Постанова № 73595983, 19.04.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2018 р. м. ХарківСправа № 531/1230/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: П’янової Я.В.

суддів: Зеленського В.В. , Калитки О. М.

за участю секретаря судового засідання: Струкової Н.В.

позивача: ОСОБА_1

представника відповідача: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Карлівської міської ради Полтавської області на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 21.12.2017 (головуючий суддя Лизенко І.В., м. Карлівка, повний текст складено 02.01.18 р.) по справі № 531/1230/17

за позовом ОСОБА_1

до Карлівської міської ради Полтавської області

про скасування розпорядження про звільнення, поновлення на роботі, зобов`язання внести запис до трудової книжки, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1А.) звернулась до суду з позовом до Карлівської міської ради Полтавської області (далі - відповідач), в якому просила скасувати розпорядження міського голови №30 від 29.12.2016 р., як таке, що є незаконним, та визнати незаконними дії відповідача щодо безпідставного звільнення за п.1 ст. 40 КЗпП України; поновити на роботі в Карлівській міській раді з дня незаконного звільнення; зобов’язати відповідача протягом трьох календарних днів з дня набрання рішенням суду законної сили внести відповідний запис до трудової книжки, скасувавши запис про звільнення; стягнути з відповідача на її користь середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу; стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду в сумі 19200 грн.

Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 21.12.2017 р. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано розпорядження міського голови міста Карлівка №30 від 29 лютого 2016 року про звільнення ОСОБА_1.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді спеціаліста І категорії з економічних питань Карлівської міської ради Полтавської області з 01 березня 2016 року.

Стягнуто з Карлівської міської ради Полтавської області, розташованої за адресою: Полтавська область, м. Карлівка, вул. Полтавський шлях, буд. 54, код ЄДРПОУ 21046549, на користь ОСОБА_1, яка проживає у ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 березня 2016 року по 21 грудня 2017 року включно у сумі 149 434 (сто сорок дев’ять тисяч чотириста тридцять чотири) гривні 10 копійок за вирахуванням податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

Стягнуто з Карлівської міської ради Полтавської області, розташованої за адресою: Полтавська область, м. Карлівка, вул. Полтавський шлях, буд. 54, код ЄДРПОУ 21046549, на користь ОСОБА_1, яка проживає у ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, на відшкодування моральної шкоди 19 200 (дев’ятнадцять тисяч двісті) гривень 00 копійок.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено за необґрунтованістю.

Не погодившись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 21.12.2017 р. та прийняти нове судове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Так, в обґрунтування вимог апеляційної скарги, відповідач зазначає про те, що з 01.03.2016 року у штаті Карлівської міської ради відсутня посада спеціаліста першої категорії з економічних питань, оскільки ще рішенням Карлівської міської ради другої сесії сьомого скликання від 25.12.2015 року «Про затвердження штатного розпису працівників апарату управління міської ради на 2016 рік» її не було передбачено. З 01 березня 2016 року дану посаду було ліквідовано взагалі.

Наявність посади спеціаліста першої категорії з економічних питань не передбачено і Постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» від 09.03.2006 року за №268.

Тому, рішення суду першої інстанції суперечить і Постанові Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 року за №268, і рішенню другої сесії сьомого скликання Карлівської міської ради від 25.12.2015 року «Про затвердження штатного розпису працівників апарату управління міської ради на 2016 рік», і рішенню шістнадцятої сесії сьомого скликання Карлівської міської ради від 29.12.2016 року «Про затвердження штатного розпису працівників апарату управління міської ради на 2017 рік».

Незаконність судового рішення першої інстанції полягає і в тому, що воно зобов’язує відповідача діяти всупереч не лише нормативним актам міської ради, а і всупереч Постанові Кабінету Міністрів України №268 від 09.03.2006 року.

Також відповідач зазначає, що судом неправильно або неповністю встановлено обставини, які мають значення для справи, оскільки частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. За положеннями частини першої та третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Дану вимогу Закону відповідачем було дотримано, про що свідчить особистий підпис позивачки, здійснений 31.12.2015 року на розпорядженні міського голови №104 від 31.12.2015 року «Про зміни до структури апарату міської ради». Зазначеним розпорядженням керівник одночасно з попередженням про звільнення, у зв'язку з ліквідацією визначених посад через виробничу необхідність та раціональним використання робочого часу працівниками апарату управління міської ради, повідомив працівників про вакантні посади, тим самим виконав вимоги щодо пропозиції працівникам, посади яких ліквідуються, іншої роботи відповідно до ст.49 КЗпП України.

Крім того, позивач знала про наявність вакантних посад і знала, що саме її посада ліквідується, але своєчасно не виявила бажання чи наміру зайняти введені нові посади.

Судом першої інстанції не взято до уваги і те, що інформація в довідці Карлівської міської ради №06-22/2571 від 20.12.2017 року, на яку суд посилається, не відповідає інформації, викладеної у службовій записці заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ОСОБА_3 від 29.02.2016 року та акту про відсутність можливості забезпечити працівника на вакантні посади в Карлівській міській раді від 29.02.2016 року. Також, судом не було вжито заходів щодо допиту посадових осіб або інших свідків для встановлення достовірності інформації.

Отже, виходячи з вищезазначеного, судом помилково встановлено, що відповідачем не додержано норми законодавства, які регулюють вивільнення працівника.

Також, судом першої інстанції не враховано і того факту, що позивачка не була позбавлена належного рівня матеріального забезпечення, оскільки остання з 01.03.2016 року по 02.10.2016 року перебувала на обліку, як безробітна, в Карлівській районній філії Полтавського ОЦЗ та з 30.03.2016 року по 02.10.2016 року одержувала допомогу по безробіттю. Крім того, працювала у Карлівському об’єднаному управлінні Пенсійного фонду України Полтавської області, і на даний час, працює головним державним інспектором з питань додержання законодавства про працю Управління Держпраці у Полтавській області, що підтверджується посадовими деклараціями. Таким чином, поновлення позивачки на роботі органу місцевого самоврядування вже само по собі суперечить вимогам Законів «Про службу в органах місцевого самоврядування»; «Про державну службу» та «Про запобігання корупції» щодо обмеження особам сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності.

Крім того, судом першої інстанції не дотримано і процедури поновлення та продовження процесуальних строків, встановлених ст.102 КАС України (в редакції, чинної на день звернення позивачки з адміністративним позовом).

Оскільки адміністративний позов був поданий позивачем вже після закінчення строків, установлених законом, він повинен бути залишений без розгляду. Лише на підставі клопотання особи та доданих до неї матеріалів суд може визнати причину пропуску строку звернення до адміністративного суду поважною, про що постановляється ухвала.

Також, відповідач вважає неправомірним задоволення вимог позивача про стягнення моральної шкоди, оскільки її звільнення було законним.

В ході розгляду справи представник відповідача повністю підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу погоджується з рішенням суду першої інстанції, вважає його законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу - безпідставною, у зв'язку з чим просить її залишити без задоволення, а рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 21.12.2017 р. - без змін.

Як зазначає ОСОБА_1, їй не було запропоновано ніякої іншої посади, хоча було введено 5 нових посад, на кожну з них, відповідно до рівня освіти, досвіду роботи на керівних посадах, стажу та високої кваліфікації позивач мала право.

Серед більшості працівників Карлівської міської ради, на момент звільнення, позивач мала найвищий ранг посадової особи місцевого самоврядування, а отже мала найвищу кваліфікацію, а також, досить тривалий безперервний стаж роботи в даній установі.

Відповідно до довідки Карлівської міської ради від 20.12.2017 р., яка була надана до суду Карлівською міською радою, за період з 31.12.2015 р. по 29.02.2016 р. в Карлівській міській раді були наявні вакантні посади, а саме: спеціаліст І категорії по інформаційній політиці та комунікаціях з громадськістю, начальник юридичного відділу, начальник загального відділу, начальник відділу фінансово-господарського забезпечення, інспектор з благоустрою.

Позивач зазначає, що на заміщення вищевказаних посад вона мала переважне право, оскільки ці посади їй підходили відповідно до освіти, стажу роботи, кваліфікаційних вимог, вона змогла б працювати на будь - якій з них, навіть, без проведення стажувань на дані посади.

На противагу, жодної із перерахованих посад їй відповідачем не було запропоновано, а просто звільнено із займаного місця, без законних на те підстав. Крім того, підтвердження того, що їй було запропоновано хоча б одну із цих посад, відповідачем до суду не надано. Більше того, відповідачем прийнято нових працівників на вакантні посади.

Твердження відповідача в апеляційній скарзі про правомірність звільнення не відповідають дійсності, є неправдивими та безпідставними, оскільки відповідач має намір ввести в оману суд, адже він не зробив нічого для відновлення порушених ним прав позивача, а тому неправомірне звільнення сталося саме з вини відповідача.

Також, позивач вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам, твердження відповідача в апеляційній скарзі про те, що вона не була позбавлена належного рівня матеріального забезпечення. Натомість, відповідач не зробив нічого для відновлення порушених прав позивача. Так, вимушений прогул стався саме з вини відповідача, а тому судом не може бути прийнято до уваги його твердження.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що незаконним звільненням відповідач завдав їй серйозних моральних страждань, відповідач, нехтуючи її законними правами, принизивши її, як посадову особу місцевого самоврядування, надав перевагу менш кваліфікованим працівникам зі значно меншим досвідом роботи або взагалі без нього, а тому твердження відповідача в апеляційній скарзі про неправомірне задоволення моральної шкоди, є безпідставними та не відповідають дійсності.

Також, ОСОБА_1 вважає необґрунтованими, безпідставними та такими, що суперечать дійсності, твердження відповідача в апеляційній скарзі про не дотримання судом першої інстанції процедури поновлення процесуальних строків.

Окрім того, відповідачем свідомо та систематично відбувається порушення чинного законодавства України, оскільки рішення суду першої інстанції на теперішній час не виконано.

В судовому засіданні позивач повністю підтримала позицію, викладену у відзиві на апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, оцінивши докази в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено при розгляді апеляційної скарги, що 14.07.2008 р. ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду начальника загального відділу Карлівської міської ради; з 01.01.2013 р. переведена на посаду спеціаліста І категорії з економічних питань Карлівської міської ради; 30.01.2015 р. призначена на посаду заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів та присвоєно 10 ранг 5 категорії посадової особи місцевого самоврядування; 23.11.2015 р. переведена на посаду спеціаліста І категорії з економічних питань Карлівської міської ради (1 том а.с. 47-51).

Розпорядженням міського голови №30 від 29 лютого 2016 року, відповідно до п.1 ст. 40 КЗпП України, звільнено ОСОБА_1 з посади спеціаліста І категорії з економічних питань з 29.02.2016 р. (1 том а.с.93).

Вважаючи зазначене розпорядження № 30 від 29.02.2016 р. незаконним, ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом.

Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вони є обґрунтованими та підтвердженими матеріалами справи.

Згідно з ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Отже, виходячи з положень вказаної норми законодавства, колегія суддів переглядає постанову суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог.

Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, з огляду на таке.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з ст.7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Статтею 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» встановлено, що крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України.

Таким чином, при звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії, передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, прийняття власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв'язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

Скорочення чисельності та скорочення штату - це різні поняття. Так, скорочення чисельності передбачає звільнення працівників, натомість скорочення штату - зменшення кількості або ліквідацію певних посад, спеціальностей, професій тощо. При цьому, одночасно можуть вводитися інші посади, спеціальності, професії тощо, в результаті чого кількість працівників може і не зменшуватися, а в окремих випадках навіть збільшуватися (Роз’яснення Міністерства юстиції України від 25.01.2011 р.).

Відповідно до ст. 16 ч.1, ст. 54 ч.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції Закону на день звільнення позивачки – 29.02.2016 р.) органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада у межах затверджених нею структури і штатів може створювати відділи, управління та інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

При цьому, з огляду на посилання відповідача на ст. 64 ГК України та письмові заперечення позивачки щодо її застосування, слід зазначити, що діяльність міської ради як юридичної особи може регулюватися нормами господарського законодавства в частині, що стосується інших, ніж публічно-правові, функцій ради (наприклад, здійснення повноважень власника майна). Але мова про аналогію права при застосуванні ст. 64 ГК України не йде, оскільки у даному випадку відбувається застосування норм, які регулюють різні правовідносини за участі одного й того ж суб’єкта. Так, міська рада, як юридична особа, згідно з ст. 64 ГК України самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис, але здійснює це в особливому порядку, передбаченому спеціальним законодавством.

Згідно з п.5, 6 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів відповідно до типових штатів, затверджених Кабінетом Міністрів України, витрат на їх утримання; утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради.

Рішенням другої сесії сьомого скликання Карлівської міської ради від 25 грудня 2015 року «Про затвердження штатного розпису працівників апарату міської ради на 2016 рік» в зв’язку з виробничою необхідністю та раціональним використанням робочого часу працівниками апарату управління міської ради з 01.03.2016 р. створено наступні відділи: відділ фінансово-господарського забезпечення, відділ будівництва, архітектури і ЖКГ, відділ земельних ресурсів, юридичний відділ, загальний відділ; затверджено штатний розпис працівників апарату управління міської ради на 2016 рік у кількості 20 штатних одиниць з 01.01.2016 р., який відповідає розпису, який діяв станом на 25.12.2015 р., та затверджено штатний розпис у кількості 20 штатних одиниць з 01.03.2016 р., який передбачає виведення п’яти посад та введення п’яти нових посад (а.с.84-87).

На виконання рішення сесії міської ради від 25.12.2015 р. міським головою видано розпорядження №104 від 31.12.2015 р. (а.с.88-90), яким з 01.03.2016 р. у зв’язку з виробничою необхідністю та раціональним використанням робочого часу працівниками апарату управління міської ради ліквідовано посади: спеціаліста І категорії по зв’язках з громадськістю, спеціаліста І категорії з юридичних питань, спеціаліста І категорії з економічних питань, прибиральниці, головного бухгалтера;

- введено посади: спеціаліста І категорії по інформаційній політиці та комунікаціях з громадськістю, начальника юридичного відділу, начальника загального відділу, начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, інспектора з благоустрою;

- створено відділи: відділ фінансово-господарського забезпечення, загальний відділ, юридичний відділ.

Отже, відповідачем дотримано процедуру внесення змін до штатного розпису апарату ради. При цьому, відповідачем проведено зміни в організації праці апарату управління ради шляхом створення відділів, ліквідації посад та введення нових.

Посилання позивачки на те, що сесія ради не приймала рішення про скорочення чисельності або штату працівників, так як рішенням від 25.12.2015 р. лише внесено зміни до штату при незмінній чисельності працівників, є безпідставними, оскільки саме процедурою затвердження штатного розпису зі змінами здійснюється відповідно до законодавства скорочення численності або штату працівників. Зазначеними вище актами проведено скорочення штату апарату управління ради, оскільки виведено посади трьох спеціалістів І категорії, головного бухгалтера та прибиральниці, а введено три посади з організаційно-розпорядчими функціями (начальник відділу), посаду інспектора з благоустрою, яка була відсутня у штаті, тощо. Тобто, аналіз виведених та введених одиниць свідчить про наявність змін в організації праці апарату, а не про фактичне перейменування посад.

Частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За положеннями частини першої та третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Виходячи з вимог статті 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про вивільнення конкретного працівника протягом двох місяців роботодавець повинен запропонувати йому всі наявні за відповідною кваліфікацією вакантні посади. Згоду на переведення на іншу роботу працівник підтверджує письмовою заявою про таке переведення.

Пунктом 4 розпорядження міського голови від 31.12.2015 р. №104 зазначено про попередження всіх працівників апарату управління міської ради про зміни до структури апарату міської ради, ліквідацію посад та можливе вивільнення.

Позивачка ознайомлена з цим розпорядженням, про що свідчить її особистий підпис від 31.12.2015 р.

Посилання ОСОБА_1 на те, що вона не була персонально попереджена про можливе вивільнення внаслідок скорочення штату, спростовується її особистим підписом у розпорядженні. Так, законодавство не містить вимог щодо викладення персонального попередження про можливе вивільнення окремим документом. Розпорядження голови містило посилання щодо попередження про ліквідацію посад та можливе вивільнення, з чим була ознайомлена позивачка особисто під підпис.

Відповідно до «Акту про відсутність можливості забезпечити працівника на вакантні посади в Карлівській міській раді» від 29.02.2016 р. засвідчено факт вакантної посади спеціаліста І категорії по інформаційній політиці та комунікаціях з громадськістю, яку запропоновано ОСОБА_1, на що отримано усну відмову; 29.02.2016 р. надійшли заяви від позивачки про переведення на вакантні посади начальника загального відділу та спеціаліста І категорії з питань будівництва, архітектури та ЖКГ, однак дані посади не є вакантними; зафіксовано, що станом на 29.02.2016 р. одна вакантна посада - спеціаліста І категорії по інформаційній політиці та комунікаціях з громадськістю.

Ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанцій не надано допустимих доказів на підтвердження позиції позивачки щодо фальсифікації цього акту. Наданий позивачкою диск «Акт про відсутність посади ОСОБА_1» не приймається до уваги, оскільки суду не надано доказів на підтвердження джерела походження та суб’єкта створення електронного документа.

В свою чергу, в ході розгляду справи підтверджено, що відповідачем порушено встановлені законодавством гарантії ОСОБА_1 при вивільненні.

Так, відповідно до довідки Карлівської міської ради від 20.12.2017 р. за період з 31.12.2015 р. по 29.02.2016 р. в Карлівській міській раді були наявні вакантні посади:

- спеціаліст І категорії по інформаційній політиці та комунікаціях з громадськістю;

- начальник юридичного відділу;

- начальник загального відділу;

- начальник відділу фінансово-господарського забезпечення;

- інспектор з благоустрою.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що інформація у зазначеній довідці Карлівської міської ради від 20.12.2017 року не відповідає інформації, викладеної в службовій записці заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ОСОБА_3 від 29.02.2016 року та акту про відсутність можливості забезпечити працівника на вакантні посади в Карлівській міській раді від 29.02.2016 року, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки зазначена довідка від 20.12.2017 р. видана самою міською радою та доказів наявності неправдивої інформації в ній не надано.

ОСОБА_1, згідно з актом від 29.01.2016 р., було запропоновано лише посаду спеціаліста І категорії по інформаційній політиці та комунікаціях з громадськістю.

Посилання відповідача на те, що посади начальника юридичного відділу та начальника загального відділу не були вакантними, оскільки за розпорядженнями міського голови на ці посади стажувались інші особи, не спростовує грубого порушення, передбачених ст. 49-2 КЗпП України гарантій позивачки при вивільненні, так як не були запропоновані позивачці, починаючи з 31.12.2015 р.

Відповідно до копії диплому ОСОБА_1, вона має повну вищу освіту за спеціальністю «Економіка підприємства» та кваліфікацію - спеціаліст з економіки підприємства та правового регулювання економіки підприємства. ОСОБА_1 станом на 29.02.2016 р. мала 7 років 8 місяців стажу служби в органах місцевого самоврядування, 10 ранг 5 категорії посадової особи місцевого самоврядування.

З особових справ ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які проходили стажування та були прийняті з 01.03.2016 р. на посади начальника загального та юридичного відділів відповідно, вбачається, що позивачка має більший стаж роботи, в тому числі в органах місцевого самоврядування та на керівних посадах.

Окрім того, судом першої інстанції зазначено про те, що ОСОБА_4 до 01.03.2016 р. займала посаду спеціаліста І категорії загального відділу, яка не підлягала скороченню. Отже, при призначенні ОСОБА_4 на посаду начальника загального відділу посада спеціаліста звільнялась, тобто у будь-якому випадку у відповідача була можливість запропонувати або посаду начальника загального відділу, або у разі перспективи зайняття цієї посади ОСОБА_4 з 01.03.2016 р., посаду, яка внаслідок цього звільнилась, але жодна з цих посад не була запропонована ОСОБА_1

До суду апеляційної інстанції відповідачем надано розпорядження від 24.02.2016р. № 28, відповідно до якого ОСОБА_4 було переведено на посаду начальника загального відділу з 01.03.2016р.

З цього приводу колегія суддів вважає за необхідне зауважити на те, що, по-перше, відповідач цього розпорядження до суду першої інстанції не надавав та в суді апеляційної інстанції не навів поважності причини такого не надання.

Відповідно до ч. 4 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

По-друге, апелянтом не спростовано наявність інших посад, окрім начальника загального відділу.

В судовому засіданні позивач зазначила, що погодилася б навіть на посаду водія, оскільки має водійське посвідчення, яка була на той час вакантною, але не запропонована.

Не запропоновано також посади начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, інспектора з благоустрою, з мотивів, що позивачка не відповідає за кваліфікацією.

В свою чергу, відповідно до пункту 12 статті 1 Закону України “Про вищу освіту” кваліфікація – офіційний результат оцінювання і визнання, який отримано, коли уповноважена установа встановила, що особа досягла компетентностей (результатів навчання) відповідно до стандартів вищої освіти, що засвідчується відповідним документом про вищу освіту.

За визначенням пунктів 8, 13, 20, 21 статті 1 Закону України “Про вищу освіту” компетентність – динамічна комбінація знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти; галузь знань – основна предметна область освіти і науки, що включає групу споріднених спеціальностей, за якими здійснюється професійна підготовка; спеціальність – складова галузі знань, за якою здійснюється професійна підготовка; спеціалізація - складова спеціальності, що визначається вищим навчальним закладом та передбачає профільну спеціалізовану освітньо-професійну чи освітньо-наукову програму підготовки здобувачів вищої та післядипломної освіти.

Отже, кваліфікація як рівень досягнення компетентності є результатом навчання на певному рівні вищої освіти, який визначає здатність особи успішно здійснювати професійну діяльність у певній галузі.

Разом з тим, представником відповідача ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанцій не надано доказів на підтвердження невідповідності кваліфікації позивачки кваліфікаційним вимогам на заняття посади інспектора з благоустрою, хоча представникові відповідача надавався строк для надання таких доказів.

Отже, невідповідність кваліфікації позивачки на зайняття цієї посади не підтверджено доказами, а тому відсутність відповідної пропозиції суд першої інстанції правомірно вважає порушенням прав позивачки.

Щодо переважного права залишення на роботі, колегія суддів зауважує на те, що відповідно до штатного розпису станом на 29.02.2016 р. передбачена одна посада спеціаліста І категорії з економічних питань, яка підлягала скороченню з 01.03.2016 р., тому підстави застосування ст. 42 КЗпП України відсутні.

Відповідно до п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992 р., розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

З огляду на встановлені в ході розгляду справи вищезазначені обставини, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що відповідачем не додержано норми законодавства, які регулюють вивільнення працівника, у зв’язку з чим звільнення проведено з порушенням вимог трудового законодавства, тобто є незаконним.

З цих підстав розпорядження міського голови про звільнення ОСОБА_1 підлягає скасуванню.

Щодо доводів апеляційної скарги на те, що адміністративний позов був поданий позивачем вже після закінчення строків, установлених законом, а тому він повинен бути залишений без розгляду, колегія суддів зауважує на таке.

Матеріалами справи підтверджено, що вперше ОСОБА_1 звернулась до Карлівського районного суду 22.03.2016 р. з цивільним позовом про поновлення на роботі та 24.03.2016 р. відкрито провадження у цивільній справі №531/365/16-ц. Проте, судовий розгляд не було завершено у зв’язку зі звільненням у відставку головуючого судді за постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08.09.2016 р. У зв’язку з відсутністю в Карлівському районному суді суддів, які б мали повноваження на здійснення судочинства, визначення судді для розгляду справи внаслідок автоматизованого розподілу визнано неможливим. Указом Президента України від 07.08.2017 р. переведено шляхом відрядження строком до шести місяців на посаду судді Карлівського районного суду суддю Лизенко І.В., якою 19.08.2017 р. прийнято справу до провадження. Ухвалою суду від 11.09.2017 р. закрито провадження у цивільній справі, оскільки справа не підлягає розглядові в порядку цивільного судочинства. Ухвала оскаржена ОСОБА_1 та ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 02.10.2017 р. залишена без змін. 12.10.2017 р. позивачка звернулась з аналогічним позовом до Полтавського окружного адміністративного суду, однак ухвалою від 17.10.2017 року позов повернуто у зв’язку з порушенням правил предметної підсудності.

З огляду на викладене, 25.10.2017 року ОСОБА_1 звернулась до Карлівського районного суду з цим позовом.

Отже, після прийняття розпорядження про звільнення 29.02.2016 року, в межах визначеного КЗпП України строку, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, однак з вищезазначених підстав останній довелося звертатися до судів тричі.

Ухвалою Карлівського районного суду Полтавської області від 10.11.2017 року відкрито провадження в адміністративній справі, визнавши причини пропуску строків поважними.

Враховуючи встановлений судом факт незаконності звільнення позивача із займаної посади, ОСОБА_1 підлягає поновлення на роботі на посаді, з якої її незаконно звільнено.

Окрім того, згідно з частиною 2 статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає судовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Єдиним нормативним актом, який визначає порядок обчислення середньої заробітної плати в усіх випадках її збереження, чинність якого поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності є Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом 1 пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Згідно з абзацом 1 пункту 8 цього Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, за приписами наведених норм, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Зміст наведених правових актів дає підстави для висновку про те, що в випадках стягнення середньої заробітної плати (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу, судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення постанови суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства.

В мотивувальній частині судового рішення повинні міститись встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридична оцінка, а також оцінка доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні вимог про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

З довідки, виданої Карлівською міською радою 20.12.2017 р., вбачається, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за грудень 2015 року – січень 2016 року, тобто за два місяці, які передують звільненню, складає 329,15 грн.

Таким чином, на думку суду першої інстанції, середній заробіток ОСОБА_1 за весь час вимушеного прогулу з 01.03.2016 р. по 21.12.2017 р. включно складає 149 434,10 грн. (149 434,10 = 329,15 х 454, де 329,15 грн. – середньоденна заробітна плата позивачки, 454 – кількість робочих днів з 01.03.2016 р. по 21.12.2017 р. за нормами тривалості робочого часу при 40-годинному 5-денному робочому тижні).

Проте, судом першої інстанції не враховано той факт, що в період з 01.03.2016 року по жовтень 2016 року ОСОБА_1 була зареєстрована, як безробітна, в Карлівській районній філії Полтавського ОЦЗ та отримувала допомогу по безробіттю; з 03 жовтня 2016 року по 03 квітня 2017 року працювала в Карлівському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Полтавської області та отримувала заробітну плату; з 04 квітня 2017 року по теперішній час працює в Управлінні Держпраці в Полтавській області.

Так, з довідки № 428 від 17.04.2018 року Карлівської районної філії Полтавського ОЦЗ вбачається, що з 01.03.2016 року до 03.10.2016 року ОСОБА_1 була зареєстрована, як безробітна, та отримала допомогу по безробіттю в розмірі - 29123, 06 грн.

З довідки № 3254/05-50 від 28.09.2017 року Карлівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області вбачається, що ОСОБА_1 з 03.10.2016 року по 03.04.2017 року працювала в Карлівському ОУПФУ та отримала заробітну плату за вказаний період в загальному розмірі - 25949,93 грн.

Відповідно до довідки Управління Держпраці в Полтавській області № 11-12/1813 від 17.04.2018 року з 04.04.2017 року по 31.12.2017 року ОСОБА_1 отримала заробітну плату в загальному розмірі - 81063,14 грн.

Отже, з огляду на вищезазначені довідки, позивачем з 01.03.2016 року по 21.12.2017 року в сукупності отримано дохід в розмірі ((29123, 06 грн. + 25949, 93 грн. + (20372,98/3 = 6791 грн. (10 днів грудня) 81063, 14 грн. - 6791 грн. = 74272, 14 грн.)) + 74272, 14 = 129345,13 грн.)).

Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення з Карлівської міської ради Полтавської області середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 березня 2016 року по 21 грудня 2017 року включно в сумі 129345,13 грн. є безпідставними та необґрунтованими, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог в зазначеній частині.

Також, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог щодо стягнення з Карлівської міської ради Полтавської області на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 19200 грн., з огляду на таке.

В силу статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За змістом статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

В ході розгляду справи ОСОБА_1 зазначала, що незаконним звільненням відповідач завдав їй серйозних моральних страждань.

З такими твердженнями колегія суддів не може погодитись, оскільки докази, які б підтверджували заподіяння позивачу моральної шкоди у зв’язку зі звільненням, відсутні.

Так, позивачем до матеріалів справи надана виписка із медичної картки, яка не підтверджує того, що стан здоров’я погіршився у зв’язку зі звільненням, оскільки у вказаній медичній картці зазначені лише власні думки позивача щодо погіршення її стану, а не висновки лікаря, відтак колегія суддів дійшла висновку про відсутність достатніх доказів того, що звільнення з посади спричинило наслідки, які призвели до заподіяння моральної шкоди.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 04.04.2018 року по справі №339/169/16-а (провадження №К/9901/8866/18).

Окрім того, колегія суддів вважає за необхідне зауважити на те, що позивач до суду першої інстанції таких доказів не надавав та в суді апеляційної інстанції не навів, всупереч вимогам ч. 4 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ч. 4 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Згідно з ч. 1 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права (ч. 2 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 3 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були допущені порушення норм матеріального права, а тому постанова підлягає частковому скасуванню з ухваленням в цій частині нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 242, 243, 250, 308, 310, п.2 ч.1 ст. 315, 317, 321, 322, 325, 326 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Карлівської міської ради Полтавської області задовольнити частково.

Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 21.12.2017 по справі № 531/1230/17 скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Карлівської міської ради Полтавської області, розташованої за адресою: Полтавська область, м. Карлівка, вул. Полтавський шлях, буд. 54, код ЄДРПОУ 21046549, на користь ОСОБА_1, яка проживає у ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 березня 2016 року по 21 грудня 2017 року включно у сумі 129 345, 13 грн. (сто двадцять дев'ять тисяч триста сорок п'ять) гривень 13 копійок за вирахуванням податків, зборів та інших обов’язкових платежів, а також відшкодування моральної шкоди 19 200 (дев’ятнадцять тисяч двісті) гривень 00 копійок.

Прийняти в цій частині нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

В іншій частині рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 21.12.2017 року по справі № 531/1230/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя ОСОБА_6Судді ОСОБА_7 ОСОБА_8 Повний текст постанови складено 24.04.2018.