Постанова № 73553297, 11.04.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 465/1164/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Масендич В.В.

Провадження № 22-ц/783/5283/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Н. О.

Категорія: 19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Цапа П.М.

з участю: представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 13 червня 2017 року, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_5 про стягнення 775 840,84 грн. заборгованості за розпискою, з яких 695 883,13 грн. сума основного боргу та 73 067,71 грн. - 3% річних від простроченої суми за три з половиною роки прострочення виконання грошового зобов’язання, а також сплачений судовий збір в розмірі 6 890 грн. та інші судові витрати в розмірі 75.00 грн.

Оскаржуваним рішенням в позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу відмовлено, судовий збір сплачений ОСОБА_4 при подачі позову до суду в розмірі 6890,00 грн. залишено за позивачем.

Рішення в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_4,вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що 23.10.2012 року ОСОБА_5 позичив у ОСОБА_4 та отримав згідно даної ним розписки в борг 625 000 чеських крон, які зобов’язувався повернути позивачу не пізніше, ніж до 01.02.2013 року. У вказаний строк відповідач борг не повернув та звернувся до з проханням продовжити строк повернення боргу на певний час. 23.05. 2016 року сплив останній погоджений термін повернення боргу і на прохання позивача виконати взяті на себе зобов’язання та повернути борг, ОСОБА_5 повідомив про неможливість повернення боргу у зв’язку із відсутністю коштів, а тому перебіг позовної давності почався саме з травня 2016 року, проте даний факт не взяв до уваги суд першої інстанції. Суд безпідставно не взяв до уваги, що ОСОБА_5 не заперечує отримання ним від позивача грошових коштів, однак ухиляється від виконання взятих на себе зобов'язань. З вищенаведених підстав просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю - доповідача, заперечення представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Положеннями частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.3 та ч.4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд першої інстанції, встановивши, що в даній справі наявний іноземний елемент, а тому на правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, поширюється Закон України «Про міжнародне приватне право», з врахуванням положень п.16 ч.1 ст. 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» та встановлених судом обставин, а саме, що позивач та відповідач на момент складення і підписання розписки – як юридичного факту, який створює правовідносини, який мав місце на території іноземної держави проживали у ІНФОРМАЦІЯ_1 та не домовились про вибір права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, дійшов висновку, що правочин, а саме складання та підписання розписки від 23.10.2012р. більш тісно пов'язаний з правом держави, де такий правочин укладено, однак позивач в обґрунтування позовних вимог на норми права Чеської Республіки не посилався, дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив зі змісту розписки про отримання грошей від 23.10.2012 року, копія якої на чеській мові долучена позивачем до матеріалів справи.

За змістом україномовного тексту розписки: «Я підтверджую цією розпискою,що сьогодні я позичив від: ОСОБА_4, персональний номер 680921/2443, адреса місця проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2, 434 01 м.Мост, грошову суму: 625 000 чеських крон. Я зобов’язуюсь повернути вищенаведеній особі цю суму у власні руки не пізніше ніж до 01.02.2013 року. м.Мост, 23.10.2012р. ОСОБА_6 – підпис, персональний номер 700714/9996, вул.. У Вєжових Дому 2946/5, 434 01 м.Мост».

Згідно україномовного тексту вищевказаної розписки: «засвідчення – легалізація: порядковий номер в книзі засвідчень О 1521/2012. Засвідчую, що ОСОБА_6, 14.07.1970р.н., м.Мост, вул.. У Вєжових Дому 2946/5, особа, якого була встановлена по дійсному офіційному посвідченню, власноручно підписав цей документ в моїй присутності. ОСОБА_7, 23.10.2012р. Марцела Гомолкова, вповноважена нотаріусом – ОСОБА_8 Заградніковою». «Засвідчення: засвідчую, що ця копія, яка складається з 1 листа, дослівно відповідає документу, з якого вона була зроблена і який складається з 1 листа. Юрист Ярослава Мала – нотаріус м.Мост».

Закон України «Про міжнародне приватне право», встановлює порядок врегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов’язані одним або кількома правопорядками, ніж український правопорядок.

Згідно п.2 ч.1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Як вбачається зі змісту нотаріально завіреної розписки про отримання грошей від 23.10.2012 року про отримання ОСОБА_5 в позику від ОСОБА_4 625 чеських крон, якою позивач обґрунтовує позовні вимоги, складена на території м. Мост Чеської Республіки.

Крім цього, з розписки від 23.10.2012 року, вбачається, що ОСОБА_4 на день складання розписки проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, 434 01, ОСОБА_2 проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, 43401.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який з огляду на вище встановлені обставини справи, дійшов до вірного висновку, що в даній справі наявний іноземний елемент, а відтак на правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, поширюється Закон України «Про міжнародне приватне право».

Статтею 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що право, яке підлягає застосуванню до приватно правових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України. Якщо згідно з частиною першою цієї статті неможливо визначити право,що підлягає застосуванню, застосовується право, яке має більш тісний зв'язок із приватноправовими відносинами.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин.

Стаття 43 Закону України «Про міжнародне приватне право передбачає, що сторони договору згідно із статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір прямо заборонено законами України. За змістом згаданої норми Закону згода сторін щодо договору про вибір права має бути досягнута у письмовій формі.

Вибір права – право учасників правовідносин визначити право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом.(п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах (ч.6 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.(стаття 32 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Згідно з п.16 ч.1 ст. 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору,застосовується право відповідно до частини другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є позикодавець за договором позики.

Аналізуючи зміст долученої до матеріалів справи розписки про отримання грошей від 23.10.2012 року, суд першої інстанції вірно встановив, що сторонами договору позики, на підтвердження укладення якого надано розписку від 23.10.2012 року, не обрано право, що підлягає застосуванню, оскільки сторони в розписці цього не передбачили, що свідчить про відсутність домовленості між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про вибір права, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про міжнародне приватне право» при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумачення норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норми права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.

Частина 3 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

Аналізуючи зміст ч.3 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» слід дійти висновку про те, у справах з іноземним елементом, позивач, в обґрунтування заявлених ним позовних вимог, повинен посилатися на норми права іноземної держави, а суд вправі у встановленому законом порядку звернутися до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном з метою встановлення змісту цих норм права іноземної держави.

Зміст права може встановлюватися не тільки судом, але й сторонами, які зацікавлені в застосуванні даного права. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. (п.9 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.05.2013 року №24-754/0/4-13).

Тобто, особи, які беруть участь у справі, обгрунтовуючи свої вимоги чи заперечення, повинні посилатися на норми права іноземної держави, а суд повинен вжити заходи для з»ясування їх змісту.

Відповідно до ст. ст. 10, 11, 60 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з положеннями ст. 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь – які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.2 ст. 59 ЦПК України 2004 року, ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В матеріалах справи відсутні докази, які можна було б визнати належними, допустимими та достовірними, на підтвердження тих обставин, що позивач та відповідач на день складання розписки про отримання грошей від 23.10.2012 року (поданою позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог) та на момент передачі грошей в позику, перебували на території України.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції вірно взяв до уваги те, що і позивач, і відповідач на момент написання розписки про отримання грошей від 23.10.2012 року та передачі грошей, проживали на території Чеської Республіки, правочин мав місце на території Чеської Республіки.

Матеріалами справи, а саме, дорученням, виданим ОСОБА_4 на ім»я ОСОБА_9 на представлення його інтересів, посвідченим на території Чеської Республіки 23.11.2016 року (а.с.61), поясненнями представника ОСОБА_4 – ОСОБА_9, підтверджено, що ОСОБА_4 проживав і проживає на території Чеської Республіки.

А відтак, з урахуванням положень п.16 ч.1 ст. 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» та встановлених судом обставин про місце проживання ОСОБА_4 на території Чеської Республіки як на момент складання та підписання розписки про отримання грошей - як юридичного факту, який створює правовідносини, що мав місце на території іноземної держави,так і його проживання на території Чеської Республіки на час звернення до суду з цим позовом, колегія суддів приходить до висновку, що правочин (розписка про отримання грошей від 23.10.2012 року) більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для змісту правочину (позикодавець ОСОБА_4Ю.), має своє місце проживання або місцезнаходження (частини 2 і 3 ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право»), тобто – з правом Чеської Республіки.

З позовної заяви вбачається, що ОСОБА_4, обгрунтовуючи позовні вимоги, посилається на матеріальне право України, яким врегульовано зобов»язальні правовідносини, правовідносини, що виникають з договору позики.

В позовній заяві позивач ОСОБА_4 не обґрунтовує позовні вимоги нормами права Чеської Республіки.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що ОСОБА_4 в позовній заяві свої вимоги обґрунтовував нормами матеріального права України, а не нормами матеріального права Чеської Республіки.

Ухвалення судом першої інстанції судового рішення із застосуванням норм матеріального права Чеської Республіки призвело б до зміни підстав для правового обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 з ініціативи самого суду.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення Закону України «Про міжнародне приватне право», доводи про те, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що спір не підсудний судам України, зокрема, Франківському районному суду м. Львова, не заслуговують на увагу, оскільки такі доводи спростовуються оскаржуваним рішенням, ухваленим судом першої інстанції у даній справі, а не постановленням судом ухвали про закриття провадження у даній справі у зв»язку з непідсудністю справи з іноземним елементом судам України, а саме, Франківському районному суду м. Львова.

Інші доводи апеляційної скарги аналогічні змісту позовної заяви, і такі також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Стаття 367 ЦПК України визначає межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Беручи до уваги зазначені апелянтом доводи апеляційної скарги, враховуючи вимоги ст. 367 ЦПК України, перевіряючи законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення Франківського районного суду м. Львова від 13.06.2017 року в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що огсаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційна скарга ОСОБА_4 не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

апеляційну скаргу ОСОБА_4 – залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 13 червня 2017 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 20.04.2018 року.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Ванівський О.М.

ОСОБА_10