Постанова № 73482224, 18.04.2018, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

18 квітня 2018 рокусправа № 804/5011/16

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючий суддя: Щербака А.А.

судді: Малиш Н.І. Баранник Н.П.

за участю секретаря судового засідання: Комар Н.В.

розглянувши у м. Дніпро у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017р. (суддя Коренев А.О., м. Дніпро) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 15 липня 2016 року № 370-16; зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1, про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017р. в задоволенні позову відмовлено.

Позивачем подана апеляційна скарга, просить постанову суду першої інстанції скасувати, позов задовольнити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають. Зазначено що суд першої інстанції не врахував, що позивач в 2013році звертався до посольства Сирії ще до звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також зазначено, що судом не враховано складність для позивача в наданні документальних доказів на підтвердження усних тверджень та не враховано інформацію по країні походження, яка доказ.

Позивач в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав.

Представник відповідача та третьої особи Лепша М.Ю. проти здоровлення апеляційної скарги заперечувала.

До участі в справі було залучено перекладачів Мартинець М.В. та Неємех І.Г.

Колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як було встановлено судом першої інстанції, у 2007 році позивач прибув на навчання в Україну. З 29.10.2007 по 20.06.2008 ОСОБА_1 навчався в Запорізькому державному медичному університеті на підготовчому відділенні іноземних громадян. Після закінчення отримав свідоцтво про закінчення підготовчого відділення НОМЕР_3.

01.09.2008 ОСОБА_1 був зарахований на перший курс факультету суспільних наук і міжнародних відносин Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара, за направленням підготовки - народні відносини, денну форму навчання. 31.05.2012 року ОСОБА_1 отримав диплом бакалавра серії НОМЕР_2, за направленням підготовки міжнародні відносини.

З 01.09.2012 по 28.02.2014 навчався на магістратурі Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара за спеціальністю міжнародні відносини, по закінченню якої отримав диплом магістра серії НОМЕР_1, політолог-міжнародник, перекладач.

Після закінчення магістратури заявник не виїхав з України, у зв'язку із тим, що в країні походження позивача у 2011 році розпочалася війна.

В квітні 2016 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка 01 квітня 2016 року була прийнята до розгляду та видано Довідку про звернення за захистом в Україні № 003189.

15 липня 2016 року згідно рішення Державної міграційної служби України № 370-16 йому було відмовлено.

Зазначене рішення позивачем було оскаржено до суду.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що рішення ГУ ДМС України від 15.07.2016 року №370-16 винесене на законних підставах, а під час розгляду адміністративної справи позивачем не надано належних доказів для повторного розгляду його заяви органом ДМС України.

За висновками суду першої інстанції надані позивачем відомості, а саме те, що його життю і здоров'ю загрожує небезпека, не відповідають дійсності, що дає можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.

Колегія суддів з висновками суду першої інстанції погоджується.

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

Статтею 7 Закону передбачено, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подається особисто іноземцем чи особою без громадянства. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До такої заяви додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання беженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частини 1,2, 7).

Судом першої інстанції було встановлено, що 01 квітня 2016 року громадянин Сирії ОСОБА_1 звернувся до ГУДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Заявник стверджує, що він боїться повертатися до країни своєї громадянської належності, а саме в Сирію, через те, що:

- військові події, що розпочались у березні 2011 року, які не мають логічного завершення та провокують побоювання заявника за його життя;

- шукач захисту стверджує, що він військовозобов'язана особа і його можуть забрати до армії, а він не має бажання приймати участі у військових подіях, бачити жертви та вбивати людей для нього неприйнятно;

- позивач стверджує, що його батьківський будинок знищений і повертатися йому нікуди, де його рідні він не знає.

Підставами відмови позивачу було те, що дії ОСОБА_1 вказують на те, що отримання статусу біженця, це спроба легалізації на території України.

На підставі співбесід від 13.04.2016р., 19.05.2016р. та анкети заявника від 01.04.2016 року, інформації по країні походження (Сирія), а також матеріалів наданих шукачем захисту ДМС прийшло до висновку, що громадянин Сирії ОСОБА_1, не виявив обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також не констатував факту особистої участі чи участі його сім'ї у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях.

Судом першої інстанції вірно було взято до уваги те, що у 2013 році позивач безперешкодно продовжив строк дії національного паспорту у посольстві Сирійської Арабської Республіки у м. Києві.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що це свідчить про те, що позивач не мав побоювань переслідування його органами державної влади та не тільки не відмовився від захисту уряду країни громадянської належності, але й скористався цим захистом під час проживання в Україні.

Судом першої інстанції вірно було взято до уваги і те, що позивач в країні походження до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягався, державними органами не переслідувався. Отже, за життю, безпеці чи свободі заявнику в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня.

Вірно судом першої інстанції було враховано і те, що після закінчення магістратури ДНУ ім.Олеся Гончара ОСОБА_1, з 2014 року знаходився в Україні нелегально, а за захистом звернувся лише у квітні 2016 року.

Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

У заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, відтак судом першої інстанції вірно було зазначено про обов'язок позивача по доведенню побоювань стати жертвою переслідування у країні походження.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

Доводи апеляційної скарги зазначеного не спростовують, підстави для скасування постанови суду першої інстанції відсутні.

Керуючись ст. ст. 315, 316, 321, 322 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017р. у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції в строк, передбачений ст. 329 КАС України.

Повний текст постанови викладено 18 квітня 2018 року.

Головуючий суддя: А.А. Щербак

Суддя: Н.І. Малиш

Суддя: Н.П. Баранник