Рішення № 73446841, 18.04.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/89/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2018 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Завальнюка І.В.,

за участю секретаря - Маковейчук Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання про визнання протиправним та скасування наказу, зобов’язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати наказ № 246 від 27.12.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області не прийняло до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності – ОСОБА_3. Так, існує реальний ризик переслідувань позивача за ознаками належності до певної соціальної групи: особи, що надають підтримку уряду, міжнародним організаціям, а також працівники ЗМІ. Позивач працював в компаніях, які співпрацюють з урядом та міжнародними організаціями. Зокрема у компанії «International assistance mission (IAM)», де навчав іноземців та репатріантів мові дарі. Зазначена компанія була християнською, що було додатковою причиною для погроз. Крім того, позивач працював графічним дизайнером в телевізійній компанії «TOLO TV – ОСОБА_4». Робітники зазначених компаній зазнавали погроз та переслідувань. У випадку повернення життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека, що суперечить ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод». Будь-яких конкретних обставин, які унеможливлюють повернення позивача до ОСОБА_3 в адміністративному позові не зазначено, натомість позов складається з інформації по країні походження позивача.

Ухвалою судді від 19.12.2017 відкрито провадження у справі та призначено розгляд в порядку спрощеного позовного провадження на 07.02.2018 о 10:00 год.

07.02.2018 судовий розгляд відкладено для забезпечення явки перекладача до 20.02.2018 о 10:00 год.

20.02.2018 судовий розгляд відкладено для забезпечення явки перекладача до 13.03.2018 о 10:00 год.

13.03.2018 судовий розгляд відкладено для забезпечення явки перекладача до 21.03.2018 о 10:00 год.

21.03.2018 судовий розгляд відкладено для забезпечення явки перекладача до 12.04.2018 о 10:00 год.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги із викладених у позовній заяві підстав підтримали та просили задовольнити позов.

Представник Головного управління ДМС в Одеській області в судовому засіданні позовні вимоги не визнала у повному обсязі, в задоволенні позову просила відмовити з підстав, викладених у відзиві на позову заяву та зважаючи на те, що повторне звернення позивача не містить інших обґрунтувань та аргументів для надання захисту іноземцю, а навпаки не узгоджується із попереднім зверненням (яким позивачу також було відмовлено у наданні захисту, що було предметом відповідного судового розгляду), тому заяву обґрунтовано також залишено без задоволення. У цілому, звернення позивача має на меті лише легалізацію на території України, що свідчить про зловживання процедурою звернення за захистом.

Вислухавши пояснення учасників справи та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_3, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_2, за національністю афганець, за етнічною належністю хазарієць, за віросповіданням мусульманин (шиїт), не одружений, має повну середню освіту, володіє мовами: дарі, урду, англійською та частково російською.

08.02.2016 позивач виїхав на підставі паспортного документу та туристичної візи літаком, авіарейсом Кабул (ОСОБА_3) – Дубай (ОАЕ) - Одеса (Україна). В м. Дубай перебував протягом трьох годин. Державний кордон України перетинав 09.02.2016 легально на підставі національного паспорту серії 00461143.

01 вересня 2016 року, тобто через більш як 6 місяців з дати перетинання кордону України, ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен звернувся за захистом до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заява позивача прийнята до розгляду згідно з Наказом Управління від 08.09.2016 року №172 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

За результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло до висновку, що громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону, що оформлено Висновком про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту від 13.01.2017.

Вказане рішення Управління обґрунтоване тим, що ймовірне побоювання стати жертвою переслідування з боку представників угрупування «Талібан», як причина виїзду з ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен визнане неправдоподібним та не прийнято територіальним підрозділом ДМС. Так, у висновку зазначено, що інформацію, яка надана заявником з цього приводу вважається суперечливою та сумнівною, в твердженнях шукача захисту містяться суттєві розбіжності, що свідчать про неправдоподібність наданої заявником інформації. За результатом розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Крім того, у висновку зазначено, що виїзд позивача за межі країни громадянського походження пов’язаний з метою пошуку роботи та легалізації на території України.

У висновку не заперечується, що інформація, яку надав заявник при зверненні до управління, щодо політичної ситуації в країні походження, діяльності партій, організації мітингів є достовірною та послідовною, але вона є загальновідомою і міститься у мережі Інтернету, та жодним чином не стосується особисто позивача.

Рішенням ДМС України № 28-17 від 31.01.2017, з посиланням на пункти 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, висновок Управління підтримано, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен відмовлено.

Не погодившись із вищевказаним рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку (справа № 815/2077/17) і за результатами розгляду судами першої та апеляційної інстанцій підтверджено правомірність та обґрунтованість цього рішення ДМС України. Ухвалою ВАС України від 15.11.2017 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Вирішуючи спір, суди обох інстанцій виходили із того, що позивачем не доведено фактів переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація носила загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. У цілому, позивач не заперечував того факту, що ніякі погрози з боку представників терористичних угрупувань ні на його особисту адресу, ні на адресу родичів позивача , що залишились проживати у ОСОБА_3 не надходили.

Доводи позивача мали на меті економічну підставу щодо неповернення до ОСОБА_3. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не є обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суди прийшли до висновку, що заява ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен є логічно непослідовною, містила неправдоподібні відомості стосовно щодо звернення за захистом в Україні, не викликають довіри, а дійсною причиною його звернення є спроба легалізувати своє знаходження на території України, у зв’язку із чим відмовив в задоволенні позову.

07.12.2017 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

29.12.2017 позивач отримав повідомлення № 5/1-/379 від 27.12.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу № 246 від 27.12.2017 та згідно з п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що зумовило його звернутись за судовим захистом із даною позовною заявою.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв’язку з наступним.

З огляду на матеріали справи, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Щодо проблематики переслідування при першому зверненні позивач повідомив про погрози з боку угрупування «Талібан» у 2012 р. під час його роботи в компанії «ІАМ» та у 2015 р. в компанії «Толо ТВ».

При повторному зверненні позивач вказав, що не бажає повертатися до ОСОБА_3 у зв’язку з відмовою всіх судових інстанції та новими обставинами справи у вигляді наданих до Управління ДМС України в Одеській області доказів у вигляді листів-погроз від угрупування «Талібан».

На момент звернення позивача із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомив, що більшість його найближчих родичів, а саме матір, дружина брата та 3 племінниці проживають в ОСОБА_3.

За результатами аналізу клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону.

Зокрема, перше звернення позивача із заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області 01.09.2016 відбулося після тривалого легального перебування на території України з 09.02.2016 (посвідка на тимчасове проживання, видана 01.03.2016 та дійсна до 01.03.2017), що вказує на необґрунтованість побоювань зазнати переслідувань у країні громадянської належності та відсутність першочергової потреби у міжнародному захисті.

Рішення про виїзд з ОСОБА_3 позивач прийняв у 2015 р., а паспортний документ громадянина ОСОБА_3 оформив у 2016 р., що свідчить про інші наміри та причини для виїзду з Батьківщини. Виїзд за межі країни громадянської належності не був пов'язаний з вірогідними переслідуваннями за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, про що свідчить те, що під час співбесіди у Посольстві України в Пакистані позивач повідомив, що виїзд в Україну пов'язаний із бажанням отримати визу освіту (арк. 4 анкетування від 12.12.2017). При цьому, ні позивач, ні його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організації в ОСОБА_3 (арк.5 анкетування від 07.12.2017).

За матеріалами особової справи не спостерігаються факти переслідування позивача в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Усні твердження з приводу переслідувань і завданих тілесних побоїв через приналежність до релігійної течії шиїтів, зазначені при анкетуванні, та через етнічну приналежність до хазарійців під час проведення співбесіди вбачаються неправдоподібними та обґрунтовано відхилені ГУ ДФС України в Одеській області.

Так, зазначений факт не був висвітлений під час першого звернення за міжнародним захистом у 2016 р. (арк.7 протоколу співбесіди від 22.12.2017). При цьому у протоколі співбесіди 22.12.2017 позивач зазначив, що такий факт мав місце один раз, а при проведенні додаткового протоколу від 27.12.2017 надав пояснення про те, що це сталося 9 років тому і щороку повторювалось (арк.3 додаткового протоколу співбесіди від 27.12.2017).

Крім того, не заслуговують на увагу твердження позивача щодо неможливості повернення до ОСОБА_3 через ускладнену соціально-політичну ситуацію в країні громадянської належності, оскільки найближчі родичі позивача (матір, дружина брата разом із 3 дітьми) місце постійного проживання не змінювали, від будь-яких конфліктів на території ОСОБА_3 не постраждали, мають доступ до широкого кола соціальних послуг: працевлаштування, навчання, харчування тощо (арк. 6 протоколу співбесіди від 22.12.2017). При цьому позивач активно підтримує зв'язок з членами родини через мережу Інтернет за допомогою мессенджера (декілька разів на 2-3 тижні). Після виїзду позивача з ОСОБА_3, його родичі місце проживання не змінювали, що свідчить про відсутність потреби у захисті від державних чи недержавних агентів переслідування (арк.6 протоколу співбесіди від 22.12.2017).

Поряд із тим, позивач двічі вільно та безперешкодно вибував з країни громадянської належності до Пакистану задля оформлення української візи. Елемент легального виїзду особи з ОСОБА_3 до Пакистану з використанням паспортного документу для виїзду за кордон та оформлення візи у Посольстві України в Пакистані очевидно свідчить на відсутність переслідування з боку представників державної влади ОСОБА_3. При цьому під час співбесіди у дипломатичній установі позивач зазначив причиною поїздки до України саме бажання отримати вищу освіту.

Також не заслуговують на увагу аргументи позивача щодо його переслідування з боку угрупування «Талібан». Так, позивачеві особисто не надходили прямі погрози з боку вказаного угрупування з метою припинення його професійної діяльності (арк.6 додаткового протоколу співбесіди від 27.12.2017). Усні твердження щодо постійних погроз у телефонному режимі в періоді з 16.01.2016 по 26.02.2016 є неправдоподібними, адже при проведенні протоколу співбесіди від 08.09.2016 позивач зазначив, що не отримував телефонних дзвінків з погрозами (арк.6).

Надані позивачем до ГУ ДМС України в Одеській області листи-погрози з боку угрупування «Талібан», які були адресовані всім співробітникам компаній «ІАМ» та «Толо ТВ», проте особистих погроз позивач ніколи не отримував та на момент вибуття з країни не був працівником вищевказаних організацій.

Також суд враховує, що вищевказані компанії продовжують функціонувати на території ОСОБА_3. Позивач підтримує зв'язок зі своїми колишніми колегами по теперішній час. Зокрема компанія «ІАМ» є найбільшою постійно діяючою неурядовою організацією в ОСОБА_3, яка діє з 1966 р., зокрема у 2017 р. компанія «ІАМ» має проекти в шістьох провінціях ОСОБА_3.

Надані позивачем в обґрунтування звернення за захистом листи-погрози суд оцінює критично та вважає останні неналежними доказами. При цьому належність доказу означає встановлення інформації (фактичних даних), які визначають предмет доказування. Зміст фактичних даних повинен відповідати їх формі, а саме документально підтверджувати певні обставини, на які посилається сторона, тобто мати ознаку допустимості, що виключає суперечливість поєднання змісту та форми доказу. Останній критерій є обов'язковою ознакою для правової придатності доказу та його достовірності, що, в свою чергу, визначає якісну оцінку вже наявного доказу як належного та допустимого, тобто дозволяє перевірити його правдоподібність та відповідність реальній дійсності у співвідношенні з іншими засобами доказування.

Так, судом було запропоновано позивачу надати оригінали листів-погроз від «Талібан», які надійшли особисто йому, проте позивач повідомив про їх відсутність у нього, у зв’язку із чим суд не бере вказані листи до уваги на підставі ч.6 ст.94 КАС України.

Втім, суд також враховує, що у звіті Міжнародної кризової групі в частині «Розповсюдження повідомлень», (параграф під назвою «Нічні листи» (Shabnamah)), зазначається: «Нічні листи (shabnamah) – це традиційний спосіб комунікації в ОСОБА_3. Надруковані або написані від руки сторінки доставляються індивідуумам, розповсюджуються містами та селами, й навіть охоплюють цілі провінції. Важко визначити достовірне джерело нічних листів, адже листи надсилаються з різноманітних джерел. Кримінальні угрупування, включаючи тих, хто займаються торгівлею наркотиків, наприклад, можуть імовірно використовувати нічні листи від імені талібів для того, щоб поселити страх в регіоні. Таліби часто вдаються до таких листів, зазвичай адресованих афганцям, які працюють із міжнародними силами чи урядовими структурами.”.

Найчастіше нічні листи погрожуватимуть викраденням членів родини та вбивством. За інформацією МОМ, за останні два роки такі листи стали все більш розповсюдженим явищем в сільській місцевості, ніж в Кабулі. На питання, які можуть бути наслідки після отримання такого листа, представник МОМ заявив, що таким наслідком може бути вбивство. Один із співробітників МОМ отримав такий лист й згодом його було вбито.

Представник незалежного дослідницького інституту в Кабулі повідомив делегації, що нічні листи раніше були основним знаряддям, використовуваним талібами та іншими угрупуваннями повстанців.

Однак, повстанці почали останнім часом використовувати засоби масової інформації та опановувати новітні технології, такі як Інтернет, Фейсбук та мобільний зв’язок з метою поширення своїх заяв та погроз, направлених проти індивідуумів. За даними дослідницького інституту, на даний час повідомлення, надіслані на мобільний телефон, є одним з найпоширеніших засобів для залякування людей.

За даними незалежного дослідницького інституту в Кабулі, наслідком ігнорування послання із погрозами може бути напад, викрадення та пограбування. Зазвичай, коли погроза надходить на мобільний телефон, це спроба залякати. Однак, як було також зазначено, кримінальні угрупування вдаються до таких погроз начебто від імені талібів. Таке відбувається особливо у великих містах, де вплив талібів не дуже сильний, натомість сильні кримінальні угрупування.

В перекладі «нічного листа» англійською мовою ніби написаного від імені ОСОБА_5 Емірату ОСОБА_3 (руху талібів) й розміщеного на сайті Центру боротьби із тероризмом, йдеться про таке: «Будь-який вид діяльності, такий як будівництво, інженерна діяльність чи будівництво доріг, заборонено. Вам навіть забороняється надавати свій трактор чи авто в оренду урядовим структурам. Якщо ми впіймаємо будь-якого співробітника урядової організації, ми жорстоко покараємо його. Допомога іноземним компаніям чи прийняття допомоги від них абсолютно забороняється.» (ОСОБА_5 ОСОБА_3 (9 травня 2009) Нічний лист талібів для населення провінції Пактіка).

В свою чергу, спеціальний доповідач ООН, Філіп Олстон, в своїй доповіді зазначає: «Населення східних регіонів та південних стають свідками різних способів насилля з боку талібів. В східних регіонах «нічні листи», як правило, мають досить загальні настанови для населення не співпрацювати із іноземцями, тоді як в південних регіонах країни «нічні листи» носять більш конкретний характер, вимагаючи, щоб конкретні особи відмовилися від конкретної діяльності. На сході країни особи, яких називають колабораціоністами, скоріш за все отримуватимуть чисельні попередження й можуть бути звільненими після арешту талібами, тоді як на півдні, їм, скоріше за все, відрубають голову.» (за матеріалами УВКБ ООН у Києві 29.04.2013).

Повертаючись до обставин справи, суд враховує, що позивач мав можливість надати вказані листи-погрози під час першого свого звернення за міжнародним захистом, однак не зробив цього.

Крім того, з огляду на надані копії листів зображений герб та печатка «ОСОБА_5 Емірату ОСОБА_3» («Талібан»), який офіційно діяв в ОСОБА_3 в період 1996-2001 рр.

Останнім часом поширення набула практика звернень осіб з походженням із ОСОБА_3 до європейських країн за захистом, який обґрунтовується отриманням відповідних листів-погроз від «Талібан». Відповідно до репортажу агентства «Ассошиейтед Пресс», біженці-контрабандисти доставляють за кошти іншим біженцям так звані «лист від талібів», з яких вбачається, що існує загроза життю біженців. Зазначені листи складені дуже примітивно, останні містять герб ОСОБА_5 Емірату з веб-сайту талібів, під гербом - текст на дарі. При цьому прес-секретар талібів ОСОБА_6 заявив, що таліби ніколи не відправляли таких листів і що це є підробкою (джерело: http://www.dailymail.co.uk/news/article-3329031/Afghans-seeking-asylum-buy-fake-Taliban-threat-letters.html).

Вирішуючи спір, суд також враховує, що позивач не відмовляється від користування захистом країни своєї громадянської належності. Так, в 2015 р. він звертався до паспортного відділу м. Кабул з метою оформлення нового паспортного документу, того ж року отримав візу до Пакистану, під час неодноразових виїздів до Пакистану у нього не виникало жодних проблем з перетинанням державного кордону ОСОБА_3 (арк. 1додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2017).

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Вирішуючи спір, суд враховує, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтерв’ю, рівно як і в адміністративному позові, позивач не змогла довести існування погроз, небезпеки, переслідування тощо; не було надано жодних додаткових пояснень до управління міграційної служби, які б могли якимось чином вплинути на розгляд її особової справи в площині надання додаткового захисту в Україні.

Крім того, відповідним доводам та обґрунтуванням вже була надана оцінка управлінням міграційної служби під час першого звернення позивача за захистом і правомірність якої підтримана в ході судового розгляду справи № 815/1703/16. При цьому передбачене ч.4 ст.78 КАС України звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні встановлює обов’язок суду враховувати такі обставини при вирішенні даної справи.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист – це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_7 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Згідно актуальної інформації по країні походження позивача, ситуація в галузі безпеки в ОСОБА_3 наразі в цілому є задовільною, державою ведуться активні дії задля відновлення безпеки, зокрема боротьба влади країни з ІДІЛ свідчить про інтеграцію держави у міжнародні відносини, яка має за мету встановлення цілковитої безпеки.

Зокрема, ситуація в рідному для позивача м. Кабул є задовільною та безпечною. В грудні 2017 р. у 12 афганських провінціях проводяться операції зачищення, спрямовані на боротьбу із «Талібан» та іншими озброєними угрупуванням в зимній період.

Крім того, міжнародна організація ЄС по міграції оголосила про початок чотирьохрічного проекту щодо підтримки біженців у ОСОБА_3. Проект вартістю 18 млн. євро профінансує Генеральний директорат Євросоюзу щодо розвитку та співпраці. Ці кошти будуть витрачені на допомогу репатріантам та економічний розвиток товариств, що надають допомогу біженцям, в провінціях Кабул, герат, Нангархар, Балх, Кандагар, Баглан, Урузган і Лагман. На ці кошти будуть реалізовані інфраструктурні проекти місцевого значення.

Про позитивні тенденції щодо безпекової ситуації у країні громадянської належності свідчить факт надання електронних посвідчень, що свідчить про відновлення роботи державних установ та вирішення питань правовим шляхом.

Шукачі захисту повертають до ОСОБА_3, що свідчить про налагодження ситуації в країні громадянської належності позивача – щоденно до ОСОБА_3 повертається біля 500 сімей біженців.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування зазначених переслідувань стосовно позивача, з урахуванням розбіжностей у поданій позивачем інформації під час подання заяв, проходження співбесід суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення № 246 від 27.12.2017, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даному адміністративному позові позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Керуючись ст.ст. 242-246 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мохсен (65049, АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; ЄДРПОУ 37811384) про визнання про визнання протиправним та скасування наказу, зобов’язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 18 квітня 2018 року.

Суддя І.В. Завальнюк