Ухвала суду № 73330215, 11.04.2018, Київський районний суд м. Одеси

______________________ Справа № 520/8615/17

Провадження № 2-о/520/126/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.04.2018 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Калініченко Л.В.

при секретарі Єгорової Н.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за заявою

ОСОБА_1,

заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,

про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

25.07.2017 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла заява ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій заявник просить суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у серпні 2015 року з окупованої території Донецької області України, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

В обґрунтування заявник зазначає, що він був зареєстрований і проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується паспортом громадянина України серії ВВ № 531642. Позивач також володіє на праві спільної часткової власності ? часткою квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується інформаційною довідкою від 31.10.2016 року.

Заявник вказує, що був вимушений переїхати з м. Докучаєвськ до АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення від 05.08.2015 року за № НОМЕР_1.

До вимушеного переселення з окупованої частини Донецької області, ОСОБА_1 працював викладачем гірничих дисциплін в Докучаєвському гірничому технікумі, що підтверджується трудовою книжкою серії АС № 621126.

При цьому в обґрунтування обставин, викладених у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, зазначає, що до початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Донецької області був повноцінним громадянином держави Україна, де людина, її життя і здоров'я, честь, гідність і недоторканість, визнаються найвищою соціальною цінністю, мав налагоджений побут, роботу та можливість вести повноцінний спосіб життя. З вказаного місця проживання ОСОБА_1 був змушений переселитися через те, що влітку 2014 року ситуація з продовольством, постачанням води у м. Докучаєвськ сильно погіршилась, перестали працювати банки, з вересня 2014 року проросійськими бойовиками була запроваджена комендантська година, згодом перестали працювати українські ЗМІ та почалась активна проросійська агітація. Крім того, заявник вказує, що зазнав переслідувань за свої проукраїнські погляди та виїхав до міста Горлівка, де знаходився з 23 грудня 2014 року по липень 2015 року. В місті Горлівка було видно присутність російських військових, також були проблеми з продовольством, медикаментами, з світлом та опаленням.

Так, заявник був змушений у серпні 2015 року виїхати з окупованої Російською Федерацією частини території Донецької області до іншої частини України – м. Одеси, аби мати елементарну змогу жити не турбуючись про свою безпеку.

Вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року. Отримана ОСОБА_1 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення від 05.08.2015 року за № НОМЕР_1, яка видана Управлінням соціального захисту населення в Київському районі м. Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

Заявник зазначив, що його звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення ОСОБА_1 з тимчасово окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України було обумовлено тим, що має на меті визначити свій статус, як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Куриленко О.М.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 26.07.2017 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18.09.2017 року ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 26.07.2017 року скасовано, матеріали справи передані до суду першої інстанції на новий розгляд для вирішення питання щодо відкриття провадження по справі.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Куриленко О.М.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 13.10.2017 року заяву судді Куриленко О.М. про самовідвід – задоволено. Передано справу №520/8615/17 за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, для повторного розподілу між суддями Київського районного суду міста Одеси в порядку передбаченому статтею 11-1 ЦПК України.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 19.10.2017 року відкрито провадження у цивільній справі на підставі заяви ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення. Призначено дату та час судового засідання по справі.

Відповідно до Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII Цивільний процесуальний кодекс України викладено у новій редакції, який набрав чинності з 15.12.2017р.

Згідно п. 9 ч.1 Перехідних Положень (розділ ХІІ) ЦПК України справи, провадження яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу (Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII), розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У судове засідання заявник не з’явився, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином. Представником заявника ОСОБА_2 було надано через канцелярію суду заяву від 11.04.2017 року, в якій вона просить суд розглянути дану справу за заявою ОСОБА_1 за їх відсутності.

Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з’явився, про дату, і місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується квитанцією про направлення поштового конверту з рекомендованим листом з повідомленням та витягом з сайту «Укрпошта» про відстеження відправлення, відповідно до якого поштову кореспонденцію заінтересованою особою отримано, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.

Заінтересована особа - представник Російської Федерації, в судове засідання не з’явився, про дату, час і місце проведення судового засідання повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.

Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає заяву підлягаючою задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 народився 04 червня 1982 року в місті Докучаєвськ Донецької області, що підтверджується його паспортом серії ВВ № 531642, виданим Докучаєвським МВ УМВС України у Донецькій області 25 листопада 1998 року (а.с. 26-32). З паспорту також вбачається, що він був зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта №71838713 від 31 жовтня 2016 року вбачається, що у власності заявника на праві спільної часткової власності перебуває ? частка квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 99-100).

Відповідно до трудової книжки серії АС № 621126 виданої на ім’я ОСОБА_1, останній 01 вересня 2011 року був прийнятий викладачем гірничих дисциплін за контрактом Докучаєвським гірничим технікумом Державного ВНЗ «Національний гірничий Університет» та 03 листопада 2014 року був звільнений за згодою сторін (а.с. 106).

Крім того, судом встановлено, що відповідно до довідки про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення від 05.08.2015 року за № НОМЕР_1, яка видана Управлінням соціального захисту населення в Київському районі м. Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, ОСОБА_3 був вимушений переміститися з міста Докучаєвськ Донецької області до міста Одеса Одеської області. Вказаною довідкою посвідчено лише факт його вимушеного переселення, однак відомості щодо причин переселення відсутні. Довідкою також підтверджується зареєстроване місце перебування заявника за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 101-102).

Оскільки вказана довідка не містить в собі зазначення причини такого переселення, заявник був вимушений звернутись до суду з вказаною заявою.

Так суд зазначає, що згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної ОСОБА_4 України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Відповідно до пунктів 19 та 20 частини першої статті 106 Основного Закону України Президент України вносить до Верховної ОСОБА_4 України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Наведені вище положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України "Про оборону України" та Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

У статті 1 Закону України "Про оборону України" наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п'ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п'ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про оборону України" у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його ОСОБА_4 України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної ОСОБА_4 України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З урахуванням наведених норм слід дійти висновку, що встановлення такого факту має безпосередній зв'язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб'єктів) - Верховної ОСОБА_4 України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах. Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом та Президентом України низки актів, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Так, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України (Відомості Верховної ОСОБА_4 (ВВР), 2014, № 26, ст.892), зокрема статтею 1 встановлена дата початку тимчасової окупації, якою є 20.02.2014.

Як зазначено в цьому Законі його метою (стаття 2) є визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Таким чином, вказаним Законом, який є нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, встановлено, що з 20.02.2014 має місце збройна агресія Російської Федерації проти України, а тому відсутні підстави до визнання цього факту в судовому порядку.

У подальшому, Постановою Верховної ОСОБА_4 України від 27 січня 2015 року № 129-VІІІ затверджено Звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_5 Європи, Парламентської ОСОБА_5 НАТО, Парламентської ОСОБА_5 ОБСЄ, Парламентської ОСОБА_5 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна ОСОБА_5 України визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність ОСОБА_5 Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

В абзаці 2 Постанови Верховної ОСОБА_5 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_5 України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками незаконних збройних формувань «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею найманців, під час якої було анексовано ОСОБА_6 Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято Постанову Верховної ОСОБА_5 України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, її військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Вищезазначені Постанова Верховної ОСОБА_5 України та Закону України конкретного переліку населених пунктів не містять, однак Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року за № 1085-р затверджено перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення. Зокрема, по Донецькій області серед міст обласного значення зазначено місто Докучаєвськ та Горлівку, де проживав та був зареєстрований заявник.

Також, ОСОБА_4 Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ схвалила текст Заяви Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилаються і заявники в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Відповідно до статті 107 Конституції України, ОСОБА_4 національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. ОСОБА_7 національної безпеки і оборони України є Президент України. Рішення ОСОБА_7 національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року № 555 ввів у дію рішення ОСОБА_7 національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Крім того, Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 р. № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» було затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, де зазначено Донецька область та, зокрема місто Докучаєвськ ( підпункт 10 пункту 1 переліку)

Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» констатовано, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з’єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку проросійських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати її брати участь у політичному процесі».

Резолюція Парламентської ОСОБА_5 Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.

Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».

Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.

З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює її виконання.

З системного аналізу вище викладених правових норм слідує, що факт збройної агресії проти держави України встановлюється уповноваженими на те Конституцією України органами державної влади (Президентом України та Верховною ОСОБА_5 України) та відноситься до політичної сфери (публічно-правової), оскільки стосується виконання імперативних повноважень органами державної влади у політичній сфері. Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом та Президентом України низки актів, якими вже встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

У даному випадку факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації встановлено наведеними вище актами Верховної ОСОБА_5 України та Президента України та є загальновідомим, а тому не підлягає доказуванню згідно приписами ст. 82 ЦПК України. Обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційно оприлюднених актах уповноважених державних органів.

Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявника з окупованої Російською Федерацією частини території Донецької області України, то суд виходить з наступного.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного приживання.

Як вже встановлювалось судом, заявник ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований та мешкав за адресою: АДРЕСА_4, яка у відповідності до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 р. № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» віднесена до території на території яких здійснювалася антитерористична операція, а також у відповідності до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України, віднесена до території окупації з 20.02.2014 року.

У зв’язку з чим, ОСОБА_1 був вимушений переселитися з міста Докучаєвськ Донецької області до міста Одеса Одеської області, що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення від 05.08.2015 року за № НОМЕР_1, яка видана Управлінням соціального захисту населення в Київському районі м. Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради.

У даному випадку факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації, як вже зазначалось, встановлено вищезазначеними актами Верховної ОСОБА_5 України та Президента України та є загальновідомим.

Оскільки сам факт внутрішнього переміщення заявника – ОСОБА_1 згідно закону Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» є наслідком збройної агресії Росії проти України дана обставина є загальновідомою, отже необхідності встановлювати такий факт у судовому порядку немає.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10 травня 1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.

У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.

Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов’язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв’язків між членами розлучених сімей.

За правилом ст. 3 IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.

Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.

Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати її, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Однак, всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної ОСОБА_5 України Про Заяву Верховної ОСОБА_5 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.

Щодо порушень прав заявника ОСОБА_1, які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються, як його власними поясненнями та поданими ним доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувалися на окупованій території Донецької області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області було порушено низку конституційних прав заявника, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України.

Крім того, в даному випадку заявник просить суд встановити вказаний факт, як такий що має юридичне значення, обґрунтовуючи тим, що від його встановлення залежить виникнення у заявника права на звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, спричиненої неправомірними діями держави-агресора, що по своїй правовій природі є деліктним правовідношенням, а не юридичним фактом від якого залежить виникнення, зміна або припинення будь - яких особистих чи майнових прав заявників.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) вказано, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Навіть з урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку її встановлення.

Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку її встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

Відповідна правова позиція висловлена ВСУ у постановах від 07 березня 2018 року по справі № 759/759/17, від 14 березня 2018 року по справі № 363/2981/16-ц.

З урахуванням вищевикладеного, суд вбачає, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Донецької області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб з окупованої території на якій проводиться антитерористична операція на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Крім того суд вважає за необхідно зазначити, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.

По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України.

Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.

Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

З метою здійснення справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін, з метою належного повідомлення про час та місце розгляду справи на адресу Посольства Російської Федерації в Україні направлялась судова кореспонденція. Відповідно до змісту рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, наявних у матеріалах справи, такі були вручені особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти, 01.11.2017 року, 27.11.2017 року, 01.02.2018 року, 02.02.2018 року. Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла.

Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_3 переселився з території Донецької області з метою збереження життя, здоров’я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявнику необхідно для визначення його статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.

На підставі викладеного і керуючись ст.ст., 1-2, 4, 5, 10, 11-13, 19, 43, 49, 76-82, ч.1 ст. 223, 258-259, 263-264, 265, 268, 293, 315, 319, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 (місце проживання: 65059, АДРЕСА_2), заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Еспланадна, буд. 8/10) , Російська Федерація (адреса для листування: Посольство Російської Федерації в Україні, 03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 27) про встановлення факту, що має юридичне значення – задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у серпні 2015 року з окупованої території Донецької області України, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий Калініченко Л. В.