Рішення № 73424066, 05.04.2018, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/1540/18

Справа №754/11362/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 квітня 2018 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Лісовської О.В.

за участю секретаря - Грей О.П.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідачки ОСОБА_3

представника відповідачки ОСОБА_4

представника відповідачки ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_3 про стягнення боргу, мотивуючи свої вимоги тим, що 01.09.2013 року між сторонами був укладений Договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачці у позику грошові кошти у розмірі 40 000, 00 доларів США, а позичальниця зобов'язувалася повернути вказані кошти не пізніше 01.11.2013 року, що підтверджується відповідною розпискою. Крім того, 02.09.2014 року відповідачка взяла у борг у позивача ще 10 000, 00 доларів США, про що зазначила в розписці від 01.09.2013 року. З січня 2015 року відповідачка за вимогою позивача почала частково повертати грошові кошти, станом на листопад 2016 року було повернуто 24 000, 00 доларів США. Однак, відповідачка на час звернення до суду так і не повернула позику у повному обсязі. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки на його користь борг за договором позики у розмірі 612 000, 00 грн.

Під час судового розгляду стороною позивача було подано заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої ОСОБА_1 просить стягнути з ОСОБА_3 на його користь суму основного боргу за Договором позики у розмірі 705 528, 20 грн., 3 % річних від простроченої суми у розмірі 21 861, 70 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 273, 90 грн.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва від 13.11.2017 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва від 27.11.2017 року скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою судді від 13.11.2017 року, а саме: арешт, накладений на квартиру АДРЕСА_1.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник підтримали позовні вимоги у повному обсязі та просили суд стягнути з відповідачки на користь позивача суму основного боргу за Договором позики у розмірі 705 528, 20 грн., 3 % річних від простроченої суми у розмірі 21 861, 70 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 273, 90 грн.

Відповідачка ОСОБА_3 та її представники у судовому засіданні позовні вимоги не визнали, подали письмові заперечення та відзив на позовну заяву, в яких зазначили, що ОСОБА_3, дійсно, взяла у позивача загалом 50 000, 00 доларів США, про що було складено розписку, однак, до 01.11.2013 року нею було повернуто 40 000, 00 грн., але ОСОБА_1 розірвав всі написані ним розписки про отримання відповідних коштів у присутності ОСОБА_6 Грошові кошти в сумі 10 000, 00 грн. відповідачка також повернула, у неї перед позивачем залишився борг по відсоткам за користування коштами у розмірі 2 700, 00 доларів США, оскільки між сторонами була усна домовленість про сплату відсотків за користування грошовими коштами позивача у розмірі 3 % на місяць. На підставі викладеного сторона відповідача просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Позивач ОСОБА_1 надав до суду відповідь на відзив, відповідно до якої заперечував проти обставин, викладених у відзиві на позовну заяву, щодо повернення позики у повному обсязі, оскільки вони є необґрунтованими та безпідставними.

Вислухавши пояснення позивача, представника позивача, відповідачки, представників відповідачки, допитавши свідка, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 01.09.2013 року відповідачкою ОСОБА_3 була видана позивачу ОСОБА_1 розписка про отримання нею грошових коштів у розмірі 40 000, 00 доларів США, що еквівалентно 320 000, 00 грн., із терміном повернення до 01.11.2013 року.

02.09.2014 року відповідачка ОСОБА_3 у розписці від 01.09.2013 року, зазначила про те, що отримала ще 10 000, 00 доларів США.

Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснила, що вона працює продавцем у відповідачки ОСОБА_3 протягом 10 років, знає позивача ОСОБА_1, як друга сім'ї відповідачки. У 2013 році ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 40 000, 00 доларів США. У 2014 році відповідачка ще позичила у позивача 10 000, 00 доларів США. Одного разу ОСОБА_1 приїхав за грошима на ринок "Даринок" і почав вимагати повернути йому всі розписки про повернення коштів, вона з дозволу ОСОБА_3 віддала розписки. Потім позивач ще декілька разів писав розписки про повернення грошових коштів, але деякі переписував, так як невірно їх писав. В листопаді 2016 року ОСОБА_1 прийшов за грошима в розмірі 4 100 доларів США, вона гроші віддала. Потім він забрав декілька розписок та написав одну загальну на 12 500, 00 доларів США, але потім з'ясувалося, що дата була вказана невірна, про що зазначила ОСОБА_3, оскільки свідок лише перевіряла суми, а дати - ні. Всі розписки ОСОБА_1 викладав письмово. Останній писав розписки на різні суми.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом., крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.

Згідно ст. 213 ЦК України, зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 2 ст. 1047 передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України). Якщо інше не встановлено договором або законом (наприклад, якщо договір позики відповідає ознакам безпроцентного договору), позикодавець має право на одержання ще і процентів від суми позики. У разі коли договором не встановлено їх розмір, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК України).

Згідно розписок від 18.01.2016 року та 07.11.2016 року відповідачка повернула позивачу 20 500, 00 доларів США.

Як встановлено судом, позивач ОСОБА_1 визнає, що відповідачка ОСОБА_3 повернула грошові кошти на загальну суму в розмірі 24 000, 00 доларів США.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Враховуючи вищевикладене, суд вбачає, що розписка від 01.09.2013 року повністю відповідає вимогам чинного законодавства України, а тому породжує правові наслідки для кожної з сторін.

Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 527 ЦК України визначено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Згідно із ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити йому 3 % річних від простроченої суми заборгованості. Зазначені проценти не слідує співставляти з неустойкою: вони є не мірою відповідальності, а платою за користування чужими грошовими коштами, і отже стягуються незалежно від вини боржника. Договором або законом з прострочення грошового зобов'язання може бути також встановлена неустойка.

Твердження відповідачки щодо того, що вона повністю повернула грошові кошти за розпискою, суд не бере до уваги, оскільки жодного належного доказу на підтвердження відповідної позиції суду надано не було, а роздруківки з телефонних розмов є суперечливими та не встановлюють факту повернення всієї суми боргу. Крім того, суд не бере до уваги вказані записи телефонних розмов, оскільки позивач здійснював запис самовільно, не попередивши відповідачку та не отримавши від неї відповідної згоди. Тому вказані записи не можуть вважатися належними та допустимими доказами.

Оскільки відповідачка добровільно не виконала умови Договору від 01.09.2013 року та не сплатила грошові кошти, у зв'язку з чим станом на 12.12.2017 року у ОСОБА_3 виникла заборгованість перед позивачем за основним боргом у розмірі 16 000, 00 доларів США, що еквівалентно 434 171, 20 грн. (за курсом НБУ 1 долар США - 27, 1357 грн.); 3% річних у розмірі 13 453, 36 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як встановлено судом та доведено зібраними по справі доказами, відповідачка умови укладеного Договору від 01.09.2013 року не виконала, позику в повному обсязі не повернула, а тому суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню й з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за Договором позики від 01.09.2013 року з урахуванням 3% річних у розмірі 447 624, 56 грн.

Що стосується боргових зобов'язань відповідачки за розпискою від 02.09.2014 року, то суд дійшов наступного висновку.

Як вбачається з письмових матеріалів справи, розписка від 02.09.2014 року, яка міститься на розписці від 01.09.2013 року, є лише документом, що підтверджує отримання грошових коштів відповідачкою від позивача, а не правочином у розумінні ст. 202 ЦК України.

Крім того, дана розписка містить лише посилання на отримання відповідачкою грошових коштів, натомість, за положеннями ч. 1 ст. 1046 ЦК України, за договором позики позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, а таких умов розписка не містить.

Написана відповідачкою розписка не є борговою розпискою, оскільки не містить в собі жодних зобов'язань, а є лише підтвердженням отримання нею грошових коштів, при цьому з відсутністю зобов'язання про їх повернення, тобто, за своєю правовою природою не породжує правовідносин, що могли б виникнути, виходячи із договору позики.

Разом з тим, в розписці від 02.09.2014 року, за виключенням суми грошових коштів та дати складання, відсутні інші істотні умови договору позики, оскільки в ній зазначено лише про отримання грошових коштів в розмірі 10 000, 00 доларів США, вказана дата та підпис, що також не відповідає формі й змісту Договору позики.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Враховуючи викладене вище, вимоги діючого законодавства, правову позицію Верховного Суду України, правовідносини, що виникли між сторонами за розпискою від 02.09.2014 року, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення грошових коштів за відповідною розпискою є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню.

Стороною відповідача подано заяву про застосування позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку зі спливом трирічного строку.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (частина 1 статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина 5 статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України.

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Як встановлено судом та підтверджується розпискою, 18.01.2016 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 12 500, 00 доларів США в рахунок сплати боргу по розписці.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

З урахуванням наведеного можна зробити переконливий висновок про те, що мало місце переривання строків позовної давності, оскільки Договір позики був укладений 01.09.2013 року, а проміжна виплата була здійснена 18.01.2016 року, а тому суд відмовляє стороні відповідача у задоволенні заяви про застосування строку позовної давності.

Щодо тверджень сторони відповідача щодо невірної дати, вказаної у розписці від 18.01.2016 року, то суд ставиться до них критично, оскільки на підтвердження даного факту жодного належного та допустимого доказу суду надано не було. Крім того, в письмових запереченнях від 17.11.2017 року відповідачка зазначає, що 18.01.2016 року вона повернула позивачу грошові кошти в розмірі 12 500, 00 доларів США, а вже у відзиві на позовну заяву від 28.12.2017 року відповідачка вказує, що при написанні ОСОБА_1 загальної розписки замість всіх попередніх, останній вказав не дату написання розписки на 12 500, 00 доларів США (28.11.2016 року), а дату розписки на 300, 00 доларів США, яку він писав раніше.

Разом з тим, дані твердження відповідачки у відзиві на позовну заяву щодо повернення нею грошових коштів в розмірі 300, 00 доларів США 18.01.2016 року також підтверджують переривання строків позовної давності.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За положеннями вищевказаних норм суди мають належним чином обґрунтовувати свої рішення.

Аналогічна позиція підтримується і практикою Європейського Суду з прав людини, зокрема у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 року, де зазначено про те, що Європейський Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції, у тому числі через те, що національні суди не дали відповідь на аргументи заявниці стосовно правдивості показів свідків та дійсності документів, хоча ці докази були визначальними для рішення по справі.

Слід також зазначити, що однією із засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, оскільки факт укладення 02.09.2014 року саме Договору позики не знайшов свого підтвердження у судовому засіданні та був спростований на підставі належних, допустимих доказів та чинного законодавства України, а тому позов ОСОБА_1 є частково обґрунтованим та підставним.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідачки на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 4 476, 24 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, ст. 256, 257, 261, 267, 509, 510, 525, 526, 527, 625, 1046, 1048, 1050, 1052 Цивільного кодексу України, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 01.09.2013 року у розмірі 434171, 20 грн., 3 % річних у розмірі 13453, 36 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 4476, 24 грн.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Повний текст рішення був виготовлений 13 квітня 2018 року.

Головуючий: