Рішення № 73561799, 05.04.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.04.2018Справа № 910/16571/17

За первісним позовом: Київської міської ради

до: приватного акціонерного товариства "Українська міжбанківська валютна біржа"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:

1. Департамент комунальної власності виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

2. Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про визнання договору недійсним.

та зустрічним позовом приватного акціонерного товариства "Українська міжбанківська валютна біржа"

до Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

1. Департамент комунальної власності виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

2. Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про визнання договору дійсним

Суддя: Шкурдова Л.М.

Секретар с/з Гнідіна М.Ю.

Представники:

від позивача за первісним позовом: Власенко І.І. - за дов.

від відповідача за первісним позовом: Окунєв І.С. - за дов.

від третьої особи 1: Пісковенко І.А. - за дов.

від третьої особи 2: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Господарським судом міста Києва розглядається справа за позовом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до приватного акціонерного товариства "Українська міжбанківська валютна біржа" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Департаменту комунальної власності виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання Охоронно-орендного договору № 134/96 від 23.04.1996 року недійсним з моменту його укладення та зустрічним позовом приватного акціонерного товариства "Українська міжбанківська валютна біржа" до Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департаменту комунальної власності виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання Охоронно-орендного договору № 134/96 від 23.04.1996 року дійсним

Первісні позовні вимоги про визнання Охоронно-орендного договору від 23.04.96р. № 134/96 недійсним з моменту його укладення обґрунтовані тим, що такий договір укладено з порушенням вимог Інструкції про порядок обліку, забезпечення збереження, змісту, використання і реставрації нерухомих пам'яток історії і культури, затверджена наказом Міністерства культури СРСР від 13.05.1986 № 203 (далі - Інструкція) та Порядку надання згоди на передачу в оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності м. Києва, затверджений розпорядженням Представника Президента України від 11.01.1994 № 10 (далі - Порядок), а саме: форма спірного договору не відповідає типовій формі договору, затвердженої Інструкцією, в договорі відсутнє погодження державного органу охорони пам'яток республіканського значення, відсутні акти технічного стану пам'ятки, порушено вимоги Порядку надання згоди на передачу в оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності, здійснено визначення орендної плати в іноземній валюті, а отже спірний договір на момент його укладення не відповідав вимогам чинного на той час законодавства. Також позивач за первісним позовом зазначає, що ПрАТ «УМВБ» було безпідставно звільнено від орендної плати на період проведення реставраційних робіт та відповідач за первісним позовом здійснює сплату орендної плати за меншою орендною ставкою, Охоронно-орендний договір від 14.05.95 року, укладений між ДІАЗ «Стародавній Київ» та ЗАТ «Київський міжнародний контрактовий ярмарок», що був орендарем будинку за адресою вул. Межигірська, 1 в м. Києві до ПрАТ «УМВБ», не був припинений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2017 року порушено провадження у справі № 910/16571/17.

Відповідач за первісним позовом проти його задоволення заперечував, вказуючи, що під час укладення спірного договору не було допущено порушення вимог чинного на той час законодавства, за наявності яких існували б підстави для визнання Охоронно-орендного договору недійсним у відповідності до вимог ЦК УРСР.

Відповідачем за первісним позовом заявлено про застосування наслідків пропущення строків позовної давності.

27.11.2017 року від приватного акціонерного товариства «Українська міжбанківська валютна біржа» надійшла зустрічна позовна заява у справі № 910/16571/17.

Зустрічні позовні вимоги про визнання дійсним Охоронно-орендного договору від 23.04.96р. № 134/96, укладеного на підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації № 162 від 07.02.1996 року між державним історико-культурним заповідником «Стародавній Київ» та приватним акціонерним товариством «Українська міжбанківська валютна біржа», обґрунтовані тим, що під час укладення спірного договору сторонами було дотримано вимоги чинного на той час законодавства, досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, договір виконаний сторонами, його умовами не передбачено розірвання договору на підставі розпорядження Київській міській раді (Київської міської державної адміністрації), позивач за зустрічним позовом зазначає, що він є добросовісним орендарем та користувачем будинку, звільнення позивача за зустрічним позовом від сплати орендної плати в період проведення капітального ремонту та реконструкції узгоджено сторонами, Охоронно-орендний договір від 14.05.95 року, укладений між ДІАЗ «Стародавній Київ» та ЗАТ «Київський міжнародний контрактовий ярмарок» був припинений Розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 162 від 07.02.1996 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 р. у справі 910/16571/17 прийнято до розгляду зустрічний позов приватного акціонерного товариства «Українська міжбанківська валютна біржа».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 р. у справі 910/16571/17 розгляд справи було відкладено на 07.12.2017 р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.01.2018 р. у справі № 910/16571/17 вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі.

Третьою особою-2 подано пояснення по справі, в яких остання зазначала про необхідність визнання Охоронно-орендного договору №134/96 від 23.04.1996 року недійсним з аналогічних підстав, зазначених позивачем за первісним позовом в позовній заяві.

В судовому засіданні 20.02.2018 року судом ухвалено закрити підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 05.04.2018 року.

У судове засідання 05.04.2018 року з'явилися представники позивача за первісним позовом, відповідача за первісним позовом та третьої особи 1. Третя особа 2 у судове засідання 05.04.2018 р. явку повноважного представника не забезпечила, про час і місце судового засідання повідомлена належним чином. Відтак, суд вважає за можливе здійснювати розгляд справи за відсутності представника третьої особи 2.

Клопотання третьої особи -2 про відкладення розгляду справи судом задоволенню не підлягає, з огляду на те, що третьої особою-2 не надано доказів на підтвердження неможливості забезпечення участі її представника у судовому засіданні та не надано обґрунтування щодо неможливості розгляду справи за відсутності представника третьої особи-2.

У судовому засіданні 05.04.2018 року було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

На підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації № 162 від 07.02.1996 року між Державним історико-культурним заповідником «Стародавній Київ», далі - ДІАЗ «Стародавній Київ», та Приватним акціонерним товариство «Українська міжбанківська валютна біржа» (надалі - відповідач за первісним позовом) було укладено Охоронно-орендний договір від 23.04.96р. № 134/96 (надалі - Договір), відповідно до якого відповідачу за первісним позовом було передано в оренду будинок, що розташований у місті Києві, вул. Межигірська, 1, який є пам'яткою архітектури національного значення (Постанова Ради Міністрів УРСР від 24.08.63 № 970). Факт передачі будинку в оренду від ДІАЗ «Стародавній Київ» до відповідача за первісним позовом підтверджується «Актом приемки- передачи незаконченного реконструкцией объекта «Контрактовий дом» по ул. Межигорская, 1» від 23 квітня 1996 року.

Пунктом 2.2. ст.2 Договору визначено, що термін дії Договору (строк оренди) становить 49 (сорок дев'ять) років, починаючи від 23 квітня 1996 року та продовжуючись до 22 квітня 2045 року.

При цьому, на відповідача за зустрічним позовом як Орендаря відповідно до п. 3.1. ст. 3 Договору покладено обов'язки забезпечити проведення повного комплексу реставраційних та ремонтних робіт згідно з Проектом пристосування, після проведення яких у відповідності до ст. 3 Договору на відповідача за зустрічним позовом покладено обов'язки проводити щомісячну оренду плату в розмірі 2 365,00 доларів США, крім того відшкодування ПДВ та компенсацію земельного податку.

Відповідно до Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 07.03.1997 № 283, будинок, що розташований у місті Києві, вул. Межигірська, 1, був закріплений на праві оперативного управління за Управлінням охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища м. Києва, про що ДІАЗ «Стародавній Київ» 18.07.1997 року своїм Листом за № 257 повідомив відповідача за первісним позовом і зазначив, що будинок по вул. Межигірський, 1 передається з балансу ДІАЗ «Стародавній Київ» на баланс Управлінння охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища на підставі Розпорядження Київської Міської державної адміністрації від 07.03.1997 р. за № 283, в зв'язку з чим всі права Орендодавця за Охоронно-орендним договором від 23.04.1996 року № 134/96 переходять до Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища.

24 грудня 1996 року Управлінням охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища (Протокол № 13) було прийнято рішення про погодження Проекту пристосування приміщень Контрактового будинку по вул. Межигірський, 1 в місті Києві під ПрАТ «УМВБ» та про погодження проектної документації.

Відповідно до умов ст. 3 та ст. 6 Договору, орендований будинок був реконструйований та відремонтований за рахунок власних коштів відповідача за первісним позовом, відповідно до умов Охоронно-орендного договору від 23.04.96р. № 134/96, що підтверджується в тому числі Актами про приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, що затверджені Головним управлінням охорони культурної спадщини та реставраційно-відновлювальних робіт та Управлінням охорони пам'яток і зареєстровані Управлінням Держархбудконтролю м.Києва за № 19 від 29 січня 2001 року та за № 08 від 16 січня 2004 року.

За твердженням позивача за первісним позовом підставою для визнання спірного Договору недійсним було те, що його укладено з недодержанням вимог Інструкції про порядок обліку, забезпечення збереження, змісту, використання і реставрації нерухомих пам'яток історії і культури, затверджена наказом Міністерства культури СРСР від 13.05.1986 № 203 та Порядку надання згоди на передачу в оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності м. Києва, затверджений розпорядженням Представника Президента України від 11.01.1994 р. №10, зокрема щодо дотримання типової форми договору, затвердженої Інструкцією та дотримання вимог щодо погодження державним органом охорони пам'яток республіканського значення, а також відсутність актів технічного стану пам'ятки.

Суд не погоджується з доводами позивача за первісним позовом щодо визнання спірного договору недійсним з підстав, заявлених позивачем, виходячи з наступного.

Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди (п. 1 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 p. N 02-5/1 11 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними).

За своєю правовою природою оспорюваний охоронно-орендний договір є різновидом договору майнового найму (оренди) комунального майна, правовідносини за яким на момент укладення оспорюваного договору регулювались ЦК Української PCP, Законом Української PCP від 13.07.1978 p. N 3600-ІХ "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", Законом України від 10.04.1992 p. N2269-X11 "Про оренду державного майна" та іншими нормативно - правовими актами.

Відповідно до ст.21 Закону УРСР Про охорону і використання пам'яток історії та культури від 13.07.1978, який був чинним на час вчинення спірного правочину, будинки і споруди, віднесені до пам'яток історії та культури, надаються в користування державним, кооперативним, іншим громадським підприємствам, організаціям, установам, а також іншим організаціям і особам виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів за погодженням з спеціально уповноваженими державними органами охорони пам'яток. При цьому, відповідно до ст. 7 Закону державне управління в галузі охорони і використання пам'яток історії та культури здійснюється Радою Міністрів СРСР, Радою Міністрів Української РСР, виконавчими комітетами обласних, районних, міських, районних у містах, селищних і сільських Рад народних депутатів, а також спеціально уповноваженими на те державними органами охорони пам'яток відповідно до законодавства Союзу РСР і Української РСР.

Як вбачається з першої сторінки Охоронно-орендного договору від 23.04.96р. №134/96 його укладено на підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації №162 від 07.02.1996 року за погодженням з Управлінням охорони пам'яток історії культури та історичного середовища м.Києва, а також Управлінням майна міста Києва.

Отже, позивач за первісним позовом зазначаючи про відсутність погодження спірного договору відповідним органом охорони пам'яток, не вказує в чому саме виявляється невідповідність вимогам чинного на той час законодавства, оскільки не вказує яким саме органом мало б бути погоджено спірний договір та не доводить відсутність повноважень у Управління охорони пам'яток історії культури та історичного середовища м.Києва на погодження договорів щодо оренди будинку-пам'ятки, визначеного в договорі.

Пунктом 72 Інструкції передбачено, що порядок і умови використання пам'яток історії та культури встановлюються державними органами охорони пам'яток і визначаються для кожного пам'ятника, що знаходиться в користуванні або власності підприємств, установ, організацій і громадян, відповідним охоронним документом: охоронно-орендним договором (додаток N 8), охоронним договором (додаток N 9) або охоронним зобов'язанням (додатки N 10 і N 11). В охоронних документах передбачаються також порядок і терміни реставрації, консервації, ремонту пам'яток і пов'язаних з ними будівель, споруд та предметів, що становлять культурну цінність, благоустрій територій, садів, парків, природних ландшафтів, організація належної охорони пам'яток та інші умови.

Позивач за первісним позовом стверджує, що спірний договір не відповідає типовій формі охоронно-орендного договору (додаток №8 до Інструкції), що є підставою для визнання його недійсним.

З даними твердженнями суд не погоджується, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 21 Закону України від 27.03.1991 p. N 887-ХІ1 "Про підприємства в Україні", підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь- яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 44 ЦК Української PCP повинні укладатись у письмовій формі: угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу PCP і Української PCP.

Згідно з ч. 1 ст. 45 ЦК Української PCP недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди (ст. 153 ЦК Української PCP).

Відповідно до ч. 1 ст. 154 ЦК Української PCP коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась.

Договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами (ч. 2 ст. 257 ЦК Української PCP).

Статтею 10 Закону України від 10.04.1992 p. N2269-XII "Про оренду державного майна", у редакції, що діяла на момент укладення оспорюваного договору, визначено істотні умови договору оренди, а саме: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін: страхування орендарем взятого ним в оренду майна.

Моментом укладення договору, згідно із ст. 12 Закону України "Про оренду державного майна", у редакції, що діяла на момент укладення оспорюваного договору, є момент досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчили про його неукладення, а не про недійсність. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний охоронно-орендний договір від 23.04.1996 р. №134/96 був вчинений його сторонами у визначеній законом письмовій формі, містить всі істотні умови, необхідні для договорів даного виду (є укладеним), а отже відповідає вимогам закону та є дійсним. Дії сторін щодо виконання охоронно орендного договору від 23.04.1996 р. №134/96 також свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено. Також спірний охоронно-орендний договір містить умови щодо здійснення реставрації, ремонту будинку-пам'ятки, забезпечення підтримання будинку-пам'ятки в належному санітарному, протипожежному, технічному стані, утримання у відповідному стані благоустрою прилеглої до будинку- пам'ятки земельної ділянки.

Одночасно з цим, нормами чинного на той час законодавства не визначено форму охоронно-орендного договору, що є додатком №8 до Інструкції як типової та наслідків її недодержання визнання укладених договорів недійсними.

Таким чином, враховуючи те, що спірний охоронно-орендний договір за своїм змістом відповідає вимогам чинного на той час законодавства, яким не передбачено як підставу для визнання недійсними охоронно-орендних договорів їх невідповідність по формі охоронно-орендному договору, що є Додатком №8 до Інструкції, суд вважає твердження позивача за первісним позовом щодо визнання недійсним спірного договору в зв'язку з його невідповідності формі, зазначеній в Інструкції, необґрунтованими.

Крім того, Інструкція про порядок обліку, забезпечення збереження, утримання, використання і реставрації нерухомих пам'яток культури, що є додатком до наказу Міністерства культури СРСР від 13.05.1986 р. №203, не визначає порядок укладення охоронно - орендних договорів комунального майна, підстави їх недійсності, а визначає порядок здійснення заходів з державного обліку, охорони, використання та реставрації нерухомих пам'яток історії та архітектури.

Суд вважає необґрунтованими посилання позивача за первісним позовом, як на підставу для визнання охоронно-орендного договору недійсним, на те, що в порушення підпункту "а" п. 77 Інструкції (яким визначено, що акт технічного стану пам'ятки поновлюється кожні п'ять років, а у випадку проведення робіт па пам'ятках - невідкладно) відповідачем не надавалося до органу охорони культурної спадщини доказів наявності поновлених актів технічного стану після проведення ремонтно-реставраційних робіт, оскільки у відповідності до чинного на той час ЦК УРСР підставою для визнання недійсним договору було визначено невідповідність його на час укладення вимогам закону, в той час як такі твердження позивача за первісним позовом можуть свідчити про допущене відповідачем за первісним позовом неналежне виконання умов договору під час дії договору.

В обґрунтування первісних позовних вимог про визнання недійсним охоронно-орендного договору від 23.04.96р. №134/96 позивач зазначає, що в порушенням вимог Порядку надання згоди на передачу в оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності м. Києва, затвердженого розпорядженням представника Президента України від 11.01.1994 р. №10, конкурс на передачу в орендне користування Відповідачу пам'ятки не проводився.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації №301 від 11.12.1995 р. "Про оренду нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень), що належить до комунальної власності міста" було внесено зміни до Порядку надання згоди на передачу в оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності м. Києва, затвердженого розпорядженням Представника Президента України у м. Києві від 11.01.1994 р. N10 "Про оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності міста", шляхом складення його у новій редакції. Відповідно до п. 1.2 зазначеного Порядку рішення про надання дозволу на передачу в оренду нерухомого майна приймається Київською міською державного адміністрацією шляхом видання розпорядження, яке є підставою для укладання договору оренди.

Як вбачається з матеріалів справи Київською міською державною адміністрацією видано розпорядження від 07.02.1996 р. № 162, на виконання якого між Державним історико-культурним заповідником «Стародавній Київ» та Приватним акціонерним товариством «Українська міжбанківська валютна біржа», укладено Охоронно-орендний договір від 23.04.1996р. № 134/96. відповідно до якого останньому було передано в оренду будинок, що розташований у місті Києві на вулиці Межигірська, 1. Факт передачі будинку в оренду підтверджується Актом приймання-передачі незакінченого реконструкцією об'єкта «Контрактовий дім» по вул. Межігірська, 1 від 23.04.1996 р.

Таким чином, посилання позивача за первісним позовом на недотримання вимог Порядку надання згоди на передачу в оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності м. Києва, необґрунтовані.

Також необґрунтовані посилання позивача за первісним позовом щодо порушення порядку укладення охоронно-орендного договору, в зв'язку з тим, що термін дії ордеру 30 днів, а договір було укладено поза межами спливу цього строку, що не відповідає п. 69 та додатку 7 до Правил обліку громадян, які погребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Української Республіканської Ради Професійних Спілок від 11.12.1984 р. №470. Разом з тим, Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, затверджені постановою Ради Міністрів УРСР і Української Республіканської Ради Професійних Спілок від 11.12.1984 р. №470. не розповсюджуються на спірні правовідносини. Це підтверджується тим, що ці правила регулюють облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, призначених для постійного проживання (п.1 даних Правил).

Відповідно до ст. 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Таким чином, спірний Договір за своєю природою є угодою в розумінні ст. 41 ЦК УРСР.

Крім того, статтею 48 ЦК УРСР встановлено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

При цьому під невідповідністю закону слід розуміти суперечність угоди законодавчому акту як нормативно-правовому акту органу законодавчої влади.

Інструкція про порядок обліку, забезпечення збереження, змісту, використання і реставрації нерухомих пам'яток історії і культури, затверджена наказом Міністерства культури СРСР від 13.05.1986 № 203, та розпорядження Представника Президента України від 11.01.1994 р. № 10, на недодержання положень якої позивач за зустрічним позовом посилається як на підставу визнання Договору недійсним є підзаконним нормативно-правовим актом, будь-яка невідповідність спірного Договору як угоди в розумінні ЦК УРСР не може розцінюватися як невідповідність її вимогам закону та розцінюватися як підстава недійсності такої угоди.

На відміну від терміну «законодавство», який треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України (Рішення Конституційного суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98), термін «закон» не дозволяє робити розширювальне тлумачення і охоплює тільки закони України, прийняті Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади.

Відтак, невідповідність Договору або окремих його частин зазначеній позивачем за первісним позовом Інструкції не може розцінюватися як невідповідність угоди закону як підстави її недійсності в розумінні ст. 48 ЦК УРСР.

Стосовно тверджень позивача за первісним позовом щодо того, що на момент укладення спірного Договору не було припинено Охоронно-орендний договір від 14.05.1995 укладений з АТ «Київський Міжнародний контрактовий ярмарок», суд зазначає наступне.

На Орендаря - ДІАЗ «Стародавній Київ» відповідно до Розпорядження Київської міської державної адміністрації №162 від 07.02.1996 року було покладено обов'язки надати в орендне користування ПрАТ «УМВБ» будинок за адресою вул. Межигірська, 1 в м. Києві. А отже, уклавши з ПрАТ «УМВБ» 23.04.96 року Охоронно-орендний договір №134/96, ДІАЗ «Стародавній Київ» виконав покладені на нього Розпорядженням Київською міською державною адміністрацією № 162 обов'язки і підтвердив, що на 23.04.96 рік мав законні права та законні повноваження на укладення договору та надання в оренду будинку. Відповідно до «Соглашение по охранно-арендному договору от 14.05.1995г. на использование памятника истории и культуры Контрактовый дом по ул.Межигорской, 1» от 14 февраля 1996 года, укладений між ДІАЗ «Стародавній Київ» та ЗАТ «Київський міжнародний контрактовий ярмарок», Охоронно-орендний договір від 14.05.95 року є розірваним з 14.02.1996 року на підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації №162 від 07.02.1996 року. Отже, Охоронно-орендний договір від 14.05.95 року, укладений між ДІАЗ «Стародавній Київ» та ЗАТ «Київський міжнародний контрактовий ярмарок», що був орендарем будинку за адресою вул. Межигірська, 1 в м.Києві до ПрАТ «УМВБ», був припинений належним чином. Тобто, було вчинено дії, спрямовані на припинення орендних відносин із попереднім орендарем - АТ «Київський Міжнародний контрактовий ярмарок».

Суд також не бере до уваги доводи позивача за первісним позовом щодо визначення розміру орендної плати в доларах США як підставу недійсності Договору.

Пунктом 3.1 Договору встановлено, що розмір орендної плати становить 2365,00 дол. США без урахування податку на додану вартість. Тим же пунктом встановлено, що орендна плата сплачується в національній валюті за курсом Національного Банку України на підставі рахунків, які надає орендодавець.

З наведеного вбачається, що сторонами встановлений еквівалент в іноземній валюті для розрахунку розміру орендної плати.

Частиною 1 ст. 3 Декрету Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання» від 19.02.1993 р. встановлено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Тобто вказана норма Декрету встановлює заборону на використання іноземної валюти у якості саме платіжного засобу на території України. Натомість положення п. 3.1 Договору, встановлюючи еквівалент розміру орендної плати в іноземній валюті, не передбачають сплату орендної плати в іноземній валюті, а встановлюють оплату в національній валюті за курсом НБУ. У зв'язку з цим суд приходить до висновку, що положення п. 3.1 Договору щодо розміру і сплати орендної плати не суперечать ч.1 ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання» від 19.02.1993 р.

Відповідно до ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Позивачем за первісним позовом не доведено наявності підстав та допущення порушень чинного на той час законодавства, за наявності яких нормами ЦК УРСР передбачено правові наслідки у вигляді визнання недійсним договору.

Одночасно з цим, як вбачається з матеріалів справи відповідач за первісним позовом здійснив капітальні вкладення по реконструкції та ремонту Об'єкту оренди, сплачував орендні платежі. Таким чином, укладаючи Договір та виконуючи його умови, відповідач за первісним позовом мав законні очікування на користування орендованим будинком протягом встановленого в договорі оренди строку.

Відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Частиною 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі «СТРЕТЧ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА» (CASE OF STRETCH v. THE UNITED KINGDOM), рішення від 24.06.2003 р. Заява № 44277/98, пункт 32 Рішення, Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з усталеною практикою органів Конвенції, поняття «майно» (possessions) може означати «існуюче майно» (existing possessions) або активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право. У п. 35 вказаного Рішення Суд дійшов висновку, що заявника слід вважати особою, яка мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження строку оренди, і - в цілях статті 1 Першого протоколу - таке законне сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих йому муніципалітетом Дорчестера за орендним договором.

У справі «PINE VALLEY DEVELOPMENTS LTD AND OTHERS v. IRELAND» (рішення від 23.10.1991 р., заява № 12742/87) Європейським судом з прав людини постановлено, що дія статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в контексті тлумачення поняття власності (майна) поширюється у тому числі на правомірні (законні) очікування щодо певного стану речей у майбутньому.

У пункті 54 Рішення у справі «IATRIDIS v. GREECE» (рішення від 25.03.1999 р., заява № 31107/96) зазначено, що концепція «майна» в розумінні 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном».

Таким чином, виходячи зі змісту наведених норм, справедливі очікування відповідача за первісним позовом на продовження користування орендованим майном в контексті статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є майном, право мирного володіння яким гарантується Конвенцією та Конституцією України, стаття 41 якої закріплює непорушність права приватної власності та гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32 - 35 рішення Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року «Стретч проти Сполученого Королівства» майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку укладення спірного договору не можуть бути безумовною підставою для визнання договорів недійсними, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача.

Відтак, твердження позивача за первісним позовом про допущені органом влади процедурні порушення Інструкції про порядок обліку, забезпечення збереження, змісту, використання і реставрації нерухомих пам'яток історії і культури, затверджена наказом Міністерства культури СРСР від 13.05.1986 № 203 не можуть бути підставою для позбавлення відповідача за первісним позовом права мирного володіння об'єктом оренди на умовах спірного Договору, оскільки таке позбавлення було б порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на те, що судом відмовлено у задоволенні первісного позову по суті, подана відповідачем за первісним позовом заява про застосування наслідків пропущення строків позовної давності судом не розглядається.

Стосовно заявленого у справі зустрічного позову про визнання дійсним Договору суд зазначає наступне.

Пунктом 4 прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

З огляду на те, що відносини з оренди Будинку продовжують існувати на даний момент до таких відносин підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу України.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Спірний Договір судом недійсним не визнаний. Відмова в задоволенні первісного позову про визнання недійсним Договору передбачає дійсність останнього, що виключає можливість визнання його дійсним. При цьому дійсним може бути визнаний лише договір, який є недійсним в силу норми закону, тобто нікчемний (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Нікчемний договір може бути визнаний дійсним лише у випадках, встановлених Цивільним кодексом (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 219 ЦК України, яка встановлює можливість визнання судом дійсним одностороннього правочину, який вчинено без додержання вимог закону щодо його нотаріального посвідчення, та статтею 220 ЦК України, яка передбачає можливість визнання дійсним договору, при укладенні якого не було додержано вимог щодо його нотаріального посвідчення. Інших випадків можливості застосування такого способу захисту як визнання дійсним правочину/договору Цивільним кодексом не передбачено.

Відтак, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст.74, 76-80, 129, 236 - 240 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні первісного позову - відмовити.

2. В задоволенні зустрічного позову - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили через 20 днів з моменту виготовлення повного тексту рішення в разі не оскарження його в установленому порядку. Рішення може бути оскаржене в 20-денний строк до Київського апеляційного господарського суду.

Суддя Шкурдова Л.М.

Дата складання тексту рішення: 20.04.18р.