Рішення № 73591749, 19.04.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/604/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Куща М.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) позовну заяву за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання визнання неправомірним та скасування рішення від 17 листопада 2017 року №421-17,-

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.11.2017 року № 421-17, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов’язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою від 19.02.2018 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження по даній справі.

06.03.2018 року (вх. № 6356/18) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву разом з матеріалами особової справи позивача.

27.03.2018 року (вх. № 8467/18) представником позивача до канцелярії суду подано відповідь на відзив.

18.04.2018 року (вх. № 10525/18) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи додаткової інформації по країні походження позивача.

18.04.2018 року (вх. № 10563/18) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження, підтримане також позивачем.

18.04.2018 року (вх. № 10564/18) представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.

В обґрунтування позову зазначено, що у розумінні п. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач відповідає умовам для визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може та не бажає повертатися до неї, оскільки має цілком обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я у зв'язку з ситуацією постійної загрози терористичних актів, нападами з боку представників терористичного угрупування ІДІЛ, загрозою загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту, а також систематичними порушеннями прав людини в країні його походження. При цьому зазначає, що влада ОСОБА_1 не здатна забезпечити захист позивачеві від загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Стверджує, що звертаючись до міграційної служби достатньо обґрунтував необхідність надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, однак всупереч відповідності позивача вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідачем було прийнято рішення №192-17, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, вважає оскаржуване рішення протиправним та просить його скасувати.

Від відповідача надійшов до суду відзив на позовну заяву (а.с. 17-26), в яких останній просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову з огляду на те, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Також відповідач зазначив, що підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

В судове засідання, призначене на 18.04.2018 р. о 09:20 год., сторони сповіщались належним чином та завчасно про дату, час та місце судового засідання, не з’явились, у зв’язку з чим відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального засобу технічного засобу не здійснювалось.

Відповідно до ч.9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з’явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про можливість розглянути позовну заяву в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку субєктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із субєктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).

За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 ОСОБА_2 Одеському окружному адміністративному суду.

З матеріалів справи вбачається, що Громадянин ОСОБА_1 ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_3, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2, за національністю араб, за віросповіданням атеїст, рідна мова - арабська.

За сімейним станом неодружений.

За отриманням захисту на території України звертався вперше, на момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально.

У позовній заяві позивач зазначив, що не може та не бажає повернутись в країну свого походження та не бажає користуватися захистом своєї країни через військові дії в країні громадянського походження.

За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком Управління з питань шукачів захисту ГУ ДМС України в Одеській області від 17.10.2017 року було відмовлено заявнику - громадянину ОСОБА_1 ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як вбачається зі змісту висновку про відмову, заявник (позивач) не має підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на думку відповідача, є відсутніми.

Додатком до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.10.2017 року рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язу з відсутністю умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Рішенням відповідача № 421-17 від 17.11.2017 року вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Повідомленням Управління з питань шукачів захисту ГУ ДМС України в Одеській області від 07.12.2017 року позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, вважаючи рішення Державної міграційної служби України №421-17 від 17.11.2017 року безпідставним та протиправним, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до суду.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1З Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, відповідно до п.14 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особи, які потребують тимчасового захисту - іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

У частині 1 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

За частинами 1 та 2 ст.9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

При цьому, згідно з частиною 8 статті 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатись з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Тобто, з наведених норм вбачається, що міграційний орган, зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з позивачем співбесіду та у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 № 1629 -ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 ОСОБА_4 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з заяви від 12.07.2016 року, позивач зазначив, що наразі рідне для нього місто Багдад охоплене військовими діями. Зі слів позивача, його родичі залишились проживати в районі Аль-Шааб та не рекомендують провертатися на Батьківщину.

Проте зазначені пояснення спростовуються інформацією країни походження, а саме ситуація у м. Богдад є напруженою, але стабільною, місто під контролем іракської армії, яка при підтримці міжнародних сил безпеки та курдських збройних формувань приймає низку успішних заходів щодо повернення втрачених позицій в країні. Нині менш як 7% території ОСОБА_1 контролюється силами ІДІЛ (а.с. 19).

З проведеного аналізу наданої позивачем інформації, співробітниками міграційної служби встановлено розбіжності в твердженнях позивача стосовно характеру небезпеки, що загрожує йому при повернення на Батьківщину.

Так, в заяві про набуття міжнародного захисту від 08.07.2016 року позивач зазначив, що виїзд з Батьківщини був пов’язаний з бажанням отримати вищу освіту, а небажання до повернення пов’язане з військовими діями та протистоянням релігійних угрупувань, проте серед іншого зазначив, що п’ять разів повертався до Батьківщини під час канікул в періодах 2011р. по 2014р., саме під час загострення соціально-політичної ситуації в ОСОБА_1, що свідчить, про відсутність переслідувань або загрози йому та його родині.

Крім того, відповідно до протоколу співбесіди від 10.08.2016 року, у м. Діяла, за адресою, де раніше проживав позивач із своєю сім’єю досі проживає його дядько, що підтверджує стабільну та безпечну ситуацію у м. Діяла. Відповідно до протоколу співбесіди від 18.07.2016 року, позивачем зазначено, що його батько працює в міністерстві промисловості ОСОБА_1 та отримує заробітну плату в розмірі 1000 дол. США, а молодший брат та сестра спокійно ходять до школи в м. Багдад (протокол співбесіди від 18.07.2016 року), що свідчить про відстуність переслідувань з боку діючої влади та стабільну соціально-політичну ситуацію в м. Богдад, що також підтверджується інформацією країни походження (а.с. 20).

Крім того, в поясненнях позивача виникли розбіжності щодо зв’язку з батьками. Так, в заяві про звернення за захистом від 08.08.2016 року, ОСОБА_1 ОСОБА_2 стверджував, що давно не має зв’язку з батьками, проте в протоколі співбесіди від 18.07.2016 року зазначив, що зв’язок із сім’єю постійно підтримується, спілкування відбувається щонайменше раз на тиждень. Крім того, брат позивача навчався в Україні з 2011 року і повернувся до ОСОБА_1, що підтведжує відсутність проблем із переслідуванням (протокол співбесіди від 18.07.2016 року та можливості до безпечного повернення до ОСОБА_1, що в також підтверджується поясненнями позивача в протокол співбесіди від 06.12.2016 року.

Серед іншого, під час анкетування від 12.07.2017 року, позивач зазначив, що він є військовозобов’язаним, однак у відповідності до інформації країни походження в ОСОБА_1 відсутній примусовий призов до армії (а.с. 21).

Обґрунтовуючи своє звернення за захистом в серпні 2016, через 6 років після приїзду до України, позивач пояснив, що раніше не замислювався над цим.

Як вбачається з проколу співбесіди від 18.07.216 року, родичі позивача проживають в ІНФОРМАЦІЯ_3, будь-яких особистих погроз вони та він не зазнають.

Також, позивач вказав в протоколі співбесіди від 18.07.2016 року, що батьки щомісця надсилають йому гроші – 600 дол. США, які витрачаються ним на навчання та проживання, що є підставою вважати про стабільність фінансового стану сім’ї та мотивів перебування на території України, а саме отримання вищої освіти.

Проаналізувавши доводи позивача, суд не знаходить підстав вважати, що він переслідувався в ОСОБА_1 за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, більш того під час анкетування ОСОБА_1 ОСОБА_2 зазначив, що не підтримує жодну релігію (а.с. 73).

В ході розгляду справи у суді позивач не довів суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також суд звернув увагу на те, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 не відразу звернувся по прибутті до України до органу міграційної служби за визнанням його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пояснення про причини зволікання у зверненні у встановлений ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» строк із заявою для легалізації свого перебування на території України позивач вказав, що раніше не замислювався над цим.

Тобто фактично ОСОБА_1 ОСОБА_2 прибув до України задля здобуття вищої освіти.

У зв'язку з цим суд не вбачає підстав для висновку, з наданих позивачем в ході проведення співбесід пояснень вбачається, що позивач взагалі не має підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відносно позивача відсутні.

Крім того, позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Пленум Вищого адміністративного суду України у своїй постанові від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», звернув увагу та чітко зазначив, що об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

З аналізу особової справи позивача вбачається відсутність у останнього об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно ч. 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Вказаного слідує, що обов'язок доказу покладається саме на особу, яка висловлює це твердження, а тому суд відхиляє доводи представника позивача про невірне застосування відповідачем ОСОБА_5 УВКБ.

Відповідно до п. 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Натомість інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

Виходячи зі змісту ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 4.1. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

В той же час, відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 № 1, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій ОСОБА_4 Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Судом встановлено, що відповідач в порядку, встановленому чинним законодавством, провів перевірку наявності чи відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.

При цьому, також враховує те, що ч. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.

Згідно ст. 6 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

З аналізу матеріалів особової справи та пояснень позивача, суд вбачає в діях позивача є ознаки мігранта, який добровільно залишив свою країну, керуючись причинами особистого характеру, а саме здобуття вищої освіти.

З огляду на зазначені пояснення та докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку про те, що позивач підпадає під ознаки мігранта.

На підставі вказаного та, з урахуванням імперативних приписів ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд дійшов висновку, що відповідач правомірно відмовив позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.

Крім того суд зазначає, що за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача, відповідачем складено вмотивований висновок про відсутність умов передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, суд вважає, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому підстави для задоволення позову в частині визнання протиправним та скасування рішення ДМС України № 421-17 від 17.11.2017 відсутні.

Як наслідок, відсутні підстави для задоволення позову щодо зобов'язання вчинити дії.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем не понесені судові витрати відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ОСОБА_2 (місцезнаходження: 65009, АДРЕСА_1; довідка про звернення за захистом в Україні №006755) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, будинок 9; код ЄДРПОУ 37508470) про визнання визнання неправомірним та скасування рішення від 17 листопада 2017 року №421-17 - відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржена безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Пунктом 15.15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Суддя О.М. Тарасишина

.