Рішення № 73597754, 22.03.2018, Славутський міськрайонний суд Хмельницької області

Справа № 682/179/17

Провадження № 2/682/14/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2018 року

Славутський міськрайонний суд Хмельницької області у складі:

головуючого судді Мацюка Ю.І.,

за участю секретаря Хижавської О.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Славута в приміщенні Славутського міськрайонного суду Хмельницької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи приватний нотаріус ОСОБА_4, Славутська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи приватний нотаріус ОСОБА_4, Славутська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири.

В обґрунтування заявлених позовних вимог вказує на те, що перебуваючи у дружніх відносинах з ОСОБА_5, останній уповноважив її на продаж належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_1. Після оформлення відповідної довіреності на ім’я позивача, ОСОБА_6 передав для неї усі необхідні документи для продажу вказаної квартири, які позивач зберігала за місцем свого проживання.

На початку листопада 2016 року, син позивача - відповідач по справі ОСОБА_2, викрав з квартири за адресою: АДРЕСА_2, у якій він проживав разом з матір’ю ОСОБА_1, паспорт позивача та документи, необхідні для продажу квартири ОСОБА_6

03 листопада 2016 року, скориставшись викраденими документами, відповідач ОСОБА_2 оформив у приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_4 довіреність на своє ім’я від імені позивача на продаж квартири АДРЕСА_1, а 21 листопада 2016 року здійснив продаж вказаної квартири відповідачу ОСОБА_3

Дані обставини стали підставою звернення позивача до Славутського ВП ГУНП в Хмельницькій області із заявою про вчинення кримінального правопорушення пов’язаного з викраденням документів та вчиненням шахрайських дій.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_7 позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просять їх задовольнити, визнавши недійсними довіреність та договір купівлі-продажу квартири.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з’явився, направив до суду свого представника ОСОБА_8, який проти позову заперечив вказуючи на його безпідставність.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з’явився, направив до суду свого представника ОСОБА_9, який проти позову заперечив.

Третя особа приватний нотаріус ОСОБА_4 в судове засідання не з’явилася, направила до суду пояснення з яких слідує наступне.

02 листопада 2016 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 звернулися до ОСОБА_4 за посвідченням довіреності в порядку передоручення. Нотаріус ОСОБА_4, виконуючи вимоги Закону України «Про нотаріат», встановила особу учасників цивільних відносин, а саме особу позивача ОСОБА_1 за допомогою її паспорта. В подальшому, з метою вчинення нотаріальної дії пов’язаної з посвідченням довіреності в порядку передоручення, ОСОБА_4 витребувала усі необхідні копії та оригінали документів, а 03 листопада 2016 року здійснила перевірку дійсності довіреності, що підтверджується відповідним витягом з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів № 110757172 від 03 листопада 2016 року. Таким чином, нотаріусом було перевірено дієздатність представника та обсяг наданих йому повноважень відповідно до ч.2 п.4 Глави 4 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5.

В подальшому, 03 листопада 2016 року нотаріус ОСОБА_4 здійснила посвідчення довіреності в порядку передоручення на ім’я ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1

Допитана в судовому засіданні представник третьої особи Славутської державної нотаріальної контори ОСОБА_10 повідомила, що дійсно 21 листопада 2016 року відповідачі ОСОБА_11 та ОСОБА_3 здійснили посвідчення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Підстав для відмови у посвідченні даного договору купівлі-продажу нотаріусом встановлено не було.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

В судовому засіданні об’єктивно встановлено, що 30 червня 2009 року ОСОБА_6 придбав квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується даними: копій договору купівлі-продажу квартири, зареєстрованого в реєстрі за № 2338, посвідченого приватним нотаріусом Славутського міського нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_12; витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 23156520 від 30 червня 2009 року; технічного паспорту на квартиру від 30 червня 2009 року.

За даними копії довіреності від 10 червня 2016 року, посвідченої приватним нотаріусом Славутського міського нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_12, зареєстрованої в реєстрі за № 1372, ОСОБА_6 уповноважив позивача ОСОБА_1 на продаж квартири АДРЕСА_1. Довіреність видана строком на п’ять років і дійсна до 10 червня 2021 року з правом передовіри повноважень іншим особам.

За даними копії довіреності від 03 листопада 2016 року, посвідченої приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_4, зареєстрованої в реєстрі за № 1570, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 продати належну ОСОБА_6 на праві особистої власності квартиру № 26, що знаходиться в місті Славута по вулиці Козацька, 23 Хмельницької області.

За даними копії договору купівлі-продажу квартири від 21 листопада 2016 року, посвідченого державним нотаріусом Славутської державної нотаріальної контори Хмельницької області ОСОБА_10, зареєстрованого в реєстрі за № 1-709, ОСОБА_2, який діяв від імені ОСОБА_1, яка є представником ОСОБА_6 здійснив продаж квартири АДРЕСА_1, відповідачу ОСОБА_3

За даними довідки про прийняття та реєстрацію заяви від 18 січня 2017 року за вихідним номером 23/9/1114/02-2017, виданої уповноваженою особою Славутського ВП ГУНП в Хмельницькій області, 03 січня 2017 року за заявою ОСОБА_1 про вчинення кримінальних правопорушень, а саме підроблення документів та вчинення шахрайських дій, відкрито кримінальне провадження № 12016240210000009 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 358 КК України.

За даними листа Славутського ВП ГУНП в Хмельницькій області від 18 липня 2017 року за вихідним № 6960114/02-2017, матеріали кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 1201724021000009 від 03 січня 2017 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 358 КК України, передано за підслідністю до Хмельницького ВП ГУ НП в Хмельницькій області для проведення досудового розслідування.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до вимог ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно ст.237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 3 ст.238 ЦК України, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Відповідно до ч.3 ст.244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, за своєю правовою природою представництво за довіреністю є правовідношенням, за яким особа уповноважується вчинити правочини від імені та в інтересах довірителя.

Особливістю відносин представництва є те, що вони виникають та існують в інтересах особи, яка добровільно надала іншій особі право вчинити певний перелік дій, які вона заздалегідь схвалює. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки лише для особи, яку він представляє.

Відповідно до ч.1 ст.249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність.

Відповідно до вимог ч.1 ст.241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно із ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 3-5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК) мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.43 Закону України «Про нотаріат», при вчиненні нотаріальної дії нотаріуси встановлюють особу учасників цивільних відносин, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії. Встановлення особи здійснюється за паспортом або за іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії.

Відповідно до ст.44 Закону України «Про нотаріат», під час посвідчення правочинів визначається обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь. Визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи здійснюється за паспортом або іншими документами, передбаченими статтею 43 цього Закону, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. У разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Встановлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони з метою виключення можливості стороннього впливу на її волевиявлення. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

Відповідно до ст.49 Закону України «Про нотаріат», нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо, зокрема: вчинення такої дії суперечить законодавству України; є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства. Нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, не приймає для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам законодавства або містять відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи.

Відповідно до п.п. 1.1, 1.2, 2.1 Глави 4, Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції 22.02.2012 № 296/5, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Нотаріуси посвідчують довіреності, складені від імені однієї або кількох осіб, на ім'я однієї особи або кількох осіб за усним зверненням довірителя. У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику.

Згідно п.6 Глави 4 Розділу ІІ вказаного Порядку, особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може у будь-який час скасувати довіреність або довіреність, видану в порядку передоручення. Нотаріус, завідувач державного нотаріального архіву при одержанні заяви про скасування довіреності або передоручення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

Якщо особа, яка видала довіреність, подасть примірник довіреності, що є у неї, напис про скасування довіреності або передоручення робиться і на цьому примірнику, після чого він разом із заявою додається до примірника, що зберігається у справах нотаріуса, в державному нотаріальному архіві.

Повідомлення особи, яка видала довіреність, представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність, про скасування довіреності може бути оформлено нотаріусом згідно з цим Порядком шляхом передавання відповідної заяви.

Відповідно до п.7 Глави 4 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затверджений Наказом Міністерства юстиції 22.02.2012 № 296/5 посвідчені нотаріусами довіреності, а також передоручення за ними, припинення їх дії підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей у порядку, установленому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2006 № 111/5, зареєстрованим 28.12.2006 року за № 1378/13252.

За змістом ч.ч. 1, 3 ст.12, ч.ч. 1, 6 ст.81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу свої вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

За даними висновку судової почеркознавчої експертизи № 63п від 23 травня 2017 року, яка була проведена на підставі постанови слідчого у кримінальному провадженні № 12016240210000009, підпис від імені ОСОБА_1 у представленій на експертизу довіреності від 03 листопада 2016 року, посвідченої приватним нотаріусом Хмельницького нотаріального округу ОСОБА_4, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою.

В ході судового розгляду не встановлено особу, яка виконала підписи в довіреності від імені позивача ОСОБА_1

Враховуючи, що позивач ОСОБА_1 не підписувала зазначену довіреність, що підтверджено даними висновку судової почеркознавчої експертизи, що свідчить про відсутність волі позивача на укладення вказаної довіреності, позовні вимоги в частині визнання недійсною довіреності від 03 листопада 2016 року, виданої приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_4, на продаж квартири АДРЕСА_1, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 21 листопада 2016 року, укладеного між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, судом встановлено наступне.

Відповідно до ст.ст. 6, 11, 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Відповідно до статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та/або неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового/реального результату.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі відповідно до ст. 657 ЦК України.

Згідно роз’яснень Пленуму Верховного Суду України в пункті 5 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. У п. 26 Постанови зазначено, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони цього правочину.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Проте, в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача). У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі (п. 26 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.01.2014 р. № 5).

Враховуючи те, що позивач ОСОБА_1 не є власником квартири АДРЕСА_1, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 43, 44, 49 ЗУ «Про нотаріат», ст.ст.6, 11, 12, 202-204, 215, 216, 229, 233, 237, 238, 241, 244, 249, 388, 627, 638, 655, 657 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76, 81, 141, 263, 265 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в:

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсною довіреність від 03 листопада 2016 року видану приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_4, на продаж квартири АДРЕСА_1.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути солідарно з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, жителя ІНФОРМАЦІЯ_2, ІПН НОМЕР_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, жителя ІНФОРМАЦІЯ_4, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, жительки АДРЕСА_3, судові витрати по сплаті судового збору по 160 гривень з кожного.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Хмельницької області через Славутський міськрайонний суд Хмельницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Мацюк Ю. І.