Постанова № 73290427, 10.04.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 210/5661/15-ц 22-ц/774/49/К/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 квітня 2018 року м. Кривий Ріг

Справа № 210/5661/15-ц

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

судді -доповідача: Бондар Я.М.,

суддів: Барильської А.П., Зубакової В.П.,

секретар - Євтодій К.С.

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в порядку ч. 2 ст. 247 ЦПК України за наявними у справі матеріалами, за відсутності осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату судового засідання, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу ,апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 10 лютого 2017 року, ухваленого суддею Вікторович Н.Ю. у м. Кривому Розі,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, щовін є власником квартири АДРЕСА_1, придбаної ним у ОСОБА_4 28 лютого 2014 року на підставі договору купівлі-продажу.

Після продажу квартири позивач дізнався за зазначеною адресою зареєстровані та проживають відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, які не є членами його сім'ї право на проживання у його квартирі він не надавав. Добровільно відповідачі відмовляються звільнити квартиру, чим порушують його право на користування, проживання та розпорядження власністю.

Позивач ОСОБА_1 просить суд виселити відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 10 лютого 2017 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із рішенням суду позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Зокрема вважає, що судом порушено положення ст.41 Конституції та Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що право власності є непорушним. Проте він, як власник квартири позбавлений права ним користуватися для власного проживання та проживання членів своєї сім'ї.

Указом Президента України «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» №452 від 29 грудня 2017 року ліквідовано

Апеляційний суд Дніпропетровської області та утворено Дніпровський Апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.

Згідно пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (ц. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до пункту 8 Розділу XIII Цивільного процесуального кодексу України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційній суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Таким чином, Апеляційний суд Дніпропетровської області продовжує здійснювати свої повноваження до початку роботи Дніпровського Апеляційного суду в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.

Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

Виходячи з вимог п.11 частини 3 статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін та їх представників в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог заявлених в суді першої інстанції колегія суддів дійшла висновку що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Судом встановлено та підтверджується письмовими матеріалами справи, що що 28 лютого 2014 року між громадянкою ОСОБА_4, від імені якої діяв на підставі довіреності посвідченої 14 грудня 2012 року приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Русавською Т.В., - ОСОБА_7 та позивачем ОСОБА_1 (а.с.4, 5, 6) було укладено договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дацко Я.О. та зареєстрований в реєстрі за №522 (а.с.7-8).

На підставі вказаного договору купівлі-продажу приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дацко Я.О. за позивачем ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності на вищевказану квартиру, що підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності (а.с.9).

З наявної в матеріалах справи довідки №5289 від 31 жовтня 2016 року, виданої відділом реєстрації місця проживання громадян Виконавчого комітету Металургійної районної у місті ради, вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1, значаться зареєстрованими відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с.109).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції керувався ст..116 ЖК України та виходив з недоведеності позивачем позовних вимог, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фактично проживають за спірною адресою, та систематично порушують правила співжиття, систематично руйнують чи псують жиле приміщення.

Однак, колегія суддів не може у повному обсязі погодитися із висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

За вимогами ст.ст. 263,264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте суд першої інстанції не з'ясував у повній мірі всі обставини, які мають значення для справи, та не виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв'язку із чим рішення в даній справі неможна повністю визнати законним і обґрунтованим.

Спір між сторонами виник стосовно порушення права власності позивача ОСОБА_1, як власника квартири , відповідачами, які проживають та зареєстровані у його квартирі.

Права власника квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст.150 ЖК України, які надають власнику право використовувати житло для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і розпоряджатися ним на власний розсуд.

На підставі ст. 391 ЦК України власник має вимагати усунення будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідачі без достатніх правових підстав користуються спірною квартирою, що порушує право власності позивача та свідчить про обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з нимі ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак за порівняльним аналізом ст. ст. 383, 391, 405 ЦК України та ст. ст. 150, 156 у поєднанні зі ст. 64 ЖК України слід дійти до висновку про те, що положення ст. ст. 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї.

Як видно з довідки Відділу реєстрації місця проживання громадян Виконавчого комітету Металургійної районної у місті ради №5289 від 31 жовтня 2016 року, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 з 10 травня 1990 року, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 з ІНФОРМАЦІЯ_3. Тобто до дати придбання даної квартири у власність позивача, право на їх проживання власник ОСОБА_1 не надавав. (а.с.109).

Відповідно до вимог ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як видно з довідки про реєстрацію місця проживання за даною адресою також зареєстрована ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_4, з 20 вересня 1996 року, проте позовні вимоги, щодо виселення її позивачем ОСОБА_1 не заявлено.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що судом відмовлено в задоволенні позовних вимог на підставі невірного застосування положення ст..116 ЖК, яка не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, тому рішення суду підлягає скасуванню відповідно до п.п.1,3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України , з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення.

Згідно ч. 13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За правилом ч.1 ст. 141 ЦПК судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв'язку із ухваленням нового рішення суд стягує на користь ОСОБА_1понесені ним та документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи в рівних частках із кожного з відповідачів у сумі 595,60грн., виходячи з розрахунку ( 551,20 +704)/2.

Керуючись ст.ст. 367, 374, п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 376, ст.ст. 381, 382 ЦПК України, Апеляційний суд Дніпропетровської області,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 10 лютого 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.

Виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1, без надання іншого приміщення.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в рівних частках із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 595,60грн., з кожного.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 10 квітня 2018 року.

Головуючий:

Судді: