Постанова № 73343125, 11.04.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/242/2018(м)

263/3491/17

Головуючий в 1 інстанції Шевченко О.А.

Суддя-доповідач Попова С.А.

Категорія 47

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 квітня 2018 року Апеляційний суд Донецької області в складі колегії:

головуючого судді Попової С.А.,

суддів Кочегарової Л.М., Ткаченко Т.Б.,

за участю секретаря Костоманової А.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі апеляційну скаргу представника ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2017 року по цивільній справі за позовом Маріупольської міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її до придатного для використання стану,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом про зобов'язання ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що є співвласниками квартири АДРЕСА_1, звільнити самовільно зайняту ними земельну ділянку із земель житлової та громадської забудови загальною довжиною 7,68м під розміщення паркану за відсутності у них правовстановлюючих документів. Факт порушення відповідачами земельного законодавства підтверджується актом перевірки Управління земельних відносин Маріупольської міської ради від 23.11.2016р. і раніше винесеними 02.11.2016р. актом і вказівкою (попередженням) про усунення порушень шляхом звільнення земельної ділянки та приведення її у придатний до використання стан. Відповідачі в добровільному порядку самовільно зайняту ними земельну ділянку із земель житлової та громадської забудови не звільняють, чим порушують права територіальної громади м. Маріуполя в особі Маріупольської міської ради на розпорядження і користування власною земельною ділянкою. У зв'язку з цим позивач просив зобов`язати відповідачів звільнити самовільно зайняту земельну ділянку під розміщення паркану та привести її у придатний для використання стан шляхом демонтажу забору. Також позивач просив компенсувати понесені судові витрати з оплати судового збору.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2017 року позов Маріупольської міської ради задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку із земель житлової та громадської забудови, за адресою: АДРЕСА_1, загальною довжиною 7,68м, яка використовується під розміщення забору у Центральному районі м. Маріуполя, та привести її у придатний для використання стан шляхом демонтажу забору. Стягнути у дольовому порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Маріупольської міської ради витрати по сплаті судового збору у розмірі 1600грн., по 800 грн. з кожного.

В апеляційній скарзі представник відповідачів ОСОБА_4, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просила рішення скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову міської ради.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідачів - ОСОБА_4, яка підтримали доводи скарги, розглянувши справу відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України у відсутність повідомлених належним чином про дату і час розгляду справи представника позивача Маріпольської міської ради, відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співвласниками в рівних частках квартири АДРЕСА_1 (а.с. 11, 14).

В результаті перевірки дотримання вимог земельного законодавства Управлінням земельних відносин Маріупольської міської ради 02.11.2016р. встановлено порушення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вимог законодавства, що полягає у самовільному зайнятті ними та використання під розміщення паркану земельної ділянки довжиною 7,68м із земель житлової та громадської забудови за адресою АДРЕСА_1, що відзначено у відповідному акті. Відповідачам внесено вказівку (попередження) № 193/2016 про усунення виявленого порушення (а.с. 7-10).

За змістом акту Управління земельних відносин Маріупольської міської ради від 23.11.2016р. вказівка (попередження) від 02.11.2016р. відповідачами не виконана - земельна ділянка не звільнена (а.с. 5-6).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з доведення факту використання відповідачами земельної ділянки з земель житлової та громадської забудови під розміщення паркану без правовстановлюючих документів на неї, всупереч інтересам територіальної громади м. Маріуполя, що є порушенням вимог земельного законодавства і тягне наслідок у вигляді відповідальності, унормованої ст. 212 ЗК України, у вигляді зобов'язання в судовому порядку звільнити займану земельну ділянку і привести її в первісний придатний для використання стан.

З такими висновками не можна не погодитись з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 13 Конституції України від імені Українського народу право власника здійснюють органи державної влади і органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

В ст.ст. 142, 143 Конституції України задекларовано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є земля, що є у власності територіальних громад міст, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. За ст. 145 Основного Закону держави права органів самоврядування захищаються в судовому порядку.

В п.п. 1, 4 ст. 1 Закону «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначено терміни, що регулюють виниклі у справі правовідносини. Так, багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири; прибудинкова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

За змістом п. «а» ч. 1 ст. 12, ст. 83 ЗК України до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить розпорядженнями землями територіальних громад, що є комунальною власністю.

За приписами ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використаннями та охороною земель» самовільне зайняття земельних ділянок - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Відповідно до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Як з'ясовано, будинок АДРЕСА_1, в якому проживають відповідачі (приватизована квартира АДРЕСА_1) - є багатоквартирним, як правильно визначився суд першої інстанції.

Суд врахував зібрані докази, зокрема, технічну документацію на будинок, акти перевірки Управління земельних відносин і вказівку (попередження) від 02.11.2016р., 23.11.2016р., якими встановлено порушення відповідачами вимог земельного законодавства у вигляді самовільного зайняття частини земельної ділянки на прибудинковій території із земель житлової та громадської забудови під розміщення паркану довжиною 7,68м за відсутності рішень, правовстановлюючих документів на використання цієї частини земельної ділянки.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в достатньому обсязі встановив обставини справи за позовними вимогами Маріупольської міської ради, відповідні їм правовідносини, поясненням та наданим доказам дав належну оцінку. Суд правильно застосував матеріальний закон, вимоги ст.ст. ст.ст. 89, 263-264 ЦПК України, правильно виходив із доведеності та обґрунтованості заявлених позовних вимог, оскільки територіальна громада міста Маріуполя в особі міської ради згідно з положеннями ст. 13 Конституції України, ст. 12 ЗК України є власником земельної ділянки, яку незаконно використовує відповідач, і відповідно до ст. 152, ч.ч. 1, 2 ст. 212 ЗК України позивач вправі вимагати усунення допущеного відповідачами порушення земельного законодавства, обумовленого п. б ч. 1 ст. 211 ЗК України, шляхом застосування такої міри відповідальності, як повернення самовільно зайнятої земельної ділянки у комунальну власність і приведення її у придатний для використання стан, включаючи знесення самовільно спорудженого паркану.

Апеляційний суд не погоджується, як з необґрунтованими з правової точки зору, із доводами апеляційної скарги представника відповідачів, щодо не взяття до уваги положень Постанови Кабінету Міністрів України від 07.06.2017р. № 406, якою затверджено Перелік будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об'єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію (а.с. 28-30), що на погляд скаржника мають бути підставою для відмови органу місцевого самоврядування в задоволенні позову, виходячи з наступних міркувань.

Так, за змістом п. 6 вказаної постанови № 409, на яку посилається представник відповідачів, до переліку будівельних робіт, що не потребують оформлення відповідної дозвільної документації, відноситься зведення на земельній ділянці тимчасових будівель та споруд без влаштування фундаментів, в тому числі парканів - щодо індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків.

Зазначена норма поширюється безпосередньо на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, дія якої не поширюється на багатоквартирні будинки, яким є будинок АДРЕСА_1, де проживають відповідачі.

Відомості технічного паспорту, в копії представленого відповідачами, що їх квартира АДРЕСА_1 є часткою садибного житлового будинку, не підтверджує статусу цього будинку як індивідуального, на чому помилково наполягає у змісті апеляційної скарги представник відповідача.

Судом першої інстанції цим доводам відповідачів надана належна оцінка з їх відхиленням внаслідок невідносності до багатоквартирних будинків, що відповідає положенням ч. 3 ст. 89 ЦПК.

Згідно з ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» № 3038-VІ від 17 лютого 2011р. (з подальшими змінами) право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Відповідно до ст. 125, ст. 126 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою (державного акта), та його державної реєстрації, а право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Як в ході розгляду справи судом першої інстанції, так і в апеляційному суді не здобуто доказів щодо надання відповідачам у встановленому вищевказаними нормами закону порядку у користування або власність частини земельної ділянки, розташованої на прибудинковій до будинку АДРЕСА_1 території загального користування в розумінні ст. 1 Закону «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», на якій відповідачами зведено спірний паркан.

В апеляційній скарзі представник відповідачів посилається на належність довірителям на праві власності земельної ділянки під частиною спільного нерухомого майна, що з урахуванням положень ст.ст. 120, 125 ЗК України, ст. 377 ЦК України свідчить про перехід у власність відповідачів і частини земельної ділянки, необхідної для обслуговування частини будинку.

Однак, посилання на вказані норми закону в даному випадку є неслушними, оскільки відповідачами не дотримано унормованого главою 19 розділу IV ЦПК України порядку отримання цієї частини земельної ділянки у власність або користування, що усуває можливість зведення на ній паркану відповідачами. Як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді не надано доказів наявності у відповідачів документів на цю земельну ділянку, здобутих у виконання ст.ст. 125-126 ЗК України - реєстрація їх права власності на квартиру АДРЕСА_1 в цьому будинку такими документами не є. Також не надано документів, що свідчили б про право відповідачів на забудову парканом зайнятої ними земельної ділянки.

Через категорії «межі здійснення суб'єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб'єктивних цивільних прав» (ст. 13 ЦК України) у законі встановлюється така поведінка особи, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Особа повинна враховувати межі та обмеження цивільних прав.

Отже, межі здійснення цивільних прав визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав підлягають правовому захисту, на відміну від дій, вчинених поза межами права.

Так, дії відповідачів зі зведення на земельній ділянці, що не була відведена відповідачам на законних підставах, паркану з цегляною кладкою, що поєднано фундаментом (а.с. 98-99), виходять за межі здійснення цивільних прав, понятійно визначених в ст. 13 ЦК України.

І наявна у матеріалах справи згода співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 (квартири №№ 3, 5, 6, 7) на розміщення цегляного паркану (а.с. 27), на що акцентовано увагу у апеляційній скарзі, не може підміняти передбаченого законодавством розпорядчого акту власника (розпорядника) земельної ділянки (у даній справі - територіальної громади в особі міської ради) про відведення земельної ділянки відповідачам.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо неповноважності Маріупольської міської ради на здійснення контролю за використанням землі та щодо необгрунтованості заявлення даного позову, суд апеляційної інстанції враховує наступне.

В ст.ст. 1, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (з подальшими змінами), у взаємопоєднанні із змістом ст. 83 ЗК України і ст. 327 ЦК України, визначено поняття права комунальної власностi - право територiальної громади володiти, доцiльно, економно, ефективно користуватися i розпоряджатися на свiй розсуд i в своїх iнтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так i через органи мiсцевого самоврядування (в даному випадку - Маріупольська міська рада).

За положеннями в ч.ч. 5, 8 ст. 60 цього Закону 280/97-ВР органи мiсцевого самоврядування вiд iменi та в iнтересах територiальних громад вiдповiдно до закону здiйснюють правомочностi щодо володiння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власностi. Право комунальної власностi територiальної громади захищається законом на рiвних умовах з правами власностi iнших суб'єктiв. Об'єкти права комунальної власностi не можуть бути вилученi у територiальних громад i переданi iншим суб'єктам права власностi без згоди безпосередньо територiальної громади або вiдповiдного рiшення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадкiв, передбачених законом.

Ст. 189 ЗК України самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.

Звідси випливає, що вимога територіальної громади в особі Маріупольської міської ради про зобов'язання відповідачів усунути виявлені порушення земельного законодавства, ґрунтується на положеннях ст.ст. 13, 142-145 Конституції України, ст.ст. 12, 83, 189 ЗК України, ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», компетенції міської ради (ст. 26) і повноваженнях в сфері регулювання земельних відносин (ст. 33), має законну мету в загальних інтересах, як того вимагає частина 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод - захист законного режиму використання земель комунальної власності.

Посилання суду на положення ст. 387 ЦК України, у взаємозв'язку із вірно використаними судом вимогами ст. 13 Конституції, і нормами прямої дії щодо даного спору - ст.ст. 212 ЗК України, ст. 1 закону «Про державний контроль за використанням та охороною земель» не є помилкою, як відзначено у апеляційній скарзі, і не створює підстав для скасування судового рішення.

В даному випадку встановлено порушення з боку відповідачів права територіальної громади міста Маріуполя на розпорядження та користування земельною ділянкою, на якій незаконно, всупереч вимогам земельного законодавства, споруджено паркан.

Колегіє суддів не встановлено порушень норм матеріального закону судом, яким в рішенні суду наведено положення ст.ст. 78, 83 ЗК, які унормовують поняття і статус земель комунальної власності. Вважати її безвідносними до даного спору, як вважає скаржник, не можна.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не погоджується із доводами апеляційної скарги представника відповідачів в даній частині. З аналогічних підстав відхиляються і доводи скарги щодо обмеження повноважень міської ради суто до регулювання земельних відносин між землекористувачами.

Доводи апеляційної скарги, аналогічні мотивації позовної заяви, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли вплинути на правильність висновків суду не виявлено і представником відповідачів не надано таких нових доказів в суді апеляційної інстанції. Порушень норм процесуального права, які могли призвести до неправильного вирішення справи, або тих, що є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, колегією суддів не встановлено.

За таких обставин, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга представника відповідачів підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 13.04.2018р.

Головуючий С.А.Попова

Судді: Л.М.Кочегарова

Т.Б.Ткаченко