Рішення № 73464815, 17.04.2018, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/4773/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації «Отрада» про скасування рішення загальних зборів та усунення перешкод у користуванні ділянкою з містами для човнів, -

В С Т А Н О В И В :

30 листопада 2017 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом, в якому просив суд, скасувати рішення (протокол № 6) загальних зборів ГО «Отрада» від 22.10.2017 р. (питання № 5.2) в частині накладення арешту на переоформлення особистого рахунку № 66 і закріпленого за цим рахунком земельної ділянки № 233 з розташованими на ній містами для човнів №№ 150,151,152 та зобов’язати відповідачів не чинити йому перешкод у переоформленні вказаної ділянки з містами для човнів, мотивуючи це тим, що йому, як члену ГО «Отрада», з посиланням на членський квиток № 266 від 08.06.2013 р., було виділено у користування земельна ділянка № 233 з трьома причальними місцями для човнів №№ 150,151,152, на якій знаходиться «курень» для зберігання плавучих засобів та іншого рибальського інвентаря, у зв’язку з чим, на його ім’я була заведена облікова картка члена ГО «Отрада». У зв’язку з виниклою потребою в оформленні права власності на вищевказану земельну ділянку та «куреня» для подальшого виключення з членів ГО «Отрада», він звернувся до керівництва ГО «Отрада». Як з’ясувалось, що у вказаній обліковій картці на його ім’я мається обтяження записом, внесеною невідомою посадовою особою з відміткою «Одне парковочне місце передано ділянці № 365», яка йому належала раніше до 2013 р., коли він подав заяву про переоформлення цієї ділянки на ім’я ОСОБА_2 Однак, хтось з керівництва відповідачів, у його заяві від 08.06.2013 р. про передачу ОСОБА_2 ділянки № 365 у ГО «Отрада» дописала «парковочне місце», що стало підставою для внесення вказаної інформації до його облікової картки. Керівництво відмовило йому у внесенні змін та рекомендувало звернутися до суду з цього приводу, що було відображено у оскаржуваному витягу з протоколу № 6 загальних зборів членів ГО «Отрада» від 22.10.2017 р., яким було вирішено накласти заборону на переоформлення особового рахунку № 66 та передачу закріпленої за цим особовим рахунком земельної ділянки № 233, розташованої на місцях для човнів №№ 150,151,152 іншим особам до винесення судового рішення по даному питанню.

В судовому засіданні, позивач та його представник підтримали свої позовні вимоги та просили їх задовольнити.

Представник відповідачів позов не визнав повністю, просив відмовити у його задоволенні, зважаючи на його безпідставність і необґрунтованість, стверджуючи про законність оспорюваного рішення ГО «Отрада», прийнятого у відповідності зі Статутом ГО «Отрада», звернувши увагу на те, що будь-який арешт на переоформлення особистого рахунку № 66 оспорюваним протоколом № 6 від 22.10.2017 р. загальними зборами не накладався, а оформлення позивачем спірної земельної ділянки на своє ім’я не має під собою жодних правових підстав, з огляду на те, що ГО «Отрада» згідно договору оренди земельної ділянки від 20.06.2005 р. з угодами про внесення змін до вказаного договору між ГО «Отрада» та Таїровською с/р Овідіопольського району Одеської області орендує земельну ділянку, загальною площею 5,1072 га на умовах строкового платного володіння і користування рекреаційного призначення, що знаходиться на території Таїровської с/р в межах смт. Таїрове, Овідіопольського району Одеської області в районі узбережжя Чорного моря (Одеська область, Овідіопольський район, смт. Таїрове, вул. Рибпортовська, 100), і яка перебуває у комунальній власності і належить до відання Таїровської с/р, яка згідно положень ЗК України здійснює повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів на його території.

Заслухавши пояснення сторін по справі, дослідивши письмові матеріали справи та додатково надані докази, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення..

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України; далі – ЦК).

Статтею 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 41 Конституції України наголошує – кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності – є непорушним.

Відповідно до ст. 13 ЦК України - при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема, згідно із ч. 3 ст. 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч.ч. 2-5 ст. 13 ЦК країни.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.). Правовомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання. Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

Суд вважає, що у сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб’єктами права.

Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав встановлені законом.

На думку суду, через категорії «межі здійснення суб’єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб’єктивних цивільних прав» у законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.

Власник земельної ділянки не вправі використовувати її не за цільовим призначенням або з порушенням екологічних вимог (статті 91,143,144 ЗК України). Цільове призначення мають також житлові приміщення, які власник має право використовувати для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати їх для промислового виробництва (статті 6, 189 ЖК України, ст. 383 ЦК України). Власник земельної ділянки повинен утримуватися від порушення прав особи, в інтересах якої встановлений сервітут (ч. 2 ст. 319, ст. 404 ЦК України).

Відповідно до ЦК України (статті 2, 318, 324) суб’єктами права власності є – Український народ, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією; інші учасники цивільних відносин: фізичні та юридичні особи, зокрема держава Україна, ОСОБА_3 Крим (далі – АР Крим), територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права, якими є державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи.

Відповідно до ст. 329 ЦК юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ч. 2 ст. 326 ЦК України). Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (ч. 3 ст. 326 ЦК України).

При чому, суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади та утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК України).

Згідно зі ст. 143 Конституції України - майном, що є в комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

У статті 1 Закону від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що представницьким органом місцевого самоврядування є відповідна місцева рада, яка складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Відповідно до п. 31 ст. 26 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення цих повноважень та умов їх здійснення.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону № 280/97-ВР від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. До відання виконавчих органів, зокрема міських рад, належать повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад (п. 1 ст. 29 Закону № 280/97-ВР).

Частиною 5 ст. 60 зазначеного Закону передбачено повноваження органів місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здавати об’єкти права комунальної власності в оренду відповідно до закону.

Так, постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-ХІІ «Про право власності на окремі види майна» (далі – Постанова ВР № 2471-ХІІ) визначено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та встановлено Спеціальний порядок набуття права власності громадян на окремі види майна.

Об’єктами права власності є будь-які речі (майно). Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст. 179 ЦК України).

Згідно із ст. 190 ЦК України - майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

За ст. 181 ЦК України - до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Відповідно рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. До об’єктів нерухомого майна ЦК України віднесено житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно (статті 331, 376). Згідно із Законом № 2269-ХІІ нерухоме майно поділяється на будівлі, споруди, приміщення (ст. 4). Відповідно до Закону від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-ІV) об'єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення (ст. 5). Визначення «житловий будинок», «квартира», «садиба» містяться у гл. 28 ЦК, поняття «об’єкти житлової нерухомості» – у Податковому кодексі України. Об’єкти житлової нерухомості поділяються на такі типи: житловий будинок, житловий будинок садибного типу, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, садовий і дачний будинки (ст. 14.1.129.).

Крім цього, у ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об’єкт нерухомого майна» (ч. 1 ст. 181, п. 6 ч. 1 ст. 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об’єкт незавершеного будівництва» (ст. 331), «об’єкт будівництва» (статті 875–877, 879–881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Згідно з нормами чинного законодавства, зокрема положеннями статей 182, 331, 334 ЦК, основною умовою для визначення статусу нерухомого майна будь-якого об’єкта нерухомості (у тому числі й тих об’єктів, правовий статус яких законодавчими актами не визначений: асфальтовані чи бетонні площадки, під’їзні колії, автомобільна дорога, автомобільні платформи, спортивні споруди тощо) є державна реєстрація прав на нього.

Так, Законом № 1952-ІV встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 2).

Таким чином - об’єкти нерухомого майна мають бути капітального типу (ст. 4 Закону № 1952-ІV), а не тимчасовими, що є характерним для малих архітектурних форм і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, визначення яких міститься в ст. 28 Закону від 17 лютого 2011 р. № 3038-VІ «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі – Закон № 3038-VІ).

Також, відповідно до абз. 7 п. 4 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 р. № 703) - не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є можливим без їх знецінення та зміни призначення.

Аналогічне правило містилося в п. 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28 липня 2010 р. № 1692/5) Наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 14 грудня 2012 р. № 1844/5.; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за № 157/6445; далі – Тимчасове положення).

Визнаючи право власності на малі архітектурні форми як на об’єкт нерухомого майна - суди фактично вирішують питання щодо користування земельною ділянкою, яка є необхідною для їх обслуговування.

Отже, об’єкт не може вважатися нерухомим майном, якщо він є тимчасовим.

При вирішенні спорів про визнання права власності на господарсько-побутову будівлю або споруду за відсутності житлового будинку слід керуватися ч. 5 ст. 20 ЗК, відповідно до якої види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Аналогічна норма міститься в ч. 4 ст. 26 Закону № 3038-VІ: «Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації».

Згідно із зазначеними нормами земельна ділянка може використовуватися власником у спосіб, який відповідає категорії земельної ділянки. Класифікація видів цільового призначення земель (затверджено наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 23 липня 2010 р. № 548; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 р. за № 1011/18306). Цією класифікацією визначено поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови, типами особливо цінних об’єктів і застосовуються для ведення обліку земель та формування звітності із земельних ресурсів.

Вирішуючи питанння про правомірність набуття права власності, суд враховує положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

На об’єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (наприклад, передача ключів від будинку не свідчить про набуття права власності на будинок за відсутності договору та державної реєстрації).

Положення ч. 2 ст. 331 ЦК України слід розуміти у системному зв’язку із положенням ст. 182 ЦК України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає винятків. Як правило, всі об’єкти нерухомого майна, зважаючи на свою специфіку, після завершення будівництва підлягають прийняттю до експлуатації та державній реєстрації.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону № 1952-ІV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону - виникають з моменту такої реєстрації.

Отже, моментом виникнення права власності на новостворене нерухоме майно є державна реєстрація.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про громадські об'єднання» - громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

Частинами 3,6,7 Закону встановлено – самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної ОСОБА_3 Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об'єднання, крім випадків, визначених законом.

Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи). Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

Відповідно до ст. 12 Закону - статут громадського об'єднання має містити відомості про: 1) найменування громадського об'єднання та за наявності - скорочене найменування; 2) мету (цілі) та напрями його діяльності; 3) порядок набуття і припинення членства (участі) у громадському об'єднанні, права та обов'язки його членів (учасників); 4) повноваження керівника, вищого органу управління, інших органів управління (далі – керівні органи) громадського об'єднання, порядок їх формування та зміни складу, термін повноважень, а також порядок визначення особи, уповноваженої представляти громадське об'єднання, та її заміни (для громадських об'єднань, що не мають статусу юридичної особи); 5) періодичність засідань і процедуру прийняття рішень керівними органами громадського об'єднання, у тому числі шляхом використання засобів зв'язку; 6) порядок звітування керівних органів громадського об'єднання перед його членами (учасниками); 7) порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності керівних органів громадського об'єднання та розгляду скарг; 8) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна громадського об'єднання; 9) порядок створення, діяльності та припинення діяльності відокремлених підрозділів громадського об'єднання (у разі їх створення громадським об'єднанням, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи); 10) порядок внесення змін до статуту; 11) порядок прийняття рішення щодо саморозпуску або реорганізації громадського об'єднання, а також щодо використання його коштів та іншого майна, що залишилися після саморозпуску, - для громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи. У статуті громадського об'єднання можуть бути передбачені додаткові положення щодо утворення, діяльності і саморозпуску чи реорганізації громадського об'єднання, що не суперечать закону. Статут громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність без статусу юридичної особи (у разі, якщо наявність статуту такого об'єднання передбачена рішенням про його утворення), може не містити положень, передбачених пунктами 5-8 частини першої цієї статті. Всі основні питання діяльності громадського об`єднання повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об`єднання. Громадське об`єднання повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.

Відповідно до умов Статуту ГО «Отрада» (загальні положення) – ГО «Отрада» це добровільне об’єднання фізичних осіб для здійснення та захисту прав, задоволення суспільних, зокрема економічних та інших інтересів. Розділом 2 Статуту передбачено, що завданням об’єднання є ,зокрема : проведення любительського та спортивного лову риби у береговій смузі району Чорного моря, забезпечення відпочинку членів об’єднання та їх родин, надання безоплатних послуг членам об’єднання з безпечного утримання маломірних (малих) суден та охорони куренів, допомоги членам об’єднання у задоволенні їх соціально-економічних інтересів та інше.

Розділом 3 Статуту передбачено – прийом фізичних та юридичних осіб (на правах колективних членів) у члени об’єднання здійснюється на основі рішення прийнятого правління і головою об’єднання. Добровільний вихід з членів об’єднання відбувається на підставі заяви фізичної особи про вихід. Рішення про виключення члена об’єднання ухвалюється на загальних зборах членів об’єднання, голови об’єднання, рішення ухвалюється, шляхом відкритого голосування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше, як половини голосів присутніх членів об’єднання. При рівності голосів перевага надається голосу голови правління. Член об’єднання має один голос.

Пунктом 9.7 Статуту передбачено, що члени об’єднання не відповідають по зобов’язаннях об’єднання, рівно як об’єднання не відповідає по зобов’язаннях членів об’єднання.

В судовому засіданні позивач стверджував, що він є членом-садоводом СОГ «Західний» з 02.05.1999 р., на підтвердження чого надав суду копію членського квитка ГО «Отрада» № 266 (будинок № 233, рахунок № 66) від 08.06.2013 р. - яка не відповідає вимогам Статуту ГО «Отрада», адже не містить жодних ознак її належності і законності набуття у відповідності до п. 3.3 Статуту, враховуючи відсутність у вказаній книжці – номеру і дати рішення Правління та голови об’єднання ГО «Отрада» про прийняття в члени об’єднання ОСОБА_1 (а.с. 6).

В судовому засіданні представник відповідачів показав суду, що в архівах ГО «Отрада» відсутнє рішення про прийняття в члени об’єднання позивача ОСОБА_1

Крім того, позивач посилається як на правомірність набуття членства в ГО «Отрада» - на облікову картку члена ГО «Отрада», в якій його прізвище вказано російською мовою як «Библев Евгений Евгениевич», в той час, як згідно паспортних даних (паспорт громадянина України серії МЕ765618 від 22.07.2006 р.) його прізвище російською мовою вказано у паспорті «Библив Евгений Евгеньевич», що суперечить одне – одному, тобто маються різночитання прізвища в обліковій картці та у паспорті громадянина України (а.с. 5,16).

Також, суд встановив, що в обліковій картці члена ГО «Отрада» вказана дата народження ОСОБА_1 – ІНФОРМАЦІЯ_1, в той час, як згідно його паспорту громадянина України, його дата народження – ІНФОРМАЦІЯ_2

При цьому, у вказаній обліковій картці вказано – оформлена ділянка 26.02.2004 р.

Позивач посилається на вищевказаний членський квиток № 266 від 08.06.2013 р., на підставі якого йому було виділено правлінням ГО «Отрада» у користування земельна ділянка № 233 з трьома причальними місцями для човнів №№ 150,151,152, на якій нібито знаходиться «курень» для зберігання плавучих засобів та іншого рибальського інвентаря, що було відображено в обліковій картці члена ГО «Отрада».

Однак, суд встановив, що будь-яких посилань на існування нібито «куреня», як в членському квитку, так і в обліковій картці – відсутнє.

Позивач стверджує, що у зв’язку з виниклою потребою в оформленні права власності на вищевказану земельну ділянку та «куреня» для подальшого виключення з членів ГО «Отрада», він звернувся до керівництва ГО «Отрада». Як з’ясувалось, що у вказаній обліковій картці на його ім’я мається обтяження записом, внесеною невідомою посадовою особою з відміткою «Одне парковочне місце передано ділянці № 365», яка йому належала раніше до 2013 р., коли він подав заяву про переоформлення цієї ділянки на ім’я ОСОБА_2 Однак, хтось з керівництва відповідачів, у його заяві від 08.06.2013 р. про передачу ОСОБА_2 ділянки № 365 у ГО «Отрада» дописала «парковочне місце», що стало підставою для внесення вказаної інформації до його облікової картки. Керівництво відмовило йому у внесенні змін та рекомендувало звернутися до суду з цього приводу, що було відображено у оскаржуваному витягу з протоколу № 6 загальних зборів членів ГО «Отрада» від 22.10.2017 р., яким було вирішено накласти заборону на переоформлення особового рахунку № 66 та передачу закріпленої за цим особовим рахунком земельної ділянки № 233, розташованої на місцях для човнів №№ 150,151,152 іншим особам до винесення судового рішення по даному питанню.

Суд встановив, що в матеріалах справи відсутні і суду не надані позивачем належні та допустимі докази належності на праві власності позивачу ділянок №№ 233 та № 365 у ГО «Отрада», а тому судом не приймається до уваги заява позивача від 08.06.2013 р. на ім’я Правління ГО «Отрада» про надання йому дозволу на переоформлення належну йому ділянку № 365, рахунок № 66, у зв’язку з тим, що вказана ділянка ніколи не виділялась позивачу (відсутнє відповідне рішення правління), ніколи не була його власністю, що підтвердив позивач в судовому засіданні, а тому вказана заява немає під собою законного підґрунтя. І з цих підстав, суд не приймає як належний доказ належності позивачу ділянки № 365 членський квиток № 312 від 26.02.2008 р., беручи до уваги довідку голови правління ГО «Отрада» № 687/17 від 25.08.2017 р., згідно якої протокол передачі ділянки № 365 о/р 66 від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в особовій справі - відсутній (а.с. 17,47,48).

Щодо доводів позивача про те, що в обліковій картці на його ім’я мається обтяження записом, внесеною невідомою посадовою особою з відміткою «Одне парковочне місце передано ділянці № 365», яка йому належала раніше до 2013 р., коли він подав заяву про переоформлення цієї ділянки на ім’я ОСОБА_2 і хтось з керівництва відповідачів, у його заяві від 08.06.2013 р. про передачу ОСОБА_2 ділянки № 365 у ГО «Отрада» дописав «парковочне місце», що стало підставою для внесення вказаної інформації до його облікової картки – це є предметом розгляду в рамках кримінального провадження органами досудового розслідування згідно внесених даних до ЄРДР за заявою ОСОБА_1 від 21.10.2017 р. у скоєнні кримінального правопорушення за ст. 358 ч. 1 КК України (а.с. 27,28).

Суд з’ясував, що ГО «Отрада» згідно договору оренди земельної ділянки від 20.06.2005 р. з угодами про внесення змін до вказаного договору між ГО «Отрада» та Таїровською с/р Овідіопольського району Одеської області орендує земельну ділянку, загальною площею 5,1072 га на умовах строкового платного володіння і користування рекреаційного призначення, що знаходиться на території Таїровської с/р в межах смт. Таїрове, Овідіопольського району Одеської області в районі узбережжя Чорного моря (Одеська область, Овідіопольський район, смт. Таїрове, вул. Рибпортовська, 100), і яка перебуває у комунальній власності і належить до відання Таїровської с/р, яка згідно положень ЗК України здійснює повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів на його території (а.с. 57-74).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про безпідставність тверджень позивача про належність йому будь-якої із вказаних вище земельних ділянок, право власності чи право користування якими у позивача – відсутнє, як і відсутнє будь-яке рішення про передачу вищевказаних ділянок у користування позивача.

При цьому, суд звертає увагу на те, що позивач неодноразово намагався вийти із членів ГО «Отрада» згідно його письмових заяв від 08.06.2013 р. та від 04.11.2017 р. Однак, як було встановлено судом, до цього часу рішення про виключення позивача з членів ГО «Отрада» правлінням об’єднання не приймалось (а.с. 17,75).

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що оспорюваним рішенням загальних зборів членів ГО «Отрада» (протокол № 6) від 22.10.2017 р. – жодним чином не порушуються права, інтереси та свободи позивача, право власності чи право користування якого на спірні земельні ділянки ніколи ним не набувалось, а тому з цих підстав суд відмовляє у задоволенні позову як в частині скасуваня рішення (протокол № 6) загальних зборів ГО «Отрада» від 22.10.2017 р. (питання № 5.2) в частині накладення арешту на переоформлення особистого рахунку № 66 і закріпленого за цим рахунком земельної ділянки № 233 з розташованими на ній містами для човнів №№ 150,151,152, так і в частині зобов’язання відповідачів не чинити перешкод позивачу у переоформленні вказаної ділянки з містами для човнів.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,158,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 13,16,316-320,321,328,386-393 ЦК України, Статутом ГО «Отрада», Законом України «Про громадські об’єднання», суд, –

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Громадської організації «Отрада» про скасування рішення загальних зборів та усунення перешкод у користуванні ділянкою з містами для човнів - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Гандзій Д.М.