Постанова № 73351126, 10.04.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/9162/15-ц Головуючий у І інстанції Пінкевич Н. С.Провадження № 22-ц/780/1015/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 10.04.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 квітня 2018 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого судді: - ОСОБА_1,

суддів: Березовенко Р.В., Коцюрби О.П.,

при секретарі Шуляку Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 Казімєжа Владіславовича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 Казімєжа Владіславовича до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, товариство з обмеженою відповідальністю «Петрівський квартал», про визнання правочину недійсним, скасування рішення реєстратора та зобов’язання вчинити дії, -

в с т а н о в и л а :

Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого(території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 8, 9, 11 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується; справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а також заяви і скарги подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, який уточнив в ході розгляду справи та обгрунтовував тим, що за умовами договору позики, оформленого розпискою від 23 червня 2014 року, укладеного між ним та подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_4, останні отримали 48 772 доларів США, що еквівалентно 579 410 грн., з умовою повернути позику до 23 червня 2024 року щомісячними платежами, еквівалентними 406 доларів США на дату сплати за офіційним курсом НБУ.

Вказана позика надавалася для придбання квартири АДРЕСА_1.

Вказаним договором позики передбачено забезпечення виконання зобов'язань позичальників, в тому числі у вигляді заборони вчиняти будь-які дії щодо, зокрема, відчуження згаданої квартири на користь третіх осіб. Майнові права на квартиру за вказаною адресою були придбані позичальником ОСОБА_3 у ТОВ «Петрівський Квартал» на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 19 червня 2014 року. Правочин вчинено за 289 700 грн. 20 коп.

Позичальники допустили прострочення повернення позики. З листа ТОВ «Петрівський Квартал» від 18 червня 2015 року позивач дізнався про те, що 30 березня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір відступлення права вимоги, за яким майнові права на наведену вище квартиру були відчужені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4

Тому просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 30 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; повернути від ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 майнові права на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, які виникли на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 19 червня 2014 року; скасувати рішення державного реєстратора право на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 індексний номер 22861448 від 15 липня 2015 року на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2; зобов’язати Реєстраційну службу Києво-Святошинського районного управління юстиції внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4, індексний номер 22861448 від 15 липня 2015 року на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 Казімєжа з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна із сторін визнала пред’явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду доказів того, що між ним та ОСОБА_5, ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки у встановленому порядку щодо передачі у якості забезпечення виконання умов договору позики майнових прав на квартиру.

А посилання представника позивача на те, що в борговій розписці є заборона вчиняти будь-які дії щодо відчуження квартири на користь третіх осіб суд не взяв до уваги, так як це не може свідчити про належне укладення договору іпотеки в установленому законом порядку. Щодо відсутності у ТОВ «Петрівський квартал» згоди на вчинення договору та відсутності повноважень директора, то дана обюставина, у разі доведеності, не випливає на права позивача щодо спірної квартири.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Судом встановлено, що 19 червня 2014 року між ТОВ «Петрівський квартал» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_3. За цим договором та відповідно до п.1 ст.6 та ст.656 ЦК України продавець зобов’язується передати у власність майнові права на квартиру в АДРЕСА_4 та оплатити ціну таких прав в порядку та на умовах, визначених цим договором.

23 червня 2014 року між ОСОБА_2 та подружжям ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір позики, оформлений розпискою від 23 червня 2014 року.

Відповідно до умов договору позичальники отримали від позивача 48 772 доларів США, що станом на дату оформлення розписки 23 червня 2014 року еквівалентно 579 410 грн., з умовою повернути позику до 23 червня 2024 року щомісячними платежами, еквівалентними 406 доларів США на дату сплати за офіційним курсом НБУ.

Вказана позика надавалася для цільового використання, а саме, для придбання квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

За положеннями ст.1 Закону України «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмету іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Відповідно до положень ч.1 ст.18 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно зі ст.3, ч.1 ст.4 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є майнові права на об’єкт незавершеного будівництва, посвідчується нотаріусом на підставі документів, що підтверджують майнові права на цей об’єкт. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

З поданої суду розписки від 23 червня 2014 року вбачається, що вона містить застереження: «Отримуючи вказані грошові кошти, кожен з нас усвідомлює та надає згоду на те, що предметом забезпечення даного зобов’язання виступає набуте житлове приміщення (квартира) 9 за адресою: село Петрівське Києво-Святошинського району, загальною площею 66,89 кв.м. У випадку неможливості забезпечення виконання даного зобов’язання лише за рахунок придбаного житлового приміщення (квартири), предметом забезпечення виконання даного зобов’язання виступатиме усе належне нам на праві спільної сумісної чи спільної часткової власності, так і кожному окремо на праві приватної власності майно. У випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язань за цією розпискою, предметом стягнення виступатиме усе наявне нам на праві спільної сумісної чи спільної часткової власності, так і кожному окремо на праві приватної власності майно, незалежно від його вартості та місця знаходження».

Як поясним представник позивача, нотаріального договору між сторонами не укладено і відомості у відповідний реєстр обтяжень майна не вносилися.

Відповідно до ст.ст.4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (абз.3, п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Згідно зі ст.210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до роз’яснень вищевказаної постанови Пленуму за ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно зі статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК).

На підставі наведеного суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивач не надав суду доказів того, що між ним та ОСОБА_5, ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки у встановленому порядку щодо передачі у якості забезпечення виконання умов договору позики майнові права на квартиру.

Згідно із договором купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 19 червня 2014 року ОСОБА_3 у ТОВ «Петрівський Квартал» придбав майнові права на квартиру, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с.Петрівське, бул. ОСОБА_6АДРЕСА_5. Вартість правочину склала 289 700,20 грн.

На підставі договору відступлення права вимоги від 30 березня 2015 року майнові права на вказану були відчужені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4

Позивачем не уточнено, саме якому закону чи іншому нормативному акту не відповідає оспорена угода.

Пред’являючи позов, ОСОБА_2 просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги, посилаючись на прострочення позичальниками повернення позики, а укладення договору відступлення права вимоги, за яким майнові права на квартиру порушило передбачену договором заборону щодо відчуження вказаної квартири на користь третіх осіб.

За змістом ч.2 ст.16, ч.1 ст.215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Пленум Верховного Суду України вказав, що судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (абз.3, п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Згідно зі ст.210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Посилання представника позивача на те, що в борговій розписці є заборона вчиняти будь-які дії щодо відчуження квартири на користь третіх осіб, суд вірно не взяв до уваги, оскільки це не може свідчити про належне укладення договору іпотеки в установленому законом порядку. Щодо відсутності у ТОВ «Петрівський квартал» згоди на вчинення договору та відсутності повноважень директора, то дана обставина, у разі доведеності, не впливає на права позивача щодо спірної квартири.

Згідно ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог.

Відповідно до ст.119 ЦПК України підставами позову, які згідно приписів ст.ст.31, 215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги.

Колегія судді звертає увагу також і на те, що позовні вимоги не знаходять свого підтвердження у розписці від 23 червня 2014 року (т.1, а.с.6).

Зважаючи на викладене, суд прийшов до вірного висновку про недоведеність позивачем своїх вимог та порушення його прав укладеним правочином про відступлення прав.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 Казімєжа Владіславовича залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: