Постанова № 73539034, 17.04.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 357/8633/17 Головуючий у І інстанції Кошель Б. І.Провадження № 22-ц/780/1187/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 18 17.04.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 квітня 2018 року м. Київ

справа № 357/8633/17

провадження № 22ц/780/1187/18

Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3

при секретарі - Тимошевській С.І.

сторони :

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю "Аверс-Сіті"

відповідач - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс-Сіті" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року у складі судді Кошель Б.І., повний текст складений 21.12.2017 року,

встановила:

Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України:

пункт 8) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується;

пункт 9) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2017 року позивач ТОВ «Аверс-Сіті» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору цесії недійсним, посилаючись на те, що 25.10.2010 року між ними та ОСОБА_4 укладено договір відступлення прав вимоги, відповідно до якого, в порядку та на умовах визначених цим Договором, Цедент передає Цесіонарієві, а Цесіонарій набуває право Інвестора, належне Цедентові, і стає Замовником за інвестиційним договором №424/1 від 13.09.2008 року. Вважає, що Договір цесії є удаваним правочином, так як у сторін виникли права та обов’язки, які є наслідком Договору факторингу, тобто іншого договору ніж був укладений між позивачем та відповідачем. Зазначив, що строк позовної давності не пропущено, оскільки про порушення свого права дізнався 22.02.2017 року з апеляційної скарги ОСОБА_5 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 січня 2017 року за позовом ТОВ «Аверс-Сіті» до ОСОБА_5 про розірвання договору. Тому просив суд визнати недійсним Договір уступки права вимоги (цесії) від 25.10.2010 року, укладений між ТОВ «Аверс Сіті» та ОСОБА_4 з моменту його укладення.

У своїх письмових запереченнях відповідачка зазначила, що позивач на власний розсуд вирішив підмінити поняття договору відступлення права вимоги на договір факторингу. Зауважила, що відповідно до ЦК України договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. У постанові ВСУ за 2007 рік зазначено, що для розмежування вищезгаданих договорів необхідно знати, що може бути оплатою за передане право вимоги. Якщо за договором факторингу за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути лише банк або інша фінансова установа, якщо ж передається право вимоги грошового боргу без плати за послугу або передається за винагороду право вимоги не грошового боргу, то договір не вважається факторинговим, а є договором відступлення права вимоги, і новим кредитором за таким договором може бути будь-яка особа. Просила суд застосувати до спірних правовідносин строки позовної давності, які на думку відповідачки пропущені позивачем та відмовити у задоволенні позову повністю.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням представник позивача ТОВ «Аверс-Сіті» адвокат ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, посилаючись на його необґрунтованість та порушення при винесенні норм матеріального та процесуального права. Зазначив, що судом першої інстанції не взято до уваги висновки Верховного Суду України викладених у постановах за 2016 рік, які позивач додавав до позовної заяви, зазначаючи що договір цесії є удаваним правочином. Так, договором цесії передбачено, що грошова вимога до боржника уступається ОСОБА_4 в обмін на грошові кошти 101 557, 50 грн., які ТОВ зобов’язується сплатити першому, тобто за умовами Договору відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). До того ж, суд невірно визначив, що строк позовної давності закінчився у 2013 році, оскільки ТОВ дізналося про оспорюваний договір з іншої справи 22.02.2017 року, зауважив, що у 2012 році відбулася зміна керівництва ТОВ і попередній директор ОСОБА_7 не передав новому керівнику фінансово-господарські документи ТОВ в тому числі і печатку, тому твердження суду є безпідставним та необґрунтованим. представник позивача просив скасувати рішення суду та прийняти постанову якою визнати недійсним Договір уступки права вимоги від 25.10.2010 року з моменту його укладання.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зауважує на тому, що важливою відмінністю згаданих договорів є те, що при відсутності права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов’язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов’язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст. 1084 ЦК України. Аналогічної позиції дотримується ВСУ у постанові за 2014 рік. Вважає рішення суду законним та обґрунтованим, тому просила в задоволенні апеляційної скарги відмовити і залишити рішення суду без змін.

В суді апеляційної інстанції представник позивача скаргу підтримав, просив її задовольнити.

Відповідачка належним чином повідомлена про час розгляду справи, що стверджується рекомендованим повідомленням про вручення судової повісткі, до суду не з’явилася, причин неявки не повідомила, що відповідно до ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, розглянувши матеріали цивільної справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 25.10.2010 року між ТОВ «Аверс-Сіті» та ОСОБА_4 укладено договір про відступлення права вимоги (цесії). Відповідно до п.1 Договору цесії, в порядку та на умовах визначених цим Договором, Цедент передає Цесіонарієві, а Цесіонарій набуває право Інвестора, належне Цедентові, і стає Замовником за інвестиційним договором №424/1 від 13.09.2008 року.

У договорі цесії визначено, що за передане право вимоги до боржника цесіонерій сплачує цеденту суму у розмірі 101 557,50 грн., в т.ч. ПДВ-20% - 16926,25 грн. (а.с.21)

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що переуступка відповідачем права вимоги до боржника за інвестиційними договорами на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а договір оспорюваний позивачем договір не є договором факторингу.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду та вважає його правильним, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи судом), так і відповідно ч.1 ст.4 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи судом), так і відповідно ч.1 ст.4 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року)

Стаття ст. 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або ос порене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність управі, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом ТОВ «Аверс-Сіті» посилався на те, що укладений між ним та відповідачкою договір про відступлення права вимоги за інвестиційними договорами суперечать положенням ст. 203, 215 ЦК України. Крім того, позивач посилаючись на положення ст. 235 ЦК України вказував на те, що укладений між ним та відповідачкою договір про відступлення права вимоги є удаваним правочином, оскільки за своєю природою та наслідками є договором факторингу.

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Проте, звертаючись до суду з позовом позивач не зазначив, яке його право або інтерес порушує укладений між ним та відповідачкою правочин.

Крім того, відмежування договору факторингу від інших подібних договорів, зокрема договору цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові № 6-301цс15 від 6 липня 2015 року.

Пунктом 1 частини 1 статті 512 ЦК України встановлено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема з договору відступлення права вимоги (цесії), укладаючи даний договір сторони керувалися положеннями статей 512-519 ЦК України, якими врегульовано питання щодо заміни кредитора у зобов'язанні.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

З урахуванням зазначених норм права та встановлених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що укладений між сторонами Договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом не враховано що за оспорюваним договором відбулося фінансування, тому він є договором факторингу, про що було свідчить практика Верховного Суду України у постановах № 3-328гс16, 3-477гс16, судова колегія вважає необґрунтованими.

Так, частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

У постановах ВСУ, на які посилається апелянт, зазначено, що плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передбачається.

Проте, умовами оспорюваного договору відступлення права вимоги (п.8) передбачено, що за передане право вимоги до боржника цесіонарій сплачує цеденту суму у розмірі 101557,50 грн. (а.с. 21).

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що Договором № 29/10/10 про зарахування зустрічних однорідних вимог від 27.10.2010 року, сторони погодили, що ОСОБА_4 має виконати грошове зобов'язання перед ТОВ «Аверс-сіті» в сумі 101557,50 грн. (а.с. 23).

Отже, умовами оспорюваного договору відступлення права вимоги не передбачена плата первісному кредитору за відступлені зобов'язання, а сума зазначена в п. 8 Договору, є сумою грошового зобов'язання за інвестиційним договором.

За наведених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що укладений між сторонами договір відступлення права вимоги не є удаваним правочином, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, щодо помилкового висновку суду про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки пропущення позивачем строку позовної давності не було підставою відмови в задоволенні позовних вимог, крім того такі доводи спростовуються матеріалами справи дослідженими судом.

Таким чином, при розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування чи зміни рішення в справі не встановлено, відтак апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 ЦПК України, колегія судів, -

постановила :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс-Сіті" залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: І.В.Іванова

Судді:

ОСОБА_2

ОСОБА_3