Постанова № 73310064, 11.04.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/939/17 Суддя (судді) першої інстанції: Мазур А.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Кузьмишиної О.М.,

Суддів: Глущенко Я.Б.

Пилипенко О.Є.,

за участю секретаря судового засідання Пушенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Громадянина Ірану ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Ірану ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України за участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

Громадянин Ірану ОСОБА_4 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просить:

визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №615-16 від 02 грудня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянина Ірану ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове про задоволення позову.

Розглянувши матеріали справи та апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 громадянин Ірану, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в м. Шафт, Іран. За національністю - фарс, за віросповіданням - невіруючий. Неодружений. До України прибув літаком 05.08.2014 року на підставі дозволу компетентного органу, місце перетину кордону - аеропорт «Бориспіль».

Позивач звернувся до органів міграційної служби України вперше.

З 17.02.2011 року по 05.08.2014 року перебував у Туреччині, де звертався за захистом та отримав відмову.

Позивач звернувся до третьої особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 11 грудня 2014 року. На момент звернення з заявою про визнання біженцем на території України перебував легально.

У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11 грудня 2014 року позивач зазначив, що був змушений залишити Іран з політичних причин, оскільки за період з 2006 по квітень - травень 2008 років працював на компанію «Zaeim», яка спеціалізується на виробництві та постачанні електронного та телекомунікаційного обладнання. Він був керівником і менеджером майстерні у нафтохімічному заводі на півдні Ірану. Ця компанія співпрацює з іранським міністерством розвідки й оборони. 13.11.2006 року він поїхав до Туреччини, де зв'язався з ізраїльським посольством у Стамбулі для отримання візи. Після того, як ізраїльтяни дізналися про місце роботи позивача в Ірані, вони запропонували йому співпрацювати з ними і він прийняв їх пропозицію. Позивач надав ізраїльтянам інформацію про компанію «Zaeim». Таким чином, позивач шпигував для ізраїльських спецслужб протягом 4 років або близько того, до самого виїзду з Ірану в лютому 2011 року. Не може повернутися до Ірану, оскільки його мають стратити через співпрацю з ізраїльськими спецслужбами.

На підтвердження свого громадянства позивачем відповідачу надано паспорт громадянина Ірану НОМЕР_1.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві 06 серпня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. А 28 листопада 2016 року ним складено Додаток до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно зазначеного висновку відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Рішенням відповідача № 615-16 від 02 грудня 2016 року зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 20 грудня 2016 року позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи вищевикладене, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що рішення відповідача № 615-16 від 02 грудня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

З 04 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.11 року №3671-VI, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10.12.84р. Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26.01.87р.

Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28.07.51р. та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно із частиною першою статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.04р. № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як свідчать обставини справи, у своїй заяві - анкеті від 11.12.2014 року позивач повідомив, що був змушений покинути країну походження з політичних причин, до яких призвела його діяльність в компанії «Zaeim», в якій він працював з 2006 по травень 2008 року.

Зазначена компанія спеціалізується на виробництві та постачанні електронного та телекомунікаційного обладнання, де позивач був керівником і менеджером майстерні у нафтохімічному заводі на півдні Ірану. Вказана компанія співпрацювала з Іранським міністерством розвідки та оборони. Перебуваючи в Туреччині, позивач зв'язався з посольством Ізраїлю для отримання візи та повідомив про своє місце роботи у Ірані, після чого позивачу було запропоновано працювати на уряд Ізраїлю. Позивач погодився на таку пропозицію та здійснював шпигунську діяльність проти Ірану протягом чотирьох років.

Під час проведення співбесіди 22.12.2015 року позивач також повідомив про обставини, які змусили його покинути країну походження, а саме про його співпрацю і спецслужбами Ізраїлю та надання їм детальної інформації по країні походження та компанії «Zaeim», яка співпрацювала з Іранським міністерством розвідки й оборони. Позивач стверджував, що після звільнення у 2008 році продовжував надавати інформацію спецслужбам Ізраїлю, яка їх цікавила.

У протоколі співбесіди від 25.12.2014 року позивач зазначає, що з 2006 року по 2008 року він працював в компанії «Zaeim» та був керівником і менеджером майстерні на нафто-хімічному заводі на Півдні Ірану. Вказана компанія займалася телекомунікаційним обладнанням і співпрацювала з Іранським міністерством розвідки і оборони, хоча у анкеті та протоколі співбесіди від 31.01.2015 року позивач зазначає, що влаштувався на роботу в 2005 році і працював понад чотири роки та в його підпорядкуванні було декілька підлеглих інженерів. В ході додаткової співбесіди від 22.12.2015 року позивач вже зазначив, що працював в компанії «Dara aria» з травня 2008 по лютий 2011 роки.

Проаналізувавши інформацію, надану позивачем з приводу місця та періоду його роботи, вбачається досить значна розбіжність.

В ході співбесіди від 22.12.2015 року позивачу було задано питання щодо наявності у нього будь-якої інформації стосовно його розшуку в Ірані та обґрунтування тверджень, що при поверненні його до Ірану, його вб'ють, на що позивач відповів, що інформації щодо його розшуку в країні та наявності гарантованої небезпеки в країні походження в нього не має.

Жодних погроз з боку влади Ірану позивач не отримував, насильству не піддавався та не переслідувався за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про надання неправдивих відомостей позивачем.

Позивачем не надано переконливих фактів щодо наявної небезпеки в країні походження.

Встановлено, що позивач не приймав участі у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій, не приймав участі у демонстраціях проти влади.

Позивачем не доведено факт здійснення шпигунської діяльності на користь Ізраїлю.

не підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, яке визначене в Конвенції про статус біженців 1951 року та в Протоколі щодо статусу біженців 1967 року, де чітко передбачено, що особа повинна потребувати захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що побоювання, які виникли у заявника мають суто суб'єктивний характер і не підтверджені жодними документальними доказами, заявник також не має доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо його слів.

Зі змісту протоколів співбесіди вбачається, що у позивача відсутні документальні підтвердження того, що останній підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні.

Вбачається, що основною метою звернення із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація на території України, про яку позивач неодноразово зазначав особисто.

Доказів на підтвердження можливої загрози життю громадянина Ірану ОСОБА_4 позивачем не надано.

В обґрунтування позовних вимог громадянином Ірану ОСОБА_4 було надано відомості, які не підтверджують факту переслідування позивача або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання громадянина Ірану ОСОБА_4 особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно матеріалів особової справи громадянина Ірану ОСОБА_4, при зверненні до органів Державної міграційної служби України позивачем не було надано інформації, яка могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, та інформації, яка могла би бути перевірена або достовірно встановлена щодо наявності таких обставин.

Позивач в заяві-анкеті зазначив, що виїхав з країни походження 17.02.2011 року легально.

Громадянин Ірану попрямував літаком до Туреччини, де перебував з 17.02.2011 року по 05.08.2014 року.

В період перебування позивача в Туреччині він звертався до відповідних органів за захистом та перебував у процедурі щодо надання захисту 3,5-4 роки, але отримав відмову, після чого був змушений покинути територію Туреччини протягом трьох днів. Позивач звертався до різних представництв країн: Швейцарії, Франції, Швеції, Австрії, України, Голландії, Словаччини, тобто для нього не було принципово звернутися за захистом саме в Україні, адже заявник намагався потрапити до більш економічно розвинених країн Євросоюзу.

Позивач не заперечує того, що він мав дозвіл на виїзд з Ірану. Тобто, в даному випадку вбачається відсутність будь-яких проблем у країні походження позивача.

Колегія суддів погоджується з висновком відповідача про те, що позивач намагався отримати захист на території України за фіктивними підставами з метою в'їзду до країн Євросоюзу.

Таким чином, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби обґрунтовано встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків його на Батьківщині, а тому рішення відповідача № 615-16 від 02 грудня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні та не можуть бути підставами для її скасування.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам та прийняв законне і обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Громадянина Ірану ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя: О.М.Кузьмишина

Судді: Я.Б.Глущенко

О.Є.Пилипенко

Повний текст постанови виготовлено 11 квітня 2018 року.