізингодавцем) як сторонами оспорюваного правочину під час розгляду справи не наведено будь-яких обставин, що оспорюваний правочин було укладено під впливом помилки або обману.

Крім того, суд зазначає, що наведені у ст.ст. 229, 230 Цивільного кодексу України підстави для визнання договору недійсним, по суті є обставинами, які можуть бути доведені лише сторонами правочину (з огляду на суб'єктивний характер їх ознак).

За таких обставин, суд дійшов висновку в необґрунтованості тверджень позивача, що Договір застави транспортних засобів від 27.10.2014 було укладено між відповідача під впливом помилки або обману сторін вказаного правочину.

Що стосується тверджень позивача, що відповідач 1 передав в заставу банку предмети лізингу вже після укладення між сторонами договорів лізингу, коли позивач сплатив на користь відповідача 1 більшу частину лізингових платежів) та не повідомив позивача про передачу предмету лізингу в заставу банку (відповідача 2), що є порушенням умов п. 5.5 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 318 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з ч. 2 ст. 318 Цивільного кодексу України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 583 Цивільного кодексу України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Відповідно до п. 5.1 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 право власності (розпорядження) на предмет лізингу протягом всього строку дії договору лізингу належить лізингодавцю.

Таким чином, власник речі може у будь-який час передати в заставу майно, та законом не встановлено будь-яких обмежень щодо часу реалізації власником речі права на передачу в заставу майна.

Як встановлено судом, станом на дату укладення між відповідачами оспорюваного договору (Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014) власником транспортних засобів (предмету лізингу за договорами фінансового лізингу) був відповідач 1 (Товариство з обмеженою відповідальністю «Український лізинг»), а право власності на предмет лізингу було набуто позивачем у 2016 році.

За таких обставин, відповідач 1 як власник автомобілів (предмету лізингу) мав право передавати у заставу відповідні транспортні засоби.

Крім того, згідно з п. 5.5 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013 лізнгодавець має право передавати в заставу предмет лізингу та майнові права на отримання лізингових платежів виключно Публічному акціонерному товариству «Український бізнес банк» з обов'язковим повідомленням таких дій лізингоодержувача.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що укладаючи з відповідачем 1 Генеральний договір фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013, який містить умови, викладені у п. 5.5 договору, позивач, по суті, погодився на реалізацію відповідачем 1 права на передачу предметів лізингу в заставу відповідачу 2 та бути наступним заставодавцем у випадку набуття позивачем права власності на предмет лізингу, так як відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи.

При цьому, суд зазначає, що підставами для визнання договору недійсним є порушення норм закону, а не положень (умов) договору.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено суду порушення сторонами норм закону при укладенні оспорюваного правочину, що є підставою для визнання договору недійсним (ст. 215 Цивільного кодексу України).

Крім того, суд зазначає, що у відповідності до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосудді, а відповідно до статті 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, необхідно також зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Суд зазначає, що у кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним, та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

З метою встановлення ефективності способу захисту, який був обраний позивачем шляхом визначення позивачем предмету позову, суд повинен дослідити підстави позову та з'ясувати суть порушеного права.

Суд зазначає, що обгрунтування позовних вимог позивача, по суті, зводяться до того, що у зв'язку з накладенням арешту в межах виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва 22.12.2015 у справі №910/23436/15 на транспортні засоби (автобус РУТА 25d, державний номер НОМЕР_40, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_125, номер шасі НОМЕР_126; автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_41, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_127, номер шасі НОМЕР_128; автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_42, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_129, номер шасі НОМЕР_130, передані в лізинг позивачу, позивач позбавлений можливості зареєструвати у встановленому законом порядку право власності на вказані транспортні засоби.

Як встановлено судом, у зв'язку з неналежним виконанням Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» своїх зобов'язань за Кредитним договором №307/Ю від 27.10.2014 Публічне акціонерне товариство «Український бізнес банк» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» заборгованості за вказаним кредитним договором.

Як встановлено судом, рішенням Господарського суду міста Києва від 04.11.2015 у справі №910/23436/15, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 20.07.2016 та набрало законної сили 27.11.2015, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Український Лізинг» на користь Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» 14432560 грн. 96 коп. заборгованості за кредитом, 455072 грн. 03 коп. заборгованості по відсоткам за користування кредитом, 51310 грн. 93 коп. пені за несвоєчасно сплачені відсотки.

У відзиві на позовну заяву відповідач 2 зазначив, що ним було пред'явлено до виконання наказ Господарського суду міста Києва у справі №910/23436/15, та відділом державної виконавчої служби було відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного наказу, та накладено арешт на майно боржника у порядку ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Згідно з ч. 2 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах.

У ч. 5 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

Відповідно до ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження.

Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення (ч. 1 ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно з ч. 1 ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів у обсязі, достатньому для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (крім майна, вилученого з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно.

Таким чином, арешт на майно боржника накладається державним виконавцем у випадку відсутності у боржника грошових коштів у обсязі, достатньому для покриття заборгованості, та при примусовому виконанні рішення суду з метою забезпечення реального виконання рішення суду.

Оскільки право власності на транспортні засоби, передані в лізинг позивачу, а саме автобус РУТА 25d, державний номер НОМЕР_40, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_125, номер шасі НОМЕР_126; автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_41, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_127, номер шасі НОМЕР_128; автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_42, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_129, номер шасі НОМЕР_130 станом на дату накладення державним виконавцем арешту на майно боржника (04.10.2016 та 04.11.2016 - відповідно до листа Територіального сервісного центру №1241 МВС України) було зареєстроване за відповідачем 1 (Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг»), арешт на вказані транспортні засоби було накладено саме як на майно, що належить на праві власності відповідача 1.

При цьому, як встановлено судом, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 25.05.2017 у справі №904/12348/16, яке залишене без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2017, відмовлено у задоволенні позову Товариства з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про зняття арешту з вказаних транспортних засобів та визнання права власності на них.

Суд зазначає, що визнання недійсним Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 в частині передачі в заставу транспортних засобів, переданих у лізинг позивачу, не вплине на правовий статус вказаного майна (транспортних засобів), зокрема на ті обставини, що фактично право власності на автобус РУТА 25d, державний номер НОМЕР_40, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_125, номер шасі НОМЕР_126; автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_41, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_127, номер шасі НОМЕР_128; автобус РУТА 22инва, державний номер НОМЕР_42, свідоцтво про державну реєстрацію НОМЕР_129, номер шасі НОМЕР_130 зареєстровано за відповідачем 1, та арешт на вказані автомобілі накладено саме як на майно власника - боржника у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості.

При цьому, суд зазначає, що арешт на вказані транспортні засоби накладено у зв'язку з тим, що право власності на них зареєстровано саме за відповідачем 1 (тобто в порядку ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» при примусовому виконанні рішення суду про стягнення заборгованості), а не у зв'язку з реалізацією відповідачем 2 своїх прав як заставодержателя при зверненні стягненні на заставлене майно.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту (визнання договору застави недійсним) неспроможний захистити (відновити) порушені права позивача, враховуючи викладені позивачем у позовній заяві підстави позову, навіть у випадку доведення факту їх порушення.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р. під охоронюваними законом інтересами необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.

Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права або охоронюваного законом інтересу, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Аналогічних висновків дійшов Верховний суд України в постанові від 21 жовтня 2015 року у справі №3-649гс15.

За таких обставин, враховуючи висновок суду, що позивачем не обґрунтовано та не доведено наявності будь-яких обставин, що є підставами для визнання оспорюваного договору недійсним, а так само не доведено викладеними у позові підставами порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладення між відповідачами Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014, суд дійшов висновку про відмову у позові Товариства з додатковою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про визнання недійсним Договору застави транспортних засобів від 27.10.2014 в частині передання в заставу транспортних засобів, переданих у лізинг позивачу.

Що стосується посилань позивача на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 06.02.2018 у справі №910/7415/17, суд зазначає, що правовідносини сторін у справі №910/7415/17 (щодо визнання права власності на майно та зняття арешту) та у даній справі (визнання недійсним договору застави в частині) не є аналогічними, з огляду на що посилання позивача на правові висновки, викладені у вказаній постанові Верховного Суду, є необгрунтованими.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача з огляду на відмову у позові.

Керуючись ст. 129, ст.ст. 233, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 26.04.2018

Суддя І.М. Отрош