Рішення № 73274061, 04.04.2018, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/2253/18

Справа №754/14783/17

РІШЕННЯ

Іменем України

04 квітня 2018 року Деснянський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді : Галась І.А.

при секретарі - Дмітрієвій А.

за участі: позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Консультативно - діагностичний центр Деснянського району м. Києва» про визнання неправомірними дії КРП КДЦ Деснянського району м. Києва щодо невиконання рішення суду 754/9059/16-ц від 28.08.2017 р., визнати незаконними та скасувати накази КНП КДЦ Деснянського району м. Києва, стягнення з КНП КДЦ Деснянського району м. Києва середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшукування моральної шкоди та поновлення на роботі,

ВСТАНОВИВ:

09.11.2017 р. позивач ОСОБА_1 звернулась до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр Деснянського району м. Києва» про визнання неправомірними дії КРП КДЦ Деснянського району м. Києва щодо невиконання рішення суду 754/9059/16-ц від 28.08.2017 р., визнати незаконними та скасувати накази КНП КДЦ Деснянського району м. Києва, стягнення з КНП КДЦ Деснянського району м. Києва середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшукування моральної шкоди та поновлення на роботі.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р. по справі 754/9059/16 частково задоволено її позов про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, а саме: визнанні незаконними та скасовані накази директора КНП КДЦ Деснянського м. Києва ОСОБА_12. про накладення на неї дисциплінарних стягнень, директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва про звільнення з роботи, поновлено на роботі на посаді лікаря-стоматолога терапевта відділення терапевтичної стоматології філії №3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва на її користь з КНП КДЦ Деснянського районну м. Києва стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 53136,60 грн. та в рахунок відшкодування моральної шкоди 10000 грн. В частині поновлення на роботі допущене негайне виконання.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31.10.2017 р. рішення суду першої інстанції залишено без змін.

В порушення вимог діючого законодавства України і рішення суду, позивач не була негайно поновлена на роботі, після оголошення рішення суду першої інстанції. Виконавча служба Деснянського р-ну. м. Києва неодноразово складала акти, а 11.09.2017 р. та 15.09.2017 р. накладала штрафи на КНП КДЦ у розмірі 5100 грн. та 10200 грн. за невиконання рішення суду у частині негайного поновлення на роботі.

25.09.2017 р. було направлене подання державного виконавця до Національної поліції щодо притягнення директора вказаного підприємства ОСОБА_12. до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду.

27.09.2017 р. Деснянським УП ГУ НП Києва було відкрите кримінальне провадження. Станом на момент подання позову проти ОСОБА_12. відкрите 31 кримінальне провадження.

06.11.2017 р. о 16:05 год. у поштовому відділені позивачу стало відомо, що після прийняття остаточного рішення по справі судом апеляційної інстанції, тобто після 31.10.2017 р. адміністрація КНП КДЦ надіслала 01.11.2017 р. цінним листом наказ №216 від 31.10.2017 р. про «нібито» поновлення її на роботі, вказавши підставою ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 31.10.2017 р. по справі №754/9059/16, відповідно до якого ОСОБА_1 поновлено на роботі з 01.07.2017 р., але в наказі за підписом директором ОСОБА_12. вказане відділення, яке не відповідає рішенню суду. В рішенні суду чітко вказано про поновлення ОСОБА_1 стоматологом-терапевтом відділення терапевтичної стоматології філії 3 КНП КДЦ.

Як зазначає позивач, обґрунтовуючи вимоги, що в наказі №216 від 31.10.2017 р. за підписом директора вказаного КНП КДЦ ОСОБА_12. вказано про поновлення її у кабінеті 417, але судом вирішено поновити у відділені терапевтичної стоматології філії 3, яке є структурним підрозділом вказаного КНП КДЦ, а в підпункті 4.1. вказаного наказу зазначено, що в разі відсутності ОСОБА_1 на робочому місці більше 3-х годин з 01.11.2017 р. завідуючій стоматологічним відділенням філії №3 Ваврикович І.М. зобов'язаний складати відповідні акти про відсутність позивача на робочому місці. Зазначає, що відділення стоматологічне не має жодного відношення до відділення терапевтичної стоматології.

При цьому, у відомостях ліцензії МОЗ України від 18.09.2014 р. серії НОМЕР_1, згідно якої тільки і може надавати медичні послуги вказане КНП КДЦ. Кабінет №417 не є кабінетом філії №3 взагалі, а стоматологічне відділення не має ні приміщень, ні майна, ні стоматологічного обладнання. В позовній заяві, звертає увагу суду на те, що серед відкритих 31 кримінальних проваджень проти директора ОСОБА_12., є і відкрите прокуратурою за організацію підпільних відділень надання медичних послуг без ліцензії МОЗ України, а загалом прокуратура відкрила понад 10 проваджень за його злочинну діяльність, у тому числі і за розкрадання майна придбаного за бюджетні кошти. А відділення, терапевтичної стоматології філії №3, в яке зобов'язано її поновити КНП КДЦ Деснянського району м. Києва на підставі рішення суду, має і приміщення і майно, і стоматологічне обладнання, згідно вказаних відомостей ліцензії.

Відповідно до поштового конверта, невідповідний рішенню суду наказ №216 від 31.10.2017 р. був направлений ОСОБА_1 тільки 01.11.2017 р., а поштове відправлення було отримано лише 06.11.2017 р. о 16:05 год., що підтверджується інформацією з офіційного сайту ПАТ «Укрпошта».

Позивач повинна була приступити до роботи після ознайомлення з наказом про поновлення на роботі, ознайомлення з посадовою інструкцією з вказаним номером, маркою та датою випуску стоматологічного обладнання, проведення інструктажу з техніки безпеки та виробничої санітари, гігієни праці та протипожежної охорони, а також після ознайомлені зграфіком роботи.

01.11.2017 р. фактично не мала можливості вийти на роботу, навіть по невідповідному рішенню суду, - наказу, оскільки не була обізнана про наказ №216 від 31.10.2017 р. про поновлення на роботі, а прибула КНП КДЦ Деснянського району м. Києва тільки 07.11.2017 р. після фактичного отримання поштою і ознайомлення з вказаним наказом про поновлення її на роботі.

07.11.2017 р., коли позивач прибула до адміністрації КНП КДЦ Деснянського району м. Києва, то не була надана посадова інструкція, не проведені відповідні інструктажі, не був наданий графік роботи, та не була допущена до роботи. Крім того, у письмових зверненнях вона вимагала на заключені трудового контракту у письмовому вигляді та просила про надання щорічної відпустки, виплати матеріальної допомоги, у тому числі як матері одиначці 2-х дітей.

Позивач зазначає, що директор ОСОБА_12 криво посміхнувся, вимагав надати письмові пояснення з приводу її неявки на роботу з 01.11.2017 р. по 07.11.2017 р., що нею і було зроблено з наданням відповідних доказів про час отримання наказу поштою та ознайомлення з ним. При цьому вона письмово зазначила, що він поновив її не у те відділення як вирішено судом.

Також, позивачем було надано відповідні заяви про проведення всіх необхідних заходів для допуску її на роботу та про надання щорічної основної відпустки за 2017 рік, та надання матеріальної допомоги за 2016-2017 роки.

Однак зазначені заяви належним чином не розглянуті, та до роботи позивача не допущено, незважаючи на те, що остання є матір'ю одиночкою і на її утриманні перебувають двоє дітей, один з яких неповнолітній.

Все викладене є порушенням норм трудового законодавства України.

Позивач намагалась поновитись на посаді, взяти відпустку та у судовому порядку скасувати незаконний наказ, враховуючи, що ОСОБА_12 фактично поновив її не у те відділення. У заяві від 07.11.2017 р. до КНП КЦ Деснянського району м. Києва просила:

-«На виконання рішення суду від 28 серпня 2017 року по справі № 754/9059/16т про поновлення мене на роботі прошу: 1) укласти зі нею письмовий трудовий договір із вказаним номером відповідного кабінету, інвентарного номеру, марки та року випуску стоматологічного обладнання, тощо; 2) допустити її на роботу на посаду лікаря - стоматолога-терапевта ставки бюджетного прийому відділення терапевтичної стоматології філії № З КНП КДЦ Деснянського району м. Києва згідно відповідного наказу під особистий підпис; 3) під особистий підпис ознайомити з посадовою інструкцією із виказанням номеру відповідного кабінету, інвентарного номеру, марки та року випуску стоматологічного обладнання; 4) під особистий підпис провести інструктаж з техніки безпеки та виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони 5) під особистий підпис ознайомити її з графіком роботи, враховуючи, те що мати одиначка двох дітей, в тому числі неповнолітньої.»

Однак, КНП КДЦ Деснянського району м. Києва в особі директора ОСОБА_12., прийнявши від позивача усі заяви, пояснення, письмові звернення, вказало, що її вже звільнено за прогули, (і це при тому, що вона є матір'ю-одиначкою 2-х дітей у тому числі малолітнього), а старша дитина, ІНФОРМАЦІЯ_1 також знаходиться на її утримуванні, навчаючись у КНУ на бюджетному замовленні на денній формі навчання. З головою Прослідки, членом якої позивач являється з 01.01.2016 р також не було погоджено її звільнення (як і при незаконному звільненні її 30.06.201616 р.) організованому директором ОСОБА_12. з помсти за викриття нею розкрадання ним майна придбаного за бюджетні кошти та її відмову дарувати йому коштовне стоматологічне обладнання вартістю 4 тисячі доларів США, яке взагалі придбала під погрозою та шахрайством ОСОБА_12., у тому числі приховавшого, що за філією 3 рахується дев'ять стоматологічних установок ЄРГОСТАР, які він викрав) та продовжувати сплачувати хабарі-внески, та її звернення зі скаргами на протизаконну діяльність, знахабнівшого від безкарності за злочинну діяльність, ОСОБА_12 у правоохоронні органи та вищестоящі інстанції. Надати наказ про звільнення 7.11.17 вказане КНП КДЦ категорично відмовилося, а юрист та співмешканець ОСОБА_12., Михайлюк, знущаючись, вказував, що позивач має надіслати адвокатській запит, щоб отримати наказ про її звільнення. Крім того, ЗАКОНОДАВСТВО діюче забороняє звільнення матерій-одиначок, маючих дітей до 14 років.

Просить суд, звернути увагу, що не зважаючи навіть на відкрите кримінальне провадження проти ОСОБА_12. від 27.09.2017 р. Деснянським УП ГУ НП м. Києва, по поданню державної виконавчої служби від 15.09.2017 р., по притягненню директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва ОСОБА_12. до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду щодо негайного поновлення матері-одиначки 2-х дітей,у тому числі малолітнього на посаді стоматолога терапевта відділення терапевтичної стоматології філії 3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва, ОСОБА_12 досі не виконав.

ОСОБА_12., використовуючи посаду директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва були порушенні норми чинного законодавства України.

Навмисне порушення ОСОБА_12. її законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають додаткових зусиль для організації її життя. Страждають і діти позивача, і її важкохворий батько-інвалід 2 групи, довічно, бувший майже 20 років депутатом і ніколи й гадки не мавший, що на старості не зможе розраховувати на допомогу позивача, а буде змушений утримувати та допомагати позивачу та її дітям, оскільки незаконні догани та її звільнення протягом червня 2016 року та розповсюдження ОСОБА_12. завідомо наклепницької інформації про неї як людину, матір та фахівця - перетворили позивача на інваліда. 26.07.2016 р. позивачу була діагностовано 5 см. виразка 12 перстеневої кішки і протягом року вона неодноразово знаходилась на стаціонарному лікуванні, в тому числі з швидко розвиваючою саркомоподібною пухлиною.

ОСОБА_12 19.07.2016 р. організував на позивача розбійний напад своєю колишньою коханкою ОСОБА_13 (до речі незаконно працюючою лікарем, як немаюча сертифікату спеціалізації) з помсти за привід до підпільного стоматологічного відділення депутатів ВРУ та Київської міської Ради, на яких ОСОБА_12 двічі наказав викликати наряд поліції, а лікарів з пацієнтами, щоб не зловили за незаконним протезуванням, імплантуванням, лікуванням дітей простроченими матеріалами, медикаментами, тощо позапирали у кабінетах. ОСОБА_13., маюча вагу понад 200 кг. при рості 150 см, проти її 65 кг. при рості 170 см., забивала позивача у холі підпільного стоматологічного відділення.

З закритою черепною мозковою травмою, струсом мозку, тощо позивач була госпіталізована бригадою швидкої медичної допомоги. 15 діб неврологічного стаціонарна КМКЛ11. Понад 21 доби втрати працездатності. Відкрито кримінальне провадження. А 15.09.17, після чергового судового засідання, справа 754/3942/17/за позовом проти КНП КДЦ Деснянського р-ну. м. Києва за розповсюдження завідомо поклепницької інформації про неї та її дітей, ОСОБА_12, у 10-ти метрах від Деснянського районного суду м. Києва, особисто забив її ногами з донькою ОСОБА_13/ОСОБА_5, якій ОСОБА_13 придбала псевдоним ОСОБА_11, думаючі що прикриє босяцько гопничеські здібності. Перехожими була викликана поліція і її без свідомості, бригадою швидкої медичної допомоги було доставлено до БШМД. Закрита черепна мозкова травма, струс мозку, переломи усіх кісток носу, тріщини Гайморової та Фронтальної Пазух, численні гематоми та садини, тощо. Відслонення сітчатки ока. Відкрито кримінальне провадження. Позивач пройшла і державну, і приватну СМЄ. ОСОБА_12 так був впевнений, що вб'є її, щоб не виконувати рішення суду щодо негайного поновлення її, що 07.09.2017 р. подавши апеляцію, не сплатив судовий збір. Апеляція майже 14 днів знаходилася у Деснянському судді. Апеляційним судом була винесена ухвала протягом 5 днів КНП КДЦ надати докази сплати судового збору. ОСОБА_12 відмовлявся отримати від листоноша ухвалу і домовився, щоб пошта не надсилала повідомлення про це у Апеляційний суд м. Києва. Після особистого прийому Головою Апарату Апеляційного суду м. Києва та моїх звернень до КМДА, та ДРДА зобов'язати ОСОБА_12. відреагувати на ухвалу суду він майже 20.10.2017 р. сплатив судовий збір. Рішення Деснянського районного суду м. Києва було залишено без змін. ОСОБА_12 не тільки не виконує рішення про негайне поновлення, але не сплатив позивачу ні копійки.

Протиправна поведінка ОСОБА_12. призвела до душевних страждань не тільки позивача, але її дітей, у тому числі малолітнього,і її важкохворого батька, інваліда 2-групи, довічно.

ОСОБА_12 продовжує принижувати честь та гідність позивача, а також ділову репутацію фактично лишивши її змоги працювати з 27.05.2016 р., коли він розпорядженням відібрав у позивача кабінет, не надавши робочого місця, а усно загнав у комору 417 кабінету, на 100% списану, без заземлення, з загрозою бути ураженим електричним струмом УС-30, та доступ до придбаної нею стоматологічної установки АЯКС 12. ОСОБА_12 був так впевнений, що отримає обладнання від неї у подарунок з січня 2016 р., що навіть не вводив її у експлуатацію. Згідно відомостей «ВЕДОМОСТИ НАЛИЧИЯ ОСНОВНИХ СРЕДСТВ» вказаного КНП КДЦ від 30.04.2017 р., передане представником КНП КДЦ 23.05.2017 р. у засіданні 754/13398/16-ц, та згідно Акту перевірки Державною аудиторською фірмою України 08.09.2017 №05-30\809\. А ставши директором 01.11.2013 р. лишив її змоги лікувати зуби пацієнтам, поставивши на її робоче місце 100 % списану УС-30, згідно довідки перевірки окремих питань Департаментом охорони здоров'я КМДА, вказаного КНП КДЦ від 04.08.2016 р. Яка підтвердила і отримання від позивача майже 100 тисяч грн. у вигляді благодійних внесків та за начебто надані платні послуги. Зазначає, що фактично при ОСОБА_12 не мала змоги лікувати зуби людям, а він її оббрехав , але 04.10.2017 р. Вищим спеціалізованим судом України було скасоване куплене ОСОБА_12. рішення суду.

Станом на момент подання позову, майже 10 позовів за розповсюдження організованих ОСОБА_12. наклепів на позивача та її дітей, але жодного засідання не відвідав.

Зазначила, що ОСОБА_12. не допускає позивача до роботи, перетворивши життя її дітей на існування у пеклі злиднів та страждань, а не повертаючи трудову книжку заважав її тимчасовому працевлаштуванні на другій роботі або становленню на облік у службі зайнятості, та отримання грошей, особливо враховуючи, що на її утриманні 2 дітей, у тому числі малолітній.

ОСОБА_12 повинен хоча би грошима відповісти за свою злочинну діяльність, особливо, враховуючи, що на її утриманні 2 дітей, у тому числі малолітній і свавілля ОСОБА_12. перетворило її життя, дітей і важкохворого батька-інваліда 2 групи, довічно на існування у злиднях, стражданнях, переживаннях.

Замість радісного життя позивач вимушена існувати у пеклі страждань, переживань та звертатись до суду за захистом.

З урахуванням вищевикладеного, з урахуванням остаточних уточнень до позовної заяви від 28.02.2018 р., прийнятих до розгляду 22.03.2018 р., просить суд:

1)витребувати з КП КНДЦ Деснянського району м. Києва відомості ліцензії МОЗ України на медичну прутику серії НОМЕР_1 від 18.09.2014 р., що покаже відсутність у стоматологічному відділенні приміщень та майна у філії 3, кабінет № 417 не є приміщення КНП КДЦ Деснянського району м. Києва;

2)витребувати з КП КНДЦ Деснянського району м. Києва особисту справу та картку працівника п-2 ОСОБА_1;

3)визнати неправомірними дії КП КНДЦ Деснянського району м. Києва щодо невиконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р. у частині щодо негайного поновлення позивача стоматологом-терапевтом відділення терапевтичної стоматології філії №3 КП КНДЦ Деснянського району м. Києва;

4)визнати незаконним та скасувати наказ КП КНДЦ Деснянського району м. Києва № 216 від 31.10.2017 р.;

5)визнати неправомірними дії КП КНДЦ Деснянського району м. Києва щодо недопущення ОСОБА_1, матері-одиначки, у тому числі малолітнього до праці та ігнорування неодноразових звернень з 30.08.2017 р. щодо негайного поновлену на посаді;

6)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва провести усі необхідні процесуальні дії для допущення позивача до роботи;

7)стягнути з КП КНДЦ Деснянського району м. Києва заробітну плату по день фактичного поновлення (фактичного приступу до роботи) на посаді стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології за час вимушеного простою, враховуючи, що з 30.08.2017 р. мала приступити до праці, згідно рішення Деснянського районного суду м. Києва - стоматологом терапевтом відділення терапевтичної стоматології філії №3 КП КНДЦ Деснянського району м. Києва

8)визнати неправомірними дії КП КНДЦ Деснянського району м. Києва щодо видання наказу від 07.11.2017 р. № 222 про звільнення позивача, матері-одиначки дитини до 14 років;

9)визнати незаконним та скасувати наказ від 07.11.2017 р. № 222 про звільнення позивача, матері-одиначки дитини до 14 років;

10)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва видати наказ згідно рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р., а саме поновити позивача стоматологом-терапевтом відділення терапевтичної стоматології філії №3 КП КНДЦ Деснянського району м. Києва;

11)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва видати накази щодо скасування та визнання недійсними наказів про догани позивачу 06.06.2016 р. та 23.06.2016 р. у відповідності до рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р.;

12)визнати неправомірними дії КП КНДЦ Деснянського району м. Києва щодо відмови сплатити позивачу, відповідно до КЗпП матеріальної допомоги як матері-одиначки, у тому числі малолітнього, які знаходяться на її утриманні та відпустити позивача у відпустку, враховуючи, що заяви зареєстровані 07.11.2017 р. у КП КНДЦ Деснянського району м. Києва;

13)стягнути з КП КНДЦ Деснянського району м. Києва на користь позивача матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі до 14 років, завдану моральну шкоду у розмірі 53612 грн.;

14)стягнути з КП КНДЦ Деснянського району м. Києва на користь позивача, матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі до 14 років, завдану матеріальну шкоду у розмірі 213716 грн., з розрахунком 111504 грн. за перешкоди у отриманні допомоги по безробіттю та заробітної плати за час вимушеного прогулу станом на отримання заробітної плати з 28.08.2017 р. по лютий 2018 року 55752 грн. та не сплату позивачу оплачуваної відпустки та матеріальної допомоги з 2016-2017-2018 р. як матері-одиначки, у зв'язку з виходом у відпустку 46460 грн.;

15)судові витрати покласти на КП КНДЦ Деснянського району м. Києва;

16)визнати неправомірними дії КП КНДЦ Деснянського району м. Києва щодо виконання наказу від 27.04.2017 р. про нібито поновлення позивача на посаді;

17)визнати наказ КП КНДЦ Деснянського району м. Києва від 107.11.2017 р. №222 про звільнення таким, що є недостовірним, не відповідає дійсності, порушує права, ганьбить честь, гідність, репутацію ОСОБА_1 стоматолога-терапевта вищої категорії матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього, маючи стаж роботи з 1991 року - 27 років;

18)визнати наклепом наказ КНП КДЦ Деснянського району м. Києва від 07.11.2017 р. № 222 про звільнення таким, що є порушує права, ганьбить честь, гідність, репутацію ОСОБА_1 стоматолога-терапевта вищої категорії матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього, маючи стаж роботи з 1991 року - 27 років;

19)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва припинити неправомірні дії щодо приниження честі, гідності, репутації відносно ОСОБА_1, стоматолога-терапевта вищої категорії матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього, маючи стаж роботи з 1991 року - 27 років та розповсюдження ганебної, брехливої інформації КП КНДЦ Деснянського району м. Києва, іншими особам, та де, коли та будь-коли, та будь-кому;

20)витребувати з КП КНДЦ Деснянського району м. Києва письмові звернення, на підставі яких КП КНДЦ Деснянського району м. Києва застосовувалися при нарахуванні позивачу податкової соціальної пільги - код 4;

21)визнати неправомірними дії КП КНДЦ Деснянського району м. Києва, щодо невикористовування податкової соціальної пільги до позивача, матері-одиначки 2-х дітей;

22)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва проводити розрахунок заробітної плати позивача за терміном 2013 р. по 30.06.2016 р., враховуючи податкову соціальну пільгу;

23)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва у триденний термін після винесення рішення, сплатити позивачу усі недодані кошти;

24)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва забезпечити з першого дня поновлення на посаді стоматолога-терапевта бюджетного прийому відділення терапевтичної стоматології ОСОБА_1, матері-одиначки двох дітей, у тому числі малолітнього, маючого ліцензію на медичну практику, необхідним для роботи кабінетом або місцем у кабінеті ліцензованим для прийому стоматологічних хворих, стоматологічною установкою, згідно ліцензії на медичну практику КП КНДЦ Деснянського району м. Києва, матеріалами, медикаментами, інструментами, обладнанням, меблями, медичним одягом, канцелярськими виробами, засобами індивідуального захисту, миючими засобами, тощо, згідно діючого КЗпП та наказів МОЗ України;

25)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва , згідно чинного законодавства та КЗпП України, надати ОСОБА_1, матері-одиначки 2-х дітей: матеріальну допомогу як матері-одиначки; додаткову оплачувану відпустку на дітей, або її компенсацію по бажанню позивача; надавати вибір брати щорічну оплачувану відпустку у потрібну їй пору року; не примушувати працювати по суботах; не примушувати працювати у зміну більше часу регламентованого законодавством; надати змогу мати заробітну плату повну, згідно ставці займаній посаді, при скороченому графіку робочого дня; надавати путівки у санаторії або дома відпочинку;

26)витребувати з КП КНДЦ Деснянського району м. Києва, документи на підставі яких були видані накази про нібито поновлення на роботі 27.04.2017 р., 31.10.2017 р. та звільнення з роботи 07.11.2017 р.;

27)допустити негайне виконання рішення суду в частинах, які стосуються поновлення на роботі та в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, враховуючи, день фактичного поновлення на роботі;

28)визнати неправомірними дії КП КНДЦ Деснянського району м. Києва щодо видання наказу від 31.10.2016 р. №216 про нібито поновлення позивача на роботі у кабінет №417;

29)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва видати наказ щодо негайного поновлення на посаді стоматологом-терапевтом ставки бюджетного прийому відділення терапевтичної стоматології КП КНДЦ Деснянського району м. Києва;

30)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва затвердити графік роботи ОСОБА_1 стоматологом-терапевтом ставки бюджетного прийому відділення терапевтичної стоматології КП КНДЦ Деснянського району м. Києва;

31)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва затвердити посадову інструкцію ОСОБА_1 стоматологом-терапевтом ставки бюджетного прийому відділення терапевтичної стоматології КП КНДЦ Деснянського району м. Києва та ознайомити її з посадовою інструкцією, приймаючи до уваги необхідність зазначення у посадовій інструкції робочого місця та наявного обладнання;

32)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва скасувати накази від 29.06.2017 р., 07.11.2017 р. щодо звільнення позивача, матері-одиначки, у тому числі малолітнього та надати примірники для його ознайомлення;

33)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва скасувати накази від 27.04.2017 р., 31.10.2017 р. щодо нібито поновлення ОСОБА_1, матері-одиначки, у тому числі малолітнього та надати примірники для ознайомлення та видати наказ згідно рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р. щодо поновлення стоматологом-терапевтом відділення терапевтичної стоматології КП КНДЦ Деснянського району м. Києва, примірник якого, також надати для ознайомлення позивачу;

34)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва забезпечити ОСОБА_1 стоматологу-терапевту вищої категорії, матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього - умови для виконання посадових обов'язків на посаді стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології;

35)зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва надати відповіді на усі письмові звернення з 2013 року ОСОБА_1 матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього, щодо негайного поновлення стоматологом-терапевтом відділення терапевтичної стоматології.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 07.12.2017 р. відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набули чинності зміни, внесені до Цивільного процесуального кодексу України Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017, № 2147-VIII, яким КАС України викладено в новій редакції.

Позивач в судовому засіданні позов підтримала в повному обсязі, просила його задовольнити посилаючись на обставини справи викладені в позовній заяві.

Представник відповідача - Комунального некомерційного підприємства «Консультативно - діагностичний центр Деснянського району м. Києва» до судового засідання неодноразово не з'являвся. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином. Судові повістки про виклик відповідача в судове засідання в порядку ст. 130 ЦПК України не вручені з відміткою - "за закінченням встановленого строку зберігання".

Будь-яких заяв клопотань, а також відзиву на позов зі сторони відповідача на адресу Деснянського районного суду м. Києва не надходило.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною. Листом Верховного Суду України від 25.01.2006 року № 1-5/45 визначено критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, якими серед іншого є складність справи та поведінка заявника. Крім того, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд, сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана добросовісно користуватись належними їй процесуальними правам та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Враховуючи тривалий розгляд справи, а також те, що представнику відповідача неодноразово надавалась можливість надати докази та відзив щодо позовних вимог, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність представника відповідача на підставі наявних доказів.

Вислухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Згідно зі ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Так, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-яку заяву, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі "Голден проти Сполученого королівства" та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Згідно положень ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як встановлено судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р. - позовну заяву ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва, треті особи: заступник директора Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва ОСОБА_14, директор Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва ОСОБА_12 про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково. Визнано незаконними та скасовано накази директора Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва ОСОБА_12 № 126 від 06.06.2016 року та № 150 від 23.06.2016 року про накладення на ОСОБА_1 дисциплінарних стягнень у вигляді догани Визнано незаконним та скасовано наказ в.о. директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва ОСОБА_14 № 155-к від 29.06.2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря-стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології філії № 3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва згідно п.3 ст.40 КЗпП України Поновлено ОСОБА_1 на лікаря-стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології філії № 3 Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва. Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 53136,60 грн. Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10.000 грн. В задоволенні інших вимог - відмовлено. Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва судовий збір на користь держави в розмірі 3840 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

Законодавством не передбачено обов'язок працівника виходити на роботу наступного робочого дня після оголошення рішення про його поновлення на роботі. Працівник має протягом установленого законом строку звернутися до державної виконавчої служби з відповідною заявою про примусове виконання цього рішення.

Приступити до роботи це право працівника, тоді, як виконати рішення про поновлення працівника на попередній роботі обов'язок роботодавця. Якщо роботодавець добровільно не виконає рішення суду про поновлення працівника на роботі, змушений буде виконати його в примусовому порядку.

На виконання рішення суду від 28.08.2017 р. Деснянським районним судом м. Києва 30.08.2017 р. було видано виконавчий лист про поновлення ОСОБА_1 на лікаря-стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології філії №3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

08.09.2017 р. виходом державного виконавця за адресою: м. Київ, вул. Закревського, 81/1 в присутності ОСОБА_1, директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва ОСОБА_12 встановлено, що рішення суду боржником не виконано, про що складено Акт державного виконавця.

11.09.2017 р. державним виконавцем відповідно до ст. ст. 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про накладення штрафу на боржника у розмірі 5100 грн. та надано строк виконати рішення суду протягом 3-х робочих днів, копію постанови направлено на адресу боржника.

15.09.2017 р. в ході проведення виконавчих дій державним виконавцем встановлено, що рішення суду про поновлення на роботі ОСОБА_1 відповідно до виконавчого документу не виконано, про що складено Акт державного виконавця.

15.09.2017 р. державним виконавцем відповідно до ст. ст. 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про накладення штрафу на боржника у розмірі 10200 грн. та надано строк виконати рішення суду протягом 3-х робочих днів, копію постанови направлено на адресу боржника.

20.09.2017 р. в ході проведення виконавчих дій державним виконавцем встановлено, що рішення суду про поновлення на роботі ОСОБА_1 відповідно до виконавчого документу не виконано, про що складено Акт державного виконавця.

Станом на 25.09.2017 р. боржником не надано підтверджень виконання рішення суду, пояснень з приводу невиконання постанов та вимог державного виконавця, державному виконавцю не надано.

25.09.2017 р. старшим державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві винесено подання про притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 382 КК України.

26.09.2017 р. від боржника до відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві надійшов лист боржника, згідно якого повідомляє, що подано скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р.

31.09.2017 р. державним виконавцем Державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві на підставі ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» відкрито виконавче провадження №54600593, яке відповідно до Закону підлягає негайному виконання, копію постановити направлено боржнику до виконання.

Виходом державного виконавця до КНП КДЦ Деснянського району м. Києва за адресою: м. Київ, вул. Закревського, 81/1, встановлено, що рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р. не виконано, про що складено відповідний акт від 18.10.2017 р.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31.10.2017 р. апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-Діагностичний Центр» Деснянського району м. Києва відхилено. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 серпня 2017 року залишено без змін.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини вказує на те, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано п. 1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Конституція України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначила зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов'язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті1,3 Конституції України).

Відповідно до ст. 129 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.

Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Обов'язковість виконання рішення суду гарантується встановленням відповідальності за його невиконання. Кримінальна відповідальність передбачена у ст. 382 КК: умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням, волі на строк до трьох років.

У Рішенні від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина.

На виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р., яке набрало законної сили 31.10.2017 р., відповідно до ухвали Апеляційного суду м. Києва від 31.10.2017 р. наказом директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва ОСОБА_12. від 31.10.2017 р. №216, наказано:

1) ОСОБА_1, звільнену 30.06.2016 р. з посади лікаря-стоматолога-терапевта філії №3 комунального підприємства КНДЦ Деснянського району м. Києва, за підставою, передбаченою п.3 ст. 40 КЗпП України, поновлено на посаді лікаря-стоматолога-терапевта філії №3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва з 01.07.2016 р.;

2) Визначено лікарю-стоматологу-терапевту філії №3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва робоче місце, яке розташоване за адресою вул. Матеюка, 3 м. Київ, стоматологічний кабінет №417;

3) начальнику відділу кадрів ОСОБА_16

3.1 направити примірник цього наказу на адресу зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 цінним листом з описом та повідомленням про вручення;

3.2. внести відповідні зміни до записів у трудовій книжки ОСОБА_1, у зв'язку з виданням цього наказу

4) завідуючому стоматологічним відділенням філії №3 ОСОБА_15:

4.1. у разі відсутності ОСОБА_1 з 01.11.2017 р. на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин - скласти Акт про відсутність працівника н роботі у встановленому чинним законодавством порядку по кожному випадку відсутності.

Судом встановлено, що наказ директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва ОСОБА_12. від 31.10.2017 р. №216 позивачу ОСОБА_1 було направлено 01.11.2017 р. о 16:10 год. та отримано позивачем 06.11.2017 р. о 16:05 год., що також підтверджується копіює конвертом та роздруківкою з офіційного сайту «Укрпошта» про вручення поштового відправлення.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем 07.11.2017 р. було надано письмові пояснення, що остання фактично не мала можливості вийти на роботу, оскільки не була обізнана про наказ №216 від 31.10.2017 р. про поновлення на роботі, а прибула до КНП КДЦ Деснянського району в м. Києві тільки 07.11.2017 р., після фактичного отримання наказу поштою та ознайомлення з вказаним наказом про поновлення на роботі.

Крім того, з копії заяви вбачається, що 07.112017 р. позивачем було написано заяву про надання щорічної основної відпустки за 2017 рік з 08.11.2017 р. протягом 31 календарних днів та надання матеріальної допомоги, у зв'язку з відпусткою, а також матеріальної допомоги на підставі ст. 185 КЗпП України за 2016-2017 роки.

Наказом директора КНП КДЦ Деснянського району м. Києва від 07.11.2016 р. № 222 у зв'язку з відсутністю лікаря-стоматолога-терапевта філії №3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва ОСОБА_1 на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, що підтверджується складеними актами відсутності на робочому місці від 01.11.2017 р., 02.11.2017 р., 03.11.2017 р. 06.11.2017 р., 07.11.2017 р., керуючись положеннями Статуту підприємства та чинного трудового законодавства наказано:

1) звільнити з 07.11.2017 р. ОСОБА_1 з посади лікаря-стоматолога-терапевта філії № 3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва за підставою, передбаченою п.4 ст. 40 КЗпП України - прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

2) начальнику відділу кадрів ОСОБА_16

2.1. за відсутності ОСОБА_1 на робочому місці, направити примірник цього наказу на адресу зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 цінним листом з описом та повідомленням про вручення;

2.2. внести відповідний запис у трудову книжку ОСОБА_1, у зв'язку з виданням цього наказу та видати трудову книжку ОСОБА_1 в порядку визначеному чинним законодавством;

2.3. обрахувати кількість днів невикористаної відпустки та надати бухгалтерській службі підприємства для проведення остаточного розрахунку ОСОБА_1, у зв'язку з її звільненням.

3) головному бухгалтеру ОСОБА_17:

3.1. нарахувати та виплатити, за наявності правових підстав та в порядку визначеному чинним законодавством, остаточний розрахунок з ОСОБА_1, у зв'язку з її звільненням.

Стаття 43 Конституції України у відповідності зі ст.23 Загальної декларації прав людини проголошує право кожного на працю, що включає у себе можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується. Визначаючи право на працю як основу життєдіяльності людини,Конституція України закріплює та гарантує основні трудові права громадян (ст.ст.43,44,45,46) і визначає, що основи соціального захисту, форми та види пенсійного забезпечення, принципи регулювання праці та занятості визначаються законами України (п.6 частини першої ст. 90 Конституції України). Основним законом, який закріпляє право на працю та шляхи його реалізації, є Кодекс законів про працю України.

Статтею 2 КЗпП України одночасно передбачено і право громадянина на працю і право на отримання за працю заробітної плати не нижче встановленого державою мінімального розміру. Працівники реалізують право на працю шляхом укладання трудового договору на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

П. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя "Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати.

Конституція це акт прямої дії. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі коли закон, який був чинний до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Згідно із ст. 22 Конституції України, закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У частині другій статті 8 Конституції України, встановлено вимогу щодо законів України - усі вони приймаються виключно на основі Конституції України і повинні відповідати їй (п. 4 рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007).

За ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її ст. 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист свого права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення йому належної заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно п.п.22, 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року № 9, у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст.40 п.1 ст.41 КЗпП, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147(1), 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Як роз'яснено в п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов'язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду.

На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин.

Прогул це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом).

Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

Невихід на роботу, у зв'язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.

Така правова позиці висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2017 року у справі 6-1412цс17.

Суд приходить до висновку, що директором ОСОБА_12. було порушеного вимоги чинного законодавства України в частині звільнення з 07.11.2017 р. ОСОБА_1 з посади лікаря-стоматолога-терапевта філії № 3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва за підставою, передбаченою п.4 ст. 40 КЗпП України - прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин, оскільки наказ №216 від 31.10.2016 р. «про поновлення на посаді лікаря-стоматолога-терапевта філії №3 КНП КДЦ Деснянського району м. Києва з 01.07.2016 р.» позивачем було отримано лише 06.11.2017 р. о 16:05 год., а 07.11.2017 р., ознайомившись з наказом остання прибула на роботу.

На підставі викладеного суд вважає обґрунтованою вимогу позивачки про поновлення на роботі та приходить до висновку до задоволення позову в частині визнання незаконним та скасування наказу № 222 від 07.11.2017 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря - стоматолога - терапевта філії № 3 Комунального підприємства «Консультативно - діагностичний центр» Деснянського району м. Києва. Поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря - стоматолога - терапевта відділення терапевтичної стоматології філії № 3 Комунального підприємства «Консультативно - діагностичний центр» Деснянського району м. Києва.

Якщо після виконання роботодавцем рішення про поновлення працівника на роботі (тобто після видання відповідного наказу) працівник фактично не приступив до роботи з вини роботодавця, а саме роботодавець несвоєчасно ознайомив працівника з наказом, не забезпечив робочим місцем, працівник має право вимагати виплатити йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня, коли він фактично приступить до роботи. Таку вимогу роботодавець може виконати добровільно, протабелювавши працівника як такого, що приступив до роботи, або видавши відповідний наказ про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у якому має зазначити причини, через які поновлений працівник не міг фактично приступити до роботи, тривалість вимушеного прогулу та розмір належної йому виплати.

Якщо роботодавець відмовляється добровільно виконати вимогу працівника, останній має право звернутися з відповідною заявою до комісії по трудових спорах (якщо така створена на підприємстві) або безпосередньо до суду.

Відповідно до положень частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з частиною сьомою статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

У відповідності до ст.235 КЗпП України, та п.32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06 листопада 1992 року (з наступними змінами), стягнення середньомісячного заробітку можливе лише, коли звільнення буде визнано незаконним.

За змістом статті 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 ( 100-95-п ) (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року N 348).

При розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд керується п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», згідно якого при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівником, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (з наступними змінами і доповненнями).

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100.

Відповідно до п.2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата визначається, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують дню звільнення працівника.

Відповідно до п. 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац 3 пункту 8 Порядку).

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають урахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу.

Рішенням Деснянського районного суду від 28.08.2017 р. у справі 754/9059/16 встановлено, що розмір середньоденного заробітку позивача становить 182,60 грн.

Зважаючи на те, що тривалість вимушеного прогулу позивача становить 104 робочих днів (з 07.11.2017 р. до 04.04.2017 р.), розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, згідно формули обчислення середньої заробітної плати, виплата за час вимушеного прогулу буде становити 18990,40 грн. а саме: 104 робочих дня х 182,60 грн. середньоденна заробітна плата = 18990,40 грн.

Таким чином, суд вважає за необхідне стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Консультативно - діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 18990 гривень 40 копійок.

Відповідно до ч.1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною 7 цієї статті встановлено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Зазначена норма права в імперативній формі передбачає негайне виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, тому відсутність у судовому рішенні вказівки про це не позбавляє рішення його обов'язковості з моменту проголошення.

Це зазначено і в правовій позиції,яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-435 цс15 , відповідно якої за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати не видання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.

Відповідно до п.4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Таким чином, суд приходить до висновку про задоволення вимоги позивача щодо допущення негайного виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

Стосовно позовних вимог п. 27 прохальної частини позову, з урахуванням остаточних уточнень, про стягнення моральної шкоди суд задовольняє її частково, виходячи с наступного.

Згідно до ст.23 ЦК України, моральна шкода полягає: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживань у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності ( втому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушені стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Згідно приписів ч.3 ст.23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Суд наголошує, що будь-яка компенсація моральної школи не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. У будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Відповідно до вимог ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Згідно ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або повноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення того законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до роз'яснень, що містить п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування моральної шкоди розглядаються, якщо право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, положень Цивільного кодексу та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди, при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

За роз'ясненнями п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995 року з подальшими змінами, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин.

Згідно п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП ( 322-08 ) (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Зважаючи на те, що позивач був звільнений з роботи з порушенням встановленого законом порядку та приймаючи до уваги, що вказане порушення його законних прав призвело до моральних страждань, суд вважає, що такими діями відповідача йому завдано моральну шкоду.

Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи душевних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконною дією або бездіяльністю інших осіб.

При визначенні розміру моральної шкоди суд виходить із засад справедливості, добросовісності та розумності, і визначений розмір грошового відшкодування має бути співмірний із заподіяною шкодою.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р. у справі №754/9059/16-ц стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10 000 грн.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Таким чином, врахувавши обставини справи, характер та глибину моральних страждань позивача, їх тривалість та доведеність в суді, суд вважає достатнім і допустимим для відшкодування моральної шкоди буде сума в 20 000 грн.

Вимоги позивача про витребування документів, а саме: п. 1, п. 2, п. 20, п. 23, п. 26 прохальної частини позовної заяви, з урахування остаточної редакції позову за своєю правовою природою є клопотаннями, які на відповідній стадії судового розгляду позивачем заявлені не були, а отже задоволенню в порядку винесення рішення суду не підлягають.

Стосовно вимог позивача, а саме: п.3, п.5, п.6, п.10, п.12, п.14, п.16, п.21, п.22, п.24, п.25, п.28, п.29, п.30, п.31, п.32, п.33, п.34, п.35 прохальної частини позовної заяви, з урахування остаточної редакції позову, суд вважає за необхідне зазначити, що дані вимоги за своєю правовою природою є вимогами пов'язаними з визначенням способу та порядку виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28.08.2017 р. у справі №754/9059/16, а тому задоволенню не підлягають, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 34 постанови Пленум Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Відповідно до п.9 ч.2 ст.129 Конституції, ст.14 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду.

Відповідно до ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України і судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

За ст.124 ч.5 Конституції України, ст.14 ч.1 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Згідно ч. 2 ст. 14 ЦПК України, невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом, зокрема, ст. 382 КК України передбачена кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду.

У випадку невиконання рішення суду добровільно, воно підлягає виконанню у примусовому порядку. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження».

Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу та здійснюється останньою на підставі виконавчого документа.

Завершальною стадією судового провадження на підставі ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» є виконавче провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ч.1,2 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, заявлені позивачем вимоги, а саме: п.3, п.5, п.6, п.10, п.12, п.14, п.16, п.21, п.22, п.24, п.25, п.28, п.29, п.30, п.31, п.32, п.33, п.34, п.35 прохальної частини позовної заяви, з урахування остаточної редакції позову є неналежним способом захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи.

Вимоги позивача, а саме п.4, п.9 прохальної частини позовної заяви, з урахування остаточної редакції позову є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Твердження позивача не знайшли свого підтвердження. Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження свої доводів суду надано не було. Тому суд відмовляє в задоволені позову в цій частині, враховуючи наступне.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст.. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст.. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов'язковість рішень суду до виконання.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги, а саме п. 4, п.8 є недоведеними, належним чином не обґрунтованими, а як наслідок не підлягають задоволенню.

Стосовно позовних вимог, а саме п. 17, п. 18, п. 19 прохальної частини позовної заяви з урахування остаточної редакції позову, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 15, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року « Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» однією із складових правопорушення, наявність якої може бути підставою для задоволення позову, є поширення недостовірної інформації.

Саме на поширення відповідачем завідомо неправдивої інформації, сутність поняття якої в загальному розумінні охвачує і поняття «наклеп», посилається позивач у своїй заяві в обстоювання доводів щодо приниження діями відповідача її честі та гідності.

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно зі статтею 10 Конвенції і частин другої та третьої статті 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

У статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 4 Постанови від 27 лютого 2009 р. за №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред'явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи вона є фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Відповідно до статті 277 ЦК предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження субєктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункту 46 рішення від 8 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).

У рішенні від 07.12.1976 року у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства Європейський Суд з прав людини зазначив і знову нагадав у п.41 свого рішення від 08.07.1986 року у справі Лінгенса (Lingens case, 12/1984/84/131), що свобода вираження поглядів, гарантована ст.10 ч.1 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства, й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання ст.10 ч.2 Конвенції свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Європейський Суд звернув увагу на необхідність розрізнення фактів та оціночних суджень: «На думку суду, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна», зазначив суд у рішенні від 18.07.1986 року (справа Лінгенса, п. 46) та у продовження цієї думки у п. 41 рішення від 29.03.2005 року у справі «Українська Пресс-Група» проти України підкреслив, що у своїй практиці суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється ст.10 Конвенції.

Імплементуючи зазначене у національному законодавстві, зокрема, у ст.47-1 Закону України «Про інформацію», законодавець вказав, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

У справі Lindon, Otcharotry Lanrens and Iuly v. France (рішення від 22.10.2007 pоку) Європейський Суд з прав людини знову нагадав, що для того, щоб оцінити виправданість оспорюваного висловлювання, необхідно провести відмінність між ствердженнями про факти і оціночними судженнями. У той час як реальність фактів може бути продемонстрована, істинність оціночних суджень не може бути предметом доказування. Вимога довести істинність оціночного судження не може бути виконана і порушує саме право на вільне вираження поглядів, яке є важливим елементом права, гарантованого ст.10 Конвенції. Класифікація висловлювання як ствердження про факт чи оціночне судження представляє собою питання, яке перш за все знаходиться у рамках свободи розсуду національної влади, зокрема національних судів. Проте навіть якщо висловлювання представляло собою оціночне судження, воно повинно бути підтверджено достатньою фактичною підставою, за відсутності якого буде визнано таким, що виходить за належні рамки.

Згідно із ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб'єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункту 46 рішення від 8 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).

Згідно із частинами четвертою та сьомою статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Застосовуючи практику Європейського суду з прав людини при вирішенні даного спору, слід зазначити, що у справі Bellet v. France Суд зазначив, що "стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що вимоги позивач, а саме: 17) визнати наказ КП КНДЦ Деснянського району м. Києва від 107.11.2017 р. №222 про звільнення таким, що є недостовірним, не відповідає дійсності, порушує права, ганьбить честь, гідність, репутацію ОСОБА_1 стоматолога-терапевта вищої категорії матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього, маючи стаж роботи з 1991 року - 27 років; 18) визнати наклепом наказ КНП КДЦ Деснянського району м. Києва від 07.11.2017 р. № 222 про звільнення таким, що є порушує права, ганьбить честь, гідність, репутацію ОСОБА_1 стоматолога-терапевта вищої категорії матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього, маючи стаж роботи з 1991 року - 27 років; 19) зобов'язати КП КНДЦ Деснянського району м. Києва припинити неправомірні дії щодо приниження честі, гідності, репутації відносно ОСОБА_1, стоматолога-терапевта вищої категорії матері-одиначки 2-х дітей, у тому числі малолітнього, маючи стаж роботи з 1991 року - 27 років та розповсюдження ганебної, брехливої інформації КП КНДЦ Деснянського району м. Києва, іншими особам, та де, коли та будь-коли, та будь-кому, - є оціночним судженням позивача, а отже задоволенню не підлягає.

Таким чином, підсумовуючи викладене, оцінюючи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні кожного отриманого у справі доказу зокрема та належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про часткову доведеність обставин позову, а тому позов підлягає частковому задоволенню.

Частиною першою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У статті 1 Закону України «Про судовий збір» визначено, що судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Оскільки при зверненні до суду позивач ОСОБА_1 не сплачувала судового збору, як особа, яка звільнена від його сплати, тому його слід стягнути з відповідача в дохід держави.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, ст. ст. 5, 12, 13, 81, 141, 263, 265, 274, 279, 280, 281, 354, 430 ЦПК України, ст.ст. 21, 40, 235, 236, 237, 237-1 Кодексу законів про працю України, ст.ст. 23, 277 Цивільного кодексу України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод , Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року № 9 положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 ( 100-95-п ) (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року N 348), Постановою Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Консультативно - діагностичний центр Деснянського району м. Києва» про визнання неправомірними дії КРП КДЦ Деснянського району м. Києва щодо невиконання рішення суду 754/9059/16-ц від 28.08.2017 р., визнати незаконними та скасувати накази КНП КДЦ Деснянського району м. Києва, стягнення з КНП КДЦ Деснянського району м. Києва середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшукування моральної шкоди та поновлення на роботі задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ № 222 від 07 листопада 2017 року про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря - стоматолога - терапевта філії № 3 Комунального підприємства «Консультативно - діагностичний центр» Деснянського району м. Києва.

Поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря - стоматолога - терапевта відділення терапевтичної стамотології філії № 3 Комунального підприємства «Консультативно - діагностичний центр» Деснянського району м. Києва.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Консультативно - діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 18990 гривень 40 копійок та моральну шкоду в розмірі 20000 гривень.

В задоволенні інших вимог відмовити.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Консультативно - діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь держави судовий збір в розмірі 1920 гривень.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення виготовлено 06 квітня 2018 року.

Суддя