Рішення № 73309227, 21.03.2018, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

21.03.2018 Справа № 920/1072/17Господарський суд Сумської області у складі судді Спиридонової Н.О. при секретарі судового засідання Гребенюк С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/1072/17 в порядку загального позовного провадження

за позовом - заступника керівника Сумської місцевої прокуратури (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 79) в інтересах держави в особі позивача - Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (40021, м. Суми, вул. Петропавлівська, буд 108, ідентифікаційний код 39765885),

до відповідачів - 1) Сумської міської ради (40000, м. Суми, м-н Незалежності, буд. 2, ідентифікаційний код 23823253),

2) фізичної особи-підприємця Кравченка Юрія Анатолійовича (40000, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1),

про визнання недійсним договору, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії на підставі статей 79, 98, 99, 116, 123, 134 Земельного кодексу України та статей 21, 215, 235, 409, 1212 Цивільного кодексу України,

за участю представників:

прокурора - Правдюк В.В. згідно посвідчення № 044588 від 19.10.2016,

позивача - Кунець В.В. за довіреністю № 9-18-0.62-11444/2-17 від 22.09.2017, Рудік А.А. за довіреністю № 0-18-0.6-8270/2-17 від 30.06.2017,

відповідачів - 1) Бересток Б.П. за довіреністю № 865/08.01.01.-22 від 24.07.2017,

2) Неговєлов А.В. згідно ордеру б/н від 11.01.2018.

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Сумської області в листопаді 2017 року з позовною заявою в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області звернулася Сумська місцева прокуратура, а саме, заступник керівника прокуратури В.Мороз. В позовній заяві прокуратура просила суд визнати недійсним договір від 02.02.2015 № 001/15 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розміщення тимчасової споруди в м. Суми, укладеного між Сумською міською радою та фізичною особою-підприємцем Кравченко Ю.А. Крім цього прокуратура просила визнати незаконним та скасувати рішення Сумської міської ради № 3799-МР від 26.11.2014 «Про передачу у користування земельних ділянок на праві особистого строкового сервітуту під розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» в частині передачі фізичній особі-підприємцю Кравченку Ю.А. у користування земельної ділянки в м. Суми по вул. Чернігівська, біля буд. 12, площею 0,0056 га та зобов'язати фізичну особу-підприємця Кравченка Ю.А. повернути територіальній громаді міста Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 0,0056 га вартістю 39977,84 грн., що знаходиться в м. Суми, вул. Чернігівська, біля буд. 12. Також прокуратура просила суд стягнути з відповідачів судові витрати, пов'язані з розглядом справи у розмірі 4800 грн. на користь прокуратури Сумської області (а.с. 3-7).

В обґрунтування заявлених позовних вимог прокуратура посилається на те, що укладений відповідачами договір є по суті прихованим договором оренди землі. Отже передавши фізичній особі-підприємцю Кравченко Ю.А. земельну ділянку комунальної власності на підставі договору особистого сервітуту, на думку прокуратури, відповідачі намагалися уникнути передачі цієї земельної ділянки на підставі договору оренди на конкурсних засадах. Прокуратура вважає, що фізична особа-підприємець Кравченко Ю.А. міг задовольнити потребу щодо розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчику) в інший спосіб, аніж встановлення сервітуту, а саме шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Позивач, Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, в інтересах якого прокуратурою було подано позовну заяву, через канцелярію суду 27.11.2017 надав свої пояснення щодо позову прокуратури. В даних поясненнях, позивач підтримує в повному обсязі позовну заяву прокуратури (а.с. 27-30). Посилається на те, що Земельним кодексом України передбачено дві правові форми передачі землі у користування: 1 - на підставі договору оренди; 2 - на підставі договорів земельного сервітуту. Зі змісту спірного договору укладеного між відповідачами вбачається, що земельна ділянка передана на певний строк та за певну плату, а оскільки передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, відповідно до статті 134 Земельного кодексу України, то укладений сторонами договір є по суті прихованим договором оренди землі. Таким чином, в порушення вимог земельного законодавства, на думку позивач, земельна ділянка в м. Суми, вул. Чернігівська, біля буд. 12 площею 0,0056 га, передана в оренду.

Перший відповідач, Сумська міська рада, подала до суду відзив на позовну заяву прокурора, в якому проти позову заперечує, вважає його безпідставним та необґрунтованим. Посилається на те, що предметом спірного договору є особистий строковий сервітут, встановлений виключно «Сервітуарію» на територію в м. Суми, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності пересувна тимчасова споруда (літній майданчик, площею 56 кв.м (а.с. 58-63).

Крім цього, в договорі відсутні істотні умови договору оренди в частині об'єкту, що визнано в самій позовній заяві прокуратури, а тому, на думку першого відповідача, даний договір неможливо вважати «прихованим договором оренди землі», застосовувати норми щодо оренди земельної ділянки. Також, перший відповідач зазначає, що земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номеру і лише за наявності присвоєного кадастрового номеру земельна ділянка підлягає продажу окремими лотами на конкурентних засадах. На земельну ділянку яка надана фізичній особі - підприємцю Кравченко Ю.А. не має кадастрового номеру. У відзиві, перший відповідач зазначив, що Сумська міська рада мала право на встановлення строкового сервітуту під розміщення тимчасових споруд відповідно до Земельного кодексу України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про благоустрій населених пунктів», «Про землеустрій», Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності. Більш того, відповідно до інформації з Державного земельного кадастру фізична особа - підприємець Кравченко Ю.А. є орендарем сусідньої (спільної) земельної ділянки, що у відповідності до норм діючого законодавства визначає його належним сервітуарієм навіть за ознакою користувача земельної ділянки.

Другий відповідач, фізична особа-підприємець Кравченко Ю.А., подав 09.01.2018 до суду відзив на позовну заяву прокурора, в якому просить суд відмовити в повному обсязі у задоволенні позовних вимог прокуратурі (а.с. 113-115). В обгрунтування своїх заперечень, посилається на те, що відповідно до статті 99 Земельного кодексу України власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення земельних сервітутів щодо права на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм). Крім того, акцентує, що вказана стаття не містить вичерпний перелік підстав та видів земельного сервітуту. У статті 404 Цивільного кодексу України зазначено, що особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Так як, на момент виникнення спірних правовідносин, другий відповідач є орендарем сусідньої земельної ділянки, то на його думку договір сервітуту укладено відповідно до норм діючого законодавства України. Також, у відзиві, другий відповідач, зазначає, що оскільки на момент укладення спірного договору, земельна ділянка не мала, а на разі і досі не має кадастрового номеру, то другий відповідач, не мав іншого способу задовольнити свої потреби, як укласти з першим відповідачем договір сервітуту.

15.12.2017 першим відповідачем подано до суду клопотання від № 1056/08.01.01-15 від 15.12.2017 про залишення без розгляду та повернення позовної заяви, оскільки заступник прокурора керівника Сумської місцевої прокуратури не вірно визначив позивача по даній справі.

Зазначене клопотання першого відповідача вмотивовано тим, що прокурором невірно визначено орган. Уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Посилаючись на пункт 1 положення про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 459/2011, перший відповідач зазначає, що центральним органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі є Державна інспекція сільського господарства України. перший відповідач, посилаючись на положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 за № 15, зазначає, що до повноважень Держгеокадастру не відноситься організація та здійснення державного нагляду (контролю) дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель у сіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю. Держгеокадастр, як зазначає перший відповідач не є правонаступником Держсільгоспінспекції, в тому числі і її територіальних органів.

Крім наведеного представник першого відповідача зазначає, що право прокуратури на представництво інтересів територіальних громад у статті 121 Конституції України не передбачено. Прийняття оскаржуваного рішення та укладання відповідного договору є виключним правом Сумської міської ради, і до інтересів держави не має ніякого відношення.

Ухвалою від 31.01.2018 у даній справі судом відмовлено у задоволенні клопотання першого відповідача 17.01.2018 № 1119/03.02.02-15 про залишення позову без розгляду та повернення позовної заяви, а також закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.02.2018.

У судовому засіданні 22.02.2018 в порядку статті 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 02.03.2018.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 02.03.2018 у справі № 920/1072/17 розгляд справи по суті відкладався до 21.03.2018.

В судовому засіданні прокурор і позивач позовні вимоги підтримали, просять господарський суд, позов задовольнити у повному обсязі.

Перший та другий відповідачі в судовому засіданні проти позовних вимог заперечують, просять господарський суд в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Згідно зі статті 194 Господарського процесуального кодексу України, завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

За приписами частини другої статті 195 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

В судовому засіданні 21.03.2018 на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Господарський суд Сумської області розглянувши позовні вимоги, перевіривши матеріали справи, заслухавши прокурора та представників - позивача, першого та другого відповідачів, встановив наступне.

27 липня 2010 року між першим та другим відповідачами було укладено договір оренди земельної ділянки, яка знаходиться в м. Суми по вулиці Чернігівській, 12, площею 0,0046 га. На зазначеній земельній ділянці знаходиться нежитлова будівля - міні-магазин. З цільовим призначенням - землі комерційного використання. Зазначений договір був укладений терміном до 24 лютого 2015 року.

В подальшому вищевказаний договір оренди земельної ділянки був продовжений шляхом укладення 25 березня 2015 року нового договору оренди земельної ділянки, яка знаходиться в м. Суми по Чернігівській, 12, площею 0,0046 га. Строк дії договору до 25.02.2020 року.

Першим відповідачем 26.11.2014 було прийнято рішення № 3799-МР про надання у користування другому відповідачу земельної ділянки, яка знаходиться в м. Суми по вулиці Чернігівській, біля будинку 12 площею 0,0056 га на праві особистого строкового сервітуту під розміщені тимчасової пересувної споруди для провадження підприємницької діяльності, а саме, розміщення літнього майданчику біля міні-магазину.

На виконання вказаного рішення між першим та другим відповідачами 02.02.2015 року було укладено договір № 001/15 про встановлення особистого строкового сервітуту строком на 5 років до 02.02.2020.

Відповідно до пункту 1.1 договору, предметом договору є особистий строковий сервітут, встановлений на території м. Суми, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності тимчасова споруда (літній майданчик) площею 56 кв. м.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що об'єктом особистого строкового сервітуту є територія (об?єкт благоустрою) в м. Суми вул. Чернігівська біля буд. 12, площею 56 кв. м., розміщення та межі якої зазначено в технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), яка є невід'ємним додатком до договору.

Прокурор у поданому ним позові просить суд визнати незаконним та скасувати рішення Сумської міської ради № 3799-МР від 26.11.2014 «Про передачу у користування земельних ділянок на праві особистого строкового сервітуту під розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» в частині передачі фізичній особі-підприємцю Кравченку Ю.А. у користування земельної ділянки в м. Суми по вул. Чернігівська, біля буд. 12, площею 0,0056 га.

Щодо вищезазначеної позовної вимоги прокурора суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до статті 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських селищних, міських рад у сфері земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього кодексу, вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Згідно з пунктами 34, 35 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до виключної компетенції міської ради належить вирішення на пленарних засіданнях питань регулювання земельних відносин.

Чинне законодавство не містить обов'язку виключної передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності, а передбачає також інші способи землекористування.

Згідно з частиною першою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

За змістом пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Так, у зв?язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою для виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

Таким чином, позов, предметом якого є визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, яким передбачено укладення договору особистого строкового сервітуту, не може бути задоволено, з огляду на те, що таке рішення є ненормативним актом, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Крім того, вказане рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію внаслідок виконання, а відтак його скасування не породжує наслідків для користувачів земельних ділянок.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 916/187/15-г та в постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 905/3280/16.

Слід зазначити, що оспорюване рішення Сумської міської ради № 3799-МР від 26.11.2014 «Про передачу у користування земельних ділянок на праві особистого строкового сервітуту під розміщенням тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» в частині передачі фізичній особі-підприємцю Кравченку Ю.А. у користування земельної ділянки в м. Суми по вулиці Чернігівській біля будинку 12 площею 0,0056 га, вичерпало свою дію фактом його реалізації, відтак, визнання недійсним та скасування вищезгаданого рішення не є засобом поновлення інтересів держави.

З огляду на вищевикладене, в задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним та скасувати рішення Сумської міської ради № 3799-МР від 26.11.2014 «Про передачу у користування земельних ділянок на праві особистого строкового сервітуту під розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» в частині передачі фізичній особі-підприємцю Кравченку Ю.А. у користування земельної ділянки в м. Суми по вул. Чернігівська, біля буд. 12, площею 0,0056 га, суд відмовляє із зазначених вище підстав.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору від 02.02.2015 № 001/15 про встановлення особистого строкового сервітуту на розміщення тимчасової споруди в м. Суми суд зазначає наступне.

Зміст права земельного сервітуту унормований статтею 98 Земельного кодексу України. Зазначеною нормою передбачено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Види права земельного сервітуту обумовлено статтею 99 Земельного кодексу України.

Згідно статті 100 Земельного кодексу України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Отже, у частині другій статті 100 Земельного кодексу України, право вимоги земельного сервітуту у формі особистого сервітуту належить не лише власникам (володільцям) земельних ділянок, але - і іншим особам. При цьому, такий особистий сервітут встановлюється договором.

Статтею 401 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Відповідно до статті 402 цього ж Кодексу, земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Статтею 403 Цивільного кодексу України передбачено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію ліній електропередачі, зв?язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, тощо (частина перша статті 404 Цивільного кодексу України).

З правового аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом.

Як вбачається з матеріалів даної справи, на момент укладення спірного договору другий відповідач є орендарем суміжної земельної ділянки площею 0,0046 га по вул. Чернігівська, 12 в м. Суми відповідно договору оренди земельної ділянки від 27.07.2010, дію якого продовжено шляхом укладення нового договору оренди земельної ділянки від 25.03.2015, відповідно до якого об'єктом особистого строкового сервітуту є територія (об?єкт благоустрою) в м. Суми вул. Чернігівська біля буд. 12, площею 0,0056 га.

Отже, другий відповідач як орендар суміжної земельної ділянки має право на укладення оспорюваного прокурором договору від 02.02.2015 № 001/15 про встановлення особистого строкового сервітуту на розміщення тимчасової споруди в м. Суми, і він відповідно не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом, оскільки на суміжній земельній ділянці площею 0,0046 га по вул. Чернігівська, 12 в м. Суми розміщено нежитлову споруду - міні-магазин для здійснення підприємницької діяльності, а на земельній ділянці площею 0,0056 га, на яку встановлено особистий строковий сервітут, розміщено літній майданчик.

В даному випадку ні прокурором, ні позивачем у поданих ними до суду позовній заяві та письмових запереченнях і поясненнях не зазначено жодним чином, що другий відповідач є орендарем суміжної земельної ділянки в м. Суми по вулиці Чернігівській, 12 площею 0,0046 га згідно договору оренди земельної ділянки від 27.07.2010, дію якого продовжено шляхом укладення нового договору оренди земельної ділянки від 25.03.2015.

Крім того, земельна ділянка в м. Суми по вулиці Чернігівській, 12 площею 0,0046 га передана другому відповідачеві в оренду для ведення підприємницької діяльності, на ній розміщено міні-магазин де другий відповідач здійснює підприємницьку діяльність, а на земельній ділянці в м. Суми по вулиці Чернігівській, біля будинку 12 площею 0,0056 га розміщено ліній майданчик, на якому другий відповідач не здійснює підприємницьку діяльність, а вона йому потрібна для обслуговування міні-магазину.

У відповідності до положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (статті 28 Закону), тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Порядок, встановлений Мінрегіонбудом України, визначає механізм розміщення тимчасових споруд, але не регулює відносини, пов'язані із використанням відповідної земельної ділянки.

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2, 2.3 вищевказаного Порядку, підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив'язки тимчасової споруди. Замовник, який має намір встановити тимчасову споруду, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення тимчасової споруди. До заяви додаються: графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування тимчасової споруди, виконані замовником у довільній формі на топографо-геодезичній основі М 1:500 кресленнями контурів тимчасової споруди з прив'язкою до місцевості; реквізити замовника (найменування, П.І.Б., адреса, контактна інформація). Зазначений перелік документів є вичерпним.

Відповідно до пункту 2.11 Порядку, паспорт прив'язки включає: схему розміщення тимчасової споруди, виконану на топографо-геодезичній основі у масштабі 1:500, а також схему благоустрою прилеглої території; ескізи фасадів тимчасової споруди у кольорі М 1:50 (для стаціонарних тимчасової споруди); технічні умови щодо інженерного забезпечення тимчасової споруди, отримані замовником у балансоутримувача відповідних мереж; реквізити замовника (найменування, П.І.Б., адреса, контактна інформація). Цей перелік документів є вичерпним.

Відповідно до пункту 2.13 Порядку, при оформлені паспорта прив'язки тимчасової споруди забороняється вимагати від замовника додаткові документи та отримання ним погоджень, не передбачених законом та цим Порядком.

Отже, наявність у особи, яка має намір встановити тимчасову споруду, документів, що посвідчують землекористування Порядком не вимагається.

Виходячи з аналізу норм Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Мінрегіонбуду України № 244 від 21.10.2011 року, а також вищезгаданих норм Земельного та Цивільного кодексів України, враховуючи те, що відсутність документа на землекористування не є підставою для відмови у видачі паспорта прив'язки і, відповідно до пункту 2.20 Порядку, встановлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив'язки, беручи до уваги заборону вимагати інші, крім визначених Порядком, документи і погодження - складається ситуація передбачена статтею 401 Цивільного кодексу України і під встановленою тимчасовою спорудою іншого способу врегулювання земельних відносин крім встановлення сервітуту, визначеного пунктом «в» статті 99 Земельного кодексу України в редакції Закону України № 191-VІІІ від 12.02.2015 року, чинним законодавством України не передбачено.

Статтею 25 Закону України «Про землеустрій» передбачено такий вид документації із землеустрою як технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту.

З урахуванням вищенаведеного, в межах повноважень визначених статтею 12 Земельного кодексу України, статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування», відповідачем-1 прийнято оскаржуване рішення.

Посилання прокурора у позовній заяві, як на підставу визнання недійсним договору про встановлення особистого строкового сервітуту, на те, що оспорюваним договором передбачено у пункті 3.1 договору, що за користуванням особистим строковим сервітутом сервітуарій сплачує власнику 8 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка станом на 2015 рік становить 713,89 грн. за 1 кв. м., суд вважає не обґрунтованим, оскільки наявність у оспорюваному договорі умови щодо внесення плати за користування особистим строковим сервітутом може бути підставо для приведення договору про встановлення особистого строкового сервітуту у відповідність до норм діючого законодавства України, а не підставою визнання недійсним такого правочину.

Таким чином, позовні вимоги прокурора щодо визнання недійсним договору від 02.02.2015 № 001/15 про встановлення особистого строкового сервітуту на розміщення тимчасової споруди в м. Суми задоволенню не підлягають.

У зв?язку з необґрунтованістю позовних вимог прокурора щодо визнання недійсним договору від 02.02.2015 № 001/15 про встановлення особистого строкового сервітуту на розміщення тимчасової споруди в м. Суми та щодо визнання незаконним та скасування рішення Сумської міської ради № 3799-МР від 26.11.2014 «Про передачу у користування земельних ділянок на праві особистого строкового сервітуту під розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» в частині передачі фізичній особі-підприємцю Кравченку Ю.А. у користування земельної ділянки в м. Суми по вул. Чернігівська, біля буд. 12, площею 0,0056 га, третя позовна вимога прокурора щодо зобов'язання другого відповідача повернути територіальній громаді міста Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 0,0056 га вартістю 39977,84 грн., що знаходиться в м. Суми, вул. Чернігівська, біля буд. 12, визнається судом необґрунтованою, безпідставною та такою, що задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої, третьої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на вищевикладене, позовні вимоги прокурора задоволенню не підлягають у зв'язку з їх необґрунтованістю та безпідставністю.

Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на прокурора у зв'язку з відмовою в задоволенні його позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 185, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Згідно статті 241 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Повне рішення складено 04 квітня 2018 року.

Суддя Н.О. Спиридонова