Постанова № 73513659, 03.04.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 462/2927/17 Головуючий у 1 інстанції: Постигач О.Б.

Провадження № 22-ц/783/6598/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 А. В.

Категорія: 5

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Савуляка Р.В.,

секретаря Брикайло М.В.

з участю позивача ОСОБА_2, представника позивача ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, з участю третьої особи – приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання договору недійсним,-

встановила:

В березні 2017 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_5, з участю третьої особи – приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири 11, 14 будинку 5 по вул. Бр. Міхновських м. Львова, посвідчений 05 червня 2015 року приватним нотаріусом ЛМНО ОСОБА_6, скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на спірну квартиру, стягнути збитки в сумі 10 000 грн. та моральну шкоду в сумі 3 тисячі гривень та стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_5 313123,00 грн. сплачені за договором купівлі-продажу.

Вимоги обгрунтовані тим, що 05.06.2015 р. між сторонами було укладено договір купівлі-продажу, згідно якого позивач продав відповідачу спірну квартиру за ціною в сумі 313 123,00 грн. Вказаний договір був укладений позивачем у зв’язку із тяжкими обставинами, що викликані неможливістю ним погасити кредитні зобов’язання та на вкрай невигідних для нього умовах. Таким чином, позивач змушений був продати квартиру за значно нижчою ціною ніж ринкова.

Оскільки відповідач скористався тяжкими для позивача обставинами, на підставі ч. 2 ст. 233 ЦК України, відповідач зобов’язаний відшкодувати йому збитки у розмірі 10000 грн., які складаються з витрат на сплату судового збору та вартості роботи адвоката, а також відшкодувати моральну шкоду. Просив позовні вимоги задовольнити.

Оскаржуваним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 12 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_2, вважає оскаржуване рішення таким, що ухвалене без урахування обставин, що мають значення для вирішення справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги наданий Звіт про оцінку спірної квартири, який в сукупності з доказами про існування боргових зобов’язань позивача свідчить про безвихідь останнього в момент підписання договору купівлі-продажу та про не добровільність його волевиявлення оцінити єдине житло в декілька раз дешевше від ринкової вартості.

Крім цього, просить звернути увагу на відсутність будь яких родинних відносин між сторонами, відтак розтермінування сплати заниженої ціни на рік часу не відповідає ні вимогам закону, ні здоровому глузду.

На думку апелянта, на момент підписання договору купівлі-продажу у нього склалися вкрай тяжкі обставини, які змусили його поставити підпис на договорі, який порушує його права та інтереси, що залишилось поза увагою суду та як наслідок призвело до неправильного висновку.

Просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 жовтня 2017 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та його представника на підтримку доводів скарги, а також пояснення представника відповідача на заперечення таких, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні виходячи із такого.

Згідно із пунктом 9 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу (надалі ЦПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи,

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог районний суд не взяв до уваги покликання позивача на те, що спірний договір-купівлі продажу квартири укладений на вкрай невигідних умовах, так як реальна ринкова вартість квартири становила не 11 тисяч доларів США, а 27 тисяч доларів США, оскільки таке спростовується підписаним позивачем та нотаріально завіреним Договором купівлі-продажу квартири, яким визначена ринкова вартість квартири, про що сторони дійшли згоди, при цьому позивачем не надано суду жодних доказів необхідності термінового продажу квартири, так само як і відсутність інших більш вигідних умов чи покупців для укладення договору.

Також, суд першої інстанції визначив, що довідка-висновок про вартість майна містить суперечності з приводу об’єкту та його місця розташування, така не є звітом про оцінку майна в розумінні ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», тому не може бути доказом у справі.

Крім цього, суд першої інстанції вказав, що доводи позивача в частині необхідності термінового продажу квартири для отримання коштів спростовуються самим договором, з якого вбачається, що суму платежу у 242000 грн. відповідач міг і сплатив через рік після його укладення, при цьому позивач не надав доказів, що отримані кошти за спірним договором були скеровані на погашення кредитної заборгованості.

Таким чином, оцінивши усі докази в їх сукупності місцевий суд дійшов висновку, що позивач не довів наявності тяжкої обставини і укладення договору на вкрай невигідних умовах, оскільки сама наявність кредитної заборгованості, яка забезпечена порукою та заставою нерухомості (приміщенням площею 109,4 кв м. ТзОВ «Аптека № 39) не може свідчити про тяжку обставину та про недійсність спірного договору, при цьому такий скріплений підписами обох сторін, отже їм зрозумілі його зміст та наслідки.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення судова колегія враховує таке.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права частіше за все визначається спеціальним законом, який регулює конкретні цивільні правовідносини.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу, зокрема, договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Тобто, положення даної статті надають учасникам цивільного обороту право вільно, з урахуванням власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати, а також вільно вибрати майбутнього контрагента у договірних відносинах.

Судом встановлено наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Згідно із Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно позивач ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 26.08.2004 року був власником квартири № 11 у будинку 5 на вул. Братів Міхновських у м. Львові (а.с. 52-55).

Розпорядженням Залізничної районної адміністрації № 468 від 15.06.2010 року ОСОБА_2, власнику квартири № 11 у будинку 5 на вул. Братів Міхновських у м. Львові, приєднано вільну квартиру № 14 у будинку 5 на вул. Братів Міхновських у м. Львові. Обєднаній квартирі залишено № 11,14 (а.с. 58-59).

05.06.2015 року ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) уклали договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, 5 у м. Львові.

Згідно із п. 3 даного Договору продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 313123,00 грн.

Звертаючись із позовною заявою позивач ОСОБА_2 покликався на те, що договір був укладений ним у зв’язку із тяжкими обставинами, що викликані неможливістю погасити кредитні зобов’язання, та на вкрай невигідних для нього умовах (заниженій ринковій ціні), також звертав увагу на волевиявлення під час укладення такого, яке на думку останнього не було вільним.

За договором купівлі-продажу, як зазначено в ст. 655 ЦК України, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до п. 3.1 спірного договору, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 313123 грн., з яких 71123 грн. отримані продавцем від покупця до нотаріально посвідчення цього договору шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок продавця, а 242000 грн. – покупець зобов’язався сплатити продавцю до 05.06.2016р.

Згідно із п.3.2 договору ринкова вартість квартири визначена згідно Звіту про оцінку майна, реєстраційний номер VR150202039 зробленого ТзОВ «ЕКСПЕРТ ІН» від 02.02.2015 р. та становить 313123 грн.

В судовому засідання беззаперечно встановлено факт отримання позивачем коштів в сумі 242000 грн. в травні 2016р., докази протилежного в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, на час розгляду справи доказами, які містяться в матеріалах справи підтверджено, як домовлену між сторонами вартість майна за договором купівлі продажу так і факт виконання зобов’язань за таким.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умова, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як роз’яснено у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК, позивачу в сукупності необхідно послатися на такі підстави, які будуть використанні в суді як докази, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні.

Що стосується вкрай невигідних умов, необхідно враховувати таке.

По-перше, ці невигідні умови безпосередньо мають бути пов’язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити.

По-друге, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи.

По-третє, хоча ЦК і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов’язки.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно умов Кредитного договору №014/0384/74/51553 від 31.08.2007 р., ОСОБА_2 отримав у ВАТ «ОСОБА_7 ОСОБА_1» кредит у сумі 84 000 дол. США. Кредит надався на строк до 31.08.2027 р. (а.с. 9-14).

Згідно із п. 2.1 договору кредитні кошти отримувались для використання на купівлю частини індивідуального житлового будинку з допоміжними будівлями та спорудами за адресою м. Львів, вул. Я. Купали, 36. Забезпеченням зобов’язань є порука ОСОБА_8 та ОСОБА_9, а також іпотека приміщення аптеки загальною площею 109,4 кв.м, яке належить ТзОВ «Аптека №39» і знаходиться за адресою м. Львів, вул. Варшавська, 46.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26.12.2014 р., яке набрало законної сили, достроково стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_8 солідарно в користь ПАТ «ОСОБА_7 ОСОБА_9» заборгованість за кредитним договором № 014/0384/74/51553 від 31.08.2007 р. в сумі 91 118,86 доларів США (1183467,30 грн.). Крім цього, звернуто стягнення на предмет іпотеки за Договором іпотеки від 31.08.2007 р. № 5745 – на приміщення аптеки загальною площею 109,4 кв.м, яке належить ТзОВ «Аптека № 39» (а.с. 110-120).

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що наявність кредитної заборгованості, яка забезпечена порукою та заставою нерухомості (на яке звернуто стягнення) не свідчить про тяжку обставину та з цих підстав недійсність спірного договору.

Також, колегія суддів звертає увагу, що позивач не надав доказів того, що отримані кошти за спірним договором були скеровані на погашення кредитної заборгованості.

В свою чергу, позивачем не надано доказів необхідності термінового продажу квартири, так само як і відсутність інших більш вигідних умов чи покупців для укладення договору, при цьому терміновість продажу спростовується самими умовами договору, оскільки суму платежу у 242000 грн. покупець зобов’язувався сплатити продавцю з відтермінуванням на одинк рік до 05.06.2016р.

При цьому, у пункті 5 вказаного Договору визначено, що сторони стверджують один одному та повідомляють усіх зацікавлених у тому осіб, що: на момент укладання цього Договору вони усвідомлювали і усвідомлюють значення своїх дій і могли (можуть) керувати ними; розуміють природу цього правочину, свої права та обов’язки за Договором; при укладенні Договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; Договір укладається відповідно до вільного волевиявлення, що відповідає внутрішній волі учасників правочину, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; на вигідних для сторін умовах і не є наслідком помилки або результатом впливу тяжких обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним) та не приховує собою інший правочин (не є удаваним) (а.с. 5-8).

Також, колегія суддів погоджується з критичною оцінкою місцевим судом Інформаційної довідки - висновку про вартість майна, з підстав суперечності з приводу об’єкту та його місця розташування, при цьому така не є звітом про оцінку майна в розумінні ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (а.с. 44 ).

Зважаючи на відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору не підлягають задоволенню і інші вимоги, які є похідними.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відносини між сторонами виникли із договірних правовідносин (зобов’язальні), а саме договору купівлі продажу. Даним договором передбачено умови договору, права та обов'язки сторін, предмет договору, ціна, обтяження майна, інші умови. Питання щодо відшкодування моральної шкоди за відповідних обставин в договорі не вирішувалося, відтак підстави для її стягнення відсутні.

Разом з тим, відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є витрати, які особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) - п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України.

З наведеного слідує, що судові витрати не є збитками в розумінні матеріального закону та право на них виникає власне в процесі та за наслідками захисту (розгляду) порушеного права особи (яке вже мало місце).

Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України в редакції від 18.03.2004 року, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 12 жовтня 2017 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 04 квітня 2018 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

ОСОБА_10