Постанова № 73308464, 11.04.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110

факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Унікальний номер справи 753/2362/17 Апеляційне провадження № 22-ц/796/2642/2018Головуючий у суді першої інстанції - Вовк Є.І. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 квітня 2018 року Апеляційний суд міста Києва в складі:

суддя-доповідач ОніщукМ.І.,

судді Українець Л.Д., Шебуєва В.А.,

секретар Горбачова І.В.,

за участю:

позивача ОСОБА_3,

відповідача ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики,

В С Т А Н О В И В:

30.06.2014 ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 (далі - відповідач), в якому просив стягнути з відповідача на свою користь борг за договором позики у розмірі 59 100 грн., що еквівалентно 5 000 доларів США та проценти за користування грошовими коштами на рівні облікової ставки НБУ у розмірі 13 200 грн.

В обґрунтування заявлених вимог вказував, що 01.07.2011 між ним та відповідачем був укладений договір позики у простій письмовій формі, згідно з яким він передав відповідачу 5 000 доларів США. Відповідач, в порушення вимог закону, до цього часу вказані кошти не повернув, а тому наявні підстави для їх стягнення в судовому порядку з урахуванням процентів за користування грошовими коштами, які слід обрахувати на рівні облікової ставки НБУ (а.с. 2-4).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30.09.2014 відкрито провадження у справі (а.с.11).

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27.11.2014 у задоволенні позову відмовлено (а.с.42-46).

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24.03.2015 скасовано рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.11.2014 та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову, з інших правових підстав (а.с.77-79).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.12.2016 скасовано рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.11.2014 та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24.03.2015, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с.125, 126).

Під час нового розгляду справи позивач подав заяву про зміну (збільшення) позовних вимог, в якій просив стягнути з відповідача борг за договором позики у розмірі 134 060 грн. 29 коп., що еквівалентно 5 000 доларів США, проценти за користування грошовими коштами на рівні облікової ставки НБУ у розмірі 100 253 грн., інфляційні втрати у розмірі 117 096 грн. 16 коп. та три відсотки річних у розмірі 11 261 грн. 06 коп. (а.с.138-140).

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06.10.2017 позов задоволено частково - стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в сумі 133 998 грн. 42 коп. та три проценти річних в сумі 10 925 грн. 43 коп., а всього 144 923 грн. 85 коп. У задоволенні іншої частини заявлених вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат (а.с.214-218).

В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначає, суд першої інстанції не визначився з справжньою правовою природою укладеного договору, внаслідок чого дійшов хибного висновку про укладення між сторонами саме договору позики, який не відповідає вимогам закону, оскільки не містить ні умови про отримання коштів у борг, ні зобов'язання з їх повернення. Також вказує, що суд вийшов за межі заявлених вимог і задовольнив вимогу про стягнення трьох відсотків річних, яка була заявлена після відкриття провадження у справі та яку до ухвалення рішення було залишено судом без розгляду. Крім цього, на думку відповідача, вимога про стягнення трьох відсотків річних відповідно до ст. 625 ЦК України не могла бути задоволена, оскільки вказана норма не поширюється на ці правовідносини, так як вимоги про повернення позики не було пред'явлено, а відтак і строк повернення не міг бути порушений (а.с. 221-225).

Насамперед слід зазначити, що Указом Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» ліквідовано апеляційний суд міста Києва та утворено Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську область і місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві.

У відповідності до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Відповідно до п. 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Пунктом 8 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (в редакції, яка діє з 15.12.2017) передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з викладеним справа підлягає розгляду Апеляційним судом міста Києва.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15.02.2018 відкрито провадження у справі та надано учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу (а.с. 230).

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05.03.2018 справу призначено до апеляційного розгляду (а.с. 233).

19.03.2018 позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін, оскільки викладені в апеляційній скарзі доводи є безпідставними і не можуть бути підставою для скасування ухваленого судом рішення (а.с.237, 238).

Відповідач та його представник в судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просили її задовольнити.

Позивач в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував за її безпідставністю та необґрунтованістю і просив рішення суду залишити без змін, оскільки воно ухвалене відповідно до вимог закону.

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників справи, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Ухвалене судом рішення є законним і обґрунтованим, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, що відповідно до розписки від 01.07.2011 ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 кошти в якості позики у розмірі 5 000 доларів США.

ОСОБА_3, звертаючись до суду з вказаним позовом, посилався на те, що ОСОБА_4 позичені грошові кошти в розмірі 5 000 доларів США до цього часу не повернув.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.

Отже, враховуючи те, що відповідно до договору позики, відповідач отримав від позивача, в якості позики, грошові кошти, що підтверджується розпискою, які відповідно до ст.ст. 526, 530, 1046, 1049 ЦК України зобов'язаний повернути, а також з огляду на те, що позивач має право вимагати повернення позики у будь-який час та звернутися за захистом свого порушеного права шляхом пред'явлення відповідного позову до суду, то суд першої інстанції дійшов цілком правомірного висновку про наявність правових підстав для стягнення суми позики, яку позивач визначив у гривневому еквіваленті. При цьому слід зазначити, що суд обраховуючи суму позики у гривні правомірно виходив з курсу долара США встановленого НБУ на день ухвалення рішення.

Відтак, з вищенаведеного вбачається, що доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не визначився з справжньою правовою природою укладеного договору, внаслідок чого дійшов хибного висновку про укладення між сторонами саме договору позики, який не відповідає вимогам закону, оскільки не містить ні умови про отримання коштів у борг, ні зобов'язання з їх повернення, є безпідставними і не обґрунтованими, оскільки суперечать фактичним обставинам справи, наявним у справі доказам у їх сукупності та вимогам чинного законодавства.

Посилання відповідача на фактичне укладення між сторонами договору доручення і його виконання (внесення одержаних від позивача коштів в якості його внеску до ОСББ «Баранова-23») не може братися до уваги, оскільки такі доводи не узгоджуються зі змістом розписки (укладеного між сторонами договору позики) і не виключають необхідність виконання відповідачем обов'язку повернення коштів. При цьому, є також підставними пояснення позивача про відсутність будь-яких належних доказів того, що він уповноважував відповідача від свого імені вносити які-небудь внески (кошти) і тим більше представляти його інтереси у відносинах з ОСББ.

Також не заслуговують на увагу доводи скарги про те, що суд першої інстанції вийшов за межі заявлених вимог та безпідставно задовольнив вимогу позивача про стягнення трьох відсотків річних, з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що після надходження справи на новий судовий розгляд, позивачем 21.06.2017 подано до суду заяву про зміну (збільшення) позовних вимог (а.с. 138-140). Вказана заява, в судовому засіданні 21.06.2017, ухвалою суду була прийнята до розгляду, що відображено в журналі судового засідання (а.с. 152).

У відповідності з вимогами ч. 2 ст. 31 ЦПК України (яка була чинною на час розгляду справи і ухвалення рішення судом першої інстанції) позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Отже, позивач використавши своє право, подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, яка правомірно була прийнята до розгляду судом першої інстанції. При цьому, зі змісту заяви вбачається, що позивачем не було змінено ні предмет, ні підставу позову.

Що ж до твердження позивача про неможливість застосування до даних правовідносин положень ст. 625 ЦК України, то вони також не ґрунтуються на вимогах закону.

Так, згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, враховуючи, що позивач пред'явив вимогу до відповідача про повернення позики шляхом пред'явлення даного позову, то у відповідача, відповідно, з цього часу виник обов'язок з повернення позики, який ним досі не виконано, а відтак суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача трьох відсотків річних з дати пред'явлення вимоги по 18.04.2017 (в межах заявлених позивачем вимог).

Водночас, слід наголосити, що стягнення трьох відсотків річних, у відповідності до ст. 625 ЦК України, не є фінансовою (економічною) санкцією, а виступає способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці три відсотки нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним (чи звільнення його від сплати) неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

З вищенаведеного вбачається, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення, яке спрямоване на захист майнових інтересів кредитора.

При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, з огляду вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.

Також слід зазначити, що у зв'язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, понесені відповідачем судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) відшкодуванню не підлягають (ст. 141 ЦПК України).

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 371, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного суду.

Суддя-доповідач М.І. Оніщук

Судді Л.Д. Українець

В.А.Шебуєва

Повний текст постанови складений 12 квітня 2018 року.