Рішення № 73492077, 18.04.2018, Сумський районний суд Сумської області

Справа № 587/3367/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2018 року Сумський районний суд Сумської області у складі:

головуючого судді Черних О.М.

з участю секретаря судового засідання – Скрипка - Соіна О.О.,

представника позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми цивільну справу за заявою ОСОБА_2 (с. Новомиколаївка, Сумського району, Сумської області), заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України (вул. Еспланадна, 8/10, м. Київ), ОСОБА_3 ОСОБА_4 (Посольсьтво ОСОБА_3 ОСОБА_4 в Україні проспект Повітрофлотський, 27 м. Київ), Міністерство Оборони України (проспект Повітрофлотський, 6 м. Київ), Служба Безпеки України ( вул. Малопідвальна, 16, м. Київ, 1), ОСОБА_5 Червоного Хреста України ( вул. Пушкінська, 30 м. Київ) про встановлення факту, що має юридичне значення,

встановив:

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаною заявою, в якій просить встановити факт, що має юридичне значення, а саме: перебування його в полоні в період виконання обов’язку військової служби з 25 серпня по 26 грудня 2014 року у контрольованих ОСОБА_3 ОСОБА_4 іррегулярних збройних формуваннях на окупованій території Донецької області України внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 проти України. В обґрунтування заяви ОСОБА_2 зазначив, що на підставі Указу Президента № 454 від 06.05.2014 року, 13 06.2014 року він був призваний Сумським міським військовим комісаріатом в Збройні сили України. З кінця лютого 2014 року на початку березня 2014 року війська ОСОБА_3 ОСОБА_4 без розпізнавальних знаків почали окупацію Кримського півострова, а в подальшому 21 березня 2014 року владою ОСОБА_3 ОСОБА_4 було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую ОСОБА_4 Республики Крым и образовании в составе Российской ОСОБА_4 новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя». Після незаконної анексії Кримського півострова, в квітні 2014 року ОСОБА_3 ОСОБА_4 почала другу фазу збройної агресії проти України, під час якої контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами ОСОБА_3 ОСОБА_4 озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької Народної ОСОБА_6» (07 квітня 2014 року) та «Луганської Народної ОСОБА_6» (27 квітня 2014 року). 11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся незаконний референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної ОСОБА_6» та «Донецької Народної ОСОБА_6», однак сам референдум так і не був визнаний як Україною, так і міжнародною спільнотою. Як підсумок, Україною за наслідками військової агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 прийнято постанову Верховної ОСОБА_7 України від 17 березня 2015 року №254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей. Вказав, що 05.07.2014 року його було направлено у службове відрядження, до військової частини № 9930 міста Черкаси. 10 липня 2014 року він був відправлений до Амвросіївського району Донецької області на контрольно-пропускний пункт «Успенка» для несення служби охорони державного кордону. 25 серпня 2014 року, виконуючи вказівку керівництва, він прикривав відхід основної бойової групи, після чого почав рухатись в бік Маріуполя , проте в районі села Ольгінське Амвросіївського району Донецької області вийшов на блокпост ворога, і його схопили у полон. В останню мить перед цим він розгледів техніку: БТР -80 та танк Т-72, а також близько 20 солдат без розпізнавальних знаків, на плечах у деяких татуювання у вигляді парашуту. Йому зав’язали очі, посадили до бронетранспортеру та повезли у невідомому напрямку. З 25 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року він перебував у полоні при виконанні обов’язку військової служби у контрольованих ОСОБА_3 ОСОБА_4 іррегулярних збройних формуваннях на окупованій території Донецької області України. Умови утримання заявника в полоні не відповідали положенням Конвенції Організації Об’єднаних Націй «Про поводження з військовополоненими» від 12 серпня 1949 року. Його тримали в ізоляторі тимчасового тримання Сніжнянського відділку міліції, пізніше перемістили до будівлі СБУ м. Донецьк, в будівлю архіву, в якій перебувало більше 100 полонених. Харчування було недостатнім. Полонених змушували виконувати тяжкі роботи : вантажити металобрухт, прибирати приміщення, розвантажувати боєприпаси, працювали кожного дня з 7 години до настання сутінок. Окупанти проводили допити, завдавали тілесних ушкоджень та знущались, були постійні погрози застосування зброї, погрози вбити або відрізати пальці. Вони заходили до приміщення та демонстративно робили постріли в стелю та під ноги полонених, намагаючись залякати. Час від часу допити проводили співробітники Федеральної Служби Безпеки ОСОБА_3 ОСОБА_4, які пропонували перейти на сторону держави – агресора, на що він та інші полонені відмовились.26 грудня 2014 року він був звільнений.

Після звільнення у нього почалися проблеми зі здоров’ям.

Довідкою про участь в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України встановлено, що з 25 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року він знаходився в зоні проведення бойових дій на сході України.

29 травня 2015 року він отримав посвідчення учасника бойових дій.

Заявник вважає, що внаслідок саме військової агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 на території Донецької області було порушено його право на життя і здоров’я, передбачене статтею 27 Конституції України, ст.2,4,5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, низку прав, передбачених Конвенцією про поводження з військовополоненими, зокрема, право на гуманне поводження з військовополоненими, на повагу до честі й гідності, на сприятливе розміщення в полоні, на достатнє харчування тощо.

Своє звернення до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту поранення та перебування в полоні при виконанні обов’язку військової служби в період з 25 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року у контрольованих ОСОБА_3 ОСОБА_4 іррегулярних збройних формуваннях на окупованій території Донецької області України внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 проти України заявник мотивує тим, що має на меті визначити свій статус як особи, яка перебувала під захистом Конвенції «Про поводження з військовополоненими», яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами міжнародного права.

У відповідності до статті 2 Конвенції «Про поводження з військовополоненими», ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конвенції може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов’язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов’язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

В судовому засіданні представник заявника заяву підтримав та просив її задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в ній. В останнє судове засідання не з’явився, надав до суду заяву про розгляд справи без участі заявника та його представника, зазначив, що наполягає на задоволенні заявлених вимог.

Заявник в судове засідання не з’явився, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку.

В судове засідання представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення

В судове засідання представник заінтересованої особи - ОСОБА_3 ОСОБА_4 не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення

В судове засідання представник заінтересованої особи - Міністерства Оборони України не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення

В судове засідання представник заінтересованої особи - Служба Безпеки України не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення, надав заяву в якій просив справу розглядати у його відсутність, вважає вимоги заявника обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

В судове засідання представник заінтересованої особи - ОСОБА_5 Хреста України не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення

Заслухавши заявника, представника заявника, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку щодо задоволення заявлених вимог з наступних підстав.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4, покладається на ОСОБА_3 ОСОБА_4 відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ОСОБА_7 України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRу справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Судом встановлено, що заявник ОСОБА_2 є громадянином України, який проживає в с, Новлмиколаївка, Сумського району, Сумської області , що підтверджується копією паспорту (т.1а.с.28-29).

Згідно військового білету серії НК № 6096303 ОСОБА_2 військовозобов’язаний і на підставі Указу Президента № 454 від 06.05.2014 року, 13.06.2014 року був призваний Сумським міським військовим комісаріатом в Збройні сили України і зарахований до військової частини 9953, що підтверджується копією військового білету (т. 1 а.с. 30-36 )

Згідно наказу № 177 –ВВ від 04 липня 2014 року по о/с ОСОБА_2, інспектора прикордонної служби 3 категорії направлено у службове відрядження до військової частини 9930 м. Черкаси для здійснення заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні (т. 1 а.с. 134)

Згідно довідки Сумського прикордонного загіну Східного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України № 10/1-427 від 29 січня 2015 року ОСОБА_8 дійсно з 10 липня 2014 року по 29 грудня 2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в межах Амвросіївського району Донецької області, та міст Сніжне і Донецьк (перебував у полоні) (т. 1 а.с. 139).

ОСОБА_2 29 травня 2015 року видано посвідчення серії УБД № 011551 учасника бойових дій (т. 1 а.с. 140)

Згідно листа Служби Безпеки України Штаб Антитерористичного центу при Службі Безпеки України ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 , військовослужбовець ЗС України 25.08.2014 року потрапив у заручники до незаконних формувань в районі проведення антитерористичної операції та був визволений 26.12.2014 року (т. 2 а.с. 39)

Відповідно до постанови Верховної ОСОБА_7 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_7 України «Про відсіч збройній агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної ОСОБА_7 України «Про відсіч збройній агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 та подолання її наслідків». З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами ОСОБА_3 ОСОБА_4 порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил ОСОБА_3 ОСОБА_4, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і ОСОБА_3 ОСОБА_4 про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту ОСОБА_3 ОСОБА_4 від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

З даної заяви Верховної ради України слідує, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил ОСОБА_3 ОСОБА_4 захопили будівлі ОСОБА_7 Міністрів та Верховної Ради Автономної ОСОБА_6 Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил ОСОБА_3 ОСОБА_4, а Чорноморський флот ОСОБА_3 ОСОБА_4 заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» ОСОБА_9 у незаконний спосіб проголосив себе головою ОСОБА_7 міністрів Автономної ОСОБА_6 Крим та закликав Президента ОСОБА_3 ОСОБА_4 "забезпечити мир і спокій в Криму". У відповідь на цей заклик Президент ОСОБА_3 ОСОБА_4, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, звернувся до ОСОБА_7 ОСОБА_4 Федеральних зборів ОСОБА_3 ОСОБА_4, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил ОСОБА_3 ОСОБА_4. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід’ємної частини України - Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя.

Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної ОСОБА_6 Крим 16 березня 2014 року провела псевдо референдум про входження Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя до складу ОСОБА_3 ОСОБА_4. Сумнівні результати "референдуму" не були визнані жодною країною світу, крім ОСОБА_3 ОСОБА_4. Це підтверджується Резолюцією Генеральної ОСОБА_7 ООН 68/262 від 27 березня 2014 року "Територіальна цілісність України".

17 березня 2014 року Верховна ОСОБА_7 Автономної ОСОБА_6 Крим, розпущена постановою Верховної ОСОБА_7 України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя підписали з Президентом ОСОБА_3 ОСОБА_4 Путіним "Договір про прийняття до ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_6 Крим і створення у складі ОСОБА_3 ОСОБА_4 нових суб’єктів".

21 березня 2014 року владою ОСОБА_3 ОСОБА_4 було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую ОСОБА_4 Республики Крым и образовании в составе Российской ОСОБА_4 новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15 квітня 2014 року зі змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VІІІ ОСОБА_6 Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши ОСОБА_6 Крим, ОСОБА_3 ОСОБА_4 продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської ОСОБА_4 озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької Народної ОСОБА_6» (07 квітня 2014 року) та «Луганської Народної ОСОБА_6» (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної ОСОБА_7 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_7 України «Про відсіч збройній агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 подолання її наслідків», прийнятою 21 квітня 2015 року, зазначені події на сході України відбувалися за наступним сценарієм.

Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян російської ОСОБА_4, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил ОСОБА_3 ОСОБА_4, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами ОСОБА_3 ОСОБА_4 батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.

11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної ОСОБА_6» та «Донецької Народної ОСОБА_6». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна ОСОБА_6» та «Донецька Народна ОСОБА_6» не були визнані ані національним законодавством, ані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені судом докази.

Так, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі (http://ua.korrespondent.net/world/3361365-mzs-brytanii-nazvav-prykrym-faktom-referendum-na-donbasi). Тим часом, прес-секретар Держдепартаменту США ОСОБА_10 заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької Народної ОСОБА_6» (http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/3361226-derzhdepartament-ssha-znovu-zaiavyv-pro-nevyznannia-referendumiv-na-donbasi).

Підтвердженням окупації ОСОБА_3 ОСОБА_4, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ ОСОБА_3 ОСОБА_4.

На підтвердження цього заявником були наведені наступні докази по справі.

23 серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил ОСОБА_3 ОСОБА_4, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил ОСОБА_3 ОСОБА_4. Залучення регулярних Збройних Сил ОСОБА_3 ОСОБА_4 у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема:вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4, прийнято постанову Верховної ОСОБА_7 України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

В абзаці 2 постанови Верховної ОСОБА_7 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_7 України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами ОСОБА_3 ОСОБА_4 та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04 лютого 2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія ОСОБА_3 ОСОБА_4 та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано ОСОБА_6 Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».

Також постановою Верховної ОСОБА_7 України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, ОСОБА_11 Європи, ОСОБА_11 НАТО, ОСОБА_11 ОБСЕ, ОСОБА_11 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання ОСОБА_3 ОСОБА_4 державою-агресором.

Крім того, військові дії ОСОБА_3 ОСОБА_4 на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпечної ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпечних міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку сепаратистських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».

Резолюція ОСОБА_11 Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони російської ОСОБА_4.

Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 стала окупація частини території України, а саме Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, частини Луганської та Донецької області.

При вирішенні даної справи суд констатує, що факти збройної (військової) агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 відносно України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч.3 ст.82 ЦПК України.

В результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної ОСОБА_6 Крим понад 921000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією ОСОБА_11 ОСОБА_7 Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27 січня 2015 року (http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=21480&lang=en).

Більше 2000000 осіб залишаються в районах, контрольованих сепаратистськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1438000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 на території України, згідно з даними Управління Верховного комісара ООН з питань біженців (http://unhcr.org.ua/en/2011-08-26-06-58-56/news-archive/1244-internal-displacement-map).

Згідно консультативного висновку спеціаліста Сумської районної клінічної лікарні ОСОБА_2 поставлено діагноз – лівосторонній посттравматичний плече-лопаточний периатрит з помірно – вираженим больовим синдромом та помірно порушеними функціями (т. 1 а.с. 136-138)

Отже, судом встановлено, що ОСОБА_2 з 10.07.2014 року по 29.12.2014 року безпосередньо брав участь в захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької області, у складі військової частини 9930.

25.08.2014 року військовослужбовець ЗС України ОСОБА_2 потрапив у заручники до незаконних формувань в районі проведення антитерористичної операції та був визволений 26.12.2014 року

Умови тримання заявника в полоні не відповідали положенням Конвенції Організації Об’єднаних Націй «Про поводження з військовополоненими» від 12 серпня 1949 року.

З пояснень ОСОБА_2 вбачається, що полонених, в числі яких був він сам, тримали в ізоляторі тимчасового тримання Сніжнянського відділку міліції, пізніше перемістили до будівлі СБУ м. Донецьк, в будівлю архіву, в якій перебувало більше 100 полонених. Харчування було недостатнім. Полонених змушували виконувати тяжкі роботи: вантажити металобрухт, прибирати приміщення, розвантажувати боєприпаси, працювали кожного дня з 7 години до настання сутінок, проводили допити, завдавали тілесних ушкодження та знущались, були постійні погрози застосування зброї, погрози вбити або відрізати пальці. Вони заходили до приміщення та демонстративно робили постріли в стелю та під ноги полонених, намагаючись залякати. Всі приміщення були не придатні для довготривалого тримання, оскільки приміщення були холодні та вологі. Харчування було недостатнім.

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що внаслідок саме збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 на території Донецької області було порушено невід’ємне право на життя і здоров’я ОСОБА_2, передбачене статтею 27 Конституції України, ст.2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що ОСОБА_3 ОСОБА_4, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме ОСОБА_6 Крим, м.Севастополь та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і ОСОБА_3 ОСОБА_4.

Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що ОСОБА_3 ОСОБА_4, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що ОСОБА_3 ОСОБА_4, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларацією прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров’я людини злочини.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і ОСОБА_3 ОСОБА_4, Договір між Україною і ОСОБА_3 ОСОБА_4 про українсько-російський державний кордон ОСОБА_3 ОСОБА_4 вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому суд вважає її державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Згідно з ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Як роз’яснено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.

Враховуючи викладене, суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.

Керуючись статтею 8 розділу II Конституції України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ст.ст. 7, 81, 89, 259, 263, 293, 315, 316, 317, 319 ЦПК України, суд

вирішив:

Заяву ОСОБА_2 (с. Новомиколаївка, Сумського району, Сумської області), заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України (вул. Еспланадна, 8/10, м. Київ), ОСОБА_3 ОСОБА_4 (Посольсьтво ОСОБА_3 ОСОБА_4 в Україні проспект Повітрофлотський, 27 м. Київ), Міністерство Оборони України (проспект Повітрофлотський, 6 м. Київ), Служба Безпеки України ( вул. Малопідвальна, 16, м. Київ, 1), ОСОБА_5 Червоного Хреста України ( вул. Пушкінська, 30 м. Київ) про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити юридичний факт перебування в полоні ОСОБА_2 у іррегулярних збройних формуваннях на окупованій ОСОБА_3 ОСОБА_4 частині території Донецької області України в період з 25 серпня по 26 грудня 2014 року, внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 ОСОБА_4 проти України .

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів безпосередньо до апеляційного суду Сумської області з дня проголошення рішення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

У відповідності до п.п.15.5 ч.1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через Сумський районний суд Сумської області.

Суддя О.М.Черних