Постанова № 73563665, 18.04.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2018 р. м. ХарківСправа № 818/1770/17Харківський апеляційний адміністративний суд

колегія суддів у складі:

головуючого судді: Спаскіна О.А.

суддів: Жигилія С.П. , Сіренко О.І.

за участю секретаря судового засідання Ващук Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1, Державної казначейської служби України на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 28.12.2017, (суддя С.О. Бондар, АДРЕСА_2, повний текст складено 02.01.18) по справі № 818/1770/17

за позовом ОСОБА_1

до Державної казначейської служби України

про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 28.12.2017 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди - задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо невиконання постанови апеляційного суду Сумської області від 11.02.2013 у справі №2-1695/10, спосіб виконання якої було змінено ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі №6/577/181/13 від 16.09.2013.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ 37567646, вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) грошові кошти в рахунок компенсації моральної шкоди в розмірі 1700 грн. (одна тисяча сімсот грн.).

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Позивач, не погодившись з даним рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що приймаючи зазначену постанову суд першої інстанції частково дійшов до помилкових висновків, які призвели до неправильного вирішення справи, неповно з'ясував всі обставини справи, що мають значення при вирішенні спору, невірно застосував до спірних правовідносин вимоги матеріального та процесуального права. Вважає, що має право на компенсацію йому за рахунок держави моральної шкоди у розмірі 92623,00грн. через душевні страждання, які позивач та члени його родини перенесли у зв'язку з тривалим невиконанням судового рішення відповідачем.

Відповідач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне дослідження обставин справи, просить суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Вказує, що перерахування коштів стягувачам із затримкою відбувається не через протиправні дії або бездіяльність відповідача, а виключно у зв'язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих документів та передбаченими у законах про державний бюджет України обмеженими асигнуваннями для погашення наявної заборгованості за поданими судовими рішеннями.

В судове засідання суду апеляційної інстанції сторони не прибули, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином.

Позивач у письмовому відзиві на апеляційну скаргу відповідача заперечував проти апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні.

Представник відповідача подав заяву про перенесення розгляду справи на іншу дату через необхідність представлення інтересів Державної казначейської служби України по іншій справі в Апеляційному суді Харківської області.

Колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення вищезазначеної заяви, оскільки відповідач є державним органом зі встановленим штатом працівників. Доказів відсутності можливості залучення інших осіб для представництва інтересів Державної казначейської служби України в суді відповідачем не надано.

Відповідно до ч.2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У зв'язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України не здійснювалось.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України та керуючись ст.229 КАС України.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи та вимоги апеляційних скарг, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі №2-1695/2010 від 26.07.2010 вирішено стягнути з Конотопського міського управління праці і соціального захисту населення на користь ОСОБА_1 недоплачену щорічну грошову допомогу як учаснику бойових дій за 2010 рік в сумі 3150 грн. (а.с.19-20) Відповідно до постанови Апеляційного суду Сумської області від 11.02.2013 змінено рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі №2-1695/2010 від 26.07.2010, зобов'язано Конотопське міське управління праці і соціального захисту населення Конотопської міської ради здійснити позивачу перерахунок недоплаченої щорічної грошової допомоги як учаснику бойових дій за 2010 рік відповідно до ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, встановленого ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з урахуванням здійсненої за цей період виплати (а.с.21-22). Ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 16.09.2013 справа № 6/577/181/13 змінено спосіб виконання постанови апеляційного суду Сумської області від 11.02.2013 у справі №2-1695/10 шляхом стягнення з Конотопського міського управління праці і соціального захисту населення за рахунок бюджетних призначень на користь ОСОБА_1 недоплачену одноразову щорічну грошову допомогу як учаснику бойових дій за 2010 рік в сумі 3150 грн (а.с.23-24).

Згідно ухвали Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 31.03.2014 допущено заміну сторони у справі з Конотопського міського управління праці та соціального захисту населення на Управління соціального захисту населення Конотопської міської ради (а.с.25).

01.03.2015 ОСОБА_1 звернувся до Головного Управління юстиції у Сумській області із заявою, в якій просив внести виконавчий лист Конотопського міськрайонного суду по справі №6/577/181/13 від 30.09.2013 до Реєстру рішень, виконання яких гарантується державою, до заяви додав оригінал виконавчого листа по справі № 6/577/181/13 для здійснення обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (а.с. 26).

17.06.2016 Управлінням державної виконавчої служби Головного територіального Управління юстиції у Сумській області виконавчий лист Конотопського міськрайонного суду по справі № 6/577/181/13 від 30.09.2013 внесено до Реєстру рішень, виконання яких гарантується державою, номер в Реєстрі рішень 51468005, про що позивача повідомлено листом від 17.06.2016 № 12740/02.2-02 (а.с.27).

15.01.2017 ОСОБА_1 звернувся до Головного Управління юстиції у Сумській області з заявою, в якій зазначив, що рішення Конотопського міськрайонного суду по справі №2-1695/2010 від 26.07.2010 та ухвала Конотопського міськрайонного суду по справі № 6/577/181/13 від 16.09.2013 залишаються невиконаними, тому просив надати відповідь про стан виконання повідомлення 51468005 (а.с.28).

Листом від 10.02.2017 №№ К-8/02.2; К-8/02.2 Головне територіальне управління юстиції у Сумській області повідомило позивача, що згідно вимог п.п. 14, 15, 16 Порядку погашення заборгованості за рішенням суду, виконання яких гарантується державою, рішення суду після отримання оригіналів документів про здійснення нарахування за цими рішеннями передано до Управління державної казначейської служби України у Сумській області та наголосило, що на Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області покладено виключно обов'язок по обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

На даний час рішення Конотопського міськрайонного суду від 26.07.2010 у справі №2-1695/10, зміненого постановою апеляційного суду Сумської області від 11.02.2013 у справі №2-1695/10, спосіб виконання якої було змінено ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі №6/577/181/13 від 16.09.2013, фактично залишається невиконаним, що стало підставою для звернення до суду позивача з даним позовом.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки постанова апеляційного суду Сумської області від 11.02.2013 у справі №2-1695/10, спосіб виконання якої було змінено ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі №6/577/181/13 від 16.09.2013, залишається невиконаним понад встановлені Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", три місяці, то позовні вимоги підлягають задоволенню. Також суд першої інстанції вирішив, що моральна шкода, завдана позивачу, підлягає відшкодуванню у межах одного прожиткового мінімуму, в розмірі, встановленому станом на дату розгляду справи, що складає 1700 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження" (далі - Закон).

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Також вказаним Законом, крім органів державної виконавчої служби (державних виконавців та у передбачених цим Законом випадках приватних виконавців), визначено інші органи, до повноважень яких віднесено виконання рішень судів.

Так, ч. 2 ст. 6 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За приписами ст. 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган.

Частиною 1 ст. 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 №845 (далі - Порядок).

Відповідно до п. 2 Порядку безспірне списання - операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.

Згідно з п. 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Підпунктом 2 пункту 5 Порядку № 845 визначено, що органи Казначейства вживають заходів до виконання виконавчих документів протягом установленого строку.

Судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок.

Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України та принципу верховенства права.

З огляду на викладені норми чинного законодавства, у спірних правовідносинах саме на Державне казначейство України та його територіальні органи покладено обов'язок виконувати рішення суду про стягнення коштів з державного чи місцевого бюджету шляхом їх безспірного списання.

З матеріалів справи судом встановлено, що на час розгляду справи рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області залишається невиконаним

Стосовно доводів апеляційної скарги з приводу того, що Державне казначейство України відповідно до наданих повноважень здійснює виконання рішень виключно у межах передбаченої законом про Державний бюджет України на відповідний рік суми та у порядку черговості надходження виконавчих документів, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною 17.07.1997 (далі - Конвенція), є частиною національного законодавства.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 19 Конвенції передбачено, що для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами, однією з яких є Україна, їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини. Він функціонує на постійній основі.

Відповідно до статті 46 Конвенції Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є Сторонами.

Складовою принципу верховенства права є вимога юридичної визначеності, відповідно до якої остаточне рішення суду не може піддаватись сумніву, а також належне виконання судових рішень проти органів державної влади: "Принцип верховенства права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, який є невід'ємним аспектом всіх статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зобов'язує державу та будь-який державний орган виконувати судові розпорядження чи рішення, ухвалені проти держави (органу)" (параграф 87 рішення Європейського Суду з прав людини: "Гасан і Чеус проти Болгарії" від 26.10.2000 року). Європейський суд з прав людини в рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі "Комнацький проти України" визначився, що держава повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією, і що протиріччя між органами місцевої влади не повинні вплинути на права заявника, гарантовані Конвенцією (від 04 листопада 1950 року № ETS N 005 "Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод"). У справі "Горнсбі проти Греції" Європейський суд з прав людини зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін.

Таким чином, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок. Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.

Також, в рішенні Європейського суду з прав людини "Гордєєви і Гурбик проти України" від 17 січня 2006 року зазначено, що державний орган не може довільно посилатись на брак коштів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду. Таким чином, відмовою протягом декількох років вжити необхідні заходи для виконання остаточних судових рішень державні органи України частково позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції її корисного ефекту. Цього достатньо для того, щоб Суд міг зробити висновок про те, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Отже, відповідно до правової позиції Європейського суду, у тому числі у справі "Кечко проти України" (рішення від 08.11.2005 року), якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Тобто, відповідач не виконуючи судове рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області, діяв всупереч встановленому законом порядку, необґрунтовано, упереджено, чим порушено законні інтереси позивача.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що бездіяльність Державної казначейської служби України щодо невиконання протягом тривалого часу рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області є протиправною, у зв'язку з чим позовні вимоги колегія суддів вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача грошових коштів в рахунок компенсації моральної шкоди у розмірі 92623 грн. та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.

У п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, Суд нагадав свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу N 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року N 18966/02).

При цьому, беручи до уваги свою усталену практику (рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява N 40450/04, п. п. 56 - 58 та 66 - 70) ЄСПЛ неодноразово постановляв, що у зв'язку з тривалим невиконанням рішень, винесених на користь заявників, мало місце також порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

У той же час, Україну було зобов'язано вжити необхідних заходів для вирішення цієї проблеми, зокрема, запровадити ефективні засоби юридичного захисту або поєднання таких засобів, здатні забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів відповідно до принципів Конвенції, які закріплені в практиці Суду (див. рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", згадане вище, п. 94 та п. 5 резолютивної частини).

У п. 1 ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23.02.2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Отже, забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов'язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

У справі "Скордіно проти Італії" (N 1) ЄСПЛ визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень. Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (див. рішення у справі "Вассерман проти Росії" (N 2), N 21071/05, від 10 квітня 2008 року, пп. 49 і 51), вимагають таке:

- позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (див. згадане вище рішення у справі Скордіно N 36813/97, п. 195 у кінці);

- призначене відшкодування має бути виплачено без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили (див. там само, п. 198);

- процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (див. там само, п. 200);

- норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (див. там само, п. 201);

- розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (див. там само, пп. 202 - 206 і 213). Зокрема, у справі "Харук та інші проти України" (рішення від 26.07.2012 року [комітет], заява N 703/05 та 115 інших заяв, п. 24- 25), а також у ряді інших справ проти України, які стосувались тривалого невиконання рішень національних судів, ЄСПЛ, беручи до уваги принципи визначення розміру компенсації, яка присуджується у випадку встановлення порушення Конвенції щодо невиконання рішень в подібних справах, визнав розумним та справедливим присудити 3000 євро кожному заявнику в заявах, що стосуються невиконання рішень тривалістю більше трьох років, та 1500 євро кожному заявнику в інших заявах. Зазначені суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.

Стосовно останнього критерію ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203 - 204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов'язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 100).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 вересня 2013 року (справа N 6-48цс13), при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173 ЦК України та ст.ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу".

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 01.11.1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У рішенні від 03.10.2001 N 12-рп/2001 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою) Конституційний Суду дійшов висновку, що Конституція України гарантує громадянам у таких випадках право на відшкодування шкоди за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів (статті 56, 62).

Відповідно до положень ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

У п. 101 постанови від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави.

Отже, Конституція України та Закон України "Про державну виконавчу службу" гарантує, що шкода, заподіяна незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню за рахунок держави.

Обставини протиправної бездіяльності відповідача встановлені судовим рішенням, яке набуло законної сили, а отже в силу приписів ст. 72 КАС України, не підлягають доказуванню.

За цих обставин, оскільки неможливість для позивача отримати виконання рішення, винесеного на його користь, протягом тривалого строку становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном та є порушенням вимог § 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1, колегія суддів приходить до висновку, що через душевні страждання, які позивач зазнав у зв'язку з надмірно тривалим невиконанням остаточного рішення з вини посадових осіб Державної казначейської служби України, за дії (бездіяльність) яких держава несе відповідальність, відповідно до ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173, 1174 ЦК України заявник має право на відшкодування йому за рахунок держави моральної шкоди.

При цьому згідно з частиною другою статті 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. (частина третя статті 23 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї статті передбачає наявність інших випадків, передбачених законом.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України).

Дані статті є спеціальними, тобто в них передбачені особливості, які відрізняють її від загальних правил деліктної відповідальності.

До таких особливостей можна віднести:

Суб'єктний склад заподіювачів шкоди. Суб'єктами завдання шкоди є органи державної влади, яка відповідно до ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи влади Автономної республіки Крим та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові чи службові особи.

Завдання шкоди при здійсненні владно-адміністративних повноважень органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними організаційно-розпорядчих функцій, покладених на них законами або іншими нормативними актами.

Поряд із діями, тобто активною поведінкою державних органів, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, шкода у зазначеній сфері може бути заподіяна і шляхом протиправної бездіяльності, оскільки в площині владно-адміністративних відносин та організаційно-розпорядчих функцій вимагається активність, і неприйняття необхідних мір чи заходів, передбачених законами або іншими правовими актами, може призвести до завдання шкоди.

Таким чином, оскільки відповідачем, який є центральним органом виконавчої влади, допущено протиправну бездіяльність відносно позивача, що встановлено судовим рішенням, Державна казначейська служба України є суб'єктом завдання шкоди при здійсненні владно-адміністративних повноважень.

Виходячи з наведеного, колегія суддів зазначає, що відповідач є суб'єктом, що відноситься до завдавачів шкоди, характер правовідносин свідчить про те, що права позивача - фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій.

Досліджуючи обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, колегія суддів зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення.

Оцінюючи вказані обставини та характер спірних правовідносин у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку, моральна шкода підлягає відшкодуванню у межах одного прожиткового мінімуму, в розмірі, встановленому станом на дату розгляду справи, що складає 1700 грн.

При цьому, колегія суддів доводи позивача про те що розмір відшкодування моральної шкоди, повинен бути стягнутий в сумі, еквівалентній 3000 Євро, оскільки в таких розмірах стягується моральна шкода Європейським Судом з прав людини, вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.

Так, згідно практики Європейського Суду з прав людини, Суд у своїх рішеннях, дійсно, присуджував з держави у рахунок відшкодування моральної шкоди її розмірі в середньому від 1500 до 3000 Євро, посилаючись на встановлення тривалого невиконання рішень, винесених на користь заявників, порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

Колегія суддів наголошує на тому, що таке відшкодування моральної шкоди обґрунтовується у рішеннях ЄСПЛ саме відсутністю ефективного національного засобу захисту.

У той же час, дана справа розглядається національним судом України.

Згідно ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Частиною 5 ст. 55 Конституції України передбачено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в межах розгляду даної справи, права позивача порушені бездіяльністю відповідача підлягають відновленню шляхом відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначається судом за критеріями, що мають істотне значення та відносяться до характеру порушень і обставин справи, що є юридичним захистом прав позивача національним судом України, а не міжнародною судовою установою, яка захищає такі права у разі неотримання особою ефективного національного засобу юридичного захисту.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Колегія суддів вважає, що постанова суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 2 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1, Державної казначейської служби України на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 28.12.2017 по справі № 818/1770/17 залишити без задоволення.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 28.12.2017 по справі № 818/1770/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис)О.А. СпаскінСудді(підпис) (підпис) С.П. Жигилій О.І. Сіренко Повний текст постанови складено та підписано 23.04.2018 р.